Чи потрібні Богу наші славослов’я та подяки?
“На богослужіннях тільки й роблять, що співають, звеличують, славословлять, дякують Богові. Мене це дуже бентежить.
Навіщо Богу наші славослов’я та подяки? Таке враження, що ми хочемо підлизатися, полестити Богові. Але хіба Йому це треба? Хіба Він любить нас не безкорисливо?”
__________________________________________
Чого не вистачає Тому, у Кого все є?
Господь любить, коли люди дякують Йому. Він чекає від нас вдячності та бажає її. І це здається дивним.
Адже коли, наприклад, людина чекає, щоб їй подякували, це зовсім не личить їй. Навпаки, людині пасує, коли вона робить добро, то нічого не чекає у відповідь.
Так чому ж властивість, яку засуджуємо в людях, ми виявляємо в Того, Хто є Сама Досконалість?
А виявляє це кожен, хто приступає до читання Священного Письма. І багато початківців, я знаю, бентежаться. Адже нам відкрито, що Бог нічого не потребує.
У Священному Письмі вустами пророка Господь каже людині: «Коли б я зголоднів, то не сказав би тобі, бо світ увесь Мій і все, що є в ньому»1(Пс. 49:12).
Проте в цьому ж псалмі читаємо: «Хто приносить жертву хвали, той прославляє Мене»2(Пс. 49:23).
А коли Господь зцілив десять прокажених і тільки один прийшов подякувати Йому, якою гіркотою наповнене Його питання: «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові?»3(Лк. 17:17,18)!
З людського боку
Щоб зрозуміти це, подивимося на справу з людського боку. Шукати вдячності дійсно негарно. Але бажати її? Адже шукати й бажати – не одне і те ж.
Пошук – дія, бажання – переживання серця.
Гадаю, для будь-кого з нас невдячність із боку тих, кого ми любимо, прикра. І засмучення це цілком зрозуміле.
Пам’ятаю, колись вівтали ми одну літню вчительку з ювілеєм, і вона, коли приймала від нас квіти й подарунки, раптом гірко-гірко заплакала. Виявилося, що улюблений син не прислав ні листівки, ні телеграми.
Адже зрозуміло, що не листівка їй була потрібна. Той, хто любить, завжди бажає любові у відповідь. Відсутність її не загасить справжньої любові, але зробить її тяжкою. Так буває між людьми, так само – між Богом і людиною.
Той, хто любить, завжди бажає любові у відповідь. Відсутність її не загасить справжньої любові, однак зробить її тяжкою.
На перший погляд тут явна богословська помилка. Хіба може бути для Бога щось болісним?
Бог любить людину, тільки любов Бога до кожного з нас незрівнянно сильніша за найсильнішу, найвідданішу, найніжнішу людську любов. А чим сильніша любов, тим більш жорстокі форми приймає невдячність у відповідь.
Так на любов Христову світ відповів розп’яттям Його. Голгофа – крайній, максимальний вираз невдячності людини до Бога. І будь-яка наша невдячність до Нього, навіть найменша, – вільна чи мимовільна (найчастіше, звичайно, мимовільна) співучасть у цьому злочині.
…будь-яка наша невдячність до Господа, навіть найменша, – вільна чи мимовільна (найчастіше, звичайно, мимовільна) співучасть у цьому злочині розп’яття Його.
Зрозуміти через призму любові вислів святого Іоанна Кронштадтського
Господь любить постійно та безумовно, праведних і грішних, тих , хто вірує і тих, хто не вірує.
Та все ж справжня любов, коли приймає людину такою, якою вона є, бажає бачити її кращою. Радіє, бачачи в людині прояв добра, й тужить, бачачи протилежне. Невдячна людина – потворна, хвора істота. Прояв вдячності – ознака одужання.
Невдячна людина – потворна, хвора істота. Прояв вдячності – ознака одужання.
Який батько не радітиме, бачачи, що його хвора дитина одужує? Так і наш Небесний Отець радіє, коли ми одужуємо.
Божа любов до нас може виражатися дуже по-різному. Іноді навіть гнівом, який у Бога, – теж любов. Адже і земні батьки тим сильніше гніваються на негідні вчинки своїх дітей, чим більше люблять їх. Байдужі ж – не звертають уваги.
…гнів у Бога, – теж любов.
А якими почуттями виражається любов людини до Бога? В основному, думаю, є два почуття: сором і вдячність.
Чим сильніше ми любимо Господа, тим гостріше переживаємо сором за кожен вчинок, кожне слово, навіть кожну думку, які не гідні Його любові. Сором призводить до покаяння.
Чим сильніше ми любимо Господа, тим гостріше переживаємо сором за кожен вчинок, кожне слово, навіть кожну думку, які не гідні Його любові.
Є дивне визнання Іоанна Кронштадтського. Він пише, що під час Літургії часто відчуває себе найгрішнішим із усіх, хто молиться в храмі. І в той же час – найблаженнійшим із усіх.
Здається, дивно. Повинно бути ніби навпаки: чим грішніше – тим нещасніше. Але коли людина щиро переживає свою гріховність, вона не просто отримує прощення, але відчуває його всім серцем. І тоді це серце наповнюється вдячністю – найпрекраснішим, найдивовижнішим і благороднішим почуттям, яке може переживати людина, найбільш адекватним вираженням любові до Творця.
Є почуття, переживання, стани, які спотворюють, бруднять нашу «внутрішню людину». А є такі, що прославляють і прикрашають нас.
Так от, ніколи не буває, напевно, такою внутрішньо прекрасною людина, як у ті миті життя, коли вона переживає почуття вдячності.
Це справедливо, коли йдеться про вдячність до людей, і особливо коли говоримо про вдячність до Бога. І чим щирішою, глибшою, сильнішою є вдячність, тим більше вона не лише прикрашає нас, але і робить щасливими. Тому що саме в ці миті наша любов до Бога зустрічається з Божою Любов’ю до нас, а точніше із Самим Богом, Який є Любов.
…чим щирішою, глибшою, сильнішою є вдячність, тим більше вона не лише прикрашає нас, але і робить щасливими. Тому що саме в ці миті наша любов до Бога зустрічається з Божою Любов’ю до нас, а точніше із Самим Богом, Який є Любов.
Усі ми знаємо, що Бог любить нас, але чи багато хто реально відчуває це? Любов Божа може стати доступною тільки вдячному серцю. Тільки воно здатне прийняти Її в себе. І це найпрекрасніше, що ми можемо пережити.
Любов Божа може стати доступною тільки вдячному серцю.
Якщо єднання двох людей, які люблять один одного, називають щастям, то яким словом назвати єднання двох, які люблять один одного, коли Один із них – Бог! І тоді зрозумілим стає визнання Іоанна Кронштадтського, яке здавалося суперечливим.
Співвідношення між проханнями та подяками
Подяка була найпершою справою Ноя, коли небезпека та труднощі залишилися позаду.
А чи завжди вдячність Господу буває першою та неодмінною нашою справою після подолання якихось життєвих проблем? І взагалі, що ми частіше робимо, просимо чи дякуємо?
Того й другого повинно бути, принаймні, порівну, а насправді останнього повинно бути б значно більше, адже так часто Господь дає нам те, чого ми не просили.
Прохань і подяк повинно бути, принаймні, порівну, а насправді останнього повинно бути б значно більше, адже так часто Господь дає нам те, чого ми не просили.
Насправді ж співвідношення приблизно таке, як в євангельській історії про десять прокажених, із яких лише один повернувся, щоб подякувати Господу за зцілення.
