Старець Йосиф Ісихаст. Коли вмовкають усі голоси світу
Йосип Ісихаст — зовсім не типовий святий. По-перше, він ніколи не жив у монастирі, ніколи не мав наставника — не знайшов його, хоча й дуже шукав. У пошуках він переніс багато горя через свої помилки. Але було й найголовніше, що допомогло о. Йосипу виходити живим із «духовних пасток»: Бог завжди бачить серце людини.
Пам’ять його святкується в Греції 29 серпня.
Лев
Отець Йосип – зовсім не хрестоматійний святий. По-перше, він ніколи не жив у монастирі, не мав постійного наставника – не знайшов, хоча й дуже шукав. У пошуках набивав гулі, бо часто брав на себе подвиг, що перевищував його сили. Переніс багато горя через свої помилки.
У юності Франциск (так тоді звали о. Йосипа) читав багато житій святих і весь час намагався повторити їхні подвиги. Був випадок, коли зимової ночі він заліз на високе дерево, згадуючи Давида Солунського, і захотів там молитися до ранку. Перед цим він кілька днів майже нічого не їв і майже не спав.
На світанку сили його покинули, і він міцно заснув. Коли прокинувся, виявилося, що все вкрите товстим шаром снігу, а сам він майже замерз. Сміючись над собою, Франциск зліз на землю й відігрівся. А потім зробив правильний висновок: не лазити по деревах, молитися-то й удома можна 🙂
На Афон о. Йосип прибув у 24 роки. Він був сильним, як лев («Коли я був у миру, міг побитися з цілою юрбою людей, серце в мене було левове», — писав про себе учням). І опинився в ситуації, дуже небезпечній для ченця: коли його духовні здібності, сили та прагнення були вищими, ніж у багатьох отців, з якими він зустрічався, а уявлення та розуміння духовного життя, його традицій, знань, досвіду ще не було.
Були духівники, які вважали, що він «у омані», були ті, хто просто намагався застерегти від помилок, радив діяти обережно.
Послух
Проживши якийсь час на самоті, о. Йосип, за порадою одного священика, оселився з о. Арсенієм, який був на 10 років старший за нього. Священик наказав їм слухатися один одного. Це були два дуже різних ченці: о. Арсеній — простий, як дитина, дивовижно щирий, сердечний і поступливий, та о. Йосип — безперечний лідер, суворий до себе й до інших (він усіх міряв за собою).
О. Арсеній часом одним лише фактом своєї присутності вгамовував о. Йосипа, а згодом, коли навколо старця почали збиратися учні, часто заступався за них, додаючи: «Не всі такі, як ти, Йосипе!»
Коли в 1940 році Італія оголосила війну Греції, на Афоні настав справжній голод. Старець Йосип разом з о. Арсенієм продали весь одяг, який їм принесли добрі люди, і навіть свої підрясники, щоб купити борошно. Вони пекли коржі й годували ними голодуючих людей, а самі носили мішки замість підрясників.
Особливо старець Йосип любив пригощати інвалідів.
Він казав: «Здорових усі раді бачити, а хворих — ні. Краще самі помремо, але їх нагодуємо». Разом з о. Арсенієм вони відвідували хворих самотніх стареньких і доглядали за ними.
Були жебраки, які після того, як їх нагодували, крали виноград у старця. Винограду було мало, але отець Йосип заспокоював господарського отця Арсенія: «Гаразд, отче Арсенію, людям просто захотілося фруктів після обіду» 🙂
Одного разу на дорозі о. Йосип підібрав послушника, хворого на туберкульоз, якого виганяли звідусіль, щойно дізнавалися про його хворобу. Він сам доглядав за ним, випрошував у сусідів інжир, маслини. А перед смертю постриг у велику схиму, як заведено на Афоні. І нічим не заразився.
Таємниця людини
О. Йосип з о. Арсенієм ніколи не жили в монастирях Афону. Лише в окремих келіях, що стояли далеко від усіх уживаних стежок, або, в крайніх випадках, у скитах. А коли там ставало «гамірно», йшли на нове місце.
