Актор Джонатан Джексон – про свій важкий шлях до Православ’я

Актор Джонатан Джексон – про свій важкий шлях до Православ’я

Американський актор Джонатан Джексон публічно заявив себе православним на врученні премії Еммі. Отримавши нагороду, він перехрестився, віддав хвалу Святій Трійці і,між іншим, подякував афонським ченцям за молитву за мир. Ця новина гаряче та радісно обговорювалася на багатьох православних сайтах.

Шлях Джонатана Джексона до православ’я був нелегким та довгим, його розповідь про віру та Церкву – глибока та повчальна. Публікуємо фрагменти інтерв’ю Джексона, даного ним в ефірі американського православного радіо Ancient Faith Radio.

Пошук

Мої батьки – адвентисти сьомого дня, мабуть, у четвертому поколінні. Років до 9 і мене виховували адвентистом, а потім батьки почали відходити від цієї деномінації. Ми переїхали до Лос-Анджелеса, і я почав грати в «Головному шпиталі».

У Лос-Анджелесі ми не мали храму, тому ми з братом слухали різні проповіді – таке у нас було духовне життя. До 16 я слухав проповіді та читав апологетичні книги про християнство.

Деякі проповіді мене дуже глибоко зачепили, і Бог зайняв у моєму житті дуже важливе місце. Я став читати К. С. Льюїса: «Просто християнство», «Розрив шлюбу» та інші книги.

Я зовсім не бачив сенсу в тому, щоб ходити до церкви. Я любив Бога, любив Христа, але не розумів, для чого потрібна Церква. Власне, якщо я можу й удома слухати проповіді та читати книги, навіщо ходити ще кудись?

Але з іншого боку, я мав це почуття космосу…

Я ніколи не хотів належати до якоїсь деномінації. Я хотів належати до всього християнства! Я не знав, що таке Вселенська Церква, але відчував, що мені дуже близький Льюїс – англієць і англіканин.

У 17 років я почав спілкуватися з різними церковними групами – більш харизматичними, поза деномінаціями. У нас навіть удома була церква, до нас приїжджали пастори, і людей 15-20 акторів приїжджали на богослужіння у вихідні.

Я одружився, як тільки мені виповнилося 20 – у червні моєму шлюбу 10 років. Моя дружина теж грала в «Головному шпиталі», але ми помітили один одного на Еммі. Я подякував Христу, отримавши нагороду, і це вразило її. Тоді вона переживала період відходу від Бога та віри. У нас троє дітей.

У русі харизматів я був близько 10 років, і я впевнений, що чимало харизматів відкриють для себе Православ’я, тому що багато в їхньому русі відхиляються від дії Духа Святого (вони заперечують містичне та надприродне), але більшість із них дуже щиро хочуть зустрітися з Богом і пізнати Його.

У харизматів немає церковної традиції, тому вони створюють нові традиції, але по-своєму шукають Бога, і я впевнений, що багато хто знайде відповіді на свої запитання у давній вірі, у Православ’ї. Це буде як дорога додому. Це було так для мене.

Ні слова про Православ’я

Мій шлях у Православ’я був таким. Я поїхав до Румунії працювати над фільмом, жив три з половиною місяці у Бухаресті. У мене була роль у чудовому фільмі «Схід темряви», але в результаті студія повністю вирізала мого персонажа.

Думаю, я опинився у Румунії для іншого. Ми були з дружиною та двома дітьми. Але не там я відкрив для себе Православ’я. Все давнє здавалося мені пригніченням і дуже релігійним.

Я заходив у православні храми, дуже маленькі, все всередині було в золоті й зовсім незвично для мене. І мені та дружині Православ’я здавалося дивним кузеном католицтва. А спочатку нас взагалі пограбували цигани. Таке тепле вітання.

Моя дружина родом із Італії, і ми вирішили з’їздити до Риму. І те, що я побачив у Римі, можна описати як «Зачекай, тут все настільки близько до Християнства – я й не міг собі уявити!»

Я думав, що Рим мене придушить своєю стародавньою релігійністю, але все виявилося навпаки. Була Вербна неділя, говорив Папа Бенедикт, пальмові гілки вистилали вулиці.

