Врятуй мене завтра

Врятуй мене завтра

Про небезпечний і безглуздий самообман людей, які тішать себе, що встигнуть покаятися перед смертю, роздумує публіцист Олександр Ткаченко . . .

Досить часто можна почути від людей, які вважають себе ніби віруючими: «Навіщо змінювати себе зараз, якщо можна щиро покаятися перед смертю?»

Покаятися перед смертю, напевно, можливо. Але сподіватися на це в жодному разі не можна. І річ не в тому навіть, що можна банально не встигнути. Сама постановка питання має на увазі тут дуже серйозну проблему, без осмислення якої навряд чи вийде відповісти на це питання.

Річ у тім, що ми непомітно для себе звикли до обману. До того, що обманюють нас, і до того, що ми самі теж обманюємо інших людей. Ні, звичайно, ми не даємо неправдивих свідчень у суді і не займаємося шахрайством, вимагаючи гроші в довірливої публіки. Наші обмани маленькі, дрібні, у них немає мерзенності і зради, там лише звичайне бажання трохи спростити собі життя. Наприклад, прикинутися, що тебе немає вдома, коли до тебе прийшов небажаний гість. Чи сказати начальникові, що ти хворий, коли проспав і запізнився вранці на роботу. Або ж – просто не відповісти на телефонний дзвінок, потім пояснивши людині, яка дзвонила, що ти не помітив її виклику. Такий дрібний обман став буденним фоном життя безлічі людей, він прокрадається в наше життя потихеньку, поволі виправдовуючи себе власною нешкідливістю і малозначністю підмінених реалій. Адже насправді, нікому від такого обману не стає гірше. Навпаки, начальник не нервуватиме через недбайливість підлеглого-соні, тому, хто вам зателефонував, ви не скажете всяких гидот, та і візит небажаного гостя теж ще невідомо чим міг закінчитися. Загалом, жодної шкоди, окрім однієї користі.

Але… чомусь щоразу після такого обману все ж залишається бридкий осад на душі. Так у лісі ненавмисно потрапиш обличчям у павутиння і потім весь день намагаєшся його прибрати, а воно ніяк не забирається. З кожним подібним лукавством неначе щось нехороше входить у тебе і потихеньку заважає радіти життю, робить скованим.

Це і є наслідки такої «безневинної» брехні. Оточенню вона дійсно може не приносити прямої шкоди. Але той, хто сам збрехав, від неї постраждає неодмінно. Бо будь-яка брехня, навіть найменш незначна, відділяє нас від того, кому ми збрехали. Причому ця людина найчастіше навіть не підозрює про те, що сталося і продовжує спілкуватися з нами як ніби нічого і не сталося. А от для того, хто збрехав, це спілкування вже отруєне його власною дрібною брехнею. Наслідком цього отруєння стає жахлива річ: людина непомітно для себе перестає любити обдуреного нею. Адже не можна ж обманювати того, кого по-справжньому любиш. Чи по-справжньому любити того, кого обманюєш. І якщо вчасно не зупинити цей патологічний процес отруєння любові брехнею, то в результаті той, хто обманює, може навіть зненавидіти жертву своєї брехні, яка ні про що не здогадується.

Але якщо обман так руйнівно діє у відносинах між людьми, то що ж відбувається з тим, хто спробує обманювати Бога?

Натисни на гальма!

А відбувається те ж саме: своєю брехнею людина зводить стіну між Богом і собою. Бог продовжує любити її, але вона вже не може з чистим сумлінням відповідати на цю любов, постійно відчуває свою провину перед Ним і тому намагається сховатися від Нього, віддалитися від любові Божої, яка стала для неї викриттям її неправди.

Ось тут і криється головна червоточина ідеї «відмови від гріха в останню мить». Покаяння, відкладене на потім, – не що інше, як наївна спроба обдурити Бога, дивна надія прожити все життя в усвідомленому гріху, а перед самою кончиною раптом сказати Богові: «Каюся-каюся, Господи, тепер це все не важливе!» Приблизно такі ж міркування бувають у дитячому віці, коли дуже боїшся загинути в авіакатастрофі чи в ліфті, що падає. І для втіхи придумуєш собі «геніальний» спосіб порятунку: виявляється, в останній момент перед ударом об землю, треба просто… відштовхнутися від підлоги і підстрибнути вище. І коли ліфт або літак ударяться об землю, ти будеш у стрибку, зависнеш у повітрі, а потім як ні в чому не бувало приземлишся на вже нерухомі залишки пристрою, що розбився.

Дитині така логіка простима, оскільки вона ще не знає законів фізики, а нестерпний страх смерті компенсує тими способами, які їй доступні. Але дорослій людині необхідно розуміти, що в гріховного життя теж є своя інерція. Звичка до гріха формується роками, іноді – десятиліттями. І шансів несподівано відмовитися перед смертю від гріха, що став звичним, у людини приблизно стільки ж, скільки в автомобіліста, який розігнав машину до двохсот кілометрів на годину і відчайдушно тисне на гальма в двадцяти метрах від перешкоди, що несподівано виникла на дорозі. З погляду покаяння все наше свідоме життя по суті якраз і є «гальмівним шляхом», достатнім для зупинки гріховного розгону, виправлення свого життя, свого серця.

І, відкладаючи цей тривалий і непростий процес на останні години свого життя, людина може обдурити хіба що саму себе, але ніяк не Бога.

Два розбійники

Так чи може людина покаятися перед смертю і отримати спасіння? Так, поза сумнівом, може. Євангелісти, описуючи розп’яття Христове, згадують про двох страчених разом з Ним людей, називаючи їх розбійниками чи злочинцями.