Господарству, побуту уваги не приділяли. Їли з консервних банок, накривалися рогожами.
Головним у житті була молитва на чотках — Іісусова молитва. Саме її о. Йосип вважав найреальнішим «входом», навіть злетом у небесний світ, захистом від спокус, допомогою у боротьбі зі злом у собі. За тривалістю вона нерідко займала до 10 годин. Молилися переважно вночі.
Спокуса
У минулому о. Йосип не мав жодного досвіду плотського життя, він був незайманим у повному розумінні цього слова. Незважаючи на це, саме боротьба з хтивістю виявилася важкою й тривалою. Він їв сухий хліб, пив зовсім мало води, а головне — молився. Час від часу приходила благодатна допомога, а потім відступала, залишаючи його самого. Вісім років щоночі він терпів справжнє мучеництво. Одного разу почав плакати: «Що ж це, Боже, я так борюся, а не перемагаю!»
У мить повного знемоги о. Йосифу була послана благодатна допомога — він опинився на Небі, де його зустріла Божа Матір із Немовлям Христом на руках. Старець до кінця днів не міг говорити про це спокійно. Тоді, як він розповідав учням, він пізнав «таємницю людини» — що таке він сам:
«Коли благодать приходить до людини, вона робить її богом. Коли відступає, вона готова прийняти будь-яку єресь, скоїти будь-який злочин. Скільки людей виганяли бісів, а потім впали». Отець Йосип казав: «Терпи помилки братів, щоб і вони терпіли твої. Люби, щоб тебе любили, і терпи, щоб тебе терпіли. Міст, по якому переходимо ми всі, — прощення винних, і якщо не прощаєш винного — руйнуєш міст, по якому ти мав пройти».
Спогади учнів старця Йосипа Ісихаста
Архімандрит Єфрем Філофейський
«На заході сонця ми нарешті причалили до пристані святої Анни. Мертва тиша, немає жодної людини. Старець (Йосип Ісихаст) не знав, що я маю приплисти. Тоді там не було телефонів, щоб повідомити про це. Раптом бачу, як один батюшка з торбинкою й палицею спускається вниз. Це був отець Арсеній (духовний брат і соратник старця Йосипа). Як тільки я його побачив, так і підбіг, вклонився до землі й благоговійно поцілував йому руку.
«Благословіть, отче». — «Чи не ти Яннакіс із Волоса?» — «Так, старче. Але звідки ви мене знаєте?» — «Старець Йосип знає це від чесного Предтечі. Він з’явився йому сьогодні вночі й сказав: „Я тобі привів одну овечку. Помісти її у свою огорожу“»».
Отець Єфрем згадував про старця Йосипа Ісихаста:
«Це був невисокий чоловік, не повний і не худий, з великими мирними блакитними очима. Його колись каштанове волосся посивіло, адже йому тоді було вже 50 років. Незважаючи на те, що він не користувався гребінцем, не стриг нігтів, його присутність випромінювала якусь благодать, щось величне й славне, наче це був цар. Оскільки він ніколи не мився, деякі відвідувачі очікували неприємного запаху й дивувалися, що від нього, навпаки, виходив тонкий аромат. Це було чимось надприродним, адже він завжди багато працював і сильно пітнів…
Його зовнішність була дуже благородною.
Варто було тільки його побачити, як одразу заспокоювалися нерви. Яким він був зовні, таким був і всередині. Його обличчя було приємним, дуже приємним. І в церкві він промовляв «Господи, помилуй!» мелодійно. А як він читав Апостол! Диво! У нього був дуже гарний голос. І якщо ми фальшивили під час співу на Літургії, він задавав нам тон. Він його не втрачав. Коли час від часу він нас кликав, щоб зібрати або сказати щось, я думав про себе: «Невже цей голос колись замовкне?»…
Біля каліви Старця я сидів і перебирав чотки, а він мені розповідав про молитву, про отців, за якими доглядав, коли вони постаріли. І в цьому місці, біля його каліви, світ пахнув, як лілія й троянда, хоча навколо була сама суша й нічого не росло, крім низького кам’яного дуба.