Ми були за три квартали від Собору Святого Петра, і це було чарівно — по-справжньому глибоко. Ми бачили хрест у Колізеї, і нас із дружиною вразило, що ми зовсім поруч із мучениками за Христа. Одна справа – читати про це в книзі, зовсім інша справа – бути фізично тут і усвідомлювати це.

Тоді я вирішив, що маю дізнатися більше про християнство, і почав читати книгу Гонсалеса «Історія християнства». Але там не було жодного слова про православ’я – лише про католиків та протестантів.

За три роки інтенсивного читання про історію християнства я не знайшов майже жодної згадки про Східну Церкву. І тому я вирішив, що Стародавня Церква сягає Риму. Я прочитав Честертона, прочитав 15 книг Папи Бенедикта… Чудові книги, але багато чого в католицизмі прийняти я не міг, наприклад, непогрішимість Папи, особливо з огляду на те, що вона дуже пізно була визнана офіційно, близько 1870 року.

Ми з дружиною ходили на католицькі меси, були напевно на 12, і це було цікаво, і я відчував, що це історична віра.

Тоді постало питання – чи приймати католицизм, але було багато речей, які я не міг розділити. І я почав благати Бога про треті двері. Я сказав Богу: «Я не розумію протестантизм, бо для мене дім, що розділився в собі, не може встояти». Адже тільки в Америці 23 000 деномінацій… Як це співвіднести з тим, що в перші століття була одна віра? Так, було багато брехні, але Вселенська Церква була єдиною. І навіть після відокремлення Риму, все одно вони вважали себе єдиною Церквою.

Навіть Лютер – це була спроба повернутися до святої кафолічної та апостольської Церкви.

Я молився, і я пам’ятаю багато темних ночей, які були такі схожі на темну ніч душі, а я так відчайдушно хотів знайти єдину давню Церкву…

Церква зі сну

Три роки пошуків – і я вирішив, що оскільки не можу повністю вмістити католицтво, то буду протестантом без громадянства. І тут раптом – не знаю, як це сталося, я подумав: «Перш ніж закинути всю справу і просто стати протестантом, треба мені ще прочитати про Великий Розкол…».

Це був немов спалах блискавки. ВСЕ почало сходитися – навіть не знаю, як це сталося. Але я скачав на айфон книгу «Православна Церква» о. Джона Макгакіна. Я не міг відірватись. Це стало кульмінацією моїх чотирирічних пошуків. Потім – книги вл. Калліста (Уера), о. Олександра Шмемана, о. Петра Гілквіста.

Потім на Гугл-карті я почав шукати православні храми, знайшов кілька грецьких церков і прийшов до однієї з них. Там була жінка похилого віку – співробітниця, я постукав, вона відчинила мені двері й впустила.

Я сказав: «Я хотів на храм просто подивитися, але я мало що знаю».

Вона відповіла: Заходьте! Нікого немає. Просто заходьте та оглядайте все». Я був один, я мовчав, мене оточили ікони, зовсім мені не знайомі, і Христос-Вседержитель був там…

І знаєте, перше слово, яке в мене з вуст злетіло, було лайливе… Це було неправильно. Але я був такий вражений, я настільки збентежився… Я зрозумів, що я знайшов істинну Церкву. І ось я був посеред ікон.

І ще я зрозумів, що мені снилася Православна церква задовго до того, як я її вперше відвідав. І я був потім у інших храмах, і вони лише трохи відрізнялися від того, що я бачив уві сні. Я продовжував шукати через інтернет, і я знайшов храм Пресвятої Богородиці в Сільверлейці.

І це був той самий храм! Там не було лавок! А я запам’ятав уві сні, що у храмі не було лав! Світло струменіло з вікон, люди виходили з храму, все було містичним… «Ось воно! Ось воно!!!”

Я подзвонив настоятелю – о. Джону Стрікланду. Він сам перейшов у Православ’я, і ​​він також із Вашингтона… Ми зустрілися і почали спілкуватися.

Йди звідси!

А потім була перша служба. І перша моя думка, коли я увійшов до храму, була «Іди. Біжи! Просто йди! Не треба. Тобі не можна бути тут! Це було дивно, але я подумав, що це був Божий голос. “Ого!” – я практично спітнів. Це було ДУЖЕ сильне почуття.

