23 січня — День пам’яті священномученика Анатолія, митрополита Одеського

Служіння святителя Анатолія припало на час гоніння на Церкву. Він був людиною глибокої віри, високого духу і непохитної мужності. Під час численних арештів переніс жорстокість і знущання: побоями святителю пошкодили щелепу і вибили зуби. Крім того, він переносить важку операцію на шлунку.

Хто ж він, святитель Анатолій, і чому його так шанують православні?

Святитель Анатолій народився 20 серпня 1880 року в місті Ковелі Волинської губернії в сім’ї повітового скарбника Григорія Грисюка й у хрещенні був названий Андрієм. Мав ще дві сестри: Раїсу і Марію, які пізніше багато в чому розділили його життєві випробовування. Грисюки жили досить бідно, і діти змалечку привчалися до роботи. Батьки скоро повмирали.

Спочатку, очевидно, він закінчив Духовне училище, а у 1900 році Волинську Духовну Семінарію і поступив до Київської Духовної Академії. Він вирішує стати монахом. Його постригають з іменем Анатолій у 1903 році. У в цьому ж році рукополагають у ієромонахи.

У 1904 році отець Анатолій закінчив Київську Духовну Академію, його залишили професорським стипендіатом. Отець Анатолій володіє французькою, німецькою, англійською та латинською мовами. Через деякий час його для поглиблення знань посилають у Константинопольський археологічний інститут, де знайомиться з історією сірійського монашества.

Повернувшись, отець Анатолій стає викладачем і працює над науковими працями. З-під його пера виходять: «Історія сірійського монашества до IV ст.», «Нариси історії Церкви». Талант приніс йому великий успіх. 4 серпня 1911 році він отримує ступінь магістра богослов’я.

У цьому ж році отець Анатолій вже архімандрит і доцент Київської Духовної Академії, а в 1912 році – екстраординарний професор.

У липні 1912 року переїжджає до Москви і стає інспектором Академії. Через рік він ректор Казанської Духовної Академії і єпископ Чистопольський, вікарій Казанської єпархії. Коли відбувалася хіротонія, на отця Анатолія згори зійшло світло і утворило дивне сяйво навколо голови. Присутні зрозуміли про особливе служіння єпископа, який перенесе всі страждання, збереже в собі це світло Христове.

І, дійсно, його служіння припало на час гоніння на Церкву. Після сумнозвісного указу про відділення Церкви від держави Казанська Академія проводила свої заняття в приватних квартирах професури. Це було юридично правильно, але Радвлада не могла цього терпіти, і владику Анатолія заарештовують 21 березня 1921 року, звинувативши в непокорі державним постановам. Хоча закон не був порушений, але владику Анатолія було засуджено на один рік ув’язнення.

Після звільнення його назначають єпископом Самарським і Ставропольським. Не терплячи безкомпромісного і безстрашного святителя, влада знову ув’язнює його, але уже 4 серпня 1923 року знову звільняє. Церковноначаліє нагороджує його саном архієпископа, але через місяць новий арешт, несправедливий суд, і він знову мусить нести трьохрічне заслання в Туркменії, в місті Красноводськ.

Святитель був людиною глибокої віри, високого духу і непохитної мужності. Під час арештів переніс жорстокість і знущання: побоями пошкодили щелепу і вибили зуби. Крім того, він переносить важку операцію на шлунку. Після закінчення терміну заслання приїжджає до Москви.

У цей час виникає розкол Церкви – «обновлення». Потрібно було мати велику мудрість і такт, щоб винести нове випробування у вірі. Владика Анатолій мав незвично високий авторитет і владу. Церква доручала йому справи по усуненню негараздів і розколів. Займаючи канонічну позицію, завжди шукав примирення. З 1928 року – член Синоду. У цьому ж році його призначають на Одеську кафедру. У ті роки в Одесі церкви були закривавленими і оскверненими. Владні структури викликали духовенство на допити пізно вночі або під час богослужінь. Владика завжди м’який у житті, не міг не послухати посильних, які вимагали негайно під час богослужінь приходити на виклик в органи. На службу їздив на дріжжах, а останнім часом ходив пішки. Жив дуже скромно, все було в нього вбогенько, але ніколи не жалівся на бідність, все сприймав «як від руки Божої»: і скорботу, і бідність. Він здійснював літургію так просто, проникно і зосереджено, що, дивлячись на нього, всі звільнялись від турбот і переживань.

21 жовтня 1935 року його возводять у сан митрополита, висувають на посаду екзарха України, але від останньої по своїй скромності відмовляється.