Одного разу я почав вдихати повітря, і Старець мене запитав: «Що це ти робиш?» — «Старче, пахне ліліями й трояндами». – «От дурень! Підійди ближче, до дверей». Я підійшов до дверей келії Старця й вдихнув аромат. Увійшов: уся келія пахла так, що навіть моя борода й одяг почали випромінювати аромат. Старець мені сказав: «Це від молитви. Хіба ти не розумієш? Пахощі – це Ім’я Христове».
Мабуть, він багато молився тієї ночі. Від Іісусової молитви пахне не тільки людина, а й місце, де вона стоїть. Я відчував, як аромат його молитви огортав усе, що його оточувало, впливаючи не тільки на наші внутрішні, а й на зовнішні почуття. Часто й отець Харалампій, коли заходив до келії Старця під час їхніх нічних зустрічей, відчував цей аромат».
Отець Єфрем згадував ще про те, як готував їжу старець Йосип Ісихаст: «Коли він готував, з його очей весь час текли сльози. І оскільки він безперестанку промовляв Іісусову молитву, благодать Імені Божого освячувала те, що він готував, і робила цю їжу дуже смачною… Там, де відбувається Божа справа, їжа й вода стають солодкими, як мед. Одного разу я запитав Старця: «Як це відбувається? Чому так буває?» — «Це від Бога, від Іісусової молитви. Здійснюється молитва — і їжа благословляється»».
Перед смертю старець Йосип Ісихаст сказав про своїх учнів: «Бачиш цих ченців? Вони підкорять Святу Гору!» Отець Єфрем говорив з цього приводу: «Так і сталося. Громада отця Йосипа Молодшого відновила монастир Ватопед, отець Харалампій став ігуменом у монастирі святого Діонісія, я – у монастирі Філофея, а мої духовні діти відродили монастирі Ксіропотам, Каракал і Костамоніт. А отець Єфрем Катунакський особливо полюбив монастир Симонопетра і дуже допоміг цій обителі. Старець передбачив наше майбутнє».
Старець Арсеній Печерник та ісихаст
«Взагалі, коли послушник вірить у благословення старця, то може зрушити гори. Часто, взявши вантаж, що перевищував мої сили, я падав на коліна. Але, коли я хрестився і закликав благословення старця Йосипа, вантаж починав зменшувати свою вагу, мене ніби хтось підштовхував, і я злітав, як пташка, безперестанку молячись».
За свідченням отця Арсенія, у старця Йосипа була надзвичайно сильна молитва. Про силу його молитов ходили легенди. Старець Арсеній розповідав, що, коли одного разу вони отримали скислу квасолю, старець «звершив теплу молитву зі сльозами», і наступного дня цю квасолю роздав усім, хто подвизався поруч із ним; вони, з послуху, їли її, і вона здавалася їм солодкою, як цукор.
Іншого разу старець Йосип зглянувся над отцем Арсенієм, який у спекотний день носив воду здалеку, оскільки поруч у них не було жодного джерела. Старець почав молитися Божій Матері: «Прошу Тебе, моя Богородице, дай трохи води, бо отцю Арсенію дуже важко». Раптом скеля вкрилася краплями води. Коли подвижники підставили таз і зібрали воду, її виявилося достатньо.
Отець Арсеній згадував про один чудовий випадок піклування Пресвятої Богородиці про них, коли вони разом зі старцем Йосипом Ісихастом, втомлені й виснажені, у зимовий холод, насилу дісталися до храму:
«Увійшовши до храму, ми відчули аромат двох свіжих яблук, прикріплених до Її ікони. Старець був сміливішим, каже мені: “Отче Арсенію, ці яблука ми з’їмо і прочитаємо чотки за того, хто приніс їх у дар. Він залишив їх для нас, бо ми в нужді”. Вони були настільки солодкими, що ми говорили, ніби це райські яблука.
Щойно ми їх з’їли, наш розум прояснився, і ми поглянули один на одного. «Який сьогодні місяць, отче Арсенію?» А був десь кінець лютого. «Звідки в цю пору року взялися такі свіжі яблука?» Ми негайно впали ниць перед іконою і зі сльозами дякували Божій Матері за цей небесний дар, у якому проявилася Її ніжна материнська любов. У ті часи не існувало навіть холодильників, тому немає жодних сумнівів у тому, що це був небесний дар Богородиці».