Я нікого не знав у храмі, мені було некомфортно, я був чужим. Але потім я ніби відчув, що Святий Дух сказав: «Залишся до кінця, і потім ти зрозумієш свої почуття». Але перші 45 хвилин були дуже дискомфортними.

А за 45 хвилин щось сталося. Помешкання змінилося, після проповіді, після молитви про оглашенних. Все зримо змінилося. Почалася Херувимська…

Відчинився рай.

І тут я стою.

За цей час я пройшов шлях від «Іди, йди звідси» до сліз, що ллються по щоках.

Я ніколи не бачив, щоб ось так єдиним серцем люди молилися б із таким розчуленням. Просто ніколи не бачив. Люди хрестилися: «Господи, змилуйся, Господи, змилуйся» — у мене просто дихання перехопило. І це було самоприниженням, покаянням «я-хробак». Це було щасливе покаяння. Неначе прямий зв’язок із Богом.

Я ніколи такого не бачив, сльози лилися у мене по обличчю, і я молився: «Все, що я хочу – просто бути тут, а решта не має значення. Хочу бути тут із цим єдиним тілом… тілом Христовим».

Це було непросто. Але це було поворотною точкою.

Тоді дружина не була зі мною, але пізніше я познайомив її з о. Джоном. Він показав нам храм, вона побачила ікони, і це її налякало – вони засуджують нас, – сказала вона. Так, це страшно… І треба розуміти, що для тих, хто виріс у католицькому чи протестантському оточенні, все це сприймається через призму того, що було у католицтві чи протестантизмі….

Я поважаю католицизм, дружу з католиками, але Є різниця… Юридичне сприйняття порятунку, наприклад…

Я всім ділився з дружиною, усім прочитаним… І вона почала відігріватися. Був Великий піст, і я вирішив постити. У нас тоді народилася третя дитина. І вона не могла постити так само. Було напруження, і у нас був не найкращий Великдень, але це частина шляху.

Зараз моя дружина вже зовсім залучена… Вона збиралася піти на Прощену неділю і не змогла через малюка, подзвонила мені й просто плакала, ТАК вона хотіла бути в храмі.

Актор та віра

Важким питанням для мене було те, що я актор… Адже я зображаю людей… Але мене заспокоює те, що Христос навчав через притчі та розповіді. Так і я ставлюся до акторства, як до мистецтва оповідання, намагаючись відбити життя чесно, щоб підвести людей до дзеркала, показати їм певний досвід. Наприклад, якщо в історії є помста, це може бути дуже потворно… Але це може бути дуже по-шекспірівськи, дуже біблійно.

Для мене чудовим є те, що якщо в серці людини є насіння злості чи люті, і вона бачить наслідки цього на екрані – у перебільшенні – і розуміє: «Ого. Ось що агресія може зробити з людиною».

Або, наприклад, наркоманія. Можливо, якщо людина побачить правдивий фільм про наркомана, вона двічі подумає, чи пробувати наркотики.

На мене дуже сильно вплинув Достоєвський, я почав читати його підлітком, а він писав про по-справжньому страшні речі, але він писав про це з позиції світла…

Як актор я грав серійних убивць, самогубців, героїнових наркоманів… Взагалі більшість моїх ролей – темні, але я завжди намагався зобразити темряву з позиції світла, щоб це стало просвітою для інших людей.

Літургія

Мене вразило, що на першій службі, на якій я був, отець Джон вийшов із вівтаря, вклонився і сказав: «Простіть мене, брати та сестри». Це просто мене перевернуло – на Заході священник – клерикал, він перебуває над усіма. Він посередник між людиною та Богом. А це було зовсім інакше. Людина та Бог. Це священство, засноване на смиренні, служінні, на тому, щоб бути відображенням та іконою Христа. Справа не в окремій особистості, отець Джон буває смиренним, це в системі, в традиції. Мене вразили слова сповіді – не «Ти, жалюгідний грішник, і я прощаю тебе», але це як «Ми з тобою в одному човні, ми стоїмо перед Суддею, що прийде знову».

Я вдячний Православній Церкві. Тут я знайшов дім, тут я впізнав смирення, а це справжня битва.

Wayfarer

Wayfarer

Залишити відповідь

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial