Невидимі подвижники Афону

Існує переказ, що навершині гор Афон мешкають 12 невидимих старців.

Передання свідчить, що монахи живуть поблизу вершини гори весь рік. Не дивлячись на те, їх можна побачити в будь-якій частині Святої Гори, якщо на те буде їхня воля.

Вони змогли перевершити всі природні й фізичні потреби та підтримують свої сили лише Іісусовою молитвою: “Господи Іісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного”.

Коли один із них помирає, його одразу замінює інший доброчесний високодуховний монах. Число 12 завжди залишається незмінним. Розповідають, що подвижники перебуватимуть у безперервній молитві за весь світ до кінця віків — до Другого пришестя Христа та Страшного Суду.

Мешканці Святої Гори вірять, що перед Другим Пришестям і Страшним Судом у каплиці Преображення Христа на самій вершині Афону невидимі старці відслужать останню Божественну Літургію.

Згідно з переказами, остання Літургія на землі буде звершена цими невидимими дванадцятьма монахами.

Багато паломників Святої Гори, а також багато ченців згадували, що під час піших прогулянок півостровом, або ж під час молитви, відчували постійну присутність когось поруч із ними. Існують свідчення паломників, вони розповідають про свою зустріч із невидимим старцем.

Один із паломників, на ім’я Трифон так розповів про свій дивовижний досвід спілкування з одним із дванадцяти невидимих братів.

Це був перший раз, коли я прибув на Святу Гору. Зупинився я в монастирі Григоріат. У перший же день, раннім вечором, я вийшов на прогулянку. Я насолоджувався прекрасним пейзажем. Раптом я побачив, як хтось біжить до мене з величезною швидкістю, він розмахував руками, щоб привернути мою увагу. Нікого іншого поряд із нами у цей момент не було.

Наблизившись, людина закричала: “Трифоне, Трифоне, я бачив Бога, я говорив із Ним! Сьогодні Великий день”. Коли він підійшов зовсім близько, він зупинився та ззирнув мені в очі. Захекавшись, він сказав: “Я такий радий сьогодні, Трифон, тому біг”.

Людина була наполовину роздягнена й більше він був схожий на божевільного. Здивований паломник, перш ніж встиг запитати, звідки він знає його ім’я, побачив, що невідомий зник.

Коли той паломник розповів ту історію братам монастиря, де він мешкав, усі погодилися, що то був один із дванадцяти невидимих монахів.

Також існують і розповіді самих святогорців. Так, зокрема, ігумен Ватопедського монастиря, а також отець Герасим зі скиту Мала Анна іноді згадували про них як про реальних молитовників.

«Ми на Афоні знали людей доброчесних, які жили благодаттю, тому що полюбили Христа. Часто їх бачили у нетварному світлі, часто ми були свідками того, як вони бачили майбутнє. Ми часто зустрічали людей, які розповідали дивовижні речі про афонських ченців, але те, що нас дивувало і до сих пір особливо дивує – це солодкий вираз їхніх облич. Це вираз, який відображає світ їхнього серця і безмовність їхньої внутрішньої людини. Жили вони постійною радістю, і, як говорив апостол Павло, це ті, у яких нічого не було, але у той же час ті, які володіли всім».

Одним із найдивовижніших чудес Святої Гори є переказ про невидимих старців – аскетів, які отримали від Бога дар ставати невидимими. Існує безліч свідчень з’явлення обраним людям невидимих старців, і архімандрит Єфрем розповів про одне з них.

«Те, що невидимі старці існують – це факт. Кілька років тому на Афоні помер один шанований старець, отець Герасим зі скиту Мала Анна. Він розповідав, що у їхню келію опівночі приходили якісь люди, і потім ішли. Один із цих людей приходив до старця, причащався і мовчки йшов.

Отець Герасим зрозумів, що ця людина була одним із невидимих старців, який з’являвся йому. Але одного разу він не витримав і розповів про це одному своєму братові. Той, звичайно нічого не бачив і не чув, але після того невидимий старець більше не приходив до отця Герасима», – розповів ігумен Ватопедського монастиря.

Сам святий Паїсій Святогорець згадував про невидимих пустельників. У 1950 році, під час свого першого візиту на Святу Гору, о. Паїсій заблукав дорогою з Кавсокалівії до скиту Святої Анни. Пізніше він згадував:

«Замість того, щоб піти до скиту Святої Анни, я пішов стежкою, яка вела на вершину афонської гори. Я шукав зворотний шлях і просив Божу Матір допомогти мені.