Ієросхимонах Єфрем Катунакський
«Я не міг насититися благодаттю, яку дарував старець Йосип Ісихаст. Безліч разів у церкві, у вівтарі, я відчував присутність Бога. Він сповіщає тебе. Багато разів у старця Йосипа я не знав: чи я служу, чи Старець? Уся церква була занурена в якусь духовну солодкість, наче в мед: Старець служив, а я відчував присутність благодаті…
Зізнаюся, що жодної людини я так не любив і не боявся, як цього Старця, який став і залишився для мене на все моє життя взірцем для наслідування — і за його життя, і після його смерті. Він став моїм рятівним колом, і сама лише пам’ять про нього захищала мене від помилок і спонукала до подальшого просування протягом усього мого життя…
Він бачив у мені всього мене. Він докладно пояснив мені все, що трапиться зі мною до кінця мого життя. Тепер, коли я бачу, як це збувається, я розумію, що означає «людина Божа», що означає «святий»…
У цьому марнославному світі діти успадковують батьківське майно рівними частками, які залежать від кількості дітей. У духовному світі буває інакше. Ти отримаєш духовну силу пропорційно своїй вірі в старця та послуху йому. Так було й зі старцем Йосипом Ісихастом. Він розмовляв з нами.
Він говорив до нас на своєму рівні. А ми розуміли на своєму. Скільки в нас було сили, стільки ми й розуміли. Більше того ми не осягнули».
Схимонах Йосип Ватопедський
«Одного разу вдень, після обіду, коли я вклонився Старцю, збираючись, як зазвичай, піти до своєї келії, він стиснув мені руку і, посміхаючись, сказав: “Сьогодні вночі я надішлю тобі невеличку посилку. Дивись, не загуби її”. Я не зрозумів, що він мав на увазі, і пішов. Після відпочинку я, як завжди, приступив до бдіння й зібрався розпочати молитву, стримуючи, наскільки це було можливо, розум згідно з порадою Старця.
Я не знаю, з чого почав, але пам’ятаю, що щойно я приступив до молитви й кілька разів промовив ім’я Христове, як моє серце сповнилося любові до Бога. Раптово вона посилилася настільки, що я вже не молився, а дивувався й вражався надмірністю цієї любові. Я хотів обійняти й обцілувати всіх людей і все створіння, але водночас відчував таке смирення, що вважав себе найнижчим із усіх створінь…
І в ту мить я ясно відчув, що це благодать Святого Духа і це Царство Небесне, про яке наш Господь каже, що воно перебуває всередині нас (див.: Лк. 17: 21), і повторював: «Нехай так буде завжди, Господи, і більше мені нічого не треба». Це тривало досить довго, а потім я потроху повернувся до попереднього стану. Прийшовши до тями, я з нетерпінням чекав на слушний час, щоб піти до Старця й запитати його, що це було за явище і як воно сталося.
Було приблизно 20 серпня, повний місяць, коли я побігом прибіг до Старця й знайшов його поза келією, коли він прогулювався своїм невеликим двориком. Ледь побачивши мене, він посміхнувся і, перш ніж я вклонився, сказав: «Бачиш, який солодкий Христос? Тепер ти на власному досвіді дізнався, що таке те, про що ти наполегливо просив? Тож постарайся, щоб ця благодать стала твоєю і щоб її не викрала у тебе недбалість».
Коли духовна людина відчуває потребу якоїсь душі, стан якої їй відкритий, і каже: «Іди молись — і отримаєш те, що я тобі пошлю і що тобі необхідно», коли вона знає, що саме посилає і чи прийнятий цей дар, — таке перевершує межі природного і належить до явищ «надприродних».
