Проповідувати істину в усі часи було небезпечно

Митр. Антоній (Паканич) про справжнє служіння Церкви людям.

Люди за своєю занепалою людською природою потребують визнання та заохочення. Насправді це проявляється у вигляді пристрасті людинодогідності: якщо людина намагається бути приємною максимальній кількості людей, то їй доводиться говорити не те, що вона думає насправді, але те, що від неї хочуть почути. І у відповідь вона отримує позитивну реакцію від своєї аудиторії. Догоджай іншим, і буде тобі благо – девіз такого способу життя. Та й сама публіка часто хоче слухати не правду, а лише отримати підтримку своєї думки (нехай і хибної). Ось і виходить замкнене коло: хтось у пошуку позитивних емоцій чекає на безумовну підтримку, хтось цю підтримку так само, не замислюючись, дає. І, начебто, всі щасливі.

З цим стикається будь-яка більш-менш публічна особистість. Не уникають цього і священники, адже цілком очевидно, що проповідь, що спрямована на покаяння, виправлення своїх пороків, боротьбу з гріхом тощо, буде менш популярна, ніж те, що саме зараз прагнуть почути маси.

І з цього погляду будь-який проповідник наперед програє будь-якому популісту. Проте мета проповіді не для публічному успіху, і священники не є акторами розмовного жанру.

Більше того, проповідувати Істину в усі часи було небезпечно тією в тій чи іншій мірі: «І посилав до них Господь, Бог батьків їх, посланців Своїх від раннього ранку… Але вони знущалися з посланих від Бога та нехтували словами Його, і лаяли пророків Його…» (2 Пар. 36:15). Згадайте, скільки пророків Старого Заповіту, аж до Іоанна Хрестителя, були гнані. Це сумна правда занепалого світу.

Але хоча народ часто не слухав пророків Божих, усі їхні пророцтва справдилися. Адже Істина вічна. У той час як будь-яка популярна людинодогідна звістка не має стрижня, вона змінюється, як весняна погода. Сьогодні народ хоче чути одне, завтра інше, а післязавтра третє. Вічно догоджати людям може лише людина безпринципна, але аж ніяк не християнин і тим паче не священник. І найголовніше, що всі ці швидкоплинні бажання, яким намагаються догоджати, не просто миттєві, вони помилкові.

Звісно, ​​ми покликані, зокрема, і втішати стражденних. Але втіха зовсім не означає потурання хибним ідеям-одноденкам. Справжня втіха – це співчуття й співчуття в самому буквальному сенсі цього слова: співчуття, спів-чуття, відчування чужого болю, страждання разом із страждаючими, розуміння їх почуттів, можливість поставити себе на місце іншої людини, зрозуміти зсередини її справжні переживання і вже потім дати їй пораду згідно з Божими заповідями.

Однак розуміння почуттів іншої людини не повинно підмінятися згодою з її помилковою думкою, згубними пристрастями або, ще гірше, догожданням їм. Наш шлях – тільки правда, лише істина у Господі. До цього ми покликані. Саме так зараз робить наша Церква. І хоча ми, як і пророки давнини, не завжди говоримо те, що від нас хочуть почути, і часто буваємо незрозумілими й гнаними, правда Господня все одно зрештою переможе.

Митрополит Антоній (Паканич)

Джерело

Добавить комментарий