Вчитель: місія нездійснима?

З ким ми постійно стикаємося? Із ким поряд ми живемо? Ви скажете із людьми, своїми близьким, колегами, сусідами, друзями. А хто всі ці люди для вас? Що вони для нас? Напевне ніхто не буде заперечувати що всі вони чогось нас вчать всі вони є нашими вчителями, адже недарма у народі є говірка: вік живи, вік учись.

Правда  є ще одна сторона, із віком ми самі отримуємо від життя ролі вчителів, для своїх дітей, молодших колег, чи тих самих друзів, а хтось і справді за фахом є вчителем, викладачем, чи вихователем. Але чи можна усього навчитися, усьому навчити? Чи можна оволодіти усіма професіями, вивчити мови? Чи таке прагнення є абсурдним?

Чи може є щось, що ми повинні прагнути пізнати, спробувати вивчити? Може є якась одна мета котра керує усім цим, є цілеспрямовуючою, вісьовою для життя? Хтось скаже що такою вісьовою для нього є Бог. А що для кожного із нас, шановні слухачі є Бог?

Бог — це таємниця, котра безкінечно більша ніж можливості нашого розуміння, і ми самі ніколи б не змогли досягнути Його. Але у Одкровенні Він Сам сходить до нас і говорить із нами на зрозумілій мові. Дуже часто це мова образів, символів та порівнянь, які допомагають нам  спираючись на людський досвід зрозуміти про Бога хоча б щось.

У Священному Писанні Бог порівнює себе з Отцем, Супругом, Царем, Судією і не в останню чергу із Учителем. «І знай у серці своєму, що Господь, Бог твій, вчить тебе, як людина вчить сина свого» (Втор. 8:5). Саме божественне Одкровення нерідко називають вченням, а у Новому Заповіті один із титулів втіленого Сина Божого — «Учитель». Для декого у наш час це може видатися дивним.

Адже учитель сьогодні нерідко сприймається лише як людина котра надає певні послуги: ми, наприклад йдемо на курси англійської мови чи водіїв, для того щоб отримати ці корисні знання чи навички, і готові за це платити.

Знання і навички, у свою чергу нам цікаві із точки зору практичного застосування — ми збираємося з їх допомогою заробляти гроші. Праця вчителя, таким чином, виявляється частиною ринку, на якому люди набувають самі (або здобувають для своїх дітей) те, що здається їм корисним.

Така ситуація таїть у собі дуже серйозну небезпеку через крайню недооцінку місії вчителя. Традиційно слово «вчитель» означає ще дещо інше. Будь-яка людська культура у всі часи цінувала не тільки знання, але і мудрість. Мудрість означає не тільки знайомство із фактами, і навіть не практичні навички — вона означає здатність вірно розставляти пріоритети, відрізняти правильне від хибного, важливе від пустого.

Античний філософ Сократ говорив: «Непізнанне життя не варте того, щоб бути прожитим». Сократ співставляв життя, яке проходить у сплячці, життю, яке побудовано на усвідомленому прагненні до істини. Це протиставлення є актуальним і до сьогодні.

Ми можемо жити лише щоденними побутовими дрібницями і невеликими задоволеннями, чинячи так, як вимагають від нас обставини чи оточуючі, вживаючи те, що нам рекламують, уникаючи особистого вибору і особистої відповідальності і просто дозволяючи життєвій течії нести нас. Але можемо спонукати себе до іншого, більш глибокого рівня життя — і задатися питаннями про те, куди ми, власне кажучи, йдемо своїм життєвим шляхом, що надає нашому життю смисл та цінність, чого ми прагнемо у нашому житті і що ми можемо зробити із відпущеним нам часом.

На жаль тепер такі питання нерідко відкидаються, відхиляються як «непрактичні» і такі, що не мають відношення до реального життя. На справді, тільки вони і є практичними — відмова поставити їх собі робить безглуздим саме наше життя та існування.

Ми можемо ставити перед собою невеликі рубежі тільки за умови, що знаємо те основне до чого прагнемо, ми можемо визначитися що нам потрібно, тільки за умови, що ми чітко знаємо куди і коли ми вирушаємо.

Відповіді на запитання «що?»( якими є факти про світ) і «як?»(як ми можемо із знанням цих факті досягти своєї мети) мають сенс тільки тоді, коли у нас є відповідь на запитання «для чого?» — для чого ми навчаємося, працюємо, виховуємо дітей, взагалі живемо.

