12 лютого день пам’яті блаженної Пелагії Дівеєвської

Свята Пелагія (Пелагія Іванівна Сєрєбрєннікова) була родом з міста Арзамаса. Вона народилася в 1809 році в багатій купецькій сім’ї і з дитячого віку відрізнялася дивацтвом. Коли помер батько Пелагії, матір вдруге вийшла заміж і поселилася в домі другого чоловіка. Вона рідко бачилася з дітьми від першого шлюбу, які залишилися в батьківському домі під наглядом прислуги.

В 19-річному віці Пелагію видали заміж за міщанина Сергія Сєрєбрєннікова. Вона народила двох синів та дочку, які померли в ранньому дитинстві. Разом з матір’ю та чоловіком свята відвідала в Сарові старця Серафима. Преподобний довго розмовляв з Пелагією наодинці і передрік, що вона замінить в Дівеєві його самого. Старець сказав блаженній: «Йди, матушко, в Дівеєво, побережи моїх сиріт, і будеш ти світлом миру».

З цього часу свята взяла на себе подвиг юродства заради Христа. Вона бігала вулицями міста і волала, а ночі проводила на церковній паперті у молитві. Чоловік бив її та приковував ланцюгом до стіни, а згодом взагалі повернув матері. В домі вітчима блаженну зустріла ненависть близьких, які вважали, що Пелагія принижує сім’ю. Святу били і садили на ланцюг. Одного разу за проханням матері городничий наказав сильно висікти угодницю Божу, через що її шкіра звисала шматками, а кров залила всю кімнату. Наступної ж ночі городничий сильно постраждав уві сні. Він бачив себе у пекельних муках за катування Пелагії і після цього наказав не чіпати блаженну.

Минуло декілька років, і матір святої скористалася нагородою залишити її у Дівеєвській обителі. Тут угодниця Божа продовжувала звершувати свій подвиг юродства. Вона кидалася камінцями, била вікна, ставала на цвяхи, наскрізь проколювала собі ноги і по-всякому катувала своє тіло. Перша келійниця Пелагії жорстоко ставилася до неї, а сама свята нібито закликала всіх, щоб її побили. Вона товклася головою та руками об стіни монастирських будівель.

До старості Пелагія виконувала «свою роботу» – кидала цеглу в яму з брудною водою, а потім лізла в яму, витягала цеглу і знову кидала. В будь-яку пору року вона ходила боса. В їжу свята вживала тільки хліб та воду.

Зовні блаженна юродствувала, а насправді за заповітом преподобного Серафима пильно стежила за життям у обителі. Коли в монастирі сталася смута, Пелагія била і трощила все, що попадалося під руку. Одного разу вона навіть вдарила по щоці архієрея.

Після закінчення смути Пелагія втихомирилася. Вона любила сидіти на ґанку своєї келії і перебирати квіти. Насельниць обителі свята називала своїми дочками і була для них справжньою духовною матір’ю. У Пелагії просили молитов та порад, і навіть ігуменя не починала нової справи без поради святої.

Господь наділив Свою угодницю прозорливістю, і до блаженної став стікатися народ. Когось вона приймала лагідно, когось грізно, декотрих жорстоко викривала, а були й такі, яких свята проганяла та кидала в них каміння.

30 січня 1884 року після 45-річного проживання в обителі Пелагія відійшла до Господа. Її тіло 9 днів пролежало в храмі і нітрохи не змінилось. З голови до ніг останки святої покривали живі квіти. Віруючі розбирали їх, і забрані квіти замінялися новими.

У вересні 2004 року були знайдені мощі блаженної. Їх поклали в Казанському храмі Серафимо-Дівеєвського монастиря для поклоніння.

Добавить комментарий