Отець Олександр Клименко розповів про поминання померлих (ВІДЕО)

“Я бажаю кожному з нас, щоб, занурившись у дорогоцінні скарби православного богослужіння в п’ятницю ввечері та в суботу вранці протягом Великого посту, ви почули звернені саме до вас слова, які втішать вас, розрадять вашу душу і підкажуть вам, а що ж таке — той перехід, який люди визначали таким тяжким і для нас часом непростим словом «смерть». Не біймося її! Христова смерть переборола наш страх, Христова смерть розчинила всі наші смерті і всотала їх в себе, жодна смерть тепер не грає ролі перед величчю Христа, Який помер, але показав, що буває зі смертю тих, хто вірить, хто знає, хто уповає і розчиняється в Божій благодаті. Його смерть привела до Воскресіння!”, – побажав протоієрей Олександр.

Радості вам во Христі, дорогі брати і сестри!

Як ви боретеся зі страхом смерті? Чи є він у вас? У мене цей страх був у дитинстві. Я пам’ятаю свої перші похорони, помер мій дідусь, і я плентався десь позаду похоронної процесії, не розумів, що відбувається. Не було у моєму оточенні людей, які б пояснили, які емоції має викликати в мене смерть, особливо смерть близьких.

Пізніше, коли я став ходити до православного храму, збагнув, що у центрі життя православного християнина знаходиться смерть. Але на відміну від позахристиянського середовища, в центрі православного життя знаходиться смерть не моя, знаходиться смерть Христова. І лише з точки зору глибокого занурення в таємницю Його смерті і через те, що відбулося в наступні три дні, ми можемо побороти в собі страх смерті.

Великий піст дає нам можливість ще напередодні підійти впритул до теми смерті й загробного життя. Як ви знаєте, в православному календарі є дві так звані Вселенські батьківські суботи, що мають винятковий характер. Вони не подібні ані до Димитрівської поминальної суботи, ані до поминальних субот, які будуть нами відслужені протягом Великого посту. Це ті суботи, коли ми молимося за всіх без винятку християн, які померли і відійшли на той світ до нас, а вже потім за наших близьких. Тут Церква виявляє свою Вселенськість, свою Космічність і надматеріальність — ми згадуємо всіх без винятку, а вже потім своїх.

Ті суботи, до яких ми зараз наближаємося, тобто це друга, третя і четверта суботи Великого посту, заупокійні суботи, відрізняються трошки своїм масштабом. У ці дні ми згадуємо своїх близьких, а потім молимося за всіх.

Але насправді наша пам’ять про спочилих виникає дещо раніше, буквально в першу суботу Великого посту. Коли ми згадуємо пам’ять великомученика Феодора Тирона, хіба ми не згадуємо померлих? Це просто інакший вияв спомину про померлих — радісний вияв, спомин про те, що вони теж про нас пам’ятають. І великомученик Феодор молиться про нас, і ми згадуємо про це в суботу, молимося за нього і просимо в нього молитов навзаєм. І далі в кожну наступну суботу — у пісному календарі це друга, третя четверта — ми тепер молимося за тих, хто там. Це наша зворотна відповідь тим, хто тепер у Престолу Всевишнього може підносити молитви за нас грішних.

Що спочилі можуть молитися за нас, ми знаємо зі Старого Заповіту. В третій главі пророка Варуха ми читаємо, що допустима така молитва, і ми зокрема читаємо таку фразу: «Господи Вседержителю, Боже Ізраїля! почуй молитву померлих Ізраїлю». Отже, ті, хто померли, можуть звершувати молитву за нас. Ми це знаємо вже достеменно через історії всіх святих і зокрема через історію головного героя Першої седмиці Великого посту великомученика Феодора Тирона.

Ми дерзновенно молимося і за них. Молимося тому, що це є дар любові, молимося тому, що ми не віримо в їхню смерть, молимося тому, що знаємо, що насправді смерть переможена. Прийде час, і у Великдень ми будемо читати слова святителя Іоанна Златоуста про втрату пеклом своїх повноважень, про те, що не лише ворота адові були зруйновані, а навіть ті стовпи «вереи», як ми читаємо церковнослов’янською мовою, на яких стояли ворота, теж повалені (Слово на Святу Пасху свт. Іоанна Златоуста). Смерті немає, в неї немає ніякого жала, і немає чим їй нас вразити. Тому що Христова смерть, до якої ми йдемо протягом Великого посту, якраз виявилася переможницею смертей наших.

