Як допомогти тим, хто втратив близьку людину?

У сучасному інформаційному світі про чуже горе ми чуємо відразу й у подробицях.

Це може бути горе людини незнайомої, про яку випадково дізнався з новин, або горе того, кого знаєш особисто, але не настільки, щоб у вас був справжній емоційний контакт. І нам часом хочеться щось зробити, але ми абсолютно не знаємо що.

І от ми приносимо свічки та квіти до місця трагедії, що сталася, але відчуваємо… цього недостатньо. А чи можна по-справжньому розділити біль із іншою людиною? Особливо, якщо горе її – втрата дитини. Розмірковує над цим питанням психолог публіцист Олександр Ткаченко.

_________________________________________________

–Як допомогти людям, які не хочуть їсти, спати, думати, жити, втративши близьку людину?.. якщо померла дитина?..

-Найкраще тут можуть допомогти фахівці-психологи. Але якщо така людина виявилася поруч із тобою, а ти жодного разу не психолог, існує віками перевірений спосіб, описаний у Новому Заповіті: «…плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12:15).

По суті, кожен із нас так чи інакше надає психотерапевтичну допомогу своїм близьким. Ми втішаємо один одного, намагаємося підтримувати тих, кому зараз погано, щось для цього кажемо та робимо. Форми такої допомоги можуть бути різними, але неодмінною умовою є щира участь у чужій біді.

Щоб допомогти, треба узяти на себе частину чужого болю, відчути його як свій власний, заплакати з тим, хто плаче не просто «за компанію», а через те, що ти реально увійшов до чужого горя, прийняв його як – свій, і тепер тобі теж від нього боляче.

Щоб допомогти, треба узяти на себе частину чужого болю, відчути його як свій власний.

Це важко, на це здатен далеко не кожен, але без такої щирої участі про жодну допомогу не може бути й мови.

Втрата дитини – найстрашніше горе для матері. І той, хто хоче надати їй допомогу в такій ситуації, повинен ясно розуміти, що для цього йому доведеться прийняти частину цього страшного горя у своє серце. Йому доведеться плакати, доведеться брати участь у чужому стражданні, тобто – спів-страждати.

Якщо ж такої готовності немає, а бажання допомогти є, то краще просто молитися про потерпілих, просити Господа послати їм розраду, полегшення і міць духу. Адже молитва – це теж допомога.

Якщо готовності співстраждати немає, а бажання допомогти є, то краще просто молитися про потерпілих, просити Господа послати їм розраду, полегшення і міць духу.

–Чи є якась можливість утішитися? Що це має бути – читання Біблії, участь у Таїнствах?

-Давати поради людям, які втратили найдорожче, має моральне право лише той, хто сам пережив подібну трагедію і знайшов розраду у чомусь, наприклад – у читанні Біблії, або в Таїнствах.

Я такого досвіду не маю, тому нічого не можу сказати. Тут, на мій погляд, не стільки слова потрібні, скільки особиста участь, не стільки говорити треба, скільки – слухати, вбирати в себе почуте, і просто – бути поруч із людиною. Так, щоб вона могла поплакати в тебе на плечі й знати, що ти не говоритимеш всякі розумності, а просто поплачеш з нею разом.

– Давати поради людям, які втратили найдорожче, має моральне право лише той, хто сам пережив подібну трагедію і знайшов розраду у чомусь, наприклад – у читанні Біблії, або в Таїнствах.

А радити щось ось так – здалеку, з боку, на мій погляд, дуже сумнівне заняття.

–А чи зможе звичайний священник утішити в такому горі?

-«Звичайний» – навряд чи. А от досвідчений, чуйний, здатний до співпереживання чужого горя – так, зможе.

У Новому Заповіті є дивні слова: «Отець милосердя й Бог усякої втіхи, Який втішає у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих‚ хто перебуває у всякій скорботі‚ тією втіхою, якою Бог утішає нас самих»¹(2Кор. 1:3-4).

Тут виражена дуже важлива думка: виявляється, втішити може лише той, хто сам пережив скорботу, отримав розраду від Бога й тепер здатен нею поділитися з іншими страждальцями.

Якщо священник має такий особистий досвід скорботи й розради в ній, тоді він може також інших утішити. Такий священник і в Біблії знайде місця, які допоможуть пережити горе, і до Таїнств людину підготує належним чином.

Саме ж по собі священство ще не робить людину здатною до допомоги в таких бідах. Це приходить не відразу і не до кожного.

-Чому Бог відбирає дітей? На що спертися при такій втраті людині?