Отець Йосип Ватопедський свідчив:
«Ми, живучи поруч зі Старцем, ніколи не могли осягнути всю висоту, глибину та широту його думок, хоча він принижував себе, аби здаватися таким самим, як і ми, і майже досягав у своїй смиренності того, щоб здаватися ще меншим за нас. Він тоді лише відкривав свою високу духовність, коли в нашій поведінці виявлялося щось від егоїзму чи недбалості. Тон, що не допускав заперечень, Старець спочатку вказував нам на небезпеку, яку несе наша неуважність, а потім з математичною точністю визначав наш внутрішній стан і називав ту причину чи пристрасть, яка привела нас до помилки…
У період мого життя з нашим вічнопам’ятним Старцем я допустив певну помилку через незнання, і він наклав на мене епітимію — пройти пішки виснажливий і довгий шлях. Коли я його запитав, яка мета цієї епітимії, він із сумом відповів мені: «Разом із покаянням необхідно зазнати й активне страждання, щоб загладити провину, інакше на нас обрушиться за Божим Промислом мимовільне покарання, і, можливо, воно буде набагато важчим і болючішим, тому ми запобігаємо йому добровільним подвійним покаянням, і так встановлюється рівновага.
Старець завжди розкривав нам до найдрібніших тонкощів сенс духовного закону і так званої відплати, за допомогою яких здійснюється Божа правда згідно з Його безмежним людинолюбством. Взаємозв’язок і переплетення подій переконують нас, що в нашому житті немає нічого випадкового, а отже, усі щоденні спокуси відбуваються за Божим провидінням, щоб заподіяти нам страждання, яке дає можливість активно довести своє покаяння».
Настанови та поради старця Йосипа Ісихаста
Бог — насамперед Особа
«Бог — не просто якась формальність, Він насамперед Особа, розмовляй з Ним, полюби Його!»
Якщо ти хочеш, щоб твоя молитва була почута
«Якщо ти молишся і хочеш, щоб твоя маленька молитва була почута, тоді знай, що й твої маленькі гріхи записуються, і вони спотворюють твоє маленьке добро».
«Якщо ти кажеш, що твій гріх маленький — нічого страшного, — тоді й твоя маленька молитва не доходить до Бога — нічого страшного».
«Майте любов до всіх і пильнуйте, щоб нічим не засмутити й нікому не нашкодити, бо під час молитви стане перешкодою скорбота твого брата».
«У всіх же молитвах розум нехай стежить і розуміє те, про що ти молишся і що ти говориш. Бо якщо ти не розумієш, що говориш, то як ти домовишся з Богом, щоб Він тобі дарував те, про що ти просиш?»
«У кожного, хто молиться і не кається, або молитва припиниться, або він, молячись, впаде в оману».
Дізнавайся про правдивість слів із способу життя
«Правда — річ дорога, і не в кожного в словах її знайдеш. Кожна людина так живе, як і говорить. Дізнавайся про правдивість слів із способу життя».
Дзвіночок праведності
«У праведності немає дзвіночка, щоб, подзвонивши в нього, дізнатися про неї. Дзвіночок праведності — це терпимість, довготерпіння, витримка. Усе це — прикраси ченця й кожного християнина».
«Підкоре свої пристрасті й побачиш, як багато хто з повагою ставитиметься не лише до твоїх слів, а й до руху твоїх очей».
Божа благодать
«Божа благодать залежить не від років, а від способу життя та милості Господньої».
«Відразу, як тільки людина по-справжньому покається, до неї наближається благодать і з ревністю зростає. Досвід же вимагає багаторічного подвигу».
«Благодать завжди буває цілком мирною, смиренною, безмовною, очищувальною, просвітлюючою, радіснотворною й позбавленою будь-яких мрій. У благословенну мить приходу благодаті немає місця жодним сумнівам щодо того, що це воістину Божественна благодать, бо вона не викликає в того, хто її приймає, жодного страху чи недовіри».
«Якщо Божа благодать не просвітить людину, скільки б ти не говорив слів, не буде користі… Але якщо тут же разом зі словами діє благодать, тоді в ту ж секунду відбувається зміна відповідно до прагнення людини. З цього моменту змінюється її життя. Але це трапляється з тим, хто не зіпсував свій слух і не озлобив свою совість».