Раптом переді мною з’явився якийсь пустельник, обличчя якого випромінювало світло. На вигляд йому було років сімдесят, і з його одягу можна було зробити висновок, що він ніколи не спілкувався з людьми.

На ньому був підрясник із парусини, весь вигорілий і пошарпаний. Дірки на підряснику були стягнуті дерев’яними прутиками. З ним був шкіряний мішок, теж вицвілий і в дірках, стягнутих у той самий спосіб. На шиї у нього був товстий ланцюг, на якому висіла коробочка. У ній, цілком ймовірно, була якась святиня.

Не встиг я й рота розкрити, як він мені каже: «Дитино моя, це дорога не до Святої Анни», — і показав мені потрібну стежку.

З усього було видно, що переді мною стояв святий.

Я запитав у пустельника:

— Де ти живеш, старче? Він мені відповів:

— Тут, — і вказав на вершину Афону.

Я забув, яке тоді було число і день тижня. Запитав про це пустельника, і він мені відповів, що була п’ятниця. Потім він дістав маленький шкіряний мішечок, у якому виявилися палички з нарізами, і, подивившись на них, сказав, яке тоді було число. Після цього я взяв у нього благословення і пішов вказаною стежкою, яка вивела мене прямо до святої Анни.

Пізніше, коли мені розповіли, що на вершині Афону живуть дванадцять — інші називали число сім — відлюдників, у мене виникла думка, чи не був той, хто зустрівся мені, одним із них. Я розповів про те, що сталося, досвідченим старцям, і вони підтвердили: «Так, це, мабуть, один із преподобних відлюдників, що живуть таємно на вершині Афону».

Старець Паїсій любив розповідати, як один юнак з Афін, із заможної родини, втративши батьків, роздав своє майно бідним і вирушив на Святу Гору.

Проходячи через Новий скит, він познайомився з отцем Неофітом, який мешкав у каліві святого Димитрія. Там він залишився і посповідався.

Монах розповів йому багато різних історій про подвижників. Коли юнак почув про відлюдників, що живуть на вершині гори Афон, у ньому з’явилося палке бажання стати одним із них.

Отець Неофіт п’ять років відмовляв йому в постризі, він готував молодого чоловіка духовно. Ніхто не дізнався про його високу мету, він не розмовляв із іншими ченцями.

Після завершення тієї підготовки старець постриг послушника в ченці з ім’ям Серафим. Нарешті наполегливий чернець отримав благословення подвизатися високо на горі Афон, щоб нікого не бачити.

Одного разу, через три роки, він повернувся до каліви. Ченці розповідали потім, що він розповів їм про страшні спокуси і що біси постійно погрожували йому. Якось, коли Серафим спав, біси відкинули від входу в печеру лист заліза. Пустельник, посміхаючись, вигукнув: «Бог нехай пробачить вас — це ви добре зробили, бо цим залізом я тільки зіпсував вид печери!»

Вдруге пустельник прийшов до каліви через п’ять років. Тоді отець Неофіт дав йому дароносицю зі Святими Дарами.

Відійшовши знову на вершину Афону, він більше вже ніколи не з’являвся.

У книзі монаха Власія Cвятогорця “Невидимі пустельники Афона. Таємниця пустелі Афона” розповідається:

Одного разу вночі, уві сні, я побачив невідомого ченця, який штовхнув мене в плече та сказав: “Якщо ви розчистите стежку на 20-30 метрів вище, то знайдете там мене, я там”.

Я почав роздумувати над тим, що побачив і почув уві сні. Уранці, після служби, ми вирушили знову розчищати стежку. Дорогою я відкрив свій сон іншому монаху, який припустив, що, можливо, це було з’явлення аскета, який жив у тому місці.

Розчистивши стежку вище на 20-30 метрів, ми нічого не знайшли. Тоді ми вирішили розширити пошуки в радіусі 20-30 метрів ліворуч і праворуч від стежки.

Через деякий час, серед гілок дерев, що заплуталися, ми виявили вхід в печеру. Увійшовши всередину, ми зі здивуванням виявили мощі, що лежали на землі.