Аристотель у своїй відомій праці «Нікомахова етика» розмірковує про те, що ми робимо будь-яку справу із певною метою, для того щоб досягнути якогось блага; при цьому цілі носять проміжний, підпорядкований характер. Філософ пише, наприклад, про мистецтво ремісника, котрий виготовляє кінську упряж: це мистецтво підпорядковано мистецтву наїзництва, а то у свою чергу, військовій справі.

Багато  які блага, яких ми добиваємося, бажанні нам не самі по собі, а заради ще чогось — так люди заробляють гроші не заради самих грошей, а заради того, що можна купити на ці гроші. На думку Аристотеля має існувати якась вища мета, бажана сама по собі, при чому усі інші мають бути бажані заради неї. Цю мету філософ називає «вищим благом», «аристон» по грецьки, або у латинському варіанті summum bonum.

Насправді, набуття професії не є вищим благом — люди вчаться ремеслу для того щоб заробляти гроші. Але гроші, як ми уже говорили також не являються таким благом — вони потрібні лише для того, щоб купляти на них товари і послуги. Але чи являються ці товари і послуги вищим благом? Навряд чи, адже важко собі уявити людину на смертному одрі, котра шкодує що вона щось собі не купила.

Де ж тоді, шановні слухачі,  нам шукати це вище благо? Відповідь буде залежати від наших уявлень про світоустрій,  саме вони визначають наші повсякденні вчинки. Людині властива інтуїтивна віра в те, що Всесвіт  має призначення та смисл. До недавна всі людські культури довіряли цій інтуїції і бачили головну умову щасливого і гідного життя у тому, щоб жити відповідно цьому сенсу.

У наш час ми стикаємося із уявленнями що ніякого сенсу і призначення у світобудові немає взагалі; всесвіт — це просто велетенське скупчення матерії, котре не має ніякого творчого початку, а ми з’явилися на світ у результаті дуже довгих але абсолютно сліпих процесів, у ході яких матерія переходила із одного стану в інший за незмінними законами природи.

Наші власні думки, почуття, переконання — не більше як плід біохімічних процесів у корі головного мозку. Популярний публіцист Річард Докінз, атеїст, говорить так: «У Всесвіті… немає замислу, немає мети, немає добра і зла, немає нічого, окрім сліпої, безжалісної байдужості».

Якщо це вірно, то ніякого вищого блага не існує, немає ніякого summum bonum, і шукати його немає сенсу, як колись із гіркотою писав Георгій Іванов:

Хорошо, что нет Царя.

Хорошо, что нет России.

Хорошо, что Бога нет.

 

Только желтая заря,

Только звезды ледяные,

Только миллионы лет.

 

Хорошо — что никого,

Хорошо — что ничего,

Так черно и так мертво,

 

Что мертвее быть не может

И чернее не бывать,

Что никто нам не поможет

И не надо помогать.

 

Мало хто розмірковує про такий світогляд так пронизливо ясно. Але таке світосприйняття постійно присутнє у нашому житті і проявляється у тому, що люди не визнають об’єктивного добра, і наших обов’язків по відношенню до нього, вважаючи, що кожен може сам по собі і сам для себе  визначити цінності, якими він буде керуватися.

Із одного боку це зрозуміло, адже людина однозначно має вибирати між одним і іншим. Однак такий погляд на світ допомагає нам по контрасту, ще більш очевидно побачити — смисл, мета і призначення є, і є Той хто наділяє Всесвіт і наше життя сенсом. Приблизно за дві з половиною тисячі років до Іванова інший поет сказав:

Воскликните Господу, вся земля!

Служите Господу с веселием; идите пред лице Его с восклицанием!

Познайте, что Господь есть Бог, что Он сотворил нас,

и мы — Его, Его народ и овцы паствы Его.

Входите во врата Его со славословием, во дворы Его — с хвалою.

Славьте Его, благословляйте имя Его, ибо благ Господь: милость         Его вовек, и истина Его в род и род (Пс. 99:1–5).

 

Місія людини у світі, а особливо місія вчителя — вимагає віри у те, що існує об’єктивне, реальне благо, краса і правда. Обов’язок вчителя  — навчитися і навчити жити у згоді із цим благом. У Православному Християнстві це вище благо — не безлика абстракція, а живий, істинний Бог, Котрий відкрився людям у Іісусі Христі і продовжує перебувати у Своїй Церкві, для того щоб спасати усіх хто приходить до Нього, зцілювати, преображати людські життя.

