Чому таким важливим є терпіння?

У багатьох православних є принаймні два винятки, які нас розслабляють.

Перший – це ставлення до подвигів святих. Ми часто думаємо щось на кшталт: «Ну так, це ж святі. Вони, звісно. А ми? Ми грішники. Нам цього не досягнути». І зітхаємо зі смиренням. Але часто це смирення удаване. Не справжнє. Воно приховує, точніше сказати, прикриває наші лінощі.

«Ну це ж святі. Так. Вони так. А ми ніколи не досягнемо того, що вони», – зітхаємо ми. Але ж результат думки якої? Якщо не досягнемо, значить, і намагатися не варто. Ось як. І ми ніби від себе відсікаємо прекрасний і святий шлях духовного вдосконалення. Але ні. Ні.

Хіба святі були не з плоті та крові? Як і ти? Хіба вони покликані до іншого? Чи ти покликаний до іншого? Ні. До того ж.

Що сказав святий первоверховний апостол Павло про святих? Ми чули великі слова великого вчителя Церкви на Літургії у Тиждень Торжества Православ’я: «І всі ці, засвідчені у вірі, не отримали обіцяного, бо Бог передбачив про нас щось найкраще, щоб вони не без нас досягли досконалості. Тому й ми, маючи навколо себе таку хмару свідків, скинемо з себе всякий тягар і гріх, що запинає нас, і з терпінням будемо проходити належне нам поприще, дивлячись на начальника та вчинителя віри Іісуса, Який, замість належної Йому радості, зазнав хрест, претерпів хрест і сів праворуч престолу Божого» (Євр. 11:39, 40; 12:1, 2).

Тобто апостол Павло прямо закликає нас скинути з себе ярмо гріха і з терпінням проходити належне нам життя услід за Подвигоположником Христом і святими, які чекають нас в раю і з нами хочуть досягти досконалості.

Дорогі брати та сестри, хай наше Православ’я буде активним. Будемо зрощувати в собі чесноти, щоб Господь зглянувся на землю нашого серця й засіяв ниву нашого духовно-тілесного єства благодатними злаками Святого Духа, які принесуть добрий плід і райський урожай.

І друге, про що треба пам’ятати. Це терпіння.

Війна – урок терпіння, про який ми зараз, живучи у стані психічного стресу, часто забуваємо.

Чому? Тому що ми внутрішньо не готові до скорбот і випробувань. Ми про них читали теоретично. У духовній літературі. Але й сприймали їх як теорію. Мовляв, щось віддалене. Правильне, але віддалене. Мовляв, не про нас. Колись, звісно, ​​це станеться. Але зараз не треба. Потім колись. Коли ми будемо готові.

І ось сталося. І що? Чи ми готові? Підтвердити собою, своїм життям євангельські істини та віру в них? Ось яке питання ми собі маємо поставити.

Є такий вираз серед водіїв, що правила дорожнього руху написані кров’ю. Отож і Святе Письмо має бути написане в нашій крові, в наших душах золотими вогненними літерами. Воно має стати самим життям для нас та керівництвом до дії, що регулює найтонший рух душі.

І ось сьогодні, під час війни, хочеться згадати низку цитат із Біблії та втішитися ними разом із вами.

Згадаймо притчу про сіяча. Є там такі слова Спасителя: «…Інше впало на кам’янисті місця, де трохи було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока. Коли ж зійшло сонце, зів’яло, і, як не мало коріння, засохло… А посіяне на кам’янистих місцях означає того, хто чує слово і з радістю приймає його; але не має в собі кореня та непостійний: коли настане скорбота чи гоніння за слово, одразу ж спокушається» (Мф. 13:5, 6, 20, 21). Та не буде так із нами!

Ось настав час скорботи. Невже в нас немає кореня? Невже ґрунт наш кам’янистий? Ні. Терплячи потерпимо Господа. І принесемо плід любові й миру в наших серцях насамперед, незважаючи на зовнішні обставини, які для нас є піччю-горнилом, у якій обпалюється, загартовується наша християнська любов.

Про це чудово писав у своєму Соборному Посланні святий апостол Яків, брат Господній: «Як приклад злостраждання та довготерпіння візьміть, браття мої, пророків, які говорили ім’ям Господнім» (Як. 5:10).

Святий апостол називає нас братами своїми та благає нас прийняти образ злотерпіння й довготерпіння, тобто образ страждання від зла та терпіння на довгий необмежений період. Ось у чому справжнє християнство! Але навіщо це робити? На це нам уже відповів святий первоверховний апостол Павло: «…І з терпінням будемо проходити те, що нам належало, дивлячись на начальника і вчинителя віри Іісуса, Який, замість належної Йому радості, зазнав хрест, знехтувавши осоромленням, і сів праворуч престолу Божого» (Євр. 12:1, 2). Тобто Бог так хотів. І своїм людством пройшов цей шлях. І ми повинні проходити, щоб розіп’яти на хресті, що складається з двох перекладин (страждання та скорботи), свої пристрасті та хтивості (Гал. 5:24). І ті люди, які так живуть, називаються Христовими – Божими людьми.

Саме такий погляд на речі дозволяє бачити у скорботах, стражданнях,  вимушених потребах рятівний засіб для досягнення Царства Небесного. Що ж лишається робити?

Нести свій хрест у терпінні всього злого та довготерпінні услід Христу, услідом святим – у Царство Боже, у новий горній град Єрусалим, де всім нам уготована досконалість.

Великий піст чудовий. І душа людська, що увійшла до нього з любов’ю, терпінням, прощенням та смиренням, теж прекрасна.

Протоієрей Андрій Чиженко

Джерело

Добавить комментарий