-Дивна постановка питання. Тут Бог уподібнюється чиновникам із органів опіки, які відбирають дітей у батьків з тих чи інших причин, які можна розглядати та оскаржити у випадку несправедливого рішення.

Однак, де в Євангелії ми бачимо, щоб Христос відбирав дітей у батьків? Навпаки – Він повертає начальникові синагоги його дочку, воскрешає цю дванадцятирічну дівчинку, повертає Наїнській вдові її померлого сина.

Дітей відбирає не Бог, а смерть. У Священному Писанні смерть прямо названа – ворогом Христовим: «Останній же ворог знищиться – смерть» (1Кор. 15:26).

Якщо говорити зовсім коротко, то смерть увійшла до світу через гріх, тобто – через вільне ухилення людини від добра.

…смерть увійшла до світу через гріх, тобто – через вільне ухилення людини від добра. 

І коли сьогодні гинуть діти, наївно було б адресувати Богові докори в їх смерті.

Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їхня безвідповідальність, нехлюйське ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердість.

Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їхня безвідповідальність, нехлюйське ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердість.

В одних випадках Бог захищає дітей від наслідків гріховної поведінки дорослих і відводить біду, що вже от-от мала статися, в інших – ні. Чому так – нам зараз не дано дізнатися.

Проте не Бог відбирає дітей у батьків. Про це треба знати й твердо в це вірити. Бо інакше, можна позбавити себе останньої опори та розради у своєму горі.

Якщо Бог видається людині ворогом, що забирає дітей, кому ж можна на Нього поскаржитися, хто захистить тебе від Нього? Такий хід думок  – вірний шлях до безумства.

Вірянин взагалі сприймає смерть інакше, ніж атеїст. Там, де невіруючий бачить повне й остаточне припинення буття, для християнина через віру відкривається світло нового життя, набагато кращого, ніж земне.

-Як продовжити жити, радіти, дякувати, якщо в серці образа на Бога, якщо внутрішньо докоряєш Йому в жорстокості та несправедливості?

-Ніяк. З образою в серці взагалі неможливо радіти. А з образою на Бога – тим більше.  Це глухий кут, яким би величезним не було б горе.

Радіти життю можна лише, подолавши образу. Коли ми скривджені на близьку людину, найвірніший спосіб зберегти цю образу назавжди – припинити з нею усіляке спілкування.

Але якщо ми хочемо примиритися, простити її та жити далі без цієї кривди в серці,  ми йдемо до неї і кажемо: «Ти мене образила, але я не хочу розривати з тобою стосунки. Давай вирішувати, як жити далі».

І дуже часто в такій розмові раптом з’ясовується, що людина зовсім не хотіла вас кривдити, що ви їй теж дорогі й вона готова зробити все, щоб ви знову були разом.  Подібний досвід, напевно, є в багатьох.

За ситуації, коли людина образилася на Бога, усе йде приблизно так само. Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою та довести себе до хвороби, безумства або самогубства – порви з Богом назавжди, вважай Його жорстоким тираном і катом.

Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою та довести себе до хвороби, безумства або самогубства – порви з Богом назавжди, вважай Його жорстоким тираном і катом.

Але якщо хочеш повернути собі радість буття – звернися до Нього в молитві. Кажи Богові усе, що тебе обтяжує, вимови Йому увесь свій біль, обурюйся, пред’являй Йому свої образи, тільки – не рви з Ним, не відвертайся від Нього.

Адже і праведний Іов поводився так само, коли його діти загинули й сам він позбувся усього, що мав: «Бог відкинув мене й обклав мене Своєю сіткою. Ось, я кричу; образа! і ніхто не слухає; волаю, і немає суду. Він перекрив мені дорогу, і не можу пройти, і на шляхи мої поклав темряву. Стягнув з мене славу мою і зняв вінець з голови моєї. Зовсім зруйнував мене, і я відходжу; і, як дерево, Він вивергнув надію мою» (Іов 19:6-10).

Хай і твоя молитва буде з гнівом і образою, але все одно вона пов’язує тебе з Богом. Не рви цю ниточку й тоді Бог зможе за неї витягнути тебе з цього страшного стану.

Преподобний Іоанн Дамаскін писав: «Молитва є піднесення розуму до Бога, або прохання в Бога того, що пристойно».

Невже ж слід визнати непристойним питання – чому загинула дитина, яка була головною радістю твого життя, і як тобі жити далі з цією втратою?

Мені здається, слід обов’язково звертатися до Бога, навіть із образою на серці. Адже відповідь може отримати тільки той, хто запитує.

Публіцист, психолог Олександр Ткаченко