Нарцис і Карлсон та егоїзм сучасної людини
Походження терміну “нарцисизм”
У психології є своє визначення для егоїзму – нарцисичний розлад особистості. Назва ця походить від імені героя старогрецького міфу Нарциса, який одного дня нахилився над лісовим струмком напитися, – і потрапив у дуже незручну ситуацію: він закохався в прекрасного хлопця, який дивився на нього з поверхні води.
“Нахиляється Нарцис, щоб поцілувати своє віддзеркалення, але цілує тільки прозору воду струмка. Усе забув Нарцис; він не йде від струмка; не відривається, милується самим собою. Він не їсть, не п’є, не спить”. Закінчується там усе дуже сумно – Нарцис помирає з голоду, а на місці його безславної кончини виростає всім відома квітка, яку згодом назвали його ім’ям.
Пастка людей із нарцисичним розладом
Люди з нарцисичним розладом потрапляють у схожу пастку. Звичайно, вони не “застигають” намертво перед дзеркалом. Замість дзеркал вони використовують людей, з якими спілкуються.
Будь-яка людина загалом цікавить їх лише в одному плані – чи зможе вона побачити всю глибину та складність їх видатної особистості, оцінити багатогранність їхнього таланту й захопитися їхньою блискучістю.
Це можуть бути дійсно дуже талановиті люди, або – які лише вважають себе такими. Суть проблеми від цього не змінюється: і тим, і другим завжди потрібне “дзеркало” – захоплені шанувальники, які б хвалили їхні реальні чи уявні достоїнства.
Людям із нарцисичним розладом особистості завжди потрібне “дзеркало” – захоплені шанувальники, які б хвалили їхні реальні чи уявні достоїнства.
Карлсон по життю
Деякі варіанти такої поведінки знайомі кожному з нас ще з дитинства за мультфільмами. Такий, наприклад, пустун Карлсон, що літав. Він, запросивши Малюка у свій будиночок на даху, звертається до самого себе з пафосною тирадою: “Ласкаво просимо, дорогий друже Карлсон!” І вже в дверях мимохідь кидає через плече розгубленому Малюку: “Ну… і ти теж заходь”.
Смішний чоловічок, який увесь час заявляє, що він – чоловік хоч куди, і постійно доводить, що він “найкращий у світі”, – це, звичайно ж, карикатурне зображення нарциса.
Але й у реальному житті таких “Карлсонів” можна побачити велику кількість. Головна їхня риса – амбітність і впевненість у власній винятковості.
Головна риса сучасних “Карлсонів”– амбітність і впевненість у власній винятковості.
Ознаки людей із нарцисичним розладом особистості
Для близьких стосунків вони не здатні, оскільки із самого спочатку вважають себе вищими за тих, хто їх оточує. У той же час вони дуже потребують спілкування, але людина поруч потрібна їм тільки для “підсвічування” власних переваг.
Успіхи ж і переваги інших людей нарциси сприймають дуже ревниво, і тут же прагнуть їх применшити.
Втім, замість просторових описів, досить просто ознайомитися зі списком ознак нарцисичного розладу особистості. Людина з подібним розладом:
- реагує на критику почуттям люті, сорому чи приниження (навіть якщо не виказує цього);
- у міжособових стосунках намагається різними способами використовувати інших людей у своїх інтересах, маніпулює ними;
- вважає себе надзвичайно значущою, чекає, що стане відомою та “особливою”, нічого для цього не роблячи;
- вважає, що її проблеми є унікальними та їх можуть зрозуміти тільки такі самі особливі люди;
- мріє про величезні успіхи в обраній діяльності, про силу, красу чи ідеальну любов;
- відчуває за собою якісь особливі права, без причини чекає, що до неї ставитимуться не так, як до всіх інших людей;
- потребує постійної високої оцінки з боку;
- нездатна співчувати іншим;
- часто заздрить і упевнена, що їй теж заздрять.
От, власне, опис закінченого егоїста, до якого важко щось додати.
Усе починається з дитинства
Якщо в людини спостерігаються хоч би п’ять ознак із цього списку, можна припустити, що з нарцисизмом у неї не все гаразд. А виникає цей розлад, як і всі інші, ще в дитинстві, коли батьки домагаються від дитини, щоб вона була саме такою, якою вони хочуть її бачити та відкидають властиві їй особистісні риси, не звертають уваги на її думки та бажання. Дитину хвалять і люблять тільки за її успіхи, а сварять за промахи та невдачі (у тому числі – і за горезвісний егоїзм).
Поступово вона починає вважати, що любові гідний лише той, хто добився, досяг, став, пересилив. У міру дорослішання в її особі формується так званий “нарцисичний пухир” – свій образ, переповнений всілякими достоїнствами, без яких, як їй здається, люди ніколи її не приймуть. І так важко буває побачити за цим блискучим, надутим, самозакоханим пухирем маленьку й нещасну дитину, яка сховалося в ньому та шукає любові.
Як полюбити себе по-християнськи
У християнстві питання про егоїзм з усією очевидністю поставлене в словах заповіді “Люби ближнього твого, як самого себе”1(Мф. 22:39).
Тут передбачається певна послідовність: спочатку людина вчиться любити себе, а лише потім за цим зразком – ближнього.
Але що ж це означає – любити себе по-християнськи? І як це зробити сучасній людині, яка заблукала в дзеркальних лабіринтах власних двійників, пухирів і фантомів та не розуміє вже, коли вона дійсно любить себе, а коли – надуває черговий “пухир”?
У Церкви є на це цілком конкретна відповідь. Сенс її в тому, що заповіді Євангелія – це не що інше, як опис норми нашої людяності. А євангельський образ Христа – еталон цієї норми, мірило всіх наших думок, слів, вчинків.
…заповіді Євангелія – це не що інше, як опис норми нашої людяності. А євангельський образ Христа – еталон цієї норми, мірило всіх наших думок, слів, вчинків.
І коли ми відхиляємося у своїй поведінці від цього образу, ми поступаємо всупереч власній природі, мучимо її, заподіюємо самим собі страждання. Тому любов до себе – це передусім дотримання заповідей, що уподібнюють нас Христу.
От як пише про це святитель Ігнатій (Брянчанінов):
“…Якщо ти не гніваєшся і не пам’ятаєш зла – любиш себе.
Якщо не присягаєшся та не брешеш – любиш себе.
Якщо не кривдиш, не крадеш, не мстишся; якщо довготерпеливий до ближнього твого, лагідний і незлобивий – ти любиш себе.
Якщо благословляєш тих, які клянуть тебе, твориш добро тим, хто ненавидить тебе, молишся за тих, хто шкодить тобі, то любиш себе; ти – син Небесного Отця, Який Своїм сонцем сяє на злих і благих, Який посилає дощі Свої і праведним, і неправедним.
Якщо приносиш Богу щирі молитви, то любиш себе.
Якщо ти до того милостивий, що співчуваєш усій немочі та недолікам ближнього твого й відмовляєшся від засудження та приниження твого ближнього, то ти любиш себе”.
Цей короткий опис правильної християнської любові до себе можна згадувати защораз, коли в розмові про егоїзм раптом прозвучить аргумент до євангельської фрази “люби ближнього твого, як самого себе”. Щоб кожен апологет розумного егоїзму міг порівняти свої уявлення про сенс цієї фрази з тим, про що насправді каже Біблія.
Неегоїстична радість добра
Головна проблема егоїзму зовсім не в тому, що він пропагує себелюбство. Людині властиво любити себе, це нормальне наше ставлення до отриманого Божого дару – до своєї душі, тіла, до своїх здібностей і талантів.
Але, ставлячи любов до себе як вищу цінність, егоїзм не дає правильного розуміння людської природи, а отже – і відповіді на найважливіше питання: що ж насправді для нас благо.
Проте в християнстві ця проблема роз’яснена досить детально. Річ у тому, що правильно любити себе, не люблячи при цьому також інших людей, у людини просто не вийде.
…правильно любити себе, не люблячи при цьому також інших людей, у людини просто не вийде.
Як Адам і Єва, всі ми об’єднані спільною для всіх нас людською природою, всі ми один одному кровні брати й сестри в найпрямішому сенсі. І будь-хто з людей природним чином повинен викликати в нас радісний вигук першої створеної людини, яким та колись вітала на Землі людину другу: “Ось, це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї”2(Бут. 2:23).
Але ще важливішим для християнського розуміння любові до себе є факт Боговтілення, в якому Творець світу з’єднав Себе во Христі з цією спільною нашою людською природою. І тепер, от вже дві тисячі років, будь-який християнин повинен бачити в кожному зустрічному одночасно і свого кровного брата, і Творця Всесвіту.
…от вже дві тисячі років, будь-який християнин повинен бачити в кожному зустрічному одночасно і свого кровного брата, і Творця Всесвіту.
От яка повнота буття стоїть за всіма відомими словами про любов до ближнього як до самого себе. Коли ми виявляємо любов до когось, ми вписуємо себе в цю повноту, а значить – робимо благо собі ж. Тобто любимо себе саме так, як цього чекає від нас Бог.
Втім, таке розуміння християнської любові до себе нерідко викликає стандартну претензію: “Це означає, що християни творять добро заради себе? Адже це ж і є справжнісінький егоїзм!”
Проте, обурені люди таким чином показують лише, що не розуміють як слід ні егоїзму, ні християнської любові, ні відмінності між ними.
Одна справа – все робити лише задля власного самовдоволення, й зовсім інша – радіти, самовіддано допомагати іншим, не роблячи відмінності між собою й ними. У цьому і є суть Божої заповіді: “Люби ближнього твого, як самого себе“.
Олександр Ткаченко