Найбільш повна розповідь про це міститься у євангеліста Луки: «Вели і двох злочинців з Ним, щоб убити. І коли прийшли на місце, що зветься Лобним, тут розп’яли Його і злочинців, одного з правого, а другого з лівого боку… Один з розіп’ятих злочинців хулив Його, говорячи: якщо Ти Христос, спаси Себе і нас. Озвався і другий, і докоряв тому, і казав: чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив. І сказав Ісусові: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє! І сказав йому Ісус: істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:32,33,39-43).

Цього розбійника Церква називає розсудливим. Приклад його спасіння дуже яскравий і переконливий. Дійсно, людина покаялася вже на хресті, коли жодної надії виправити своє життя в неї не було. І Господь прийняв у неї це покаяння і ввів її в рай. Але от питання: якщо це дійсно – один із «робочих» варіантів шляху до спасіння, то чому ж другий розіп’ятий розбійник не скористався цим способом? Невже він просто не хотів потрапити в рай і тому лаяв Ісуса навіть перед смертю? Справедливі і доброзичливі слова його товариша в спільних стражданнях не пробудили в ньому ні розуму, ні совісті. Він так і помер на хресті у своїй запеклості, не отямившись, не розкаявшись, не відкривши своє серце благодаті Христовій.

Така різна поведінка двох розбійників в останні години їх життя є найпереконливішим свідченням того, що зовсім не кожна людина напередодні смерті може виявитися здатною до покаяння. Смерть, що наближається, лише виявляє той зміст душі, який людина формувала своїми думками, словами, вчинками упродовж усього життя.

Люди з власного життєвого досвіду добре знають, що не буває раптових добрих змін у людському серці, що будь-яка така зміна має бути підготовлена нехай маленькими, але реальними кроками в бік добра. Вони як певний ледве помітний пунктир проходять через гріховне життя людини, ведучи її до тієї точки, де їй необхідно буде зробити вирішальний вибір між добром і злом. І якщо ці кроки не будуть зроблені, якщо людина цілком усвідомлено грішить, сподіваючись обдурити Бога формальним покаянням перед смертю, то її вибір може виявитися страшним і несподіваним навіть для неї самої.

Тільки не зараз!

Розсудливий розбійник побачив свої гріхи, вжахнувся їм і визнав, що за справами своїми гідний смерті і пекла. Саме таке ставлення до самого себе відкрило йому духовні очі, після чого він зміг побачити у вмираючому поряд з ним страждальникові – Творця світу і осмілився звернутися до Нього з проханням про прощення.

Але, перш ніж приміряти на себе його покаянний подвиг, переносячи його на останні миті життя, напевно, не зайвим буде подумати і про іншого розбійника, розіпнутого в той великий день на Голгофі. Чи не буде ближчим для нас якраз саме його приклад? Чи не схожі ми швидше на нього в цьому своєму лукавому прагненні обдурити Бога раптовим «фініш-покаянням»?

«Я не готовий зараз мінятися, але вірю, що Бог прийме мене, навіть якщо я вибачуся в останню мить» – думка зовсім не нова. Ще в ІV ст. блаженний Августин писав у своїй «Сповіді»: «А юнаком я був дуже жалюгідним, і особливо жалюгідним на порозі юності; я навіть просив у Тебе цнотливості і казав: «Дай мені цнотливість і стриманість, тільки не зараз». Я боявся, як би Ти відразу ж не почув мене і відразу ж не зцілив від злої пристрасті: я вважав за краще тамувати її, а не загасити».

Августин називає такий стан – жалюгідним. Це дійсно дуже жалюгідне видовище, коли людина усвідомлює, що грішить, але при цьому не може, а головне – не хоче залишити заняття, яке і сама вважає неналежним. І Бога вона просить, по суті, залишити її в спокої, наодинці з улюбленим гріхом, у надії, що можливо… колись… щось зміниться. Але будь-який гріх – це зовсім не олівцева помарка, яку можна в один мах стерти гумкою з паперового листа. А вже тим більше – тяжкий гріх, до якого душа прикипіла настільки, що людина не в змозі відмовитися від нього навіть перед лицем Божим.

І якщо людина, яка грішила все життя все ж встигне сказати перед смертю: «Господи, каюся!», – користі їй від цього буде небагато. Бо вуста говоритимуть одне, а серце – зовсім друге, і душа її як і раніше буде прив’язана до гріховної насолоди. Справжнє покаяння полягає зовсім не в словесній формулі, а в тому, щоб усвідомити свої гріхи, відчути за них біль, зненавидіти їх, вибачитися в Бога в молитві, з твердим наміром ніколи більше не повертатися до них. На все це потрібен час, іноді досить значний, якого в людини перед смертю вже не буде.

І замість нескінченної, вимотуючої душу спроби обдурити Бога, свою долю і себе самого, куди простіше почати роботу над власними помилками зараз же, не відкладаючи її ні на день, і не втішаючи себе наївною брехнею.

Надія на покаяння в останню мить – лукавство, що веде до погибелі. Але зовсім не тому, що Бог не простить. А тому, що сама людина не зможе миттєво розлюбити гріх, який став на той час головним змістом і цінністю її життя. Для християнина це не ніякий шлях, а звичайна розпуста, бездоріжжя, вічна безвихідь.

Шлях же для християнина може бути лише один – услід за Христом, до Отця в Царство. Але увійти туди в обнімку з улюбленим гріхом неможливо, цей липкий тягар людині треба відірвати від себе до того, як перед нею розкриються брами Вічності. Тому єдиною порадою для тих, хто сподівається на покаяння в останню годину, можуть бути слова Священного Писання: «Отже, глядіть, робіть обережно, не як нерозумні, а як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві» (Еф. 5:15,16).

Олександр Ткаченко

Wayfarer

Wayfarer

Залишити відповідь

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial