Повчальні оповідання для дітей

БО Я — ЛЮДИНА

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько та семирічний син. Посеред шляху лежав камінь.

Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся й забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
“Дивись уважно, синку, треба обійти камінь”.

Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає.

Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
—    Я прибрав його з дороги.
—    Ви також спіткнулися й забили ногу?
—    Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
—    Чому ж ви прибрали камінь?
—    Бо я — людина.
Хлопчик зупинився у задумі.
—    Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

СКЛЯНИЙ ЧОЛОВІЧОК

У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний чоловічок. Був він зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає та переживає його приятель хлопчик.

Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь затьмарився й каже хлопчикові:

— Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй.

Соромно стає хлопчикові, він одразу ж береться до діла: вивчить уроки, а тоді йде гуляти.

Чоловічок мовчить. Проте стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, із яким він сидів за однією партою.

Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний чоловічок став темний, як хмара.

—    Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою запитує хлопчик.

—    Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого… Але ти забув про свого товариша.
Соромно стало хлопчикові, й він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти та велике-велике яблуко, яке дала йому мама.

Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

ЩОБ ТИ СТАВ КРАЩИМ

Дідусь з онуком йшли великим лісом.

Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?

— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь й онук підійшли до столу та побачили на ньому свіжу хлібину, глечик із медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні — відро з водою.

Дідусь та онук вмилися й сіли вечеряти.

— Хто це все поставив на стіл? — питає онук.

— Добрий чоловік, — мовив дідусь.

— Як це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він.

Для чого ж він старався?    

— Щоб ти став кращим, — відповів дідусь.

ЯК НАТАЛЯ У ЛИСИЦІ ХИТРИНКУ КУПИЛА

(казка)

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком.

Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев’яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому.

Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

— У мене голова болить, — скаржиться Наталя мамі, — не буду уроків вчити.

—    Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

—    Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

—    Але ж у тебе голова болить, — здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощі»,— подумала вона.

Пішла на базар. Засунула руку в кишеню, а маленької дерев’яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі.

Мама й каже:
— Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

— А де ж моя совість? У чому вона?

— У тому, що тобі стало соромно.

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села.

Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати.

Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.

Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

—    А ми ж не подякували жінці за воду.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

—    Що ж…— каже Роман,— це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися

через таку дрібницю?

—    Варто,— наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

—    Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся та подякую…

—    Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися.

—    Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

—    Важко бути людиною, — промовив він.

Василь Сухомлинський