23 січня Церква відзначає день пам’яті святого Анатолія Одеського

Святий Анатолій (Андрій Григорович Грисюк) народився в 1880 році в місті Кременці Волинської губернії в сім’ї бухгалтера. Спочатку він закінчив Кременецьке духовне училище, а потім навчався у Волинській Духовній семінарії. Після її закінчення в 1900 році святий поступив до Київської Духовної академії. В 1903 році він прийняв чернечий постриг з іменем Анатолій і удостоївся сану ієродиякона.

В наступному році угодник Божий був хіротонізований в ієромонаха, закінчив академію і став професорським стипендіатом. В 1905 році отець Анатолій отримав звання виконуючого посаду доцента на кафедрі загальної церковної історії.

В тому ж році з метою проведення наукових досліджень святий відправився в командировку у Константинополь при Руському Археологічному Інституті. Він був наділений високими розумовими здібностями і добре знав класичні та декотрі східні мови. Завдяки лінгвістичним знанням угодник Божий міг працювати з рукописами, написаними древніми мовами. В 1906 році він повернувся на батьківщину.

За твір «Історичний нарис сірійського чернецтва до половини VI ст.» отець Анатолій в 1911 році удостоївся ступеня магістра богослов’я. В тому ж році святий був зведений в сан архімандрита. В 1912 році він зайняв посаду інспектора та екстраординарного професора Московської Духовної академії. В 1913 році угодник Божий став ректором Духовної академії в Казані і єпископом Чістопольським, вікарієм Казанської єпархії.

Коли в 1914 році почалася Вітчизняна війна, в Казані заснували комітет про нужди війни, головою якого був єпископ Анатолій. Також були засновані парафіяльні опікунські ради, а при Казанській Духовній академії та монастирях створювалися лазарети. Священство єпархії щомісячно вносило кошти на допомогу біженцям.

В 1917 році до влади прийшли більшовики і розпочали гоніння на Руську Православну Церкву. В наступному 1918 році вони закрили усі духовні навчальні заклади, проте дозволили «навчатися релігії» приватним чином. Владика Анатолій скористався цим дозволом, і хоча будівлю академії конфіскували, навчання продовжувалося в домівках професорів.

Святий переписувався з Патріархом Тихоном та повідомляв у листах про те, що відбувається в академії. В 1921 році ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія) змогла встановити контроль над перепискою Патріарха. Таким чином стало відомо про подальше функціонування Духовної академії в Казані. За результатами слідства владику Анатолія засудили до одного року примусових робіт.

В 1922 році угодник Божий зійшов на Самарську святительську кафедру. В наступному році в житлі святителя під час обшуку знайшли згорток з друкованими зверненнями від імені владики. Тоді єпископ Анатолій знову потрапив за ґрати. В процесі слідства святому вдалося довести, що звернення йому не належать, і він вийшов на волю.

Святитель удостоївся сану архієпископа. Невдовзі він був арештований за звинуваченням у поширенні антирадянських чуток і засланий на 3 роки в туркменське місто Красноводськ.

В 1927 році святий прибув у Самару. Він став постійним членом Священного Синоду при заступнику Місцеблюстителя патріаршого престолу митрополиті Сергії.

В 1928 році угодник Божий був зведений на Одеську кафедру, а в 1932 році удостоївся сану митрополита.

Безбожники масово закривали храми, а самого владику часто викликали на допити, для чого бувало піднімали його посеред ночі. Коли представники влади приходили за святим у храм під час Богослужіння, він ніколи не погоджувався піти раніше його завершення. Слідчий знущався над святителем, кричав, тупотів ногами.

В 1931 році потрапили до в’язниці понад 20 священнослужителів міста. Тоді ж були підірвані Преображенський кафедральний собор, Свято-Сергіївський собор, храм святителя Миколая тощо.

В 1936 році безбожники закрили Михайлівський храм. Невдовзі після цього натовп народу зібрався в Дмитріївському храмі через поширення чуток, що тут мають відбутися збори з приводу відкриття Михайлівської церкви. Про збори настоятелю нічого не було відомо, і він намагався втихомирити народ. Невдовзі для звершення Богослужіння прибув владика. Тоді священник звернувся до людей з амвону і переконував їх не влаштовувати зібрання. В цей час єпископ стояв поруч і своїм мовчанням підтверджував усе, що говорив настоятель. Авторитет святителя сильно вплинув на віруючих, і заворушення проти влади не відбулося.

Через півтора місяці митрополит Анатолій потрапив до слідчої тюрми у Києві. Його несправедливо звинуватили у антирадянській агітації, зв’язках з представниками Ватикану та переговорах щодо об’єднання Православ’я і католицизму задля створення єдиного антирадянського фронту.

Стан здоров’я владики був тяжким. Він страждав від виразки шлунку, і в тюрмі хвороба загострилася. Сестра Раїса добилася дозволу приносити йому гарячу їжу та молоко.

В грудні 1936 року митрополита Анатолія перевели в Бутирську в’язницю Москви. Слідчі намагалися добитися від владики зізнання у висунутих проти нього звинуваченнях, але святий твердо заперечував зведені на нього наклепи.

В січні 1937 року угодник Божий був засуджений до 5-річного ув’язнення в таборі і відправлений етапом в розпорядження Ухтпечлага НКВС. Частину дороги їхали поїздом, а частину в’язням доводилося долати пішки у зимову пору. Хворий святитель від знесилення падав, і йому дозволяли сісти в кузов вантажівки. Коли ж владика приходив в себе, його знову примушували йти та підганяли прикладами.

В лютому святий прибув у Килтовську сільгоспколонію в Комі. Влітку він захворів на пневмонію і писав сестрі, щоб вона добилася зустрічі з ним. Раїсі дали відповідний дозвіл, проте, коли вона прибула в Усть-Вимь, їй не дозволили побачитися з братом.

В жовтні святителя визнали інвалідом і звільнили від робіт, але в листопаді знову примусили працювати. Через хвороби, недоїдання та непосильний труд він майже повністю втратив зір.

23 січня 1938 року владика Анатолій скінчався. Перед смертю безбожники вирвали з його рук Євангеліє. Натільний хрестик святому вдалося захистити ослабленими руками.

Добавить комментарий