Щороку наприкінці серпня натовпи дітей приходять у церкву сповідатися та причаститися перед початком навчального року. Просять допомоги Божої в році, що настає. А коли закінчується рік, наприкінці травня, чи багато дітей приходить подякувати Господу? Напевно, такі є, але особисто я не зустрічав.
До нас, священників, раз по раз звертаються з проханнями помолитися про благополучні пологи, про успішну операцію, про тих, хто подорожує і т. д. Але далеко не завжди ми дізнаємося про результати.
Зустрінеш, буває, людину десь через місяць і запитаєш: «Ну що, як ваша дочка? Невже ще народжує досі?»
– Та що ви, того ж дня як вам телефонували, народила!
– Що ж ви мене не повідомили!?
Багато хто добре розуміє справедливість того, про що ми тут говоримо, але скаржаться, що часто забувають подякувати Господу в метушні денних турбот. Це недивно.
Сатана ретельно працює над тим, щоб ми пам’ятали про те, про що потрібно б забути, і забували про те, про що необхідно пам’ятати. І немає для нього нічого ненависнішого, ніж вдячна пам’ять про Бога.
Сатана ретельно працює над тим, щоб ми пам’ятали про те, про що потрібно б забути, і забували про те, про що необхідно пам’ятати. І немає для нього нічого ненависнішого, ніж вдячна пам’ять про Бога.
Нам же самим потрібно ретельно працювати над протилежним. Потрібно нагадувати собі про борг вдячності всіма можливими способами.
Вдячність наближає до Царства Небесного
Якось я освячував квартиру в однієї дуже доброї та світлої людини, яка тільки починала своє входження в Церкву.
І ось бачу, в неї по всій квартирі розвішені папірці з різними написами.
Так, над краном у кухні висів напис: «Дякую тобі, вода, що ти поїш мене й даруєш чистоту!» Над газовою плитою – друга: «Дякую тобі, вогню, що ти допомагаєш мені готувати й розігрівати їжу». Подібними табличками була наповнена вся квартира.
Зізнаюся, спочатку мене це дуже розчулило. Людина створила у своєму житлі атмосферу безперестанної вдячності. Як це не схвалити!
Однак потім я зрозумів, що це – класичне язичництво, нехай у найсимпатичнішій формі. Адже суть язичництва – прославлення творіння замість Творця.
Людина ця всім серцем зрозуміла, що необхідно «за все дякувати», а ось Кому потрібно дякувати, мені належало їй пояснити.
Коротко й точно пише апостол Павло про те, що має наповнювати нашу душу постійно: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Іісусі»4(1Сол. 5:1618). Дякувати за кожну радість, за кожен урок, за кожну спокусу – за все!
Дякувати за кожну радість, за кожен урок, за кожну спокусу – за все!
Наскільки негідно, низько забувати про вдячність у радості, настільки високо та прекрасно бути вдячним у скорботі.
Добре, звичайно, якщо, опинившись у скорботі, ми хоч не ремствуємо. Але це тільки перший ступінь. Відсутність нарікання ще не вдячність, як і відсутність ненависті ще не любов.
Відсутність нарікання ще не вдячність, як і відсутність ненависті ще не любов.
Хто навчився бути вдячним навіть у скорботі, той дійсно «недалеко від Царства Небесного». Такою людиною був святитель Іоанн Златоуст, який за будь-яких обставин повторював: «Слава Богу за все». З цими словами він і помер у засланні.
Як відкрити очі душі
Я не знаю, яким чином хто з нас буде розвивати в собі вдячні почуття, але робити це потрібно. Способів і нагадувань можна придумати чимало.
Чим погані, врешті-решт, ті ж таблички, що висіли в описаній мною вище квартирі? Тільки їхній зміст треба скоректувати: не воді, не вогню й т. д. дякувати, а Тому, від Кого ми всі ці дари отримуємо.
Добре буде, якщо ми ввечері огорнемо уявним поглядом минулий день і пригадаємо, за що конкретно можемо сьогодні подякувати Господу. Упевнений, що, як би там невдало склався цей день, вглядівшись, ми зуміємо знайти в ньому те, за що треба дякувати.