Пізніше, в середині XX століття, поет А. Вознесенський напише:

Нет смерти. Нет точки. Есть путь пулевой —

Вторая проекция той же прямой.

В природе по смете отсутствует точка.

Мы будем бессмертны.

И это — точно!

На моє глибоке переконання, ми з вами не акцентуємося навіть у ці сугубі поминальні дні на смерті. Згадуйте своїх близьких живими! Збагніть врешті-решт разом зі мною і зі всією Церквою, що Бог не є Бог мертвих, а Бог живих. Ми молимося про них, і в нашій пам’яті залишається лише пам’ять про наші з ними добрі стосунки. Ми подаємо записки, приношення за них і віримо, що в цей момент їхня душа зігрівається від того тепла, яке ми їм віддаємо.

У так званому «Алфавітному Патерику» IV-V ст. є цікава історія, яка трапилася колись із прп. Макарієм Великим. Ішовши пустелею, він наштовхнувся на череп і, доторкнувшись до нього, спитав: «Ти хто?». Череп відповів: «Я — язичницький волхв, жрець». — «Ну, і де ти зараз є?». На що череп відповів йому: «Я мучаюсь во аді. Але коли ти, преподобний Макаріє, молишся, і коли твоя душа простягається до молитви за всіх на світі… (тут зробимо відступ — …і навіть не за християн), то нам стає трошки легше».

Так, це не є повноцінна молитва, коли звершуємо молитву за наших близьких, коли подаємо на Євхаристію, як найбільший вияв молитви за тих, кого ми продовжуємо любити, на Безкровну Жертву, коли ми звершуємо заупокійні чинопослідування, такі як у цю суботу та в дві наступні. Однак навіть дотична молитва праведника за весь світ без винятку, а так ми повинні молитися, тому що Сам Господь хоче, щоб ми всі спаслися і прийшли до розуміння Істини. Така молитва приносить полегшення всім на світі.

Уявімо ж собі, яку радість приносить змученим своїми гріхами душам, які відійшли на той світ часом без покаяння, часом бе віри до Господа, часом взагалі без неї. Та молитва, якою ми щиро віддаємо свою любов на служіння їхньому тепер уже загробному життю.

Я розумію, що Православ’я дуже легко перетворити на релігію смерті. Ви знаєте, як це часто відбувається, навіть нецерковні люди дотикаються до церковного життя декілька разів у житті: коли людину хрестять, коли вінчають, коли людину хоронять. І взагалі похоронна індустрія затягує людей, їм здається, що найважливіше, щоб священник все правильно прочитав, звершив правильно панахиду, прочитав правильно ваші імена. Але б важливо було, щоб ви усвідомлювали силу молитви за тих, хто був вам небайдужий. І прийшовши на таку заупокійну службу, принісши ваші дари і записавши імена ваших близьких, ви самі перетворилися на оту чисту свічу і чистий фіміам, який би возносив особисті, саме ваші молитви за ваших близьких. Звісно, примножених трудом священника, але, в першу чергу, ваших.

Я привчив у себе на парафії, коли хор на заупокійних єктеніях співає сорок разів «Господи, помилуй!» — а це буває в кожному храмі під час виголошення єктенії на панахидах або на заупокійній заутрені, яка служиться в ці дні, — то всі мої віряни в ці моменти подумки самі перераховують імена своїх спочилих близьких. Вони долучаються до моєї молитви. Ви знаєте, що раніше не було виснажливого читання довжелезних стосів записок, які подаєте ви священнику в руки. Раніше кожен ділився один з одним цими іменами — поминав і своїх, але поминав і близьких інших.

Мені пам’ятається традиція древньої Церкви, причому не такої й древньої, це було декілька століть тому на Західній Україні, звідки я сам родом, священник не служив заупокійну службу, якщо хтось приносив лише одну панахиду за своїх. Їх просили: «Слухайте, це має бути соборна молитва, молитва в усьому. Давайте ви зберетесь декілька знайомих, можливо, на вулиці, можливо, на кутку, і ви помолитесь за спочилих сусідів, а вони помоляться за померлих ваших». І це буде ще один дар любові.

Безліч людей на цій землі чекають, щоб ми разом із ними долучилися до сердечного клопотання за тих, хто відійшов. Взагалі, людей треба підтримувати словом. Тих, хто не знає, як ставитися до смерті і боїться її,  треба навчити їх своїм благосним і радісним переживанням смерті.

Ви думаєте, перші християни боялися смерті? Гімн перших християн, заклик перших християн словами «Гряди, Господи Іісусу», себто «Прийди, Іісусе». Вони фактично наближали власну смерть. Чому так? Вони вірили, що Христова смерть насправді перемогла смерть для нас. Ми чомусь про це забуваємо. Ми читаємо у святих отців, що ми б мали боятися часу смертного, пам’ятати про нього, але ж це в першу чергу заклик до уважності стосовно власного життя. Немає страху, паніки перед смертю у святих отців. Немає страху перед смертю, як чимось страшним, невідворотнім і таким, що Бог не покриє Своєю любов’ю. Такий страх часом буває в поетів, і тоді це важко читати. Є позитивні речі, такі, які пише Анна Ахматова:

Смерти нет — это всем известно,

Повторять это стало пресно,

А что есть — пусть расскажут мне.

Це такий собі гімн християнський, який стверджує: «Смерті немає!». Тому що навіть коли я помру, то перейду у новий стан разом із Господом. Так, моє тіло залишиться тут. Я не буду казати слово «помре», і не треба так думати. Тіло залишиться і буде частиною тієї самої землі, з якої воно й було взято, воно буде елементами тієї само землі, з якої колись Господь створив. Але безсмертна душа, яка була створена за образом і подобою Божою, продовжить своє існування. Та ж Анна Ахматова про це розуміла.

Є інші — сумні — моменти, коли ми ставимося до свого життя і смерті без вічної перспективи, без розуміння того, що ми переходимо в краще і для нас важливіше життя. Я спробую процитувати вам ще одну з моїх улюблених поетес Марину Цвєтаєву, яка сама сумнівалася, боролася і не просто звершувала свій шлях земний. Вона так писала про майбутню смерть:

Уж сколько их упало в эту бездну,

Разверстую вдали!

Настанет день, когда и я исчезну

С поверхности земли.

Застынет всё, что пело и боролось,

Сияло и рвалось.

И зелень глаз моих, и нежный голос,

И золото волос.

И будет жизнь с её насущным хлебом,

С забывчивостью дня.

И будет всё — как будто бы под небом

И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,

И так недолго злой,

Любившей час, когда дрова в камине

Становятся золой.

Виолончель и кавалькады в чаще,

И колокол в селе…

— Меня, такой живой и настоящей

На ласковой земле!

— К вам всем — что мне, ни в чём не знавшей меры,

Чужие и свои?! —

Я обращаюсь с требованьем веры

И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:

За правду да и нет,

За то, что мне так часто — слишком грустно

И только двадцать лет,

За то, что мне — прямая неизбежность —

Прощение обид,

За всю мою безудержную нежность

И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,

За правду, за игру…

— Послушайте! — Ещё меня любите

За то, что я умру.

Так говорить людина, яка шукає, переживає, бореться, серце якої вискакує з грудей, як у переважної більшості втомлених людей на цій землі, які поки що не знайшли для себе відповідь на питання: «А що ж таке смерть во Христі?..».

Я бажаю кожному з нас, щоб, занурившись у дорогоцінні скарби православного богослужіння в п’ятницю ввечері та в суботу вранці протягом Великого посту, ви почули звернені саме до вас слова, які втішать вас, розрадять вашу душу і підкажуть вам, а що ж таке — той перехід, який люди визначали таким тяжким і для нас часом непростим словом «смерть». Не біймося її! Христова смерть переборола наш страх, Христова смерть розчинила всі наші смерті і всотала їх в себе, жодна смерть тепер не грає ролі перед величчю Христа, Який помер, але показав, що буває зі смертю тих, хто вірить, хто знає, хто уповає і розчиняється в Божій благодаті. Його смерть привела до Воскресіння! І наша смерть — приведе, і смерть наших близьких також хай буде для нас надією, що вони втратили лише одне, втратили гіркоту, біль, спротив і муку земного життя.

Моліться за них, як за живих, звертайтесь до них, як до живих, просіть молитви в них, як у живих. Коли хтось із ваших близьких їде за 1000 км на заробітки, ви не сприймаєте це як смерть, ви просите їх молитов за вас і самі молитеся, щоб вони нічого не втратили в цій дальній дорозі. Сприймайте так само і смерть наших близьких!

Цими днями мільйони душ будуть чекати молитви за них. Не залиште їхні прохання без вашої уваги!

Хай Господь береже вас!

Добавить комментарий