День пам’яті блаженної Домніки Олешківської
28 травня/10 червня Православна Церква вшановує пам’ять блаженної Домніки Олешківської.
Свята Домніка (Домна Іванівна Ліквіненко) народилася в 1881 році в Таврійській губернії в заможній селянській сім’ї та виховувалася в благочесті.
Після відвідування в 15 років Києво-Печерської Лаври вона вирішила присвятити життя Богу.
У 1896 році Домну прийняли в школу для дівчаток-сиріт при Свято-Успенській жіночій Олешківській обителі, де вона навчилася грамоти й рукоділля. Учениці відвідували Богослужіння та звершували молитовне правило в домовому храмі на честь святителя Миколая Чудотворця, і блаженна особливо полюбила святого Миколая.
Після закінчення школи Домна залишилася послушницею в обителі з іменем Домніка на честь преподобної Домніки, пам’ять якої звершується 8 січня за старим стилем.
Вона любила на самоті читати Псалтир або акафіст святителю Миколаю, що помітила ігуменя обителі.
Через схильність Святої до усамітнення ігуменя доручила їй пасти монастирських телят. Оточена тваринами, послушниця з радістю проводила час у молитві. Телята любили її та ходили за нею. Коли блаженна читала Псалтир, вони ніби слухали її.
Початок ХХ століття був часом розквіту Свято-Успенського Олешківського монастиря. В обителі збудували величний собор на честь Успіння Пресвятої Богородиці, обновили Миколаївську церкву. Тоді ж у новій трапезній влаштували церкву на честь рівноапостольної Ніни. Обитель оточили фортечним муром із баштами, спорудили нові корпуси, розшири школу.
Монастир наповнювали богомольці. Від Федорівської ікони Богоматері звершувалися чудеса.
Перед революційними подіями 1917 року Домніка почала дивно себе поводити. Вона залишала телят на пасовищі, а сама йшла на кукурудзяне поле, де зі сльозами й здійнятими догори руками молилася Богу за монастир.
Невдовзі всі зрозуміли, що вона передрікала майбутню гірку долю обителі та сестер.
У 1920 році в Олешках запанувала радянська влада. Господарство, землі та будівлі монастиря націоналізували й влаштували в ньому спочатку культрадгосп «Робітниця», а потім трудову артіль «Меліса».
Навесні 1922 року з храмів вилучили церковні цінності, монахинь вигнали й організували в монастирі дитячу колонію «Червоні сходи».
Тоді Домніка поселилася неподалік від обителі в Олешківській слободі в однієї благочестивої бабусі.
Обдарована прозорливістю, угодниця Божа споглядала невидиме, як видиме, майбутнє, як теперішнє, та допомагала людям порадами й благословенням. Вона видавала себе за юродиву та передрікала майбутні події з допомогою приказок, загадкових фраз або символів.
Сестрам обителі незадовго до її закриття Баженна роздавала кому камінчик, кому клаптики тканини, кому недогарки свічок. Від того, хто що отримав, залежав рід діяльності сестер в миру: будівництво, пошиття одягу, прислуговування у вівтарі.
Під час голоду 1924 року Домніка жила в Каховці, звідки часто ходила на богомілля до Берислава.
Якось на шляху вздовж Дніпра вона передрекла своїм супутницям затоплення тієї місцевості. Слова Святої справдилися, коли збудували Каховську ГЕС.
У 1928 році Блаженна повернулася в Олешки. У той час місто називалося Цюрупинськом. У ньому не залишилося жодного діючого храму.
Домніка відвідувала монахинь Агафію та Дарію й молилася разом із ними. Місцеві жителі поважали її, називали лагідно Домочкою, приносили їй продукти. Вихована в радянській школі, дітвора дражнила Блаженну.
Мешканка Голої Пристані Надія Савівна розповіла, що втратила батька під час голоду 1933 року. Її матір залишилася з чотирма дітьми без засобів до існування і не знала, як прогодувати сім’ю.
Однієї ночі вона ревно просила в Господа допомоги. Вранці до нещасної пришла незнайома жінка в чорному вбранні та сказала, що її послав до неї Господь.
Блаженна Домніка сказала вдові, що купуватиме хліб, а та буде різати на чотири частини та продавати. Така справа допомогла врятувати сім’ю від голодної смерті.
Одній бідній сім’ї Свята кинула в двір очеретину й сказала будуватися. Грошей на будівництво не було, але з Божою допомогою сім’я збудувала будинок.