Тому будемо вдивлятися та знаходити! Знаходити й дякувати! Це дуже хороший спосіб боротися з духом смутку.
Подяка Богу – дуже хороший спосіб боротися з духом смутку.
Деякі духівники радять вести щоденник і неухильно записувати в нього всі докори сумління. А є інша аналогічна духовна вправа, яку я іноді раджу людям, які схильні до смутку чи ті, що переживають скрутні обставини.
Раджу кожного вечора сідати й записувати, припустимо, десять пунктів, за які я сьогодні можу подякувати Господу.
Спочатку це буває нелегко, але вже через декілька днів «очі душі» звикають до «темряви» та набувають здатності розгледіти куди більше, ніж десять причин бути цього дня вдячним.
Найважливіша подяка Богу
Вдячність Богові невід’ємна від вдячності людям. Дуже багато доброго ми отримуємо через людей, яких Господь часто робить учасниками Своїх благодіянь.
Вдячність Богові невід’ємна від вдячності людям.
Дякувати людям можна по-різному. Комусь досить від щирого серця сказати «Дякую!» А хтось вважає, що «краще маленька гривня, ніж велике дякую».
Що ж, іноді треба й гривню дати, якщо від нас чекають саме такої подяки. Листівки. Квіти… різні подарунки. Усе це непогано, якщо це – зовнішній прояв почуття щирої вдячності, що міститься в серці. Віддячити людині потрібно відповідно до того, яка форма вдячності буде приємна їй.
Віддячити людині потрібно відповідно до того, яка форма вдячності буде приємна їй.
А яка вдячність приємна Богу? Звичайно ж, головне – це Євхаристія!
Подячні молитви, добрі справи, що звершуються во славу Божу, пожертвування, милостині – усе це прекрасно, але все ж таки найважливіше – участь у Божественній літургії, на якій звершується Таїнство Євхаристії.
Подячні молитви, добрі справи, що звершуються во славу Божу, пожертвування, милостині – усе це прекрасно, але все ж таки найважливіше – участь у Божественній літургії, на якій звершується Таїнство Євхаристії.
Саме це слово в перекладі українською означає «подяка». «Дякуємо Господові!» – вигукує священник у центральній молитві Літургії. І далі: «Достойно і правдиво є Тебе славити, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці влади Твоєї. Ти єси Бог Несказанний, Неосяжний розумом, Невидимий, Незбагненний, завжди Сущий і завжди Незмінний, Ти і Єдинородний Син Твій, і Дух Твій Святий. Ти з небуття до буття нас привів, а коли ми впали в гріх, Ти знову нас підніс, і безперестанно все діяв, поки нас на небо привів і будуче Царство Твоє нам дарував. За все це дякуємо Тобі, і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі Твої до нас добродійства, які ми знаємо і яких не знаємо, за явні і неявні. Дякуємо Тобі і за цю службу, що з рук наших Ти зволив прийняти».
І коли священник молиться про послання Духа Святого на хліб і вино, щоб Господь перетворив їх на Тіло і Кров Іісуса Христа, у храмі звучить: «Тебе в піснях славимо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи».
Чи потрібно пояснювати, що кожен, хто ухиляється від Літургії, стає тим одним із дев’яти, які були зцілені Господом, але не прийшли Йому подякувати?
Звичайно, від нашої невдячності в Бога нічого не зменшиться. Зменшиться в нас.
Що? Найголовніше – можливість увійти до Життя Вічного, можливість з’єднатися з Богом. Адже Він є Любов, і з’єднуємося ми з Ним любов’ю.
А яка любов там, де немає вдячності? Не дари та жертви потрібні Господу, а те, щоб ми з вами були справжніми людьми, вдячними, люблячими, радісними. Того й вам бажаю.
Протоієрей Ігор Гагарин
