Чого вимагає від людини духовне життя?

Чого вимагає від людини духовне життя? Ні, я зараз не про піднесене і духовне, а про що ні є житейське. До чого, перш за все, має привчити себе людина, щоб жити духовним життям?

Думаю, не погрішу, коли скажу, що до організованості. Звичайно, вона сьогодні не в моді, вона несучасна і в нинішньому світі не потрібна. Більше того, неорганізована людина зараз майже норма.

Справді (я, зізнатися, навіть не помітив, коли саме це сталося), люди, які приходять зараз до церкви, говорять про багато речей, які ще кілька десятків років тому вважалися пороками, як про щось нормальне.

Ось, наприклад, людина, перед якою стоїть певне завдання, а вона ніяк з ним не впорається, бо не може зібратися. Або в неї є проблема, вирішити яку вона ніяк не знайде сили. Всепереможна лінь, нескінченне відкладання на потім, малодушність, нерішучість… Тобто «треба, але не можу себе змусити (не знаходжу сил, не маю рішучості, боюся, лінуюся або може само розсмокчеться)».

І уявляєте, люди про це говорять. Говорять серйозно, кажуть так, ніби всі скрізь такі, кажуть у впевненості, що це майже нормально.

Повторюся, коли саме так повелося, я не пам’ятаю. Зате добре пам’ятаю, що ще недавно такого не було. Про це не говорили. Майже кожен знав, що якщо розв’язання проблеми у його руках, то про проблему треба не говорити, проблему треба вирішувати. Самому, через не можу, всупереч малодушності, перемагаючи ліньки, наплювавши на страх. Можу – значить винен. А якщо хтось і починав носитися зі своєю нерішучістю чи незібраністю, його або осміювали, або переставали поважати. Ставилися зі зверхньою поблажливістю, як до неповноцінного. Не стверджуватиму, що таке ставлення – норма, але про одне воно свідчило ясно: доросла людина за умовчанням розуміє: повинен – зроби, не зміг – не скаржся. Усе.

Так, світ сьогодні інший. Вимоги до людини інші, цінується у ньому інше. Подивіться стандартні вимоги роботодавців: активність, креативність, вміння нестандартно мислити, здатність приймати спонтанні рішення.

Як це працює, добре видно на різноманітних інформаційних ресурсах. Поспостерігайте заради інтересу: все дуже оперативно, новини публікуються блискавично, стрічка оновлюється безперервно. Але при цьому на два рядки по три помилки, пропозиції не узгоджені настільки, що в кожному абзаці криється двозначність, вирази коряви, з відмінками й зовсім біда. Деякі креативні та нестандартні навіть лапками правильно користуватися не вміють. Але це нічого. Це не важливо. Важливо, щоб оперативно, нестандартно і раніше за всіх.

І ось орієнтована на «раніше за всіх» креативна і нестандартно мисляча людина потрапляє до Церкви. У середовище, де поспішна недбалість не тільки не здається чимось припустимим, а й прямо засуджується. І виявляється, що все те, чому її вчили зі шкільної лави (згадайте безглузді завдання на нестандартне мислення, запропоновані тоді, коли школяр до ладу не вміє вирішувати стандартні завдання з умовою), що втовкмачували в голову протягом усієї юності й що вимагають щодня на роботі – лише купа безглуздого непотребу. Людина все це роками в собі виробляла й навіть мимоволі вбирала, зіштовхуючись із сумнівними «життєвими мудростями» у соцмережах, вона уже зрослася з усім цим так, що не в змозі відрізнити, де закінчується професійна деформація та починаються особливості особистості. І тут…

І тут на допомогу приходять систематичність та організованість. Так, ми чудово розуміємо, що і щоденне правило, і система постів і пісних днів, і практика підготовки до причастя – це систематизація тієї сфери життя, де людина може, а в ідеалі й повинна приймати рішення самостійно, виробляти власний підхід. Але саме тому й існує така чітка регламентація у сфері особистої свободи, що без неї людина ніколи не навчиться цією свободою правильно користуватися.

Безумовно, рано чи пізно кожен християнин буде здатний визначати собі сам зміст молитовного правила, міру посту та багато іншого. Однак трапиться це не раніше, ніж він, будучи поставлений у рамки церковною традицією, створить власні, особисті рамки і триматиме себе в них без жодного примусу чи зовнішнього впливу. І наше завдання людині у цьому допомогти.

Будь вона скільки завгодно неорганізована та креативна у звичайному житті, вона завжди здатна, наприклад, регулярно сповідатися та причащатися. Причому робити це не «за велінням серця», тобто раз на кілька років, а відповідно до певного порядку. І, звісно ж, після відповідної підготовки.

Досвід показує, що недбалість і розхлябаність долаються людиною порівняно легко, якщо їй не потурають, а, навпаки, створюють відповідні умови.

Як приклад можу навести такий факт: деякий час тому я почав помічати, що серед парафіян поширилася дивна звичка: сповідавшись, людина просила благословення на причастя, говорячи при цьому, що не постила належних днів, чи правило не повністю прочитала. Якось я поцікавився, в чому полягає така сильна необхідність причащатися саме зараз, якщо людина сама розуміє, що до ладу не готувалася. «Я спочатку не збирався причащатися, – сказав мені мій співрозмовник, – але прийшов на службу натще і до самого початку та й подумав, чому б не причаститися»? Тобто рішення причащатися людина ухвалила спонтанно. Не збирався, не думав і раптом вирішив.

Ще кілька разів зіткнувшись із подібним, я звернув увагу парафіян на те, що в церковному житті спонтанностям не місце, і проблема зникла сама собою. Як виявилося, навіть тим, хто до подібного встиг звикнути, не важко змінити звичку.

Власне, до цього я підводжу. До організованості людина звикає досить швидко. Звичайно, якщо їй в цьому правильно допомагати. І, навпаки, неорганізованість може вилитися в цілу проблему, якщо почати потурати їй у церковному середовищі. Ті, кому надається можливість причащатися без належного настрою та підготовки, читати недочитане правило під час Літургії, постити як заманеться і молитися, коли захочеться, рано чи пізно втрачають і благоговіння, й інтерес, що до посту, що до молитви, що до Таїнств, що до самої Церкви.

Власне, що в ній особливого, якщо там так само, як і в навколишньому світі? Ні організованості, ні порядку, ні благоговіння…

А елементарна організованість і впорядкованість дуже швидко, і головне надійно, налаштовують людину на ставлення до Церкви як до якогось інобуття, як до середовища, відмінного від світу, але у своїй інакшості, що перетворює світ. Преображення ж світу починається з перетворення людини, старт якому дає навіть вміння організувати себе, без якого неможливі ні духовне життя, ні боротьба з пристрастями, ні покаяння, що приносить плоди.

Протоієрей Володимир Пучков

Джерело

Добавить комментарий