День пам’яті мучеників пресвітера Памфіла, диякона Валента, Павла, Порфирія та інших

16 лютого/ 1 березня  Православна Церква вшановує пам’ять дванадцяти мучеників:  пресвітера Памфіла, диякона Валента, Павла, Порфирія та інших.

Під час царювання імпереатора Діоклітіана за Христа в Кесарії Палестинській прийняли вінці мучеництва дванадцять святих, які удостоїлися не лише пророчого й апостольського дару, але й  поповнили ряди святих мучеників.

Серед них перший чином і саном був святий Памфіл, пресвітер того міста. Родом він був із Вириту, з юності навчався зовнішньої любомудрості, сповнювався духовної премудрості та  прикрашався доброчинним життям і сповідництвом Христовим.

Другий же після нього Валент — диякон Єлійської церкви, муж, поважний літами і розумом.

Третій Павло — гарячий вірою, горів ревністю за благочестя. Був він із міста, що називалося Ямнія. Він перетерпів уже раніше за Христа спалення.

За сповідництво Христа ігемон Урван на цих трьох наклав різні муки. Потім їх вкинули до в’язниці, де вони перебували два роки. Те ув’язнення продовжувалося аж до ігемонства Фірміліана, який змінив на тій посаді Урвана.

Тим часом у Єгипті з батьківщини було вигнано сто тридцять сповідників Христових. Їх засудили на копання золотої руди до Кілікії.

П’ять юнаків, брати за тілом і за духом, їх з Єгипту аж до Кілікії провівши, поверталися із Кілікії знову на батьківщину свою, до Єгипту. Прийшли до Кесарійського града, бо туди їм шлях був.

Коли входили вони у ворота міські, спитали їх сторожа: “Хто ви й звідки?”

Вони ж не таїли правди, а визнали себе християнами, батьківщиною ж своєю назвали Вишній Єрусалим. Тоді, наче злодіїв, схопили їх і до в’язниці вкинули.

Наступного дня, це було шістнадцятого лютого, вивели із в’язниці святих п’ятьох єгипетських юнаків разом із вищеназваними сповідниками Христовими Памфілом, Валентом і Павлом. Їх поставили перед судищем нечестивого ката ігемона Фірміліана.

Ігемон же спершу намагався здолати юнаків єгипетських, страшив їх різними муками. Одного, що був із них літами найстарший, поставивши посередині, запитав: “Хто ти?”

Той же себе та друзів своїх сміливо назвав християнами. Коли ігемон запитав про імена, то іменував себе Іллією, другого — Єремією, третього — Ісаєю, четвертого — Самуїлом, п’ятого — Даниїлом.

Відкинули-бо святі юнаки ті імена нечестиві ідолопоклонницькі, що їх невірні батьки їм нарекли. Замість тих імен вони перейменували себе іменами пророків, сповістивши відкрито, що є рабами Бога Ізраїлевого не лише ділами, а й ім’ям.

Ігемон Фірміліан імен тих святих анітрохи не зрозумівши, за питав їх про батьківщину.

А Ілля назвав батьківщину свою не тілесну, а духовну — Єрусалим Вишній. Він так сказав, згадавши апостольське слово до галатів: “Горній Ієрусалим – вільний: він мати усім нам”¹(Гал. 4:26), і до євреїв: “Але ви приступили до гори Сіону і до міста Бога живого, до Ієрусалима небесного і до безлічі Ангелів” ²(Євр. 12:22).

Ігемон Фірміліан не розумів, що то за Єрусалим і в якому краї, у ті-бо часи святий град не називався Єрусалимом.  А називався він Елія. Це бсталося з того часу, коли нечестивий цар римський Адріан замість прекрасного міста Єрусалима, який зруйнував Тит, збудував місто на свою честь. Його назва була Елій Адріан. Тому замість “Єрусалим” назвав місто “Елія”, осквернивши всі святі місця.

Гроб Господній він засипав камінням і землею та поставив всюди скверних ідолів. Також нечестивець заповідав, щоб ніхто не посмів місто те інакше називати, лише Елією.

Це зробив ідолопоклонник для того, щоб і пам’ять імені Іісуса Христа з землі знищити. Тому й був серед нечестивих ідолопоклонників Єрусалим у забутті близько двох сотень літ — аж до благочестивого царя Великого Константина та матері його Олени.

Отож ігемон Фірміліан у Палестині за царювання Діоклітіана, коли розповідав святий юнак про Єрусалим, не знав, де і яке місто так зветься. 

Юнака ж того блаженного, що Іллією назвався, наказав віддати на тортури. Йому зв’язали руки ззаду й нагого повісили на катівню та жорстоко били, щоб сказав правду, що то за місто Єрусалим.

Він же розповів, що Єрусалим є батьківщиною лише християн і ніхто інший не може мати в ньому участі. Заснований же град той на Сході біля самого сяйва сонячного, де ж сонце перші промені свої випускати починає.

Так Святий, ніби безтілесний, любомудрував про Вишній духовний Єрусалим, не дивлячись на муки.

А ігемон, не зрозумівши сказаного про Єрусалим, думав, що християни десь місто собі те створили та хочуть протистояти римлянам.

Через те почути нечестивий ще жорстокіше святого Іллію почав мучити, щоб довідатися правду про християнський той град Єрусалим.

І, коли більше нічого іншого від нього довідатися не зміг, лише Христового імені сповідання та називання батьківщиною Вишнього Єрусалима, засудив Святого юнака мечем усікти.