Благодаті супроводжує душевний спокій, а спокуси — неспокій
«Ми знаємо, що той, хто скуштував вина і відчув його солодкість, якщо йому дадуть його скуштувати, одразу ж впізнає його й відвернеться. Те саме зрозумій і про Божественну благодать: хто пізнав і скуштував її плід, так що благодаттю просвітлені його розум і думка, той чітко розрізнить того, хто приходить як злодій і приносить плід спокуси».
Старець Йосип пояснював, що благодаті супроводжує душевний спокій, а омані завжди передує занепокоєння: «Тоді людина надувається, немов міх, темним і нечистим повітрям, так що навіть волосся на ній стає дибки, і вона стає розгубленою та неспокійною».
Стрілка совісті показує, як ми проживаємо життя.
Щовечора під час бдіння Старець перевіряв свою совість. Цього ж він навчав своїх духовних дітей. Він розповідав про це своїм учням так: «Ось я сиджу й з молитвою випробовую себе та перевіряю: що я зробив недобре? Яка пристрасть ще сильна в мені? На що мені треба звернути увагу? Ага, на недбалість. Ага, на те, що не стежу за язиком. На те, на інше. І відразу займаю бойову позицію, щоб виправитися. А наступного дня дивлюся, що у мене вийшло. І совість, немов стрілка, це показує. Як стрілка термометра показує температуру, скільки зараз градусів, спекотно чи холодно, так і стрілка совісті показує, як ми проживаємо життя».
Стань добрим, і всі стануть добрими до тебе
«Не обурюйся на братів. Терпи їхні помилки, щоб і вони терпіли твої. Люби, щоб тебе любили, і терпи, щоб тебе терпіли. Стань добрим, і всі стануть добрими до тебе».
«Той, хто боїться пізнати себе, перебуває далеко від знання і нічого іншого не любить, як тільки бачити помилки в інших і судити їх. Він не бачить у інших талантів, а бачить лише недоліки. Не бачить у собі недоліків, а лише таланти».
«Ніколи я не бачив, щоб виправлення відбувалося за допомогою гніву, але завжди — за допомогою любові. Візьми приклад із самого себе: коли ти стаєш лагідним? Від образ? Чи завдяки любові?»
До тебе приходить думка осуду
«До тебе приходить думка осуду — не сиди й не міркуй, так це чи ні. Тема закрита. Якщо тобі кажуть про твого ближнього щось недобре, значить, це осуд, значить, це небезпека».
Старець говорив: «Тілесна пристрасть розпалюється не стільки від їжі, від пиття, від вина й від сну, скільки від осуду». А коли учні запитували: «Чому, старче?», Старець відповідав: «Щоб ми пізнали, що й ми тієї самої природи. Пізнали, що й з нами воює той самий диявол і що ми всі гідні однакового осуду».
«Якщо хтось не судить свого ближнього, то це – свідчення, і властивість, і доказ, і посвідчення врятованої людини. Той, хто не судить, не буде судимий».
«Співчувай тому, хто не має. Не засуджуй його за те, що він не має, що він грішний, злий, лукавий, балакучий, злодій, розпусник і брехун. Якщо здобудеш це пізнання, ніколи не зможеш нікого судити, навіть якщо бачиш, як він смертно грішить. Бо одразу скажеш: “Немає в нього, Христе мій, Твоєї благодаті, тому він грішить. Якщо Ти відійдеш і від мене, то я зроблю ще гірше”. Він — жебрак. Як же ти вимагаєш, щоб він був багатий? Дай йому багатство, щоб воно в нього було. Він — сліпий. Дай йому очі, щоб він бачив».
Міра й розсуд
«І в усьому май міру й розсуд».
«Бо багато справ деякий час не вдаються через перешкоди, оскільки ще не настав їхній час: одні — тому що заважають люди, оскільки, як кажуть святі, люди можуть перешкоджати волі Господній протягом багатьох років, а інші — тому що зовсім немає волі Господньої на те, щоб вони здійснилися».
«…більше за все інше ми потребуємо духовного розсуду і повинні в поті чола просити його в Бога».
Ксенія Орабей, Ольга Рожньова.
Ред. N.E.W.O.D.