У 1934 – 1935 роках митрополит Анатолій – тимчасовий керуючий Харківською єпархією, але уже в 1936 році знову – Одеська кафедра. У ці часи з великим натхненням молиться за укріплення духовного стада, нагадує слова Спасителя:

«Не бійтесь вбиваючих тіло, вони душу не можуть вбити» (Мф.10, 28.)

Тяжко було дивитися на руйнацію церков Одеси: Преображенський собор, церква Архістратига Михаїла, військовий Свято-Сергієвський собор і церква Миколи Чудотворця. Багато молодих людей повернули свої погляди до владики, хотіли стати священиками. Він їх готував, та усіх позаарештовували, і таким чином він привів своїх учнів до мученицьких вінців через свідчення своєї віри. Було зрозуміло, що готується новий арешт митрополита, владика готувався до цього. Останнім місцем його служіння була церква Святого Димитрія.

8 серпня 1936 року святителя заарештували, 13 серпня перевезли до Києва, де протримали чотири місяці. Там владика знову захворів виразкою шлунку і отримав ускладнення на ноги. Коли отримав дозвіл на побачення з сестрою Марією, сам не міг рухатися, його вивели до неї під руки. Митрополит майже не володів ногами. А 16 грудня його переводять до Москви. Особлива нарада НКВС засудила митрополита Анатолія на п’ятирічне ув’язнення у табір.

Не звертаючи уваги на тяжкий стан, відправили етапом. Його майже прикладами гнали пішки від зупинки до зупинки. Коли ж падав без свідомості, клали на вантажівку, а потім знову у стрій, коли приходив до себе. Багато перетерпів і від злочинців, які обкрадали владику. Святитель все-таки прибув в Килтовський Ухто-Печерський табір (республіка Комі). Тут хворого змушували постійно тяжко працювати на лісоповалах. Спочатку наглядачі писали:

«Працює добросовісно, до інструментів відноситься бережливо. Дисциплінований. Якість роботи задовільна». Але у липні 1937 року владика захворів крупозним запаленням легень, режим роботи не пом’якшувався. І ось новий запис:  «Виконує роботу на 62 %». Пізніші записи твердять, що до роботи взагалі не придатний.

У кінці 1937 року страждалець майже втратив зір. Під час всього терміну ув’язнення святителю намагалася допомогти сестра Марія. Вона приїхала до табору, але її не допустили навіть до передсмертного побачення, на чому так наполягав владика.

23 січня 1938 року перед кончиною архієрея прийшли з вимогою віддати Євангеліє і натільний хрест. Книгу відібрали, а хрест мученик, перевернувшись на груди, зумів втримати, так і помер.

Митрополит Анатолій був визначним ієрархом Православної церкви, прекрасним істориком, рідкісним молитвеником, невтомним борцем проти розколів, що дає дивовижний приклад вірності Христу і Церкві.

На його могилі православні із гілок зробили невеличкий хрест. Один із ув’язнених, потім схіархімандрит Одеського Успенського монастиря Пимен (Тишкевич), свідчив, що під час кончини святителя Анатолія над табірним бараком засвітилося сяйво. Наче Ангели Божі зносили душу на небо.

Про загробний блаженний стан, в якому, очевидно, перебуває священномученик Анатолій розповідав колишній іподиякон Георгій, слова якого заслуговують на довіру.

З часу прибуття митрополита Анатолія до Одеси і до самого арешту Георгій прислуговував йому. Коли наблизився час арешту, то митрополит по-батьківськи жаліючи, просив не приходити, щоб і його не арештували. Та Георгій відповів, що буде вірним йому до останньої хвилини.

І ось в 1959 році, будучи в літах, Георгій переніс інфаркт. Лікарі марно боролися за його життя. Він помер (очевидно клінічною смертю). У цей момент, як свідчить Георгій, його сестра Анна, яка при житті була дуже благочестива, з’явилася перед ним, і він був піднесений на небо. Там побачив прекрасні палати, а в них – сидячого на престолі священномученика святителя Анатолія з золотим вінцем на голові, оточеного багатьма ієреями, які стояли біля його престолу. Георгій удостоївся благословення і бесіди святителя і насолоджувався небесним спокоєм. Георгію було запропоновано залишитися у блаженному місці, але він згадав ще юних дітей, і, керуючись батьківським обов’язком, почав проситися назад. Після цього видіння Георгій ожив і прожив ще п’ять років. Він часто говорив: «Я служив пастирю до останньої хвилини, і владика не забув мене. У мою останню хвилину він вимолив мені у Господа життя».

Священномученик Анатолій і нині молитовно просить у Господа за весь світ, за тих християн, хто вірний Христу і Церкві.

Добавить комментарий