На практиці комусь доводилось стикатися із людьми, котрі вважали, що життя осяяне вірою у Бога, передбачає відхід від звичайних людських занять — якщо не до монастиря, то по меншій мірі самоусунення від суспільства, його турбот та клопотів. Хоча, буває люди впадають у іншу помилкову крайність — вважають за потрібне давити на оточуючих, намагаючись змусити їх воцерковитися, що у реаліях не приносить нічого окрім шкоди.

Віра змінює усе — те як ми сприймаємо інших людей, суспільство, самих себе і весь світ. Віра дає нам можливість побачити людську гідність. Люди створені за образом Божим і мають невід’ємну гідність та цінність. Власне декларацій про права і гідність людини  у наш час багато, але потрібно визнати, що ми все рівно живемо у культурі котра поділяє людей на більш і менш цінних у залежності від їх статку, фізичної привабливості чи здібностей.

Нерідко людські спільноти, до прикладу звичайний шкільний клас, відтворюють ієрархію існуючу у зграї мавп, де є альфа-самець, за ним слідують бета-, гамма- і далі за алфавітом, поки перерахування не закінчиться на найслабшому члені групи. У людському суспільстві це проявляється у різних формах, більш грубій(в’язниця), витонченій, не пов’язаній із фізичним насильством, але покликаній поставити когось щаблем нижче аніж сам, для того щоб піднестися над натовпом. Є багато способів та приводів…

Наша віра означає, що ми відмовляємося підтримувати ці мавпячі ігри — ми бачимо образ Божий у кожній людині, особливо слабких та беззахисних. Як говорить апостол Павел у «Діяннях», потрібно підтримувати слабких і пам’ятати слова Господа, оскільки Він Сам сказав: «краще давати аніж приймати» (Діян. 20:35) Дуже часто оцінка людини пов’язана із її «корисністю» для задоволення якихось наших потреб. Віра ж говорить нам про те, що людина цінна у очах Божих сама по собі — вона має така само бути цінною і для нас.

Віра дозволяє нам побачити важливість людських відносин — любові, дружби, товариськості. Ми створені для того, щоб любити людей і користуватися речами, але гріх так пошкодив нашу природу, що ми схильні любити речі і користуватися людьми. Євангеліє говорить нам про вірність Бога — вірність, що простерлася а ж до смерті на Хресті — і Бог чекає від нас такої ж вірності по відношенню до інших людей.

Віра навчає нас цінності терпіння — що є особливо важливим, оскільки сучасна культура пропагує постійну гонитву за моментальними задоволеннями. Всі ми, дорослі і діти, вчителі і учні підпадаємо під атаки реклами, що завіряє нас, що ми будемо щасливими, якщо прямо зараз, без довгих вагань купимо то чи це, а якщо у нас немає грошей, то нам настирливо пропонують взяти кредит.

У результаті людина довгий час працює на погашення кредиту. Але найбільш небезпечним є навіть не це, особливо поганим є формування такого відношення до життя, коли людина апріорі не може бути щасливою, яке прирікає людину на нещасливе існування.

Будь-яке справжнє благо потребує терпіння, щасливий шлюб чи міцна дружба передбачають готовність до терпеливої побудови стосунків; достаток вимагає старанного навчання, а пізніше не менш старанної праці; будь-яке глибоке знання, — наприклад іноземної мови — вимагає пройти через непрості заняття. Шлях до істинного щастя лежить через самообмеження, це та очевидність супроти якої люди постійно повстають — саме віра допомагає нам утвердитися у цій очевидності.

Бог, Який відкриває людині істину і наставляє її у мудрості, називає Себе Учителем — для того щоб показати, що у якомусь відношенні Він подібний до земного вчителя. Тому якщо ми беремося когось у чомусь повчати, чи справді несемо у дитячі душі світле і ясне знання ми повинні завжди пам’ятати про те, що ми мусимо слідувати Богу, як Його чада улюблені.

Ми маємо завжди пам’ятати про те, що ми ─ діти Божі, і тільки Він може бути для нас істини Вчителем, не прагнути ставати істинною у останній інстанції. Жити не тільки для себе сьогодні і тепер, жити для інших і своїм життям,  а тоді ми також станемо вчителями, а що може бути більш яскравим і вражаючим а ніж життя подароване іншим!

 

Добавить комментарий