День пам’яті священносповідника Миколая Казахстанського
12/25 жовтня Православна Церква вшановує пам’ять священносповідника Миколая (Могилевського), Алма-Атинського, митрополита.
Святий Миколай (Феодосій Никифорович Могилевський) народився в 1877 році в селі Комісарівці Верхньо-Дніпровського повіту Катеринославської губернії в сім’ї псаломщика.
У 1904 році він прийняв постриг у мантію в Ніло-Столобенській Пустині.
У 1905 році Святий удостоївся сану ієродиякона, пізніше, ієромонаха.
У 1907 році він став студентом Московської Духовної академії, навчання в якій успішно завершив через чотири роки.
У 1919 році відбулася святительська хіротонія архімандрита Миколая, і він став єпископом Стародубським, вікарієм Чернігівської єпархії.
У 1923 році Святого призначили єпископом Каширським, вікарієм Тульської єпархії. У цей час більшість парафій захопили оновленці. Угодник Божий боровся проти розкольників, тому в 1925 році його кинули за ґрати.
Після дворічного ув’язнення владика очолив Орловську кафедру.
У 1932 році Святителя знову арештували та послали у Воронеж. Слідчий із жалем розставався зі Святим. Він так вів слідство, що єпископа Миколая замість 10-річного ув’язнення засудили до 5-річного.
На запитання архієрея, за що йому дали 5 років, слідчий відповів, що за популярність. Він пояснив, що його потрібно ізолювати, щоб про нього забули, бо за ним іде народ.
Деякий час свого ув’язнення Святитель провів у Сарові, де в приміщеннях розореної обителі влаштували виправний трудовий табір.
Він зрадів, коли переступив поріг монастиря, і вважав, що несе послух у преподобного Серафима. Там Святий мав утіху разом із іншим духовенством служити Літургії та причащатися Тіла й Крові Христових.
У 1941 році угодник Божий удостоївся сану архієпископа. Того року святкування пам’яті Всіх святих, що просяяли в землі Руській, припало на 22 червня. Тоді під час Богослужіння архієпископу сповістили про початок війни.
Він звернувся до пастви, що чекала не його, а Христової утіхи, лише словами Олександра Невського: «Не в силі Бог, а в правді»…
Через декілька днів архієпископа Миколая арештували й ув’язнили в Саратовській тюрмі, де він пробув 6 місяців.
Потім сповідник потрапив у казахстанське місто Актюбінськ, а звідти через три місяці — в місто Челкар Актюбінської області.
На перон станції Челкара охоронці виштовхали архієрея з арештантського вагону серед ночі в нижній білизні та подертому ватнику. Була зима. Крім посвідчення, з яким йому потрібно було двічі на місяць приходити в місцеве відділення НКВС, Святий нічого не мав. Довелося просити допомоги в бабусь. Святителю пожертвували одяг, старі валянки, а одна бабуся дозволила йому жити у своєму сараї з коровою і свинею.
65-річний архієпископ мав вигляд старшого за свій вік, і його ніхто не брав на роботу. Архієпископ змушений був жебракувати. Про свій святительський сан він нікому не розповідав.
Восени від голоду й холоду угодник Божий почав знемагати та якось втратив свідомість. Він опритомнів у лікарні в чистій кімнаті. Було світло й тепло. За Святим доглядали. Одужував він повільно.
Коли угодник Божий піднявся, то почав допомагати іншим хворим. Його всі любили та лагідно називали дідусем.
Зрештою настав час залишати лікарню. Архієпископ Миколай повністю довірив себе в руки Божі та говорив Господу, що куди Він пошле його, туди й піде.
Раптом Святому сповістили, що за ним приїхали. То був незнайомий йому татарин, який підібрав його непритомним на дорозі, а потім періодично передавав йому в лікарню продукти. Милостивий чоловік подбав про Святителя, і для нього почалося спокійне життя.
Угодник Божий запитав у татарина, чому він про нього піклується. Той відповів, що, коли він їхав у своїх справах, Господь сказав йому: «Візьми цього старого, його потрібно врятувати».
Згодом татарин, що мав зв’язки, зміг добитися переведення в Челкар духовної дочки святителя Віри Афанасіївни Фомушкіної, що відбувала заслання в іншому місці. Віра Афанасіївна розповіла оточенню, хто той «дідусь», про якого милостиво попіклувалися місцеві жителі.
У травні 1945 року архієпископа Миколая достроково звільнили за його проханням.
Улітку того ж року була створена нова Алма-Атинська й Казахстанська єпархія. Туди правлячим архієреєм і призначили Святого. Восени 1945 року він прибув в Алма-Ату (нині Алмати).
23 жовтня 1955 року Святитель востаннє причастився. Наступної ночі він напружено й голосно молився та багато разів повторював: «Господи! Милості прошу, а не суду!».
24 жовтня архієпископ ще трохи говорив і сказав кожному щось лагідне. Надвечір із ним стався серцевий напад. Святий більше не говорив і лежав із заплющеними очима. Наступного дня він зміг ще декілька разів перехреститися. О 16.45 митрополит Миколай тихо спочив.
Кончина Святителя настала напередодні свята Іверської ікони Божої Матері, яку він особливо шанував.
Відспівування покійного архіпастиря було звершене 28 жовтня в кафедральному соборі Алма-Ати. Богослужіння очолив єпископ Ташкентський і Середньоазіатський Єрмоген (Голубєв).
Від собору до кладовища (близько 7 км) гріб несли на руках. Тисячі людей прийшли, щоб попрощатися зі Святителем.
Після поховання тіла Сповідника вже в сутінках присутні проспівали тропар Іверській іконі Богородиці.
Слава Богу вовіки. Амінь.