Під час Великої Вітчизняної війни Цюрупинськ страждав від бомбардувань і артилерійських обстрілів. Домніка жила в місті в раби Божої Ніни.
Одного разу, коли вона читала в дворі Псалтир, біля неї розірвався снаряд. Зі Святої зірвало хустину, вирвало з рук книгу, сама ж вона залишилася неушкодженою.
Жительці Цюрупинська Наталії Акимівні Іщенко Домочка передрекла загибель чоловіка й сина, а їй самій довге життя. Наталія прийняла блаженну до свого дому, що розташовувався за адресою вул. Нижня, 180. Там угодниця Божа провела решту своїх днів.
До кінця війни почали відкривати храми. Введенський собор у Цюрупинську був зруйнований, і церкву влаштували в простому будинку. На Богослужіння збиралося багато людей.
У той час про святу Домніку було багато кому відомо. За порадами, молитвами та благословенням до неї приїжджали з різних міст та поселень.
Клирошанка Введенської церкви Анна розповідала, що після голоду в 1951 році вони жили бідно. Якось прийшла Блаженна та сказала її тітці Марії, що кинула їй в криницю цілу пригоршню грошей. Після того випадку грошей їм почало вистачати, і вони позбулися боргів. Іншого разу, коли наближалася осінь, а в них не було ні дров, ні вугілля, Домніка сказала Марії, що поставила біля її сараю палицю. Наступного дня їм привезли дров і шишок.
Протоієрей Петро Бабійчук після завершення навчання в семінарії певний час служив псаломщиком у одному з храмів Херсона.
Уповноважений у справах релігії забороняв йому працювати в церкві та вимагав влаштуватися на завод.
Петро поїхав до блаженної Домніки, і вона порадила йому йти в Каховку чи до Берислава. Петрові вдалося влаштуватися псаломщиком у Бериславі, невдовзі після чого він одружився з дівчиною з Каховки.
Коли дружина завагітніла, Петро вирушив із нею до блаженної Домніки, яка привітала їх словами: «Як добре, що ви приїхали втрьох з синочком!». У подружжя дійсно народився хлопчик Симеон, який згодом став священником і віднайшов мощі Святої.
Свята Домніка завжди прагнула до храму Божого, й для участі в Богослужіннях навіть у похилих роках проходила багато кілометрів. Вона регулярно причащалася Тіла й Крові Христових, була вимогливою до себе та милосердною для інших.
10 червня 1967 року угодниця Божа відійшла до Господа. У той час вже розгоралися хрущовські гоніння проти Церкви. Проте, не дивлячись на заборони й всілякі перешкоди з боку влади, на похорон Домніки зібралося дуже велика кількість людей. Гроб із тілом покійної несли до Введенської церкви в повному мовчанні, оскільки звершення церковних погребальних процесій влада заборонила.
Протоієрей Сергій Мураховський відспівав Святу за чином для мирян. Тіло Блаженної поховали на старому монастирському кладовищі, на могилі поставили дерев’яний хрест.
Люди не забували святу Домніку, приходили до неї в радості та печалі й отримували благодатну допомогу.
Псаломщиця Свято-Духівського собору Валентина Москаленко розповіла, що якось приїхала з декількома парафіянами на могилку Блаженної. Там вона зі скорботою попросила, щоб та послала їй гроші на необхідну книгу «Загальну мінею», що коштувала 30 рублів.
Уві сні Свята з’явилася Валентині та сказала, що гроші будуть. Невдовзі псаломщиця отримала повідомлення від фінвідділу про переплату нею на 30 рублів. Після того Валентині ще двічі підвищували зарплату.
10 грудня 2008 року з благословення архієпископа Херсонського й Таврійського Іоанна благочинний Цюрупинського округу протоієрей Симеон Бабійчук із кліриками єпархії віднайшов мощі угодниці Божої.
Знайдений дерев’яний хрест від парамана став підтвердженням свідчень людей про те, що за життя Свята прийняла чернечий постриг.
Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 25 березня 2009 року блаженна Домніка прославлена в сонмі місцево шанованих святих Херсонської єпархії.
15 липня у Свято-Духівському соборі Херсона відбулася канонізація угодниці Божої. 16 серпня чесні мощі віряни перенесли в церкву на честь рівноапостольної Ніни в місті Цюрупинську, де вони почивають і нині.
Слава Богу вовіки. Амінь.
