Оповідання для дітей. “Найголовніша краса”

Алєкєєва А. Оповідання.

Дуже давно, а може, й недавно, жив-був лісник – чолов’яга міцний та серйозний. Всяк, хто в ліс з лихою справою приходив, боявся зустрітися з ним. Але знали і дерева, і птахи, і звірина лісова, і люди добрі, що серце лісника було жалісливим і чесним.

Де біда, туди і лісник поспішає: чи дерево підняти, чи птаха підлікувати, звіра з пастки визволити. Та й дружина лісникові до пари була: і красуня, і розумниця, і майстриня, за що не візьметься – все в неї до ладу робилося.

Синів у них не було, але лісник із лісничихою не сумували, тому що серце їхнє тішила крихітка Настуся, донечка-сонечко. І не дивно: дівчинка дуже лагідною була. Проведе по батьківському обличчю рученятками – всі зморшки розгладить, погляд пом’якшить, вуста в посмішку розтягне; по материному – неначе промінчиком все обличчя осяє. Що й казати: єдина радість у батька та матері.

Пестили вони її та голубили, але не потурали в усьому, у суворості та Божій пошані виховували. Так і росла Настуся слухняною та доброю дівчинкою.

Одне лиш засмучувало батьків: оченята в Настусеньки були різними. Одне – слухняне: куди дівчинка захоче, туди й дивиться; друге ж все намагається за першим підгледіти. Тому й погляд у Настусі був косеньким. Але, певна річ, який батько свою дитину не любить?!

Відвезли Настусю до лікаря, але той лиш руками розвів, тільки й зміг, що окуляри приписати. Ще більше лісник з лісничихою почали доньку берегти та любити. Та через неслухняне очко сталася в дівчинки біда.

Ось як це було…

Підростала Настуся. Сім рочків вже виповнилося їй. Подумали батьки, порадилися – та й вирішили доньку віддати до школи. І хоч як гірко було їм розлучатися зі свою єдиною радістю, та нічого не вдієш: дівчинка тямуща, вчитися потрібно, та й життя своє налагоджувати…

Все б добре, тільки школа в селі розташована, далеко від лісу. Від лісникової хати півранку потрібно чимчикувати. Влітку ще нічого, а взимку по снігових заметах не дуже й походиш.

Пошила лісничиха доньці сукню особливу, синю-синю, мов глибина морська; комірець сплела біленький, мереживний, як хмаринка весняна; фартушок пошила веселенький, як галявинка літня, і також мереживом обшила.

Ошатно вбрана Настуся, тільки погляд невеселий. Слухняне очко глянуло на матір із батьком, на рідний дім – і сльозу зронило, а неслухняне як глянуло на свою пару, як побачило, що те плаче, то й собі цілий струмок сліз пролило.

– Не плач, донечко, не плач, серденько моє, не назавжди розлучаємося, по неділях батько додому забиратиме. Ти вчися старанно, тоді тобі й журитися ніколи буде. Так, дивись, від неділі до неділі час швидше пролетить, – гладила лісничиха доньку по голівці, а сама крадькома свою сльозу втирала.

У селі змовилися з однією жінкою, поселили Настусю в неї. Жінка доброю виявилася. Обіцяла дівчинку і годувати, і поїти, і доглядати. Поплакали батьки – та й додому в ліс зібралися.

На ранок Настуся пішла до школи. А там дітей – видимо-невидимо. Мов пташки щебечуть, веселяться та гомонять між собою. Повеселішала і Настуся, сподобалася їй школа.

Ніколи раніше вона дітей не бачила, а як побачила, так серцем і припала до них.

Та й уроки їй дуже сподобалися, а ще більше – вчителька: молода, вродлива, коса до пояса, а вже ж яка добра та лагідна, іншої такої не знайдеш. Вона Настусю відразу примітила і полюбила. То слово добре скаже, то до зошита зайвий раз загляне, то задачку допоможе вирішити.

А Настуся і рада з того, дуже старається: вчить уроки ретельніше, сидить тихіше, щоб вчительку не засмутити. Так і раділи одна одній. Тільки недовго радість із Настусею дружила – настав час і біді прийти.

Поки Настуся соромилася та до дітей приглядалася, все тихо і добре було. А тільки-но підійшла до дівчаток побавитися, ті відразу на сміх підняли:

– Куди тобі з нами бавитися, ти ж на себе поглянь, потворо!

Відтоді, як каже наше оповідання, Настю вся дітвора почала дражнити. Бавитися з нею ніхто не хотів, навіть за парту поруч сісти ніхто не побажав.

Не плакала Настя, але на лиці змарніла. Помітила господиня, що квартирантка засумувала, і занепокоїлася, почала розпитувати, що сталося. Але як тільки жінка не старалася, нічого їй Настуся не сказала. Першої ж неділі розповіла добра жінка про своє хвилювання батькам.

Засмутилися батько з матір’ю.

Як тільки повернулися додому, нагодувала лісничиха донечку солодкими пирогами, вмила, причесала. Заспокоїлася Настуся і пригорнулася до матері. А та її і питає:

– Щось ти, голубко моя, зажурилася, схудла. Знудилася, мабуть, у чужій стороні, чи, може, ображає хто?

