Підміна – основна спокуса для сучасних православних

Підміна – основна спокуса для сучасних православних

Наш час цікавий і незвичний в багатьох аспектах. Взяти хоча б такий: сучасний воцерковлених християнин куди меншою мірою піддається великим гріхам, ніж християнин XV, XVII або XIX століть.

Щоб переконатися в цьому, досить ознайомитися зі змістом древніх єпітимій і порівняти написане там з тим, що священик зазвичай чує на сповіді від постійних парафіян. Як відомо, збірники єпітимій складалися для упорядкування практики накладення єпітимій, тобто заборон, що накладаються на тих, хто згрішив з метою подолання наслідків гріха. Стосувалися вони, безумовно, членів християнської спільноти свого часу, тобто зазначені в них гріхи для цих людей не були новиною або особливою ​​рідкістю. Грубі і тяжкі гріхи зустрічаються і в сучасній пастирській практиці. Однак вони здебільшого залишаються прерогативою так званих захожан – тих, хто приходить до церкви раз на рік, хто сповідається тому, що в хресні покликали або дружині чи мамі пообіцяв. Зрідка тяжкі гріхи трапляються і в постійних прихожан, проте в більшості своїй свідомі християни (а серед воцерковлених таких більшість) не роблять абортів, не зраджують дружинам, не живуть поза шлюбом і не займаються лихварством.

Однак безглуздо було б думати, що ворог роду людського опустив руки перед обличчям сучасного православ’я. Переставши масово спокушати християн злодійством, блудом або мародерством, він разом з тим поповнив свій арсенал такою зброєю, як підміна. Справді, до чого трудитися обманюючи, зваблюючи і спокушаючи християнина на серйозний гріх, коли можна всього лише злегка змістити акценти в духовному житті? Тим більше що християнин дуже навіть піддається, іноді навіть з готовністю. Наприклад, такі схожі, на перший погляд, і відмінні по суті поняття, як покаяння і почуття провини. Чи кожен з нас бачить різницю між тим й іншим? Чи не буває так, що в нашій свідомості ці поняття і зовсім не мисляться одне без іншого? А тим часом це не просто різні, а буквально взаємовиключні речі.

Покаяння приводить людину до примирення з Богом, до бажання покінчити з гріхом і змінити не тільки образ дії, а й ставлення до окремо взятого пороку. Так, що колись улюблене стає ненависним, а те, до чого тягло з нездоланною силою, – противним. Результат покаяння завжди один – прощення гріха і радість єднання з Господом.

Почуття ж провини позбавляє людину спокою, але ні до чого правильного не підштовхує. Скільки завгодно проси вибачення, виправляй наслідки, міняй ставлення до скоєного – воно нікуди не дінеться. Якщо людина впустила це почуття в душу, воно буде пожирати її до тих пір, поки не приведе до зневіри і відчаю або не перетворить нещасного в невротика або параноїка.

А тепер уявімо на хвилину, що замість того щоб каятися, людина починає мучиться почуттям провини. Їй погано і нудно, але вона приймає те, що відбувається за муки совісті, вважає, що так і треба, а нерідко ще й стимулює це почуття в собі, вважаючи, що той, хто кається так і повинен себе відчувати. Тільки ось що б людина не робила, в ній самій нічого не змінюється: грішити вона не перестає, пожирання себе полегшення не приносить, їй ще гірше, ніж раніше, але хіба може окаянному грішникові бути добре? Але ж і треба, правда? Непомітно людина підходить до фінального етапу: полегшення він так і не відчуває, тому залишається одне – шукати розради в самому почутті провини. Так, я грішник, так, мені погано, так, я ніяк не виправляюся, але ж я не знаю і хвилини спокою! Невпинно себе засуджую, мучуся своєю провиною, може, хоч за це Господь хай помилує? Хоча ні, неодмінно помилує, даром я так страждаю? Правда, часом накочує відчай, та так, що хоч вий, але потім начебто відпускає … І так по колу.

Що ми маємо в підсумку? Маємо віруючу людини, спочатку налаштовану на духовне життя, яка бажає каятися і виправлятися, має потребу в Бозі і єднанні з Ним. Однак, будучи спантеличеним на самому початку, людина замість ревного християнина стає готовим клієнтом для психолога, і добре ще, якщо не пацієнтом для психіатра. Так це лише один приклад підміни, а скільки таких ще можна привести? Увагу до себе, підміняти самокопанням, розчулення, підміняти сентиментальністю, ревнощі по вірі, підміняти злістю… Всього відразу, мабуть, і не перелічити. Навіщо ж лукавому працювати, коли основну роботу за нього, не замислюючись, робимо ми самі? У цьому, повторюся, безумовно відрізняється наш час від давнини і сучасні християни від попередників.

Втім, є і щось спільне для християн усіх часів – необхідність бути уважними до власної душі і того, що відбувається в ній. Необхідність бути пильними, щоб вчасно розпізнати спокусу, спокусу або підміну і не дати ворогові ввести себе в оману. А починати потрібно з недопущення головної підміни – зайвої уваги до духовного життя ближнього замість роботи над собою.

Протоієрей Володимир Пучков

Джерело

Wayfarer

Wayfarer

Залишити відповідь

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial