День пам’яті преподобносповідника Максима
30/ 12 червня Православна Церква вшановує пам’ять преподобносповідника Максима (Попова).
Дитинство
Преподобносповідник Максим, у Хрещенні наречений Мефодієм, народився 17 червня 1876 року в селі Великий Сурмет Бугурусланського повіту Самарської губернії. Батьком його був багатий мордовський селянин Григорій Степанович Попов.
У сім’ї неухильно виконували церковний статут, і своїх дітей — трьох синів і двох дочок — Григорій Степанович виховав у вірі та благочесті. Усі діти здобули освіту в церковно-парафіяльній школі при місцевому храмі.
Згодом двоє його синів, Миколай і Мефодій, стали священниками, а доньки, Матрона та Євдокія, прийняли чернечий постриг у Володимирському Кам’янському монастирі Уфимської єпархії.
Благочестивий сім’янин
У 1900 році Мефодій одружився з селянкою Оленою Тимофіївною Поляковою, і в них народилося шестеро дітей: перша дитина народилася 1902 року, а остання – 1916-го.
Вирісши в благочестивій родині, Мефодій був людиною богобоязною та смиренною. Він часто звершував паломництва до православних святинь. Зі собою Мефодій брав лише мішок сухарів і кілька пар постолів.
Проща до Києва зайняла у нього близько пів року. Дорогою він зупинявся в будинках православних християн, які з євангельською добротою приймали мандрівників. Там він розмовляв із багатьма людьми, дехто з них були справжніми подвижниками.
У своїй ревності до благочестя, Мефодій подовгу молився, читав акафісти, канони, Псалтир та намагався підпорядкувати весь лад свого життя служінню Господу.
У його сім’ї настільними книжками були житія святих і Закон Божий; невгасимо горіла лампада перед іконою Божої Матері «Розчулення».
За благочестиве та суворе життя селяни ставилися до Мефодія з великою повагою, як до даного їм Богом праведника. Вони часто зверталися до нього за молитовною підтримкою, матеріальною допомогою та порадою.
Випробування
У 1922 році від тифу помер батько Мефодія Григорій, а на Великдень померла його дружина Олена Тимофіївна, тоді ж був при смерті й він сам.
Коли ховали дружину, Мефодій Григорович був без свідомості, і родичі вже не сподівалися, що він виживе.
Проте Господь благочестивій людині приготував інше — вінець сповідництва, що увінчує благочестя.
Дивом, не вдаючись до лікарської допомоги, Праведник одужав і почав ще старанніше молитися в очікуванні, який жереб уготоває йому Господь.
Дочку та двох неповнолітніх синів узяла під свою опіку сім’я старшого сина, а молодшу дочку, Клавдію, якій було тоді лише шість років, Мефодій Григорович відвіз до монастиря, до своїх сестер.
Постриг і священство
Влітку 1926 року єпископ Давлекановський Іоанн (Поярков), який тимчасово керував Уфимською єпархією, постриг Мефодія Григоровича в чернецтво з ім’ям Максим. Тоді ж він висвятив його на ієромонаха до храму Сергіївського жіночого монастиря, який розташовувався за десять кілометрів від міста Белебея.
Монастир розташовувався в мальовничому місці в сосновому бору на горі. У центрі обителі стояв дерев’яний храм, навколо нього розташовувалися одноповерхові та двоповерхові будівлі келій, вся територія монастиря мала дерев’яну огорожу.
Взимку 1927–1928 років влада розпорядилася закрити монастир, заявивши, що туди звезуть безпритульних дітей і організують колонію за прикладом колонії Макаренка.
Дозволили залишитися тільки священнику та десяти черницям, аби звершувати церковні служби для жителів тієї місцевості.
Їм дозволили оселитися у двох сторожках біля храму. Мізерне продовольство та дрова привозили селяни, їжу насельниці готували на багатті, але цілком були задоволені долею, а головним чином службою Божою в храмі.
У грудні 1929 року директор колонії оголосив, що церковної служби більше не буде, а всі ченці мають залишити територію колонії.
Одна з черниць вдарила в набат, і з найближчих сіл прибігли селяни. У їхній присутності директор колонії оголосив, що дозволить тільки священнику заради його дітей узяти деякі речі та дещо з продуктів, черницям ж нічого не дозволить узяти зі собою. Тієї ж ночі всі вони були змушені залишити обитель.
Служіння в Іллінському храмі
Ієромонаха Максима в лютому 1930 року призначили служити до Іллінського храму в селі Рябаш Приютівської волості Белебеївського кантону Башкирської АРСР.
Храм був просторим і утримувався в прекрасному стані, на кліросі співав великий хор. Під час посту жителі села перебували в молитві, і в селі тоді не було чути ні пісень, ні звуків веселих гулянь.
Ієромонах Максим у перший тиждень Великого посту, з понеділка до п’ятниці, не вживав ніякої їжі, так само суворо він постив і упродовж Страсної седмиці. Подвижник цілком задовольнявся тим, що давала йому служба в храмі, яка насичувала його вдосталь молитвою.
Оселився отець Максим із молодшою донькою Клавдією спочатку в будинку, де жила стара й хвора вдова, дружина колишнього священника. А потім вони жили у парафіян, які по черзі надавали у своїх будинках притулок пастирю.
Служив отець Максим проникливо, під час його проповіді багато хто плакав. У храмі після Літургії священник служив молебні, панахиди, акафісти й повертався іноді додому лише близько четвертої години дня.
Під час постів усі парафіяни сповідалися, і сповіді йшли там довго, бо священник нікого не квапив.
Арешт
11 червня 1931 року отець Максим із парафіянами вирушили в Белебей, куди їх запросили до храму на свято.
Після приїзду в Белебей отець Максим із черницею пішли купувати сукно, його дочка Клавдія вирушила купити їстівного, а селяни, які приїхали з ними, розбрелися по ринку.
Коли священник із черницею залишилися самі, до них підійшов кореспондент газети «Пролетарська думка» і почав слухати, про що вони говорять.
Розмова їхня здалася йому підозрілою, й він одразу ж повідомив про неї в міліцію.
«Піп для мене залишався невідомим, — показав він наступного дня на слідстві, — але для з’ясування та вжиття відповідних заходів я довів до відома міліціонера, який і забрав вищевказаного попа з черницю».
Коли Клавдія хвилин за двадцять повернулася на площу, там нікого вже не було. Незнайома жінка повідомила їй, що священника та черницю забрали до в’язниці.
Дівчинка поспішила до в’язниці. У службових приміщеннях молоді міліціонери, дізнавшись, що Клавдія є дочкою священника, почали її дражнити.
Клавдія запитала, де перебуває її батько, але відповіді не отримала. Лише один показав поглядом вгору, тим він дав зрозуміти, щоб вона піднялася на другий поверх до начальника. Начальник сказав, що її батько перебуває тут, у камері попереднього ув’язнення.
Побачення з донькою та заслання
Наступного дня Клавдія побачилася з батьком. Отець Максим на той час ще не знав, чому його заарештовано. Він лише сказав доньці: «Іди додому, рідше сюди ходи, будь обережною, живи поки що на місці».
25 жовтня трійка ОДПУ засудила ієромонаха Максима до п’яти років заслання в Північний край.
У останніх числах жовтня з Белебея на станцію Аксаково погнали пішим етапом велику групу засуджених, були люди й із парафії в Рябаші.
Звістка, що батька відправляють, дійшла до Клавдії ввечері того самого дня. Вона швидко дісталася маленького полустанка, звідки до станції Аксакове було ще кілометрів двадцять.
На на полустанку того дня чергував друг отця Максима. Він зателефонував своєму братові, начальнику аксаківського вокзалу, який розпорядився зупинити швидкий поїзд на полустанку, де той за розкладом не мав зупинятися.
Тоді Клавдію посадили до вагона, й о другій годині ночі вона опинилася в Аксакові. У приміщенні вокзалу засуджені спали на підлозі, з усіх боків їх обгородили лавками, наче худобу в загоні.
Там же на підлозі спав і священник. Ув’язнені розбудили його та повідомили, що дочка його тут.
Отець Максим сів на лавку, і з другої години ночі до шостої ранку вони розмовляли. Вранці охорону посилили, й розмовляти вдавалося лише з перервами.
Батько розповів про те, що було у в’язниці, як змушували його зректися Бога, і наказав доньці, щоб вона завжди була з Богом.
Бесіда їхня тривала до третьої години дня. О третій годині подали потяг із заґратованими вікнами. Ув’язнених вишикували в шеренгу, вивели на перон і погнали до вагонів.
Отець Максим трохи затримався, щоб опинитися в останній групі та востаннє побачити дороге йому обличчя. Народ стояв кругом мовчки й плакав.
Гоніння на родину священника
Клавдія в сутінках повернулася до Рябаша, але додому не пішла, а переночувала в знайомих. Коли вона вранці прийшла додому, виявилося, що вночі приходили співробітники ОДПУ, щоб її заарештувати, та провели в хаті обшук.
Через кілька днів вони знову прийшли, коли Клавдії також не було вдома, й знову вчинили обшук, забравши фотографії та листи.
Місцевий депутат порадив їй, щоб вона негайно виїжджала, якщо не хоче бути заарештованою. Тоді Клавдія зібрала речі та поїхала до старшої сестри.
Навесні 1932 року діти отця Максима отримали від нього перший лист із села Наволочек Холмогорського району Архангельської області.
Кончина праведника
Він писав, що живуть вони в бараках, кругом на 60-80 кілометрів болота, недалеко від них протікає Північна Двіна. «Залишайтеся людьми, — наказував їм батько. — Першими вам не бути, не будьте останніми; не забувайте, чиї ви діти, живіть із Богом».
Навесні 1934 року під час повені Північна Двіна розлилася більше, ніж зазвичай, і затопила бараки. Засланці рятувалися на дахах, терпіли холоднечу й голод.
Отець Максим тяжко захворів, і влада дозволила, щоб хто-небудь із рідних приїхав за ним та забрав додому.
Але в той час майже всі рідні його були заарештовані або перебували на засланні, їхати було нікому. У молодшої доньки на поїздку не було коштів.
Священника взяв до себе в дім вірянин, житель села Наволочек на прізвище Маслов. Ієромонах Максим (Попов) помер у його будинку, сподобившись мирної християнської кончини та християнського поховання.
Слава Богу вовіки.