Так само він мучив й інших юнаків: Єремію, Ісаю, Самуїла та Даниїла. Проте від них також нічого іншого не почув, лише те, що й від першого. Тоді засудив їх убити мечем.

Ігемон довідався про святого Памфіла пресвітера, і про Валента диякона та про Павла, що їх перед тим вже досить мучив два роки його попередник, ігемон Урван. Розізнавши, що у в’язниці мучеників так довго тримали, не захотів більше їх мучити. Він тільки запитав: “Чи підкоряються царському наказу?” І, побачивши їх непохитними, засудив також на посічення мечем.

Був при цьому один зі слуг Памфілових, юнак на ім’я Порфирій. Він мав коло вісімнадцяти літ, і пан його, святий Памфіл, дуже любив його за цнотливість і розсудливість. Почувши смертний вирок, який винесли святим мученикам, промовив із народу, кажучи: “Тіл святих прошу, щоб у землю поховати”.

Так велегласно кажучи, він вийшов із людського натовпу і став перед ігемоном встав.

Ігемон розпитав його та довідавшись, що той християнин, звелів одразу повісити його нагого на катівні, на якій і святих п’ятьох юнаків мучив, та жорстоко бив.

 Святого юнака Порфирія били, доки тіло його все не роздробилося ранами та не впало на землю. Там виднілися самі лише нагі кості та нутрощі його. Він же у тих тортурах був наче стовп чи камінь бездушний і безмовний, анітрохи нічого не виказав нетерпеливо, не закричав, не застогнав, а мовчав, наче били стіну.

Через те кат ще більше розлютився та наказав розтирати його рани гострим волосяним рубищем.  Тоді він засудив мученика на спалення. Святого прив’язали до застромленого кола й обклали його дровами та підпалили. Коли ж обійшов його вогонь, мученик гучно прикликав на допомогу Іісуса Христа, Сина Божого, після того замовк, віддавши душу свою в руки Господеві.

Таким чином юнак перетерпів страждання після пана свого, але випередив його у прийнятті вінця мученицького. Тоді ще-бо святого Памфіла з побратимами своїми ще не віддали на усічення, коли святий Порфирій вже горів у полум’ї та до подвигоположника Христа відійшов.

А коли спалювали Порфирія святого, стояв там серед люду муж правовірний, який був колись воїном, на ім’я Селевкій. Він після кончини Порфирія поспішив услід за поведеними на усічення мечем мучениками і знайшов їх ще живими.

Випросивши у спекуляторів час для молитви, він сповістив святому Памфілові про кончину страдницьку любого йому Порфирія. Почувши те, зрадів святий Памфіл, подякувавши Богові.

А Селевкій дав останнє цілування святим мученикам, які схиляли під меч голови свої.

Воїни ж, те побачивши та  дізнавшись, що він християнин, схопили його та привели до ігемона.

Ігемон одразу звелів його усікти.

Святий Селевкій був із Каппадокійського краю. Його знали як хороброго воїна, відомого в полках римських, який на початку гоніння за Христа сповідав себе християнином. Його багато били та позбавили воїнського сану й почестей і вигнали зі  свого полку. Потім він прислуговував хворим, яких викинули на дороги, піклувався про жебраків і сиріт. А в той час приєднався до святих мучеників — мученик, до сповідників — сповідник, пішов із радістю до Владики свого Христа Господа.

Після святого Селевкія поспішив до лику мученицького приєднатися святий Феодул, муж старий і добропорядний. Він був одиним із домашніх ігемона Фірміліана, шанований всіма у старості своїй, уже-бо правнуків своїх дочекався.

Він таємно вірив у Христа, тому, підійшовши, поцілував одного зі святих мучеників, яких вели на посічення та попросив, щоб помолився за нього до Христа Бога.

Деякі зі слуг ігемонових побачили те й донесли на Феодула.

Допитав його ігемон, з’ясував правду і ще більше на нього розгнівався та звелів святого Феодула розіп’яти на хресті.

Після тих долучився святий Юліан, доповнивши дванадцятичисленний сонм. Він, як і святий Селевкій, був із Каппадокії, муж вірний і доброчинний.

Одного разу, йшовши в якійсь справі до Кесарії Палестинської та наблизившись до міста, Юліан побачив за містом тіла мучеників, які викинули на поїдання псам, птахам і звірам. Він зрадів духом, припавши до них, обціловував тіла страждальців за Христа. Християнин прославляв їхню кончину  мученицьку, за яку ті сподобилися нескінченного життя від Христа.

Воїни ж здалеку наглядали та стерегли тіла мученицькі, щоб християни таємні не вкрали їх. Побачивши подорожнього чоловіка, який до тіл викинених припадав та їх цілував, зрозуміли, що він християнин. Воїни схопили його та привели до свого ігемона.

Ігемон же після звичного допиту засудив його на спалення. Тоді слуги за наказом спалили благочестивого Юліана так само, як і святого Порфирія.

Так дванадцятка мученицька, відповідна дванадцятці пророчій і апостольській, стала з пророками й апостолами перед Христом Господом у Небесному Його Царстві, увінчана вінцями переможців.

А викинуті за міста мученицькі тіла лежали чотири дні. Нечестиві бачили, що не торкаються тіл тих ані пси, ані птахи, ані звірі, тому звеліли, що, коли хто хоче, хай візьме їх і поховає.

Вірні християни взяли їх і поховали з честю, славлячи Отця і Сина і Святого Духа, єдиного у Трійці Бога, Йому ж слава вовіки. Амінь.