– Нічого, матінко, нічого рідная, все добре, все гаразд, – тихо промовила Настуся. А неслухняне очко все на братика дивиться, наче запитує: «Будемо плакати чи ні?» Але Настуся язика прикусила і мовчить, так і не заплакала, стрималася. Не хотілося їй матусю засмучувати. Тільки ж материнське серце не обманеш, чує воно біду. Зажурилася лісничиха, а потім і каже:

– Чи пам’ятаєш, ластівочко моя, чому я тебе вчила? Як спати ляжеш, помолися Богу, щоб охорону біля тебе поставив; як вранці встанеш, подякуй, що ще один день життя дав тобі, за сонечко, за небо та птахів, за ліс і поля, за батька та матір. Потім же проси, серденько, день прийдешній благословити.

– Пам’ятаю, матінко, я все так і роблю.

– А тепер хочу навчити тебе нової науки. Слухай, доню, уважно. Коли хто скривдить тебе або занудьгуєш ти, проси Бога потішити, проси навчити любити кривдника і не віддавати злом за зло. Проси допомоги в Нього, якщо самій впоратися буде важко. Тоді горе твоє стане маленьким, а радість великою.

– Добре, матусю, – тихо відповіла Настуся.

Солодко дівчинці в батьківському домі, але пора до школи повертатися. Хоч і не лежить її серце, а їхати треба.

Коли повернулася до села, добра господиня всіх чаєм і пирогами пригостила. Поїли, поговорили, та ліснику в ліс вже пора їхати. Вклонився господині, на доньку журно подивився – і додому з сумними думками поїхав.

А Настуся до школи зібралася. Йде, а душа назад її тягне. Та нічого не вдієш, треба себе перемагати. Дійшла. На уроках була слухняною і старанною, як завжди. Та ось настав час перерви. Всі дітки забавляються, а вона осторонь стоїть, черевичком по землі водить. Окуляри на носик сповзли, а оченята почервоніли, ось-ось слізьми заллються. Аж тут згадала Настя матусин наказ і прошепотіла:

– Боже, Ти добрий, не залиши мене, пошли мені подружку, щоб і мені було з ким бавитися, щоб не казала вона мені образливих слів, щоб любила мене за добре серденько, а не за гарне личко.

Тільки-но помолилася, як чує:

– Чом ти, дівчино, від усіх самотою стоїш? Чом до подружок не йдеш?

Перед нею стояла старенька бабуся: коси сиві, як хмаринка, хусточка біленька на голові; та й уся вона, неначе з повітря, тоненька, маленька, а очі, а очі ж то… очі добрі, сині, мов небо.

– Не люблять вони мене, гонять. Кажуть «потвора», «косоока», – прошепотіла Настя, і підборіддя в неї затремтіло.

– Ось воно що! Та це вони ще зелені! А ось ти послухай… Краса Богом всім порівну дається. І в тебе вона є! Тільки в кожного по-різному виявляє себе. Ось у тієї, поглянь, які кучері – у кучерях її окраса. А в цієї сміх який дзвінкий, чуєш, як заливається – її краса в сміху. А ось та, чорнявенька, лицем вродлива – у тому її краса. А в тебе найголовніша краса – вона не зовні, а в душі, у серденьку, ось тут!

І старенька, як добрий ангел, поклала свою легесеньку руку дівчинці на серце.

– Запам’ятай що кажу, все життя пам’ятай! Ось тут, у серці головна краса! Ти помилуйся чужою красою, і в тобі вона примножиться. І тебе будуть любити, до серця твого горнутимуться!! Йди-но до них. Дивись на них, як на малюнки дивишся, без зла, без образи! І буде в тебе краси в серці, у душі все більше і більше… Ходи! – і вона повела Настусю до дівчаток.

Дівчатка, як угледіли стареньку, гратися перестали – слухають.

– Я вам, діточки, вашу пропажу знайшла і до вас привела. Ви подружку свою більше не губіть. Оченята в неї слабенькі, тому їй одній ніяк не можна. Ось і дивіться, щоб не відбивалася від вас, щоб із вами була завжди! Вона всіх вас любить, серце в неї добре, гарне. Бережіть її! Адже ви також добрі!..

А що очко косеньке, так і дощик косий, а без нього трава не росте! І сонечко, трапляється, косо дивиться, а з ним нам радість! Та й коси плетуть косо, а гарно. Коли хтось про це не знає і почне дражнити вашу подружку, то ви не давайте її кривдити, поясніть тій людині так, як я оце вам пояснила. Ось вас скільки – і всі їй заступниці! Бережіть одна одну – добре вам буде!

– Гаразд, бабусю, – сказала дівчинка, в якої краса на лиці.

– Йди до нас, Насте, – покликала та, яка в кучерях красу мала.

Почали й інші дівчатка Настю кликати, і відразу всім добре та весело на серці стало. Відразу дівчатка побачили, яке в Настусі добре та лагідне серце. Полюбилася дітям Настусина сердечна краса.

Кинулася, було, Настя старенькій подякувати, а бабусі мов і не було, лише далеко, на іншому кінці вулиці, неначе біла легенька хмаринка пливла…

З того часу Настусю ніхто не кривдив. Якщо якесь хлопчисько починало дражнити, дівчатка горою на захист ставали і бабусині мудрі слова про дощик косий та про сонечко говорили, нікому ображати не дозволяли. І добре їм, подружкам, разом було: радісно, весело. А все тому, що найголовніша краса в людини не на обличчі, не в очах і не у волоссі, а в серці криється – там, де Бог живе, там, де Він додає Своєї краси.

Алєксєєва Алла

(Ще публікації – в російськомовній частині сайту N.E.W.O.D.)