Покоління жінок зі спотвореними цінностями

Покоління жінок зі спотвореними цінностями

Ви ніколи не замислювалися чому практично кожнійі з нас так важко бути постійно з дітьми? Чому нас кудись тягне з дому? Чому заради виходу у світ ми готові віддати своїх дітей іншим людям на виховання, людям, яких ми не знаємо? Чому нас більше хвилює мода та плітки, ніж педагогіка та здорове харчування? Чому сім’я не посідає чільне місце у нашому житті?
Чому наше з вами майбутнє і самореалізація, наші бажання важливіші за майбутнє наших дітей?

Зараз усі ці питання із розряду риторичних…

Ми не вміємо бути щасливими матерями, дружинами, господинями, жінками… Ми не бачимо сенсу в тому, щоб присвячувати якнайбільше часу дітям, щоб пекти печиво щодня, щоб носити спідниці та сукні, щоб гладити чоловікові сорочки, думаючи про його життєву мету …

Ми не бачимо в цьому цінності, важливості. Сім’я, материнство, відданість, жертовність, жіночність… Все знецінилося. Все втратило сенс.

Чому так сталося?

Чому ми рвемося на роботу, кидаючи дитину у півтора-два роки на якусь дивну жінку в дитячому садку? Адже вона не любитиме її. Вона поводитиметься з нею як цокольниця з цоколем на електроламповому заводі. Для неї це конвеєр. Вона навіть не намагатиметься побачити особистість у цій дитині. Вона давитиме на неї, вимагаючи бути як усі, бо в неї таких 25 і по-іншому з ними не можна.

Колись давно, років 30 тому наша мама так само віддала нас до дитячого садка. Такій самій тітці. Трохи дивно. Але робити нічого. Потрібно йти на роботу. Тільки практично кожній із нас тоді було близько року. І ми росли і розвивалися не вдома майже весь цей час… А якщо точніше, то 21 рік — 5 років дитячого садка, 11 років школи та 5 років ВНЗ. Весь цей час ми вдома були практично лише вечорами та інколи на вихідних. Ми постійно кудись поспішали. Ми мали справи — ранки, заняття, уроки, контрольні, репетитори, іспити, пари, курсові, диплом, робота, курси…

Нам говорили — вчися, бо інакше будеш домогосподаркою!

І це звучало так загрозливо, що хотілося справді гризти зубами граніт науки. Адже головне — це червоний диплом, хороша робота та дивовижна кар’єра. Ну чи хоча б просто влаштуватись кудись на роботу, адже треба самій себе забезпечувати.
Як часто ми збиралися за обіднім столом всією родиною? Тільки в дні свят.

Як часто мама зустрічала нас зі школи? Зазвичай ми самі приходили додому й гріли собі обід або залишалися в продовженній групі. А ввечері мама зморена й озлоблена від нескінченних прикрощів на роботі приходила додому. Вона не хотіла ні говорити, ні їсти. Вона питала про оцінки (якщо не забуде), перевіряла швидко уроки й відправляла всіх спати.

Наші батьки не знали нас…

Вони не знали нічого про наш внутрішній світ, про наші мрії та прагнення. Вони реагували лише на погане, тому що реагувати на хороше вони не мали часу.

Ми також не знали їх. Ми й не могли про них дізнатися, бо у нас не було часу на довгі  душевні розмови, на літній відпочинок із наметами біля річки, на спільні ігри чи читання, на сімейний похід до театру чи парку у вихідні…

І так ми росли.. Так ми вирощували в собі якісь ідеї та уявлення про майбутнє, про життя, про життєві цілі та ідеї.
І в нашому розумі місце для сім’ї було відведене дуже незначне. Саме таке саме, яке ми бачили в наших сім’ях.
Адже, щоб довго бавитися з дитиною, грати з нею, треба любити це робити.

Щоб постійно щодня пекти печиво та готувати багато різноманітної їжі, потрібно любити це робити.
Щоб приділяти час будинку – прикрашати його, прибирати, покращувати, створювати затишну атмосферу, треба любити це робити.
Щоб хотіти жити цілями та ідеями чоловіка, переживати за нього та його майбутнє, потрібно… любити чоловіка, а не лише себе поруч із ним.

Головний Вчитель у житті

Все це прищеплює доньці мама. Вона – її перший і найголовніший учитель. Вона свідчить про життєві орієнтири. Вона вчить любити свою жіночу місію. Вона пояснює важливість бути дружиною та матір’ю. Вона вчить… кохати.

І якщо дочка практично не бачила свою матір, а якщо й бачила, то зовсім не надихала на сімейне щастя, то як їй самій знайти його?!

Ми приречені були згубити свою чистоту та любов, бо нас навчали лише як зробити кар’єру. Нас вчили, що слово «успіх» має значення лише поза домівкою, лише десь у казенних стінах.

А потім ми тихо плачемо над зруйнованим шлюбом (яким за рахунком уже), над відчуженістю дітей та якимось дивним відчуттям, що хтось колись нас обдурив.

Але вихід є завжди!

Вихід – це навчання. Потрібно вчитися бути матір’ю, дружиною, господаркою, жінкою. По-тихеньку, потроху… Вчитися бачити все іншими очима. Жіночими, добрими, люблячими.

Вчитися кохати. Вчитися думати більшу частину дня не про роботу, а про свою сім’ю. Вчитися цінувати сім’ю, чоловіка, дітей. Служити їм, допомагати їм стати кращими, розквітнути як брунькам квітів, що зігріті нашою любов’ю.

Нам треба вчитися посміхатися дітям та чоловікові, обіймати їх частіше. Нам потрібно дивитися глибше та зрозуміти, що ми не просто виховуємо людину, ми формуємо її внутрішній світ, її світогляд, її життєві налаштування. Багато чого з того, що вона отримає в дитинстві, слідуватиме за нею усе її життя.

Нам потрібно зробити блискучу кар’єру матері та дружини. І якщо ми навіть не намагатимемося пройти цими кар’єрними сходами, розчарування буде невід’ємною частиною нашої старості. Тому що втрачені можливості та відкинута відповідальність дають дуже гіркі плоди у майбутньому.

І важливо пам’ятати, що все дасть свої плоди свого часу. Які вони будуть? Багато залежить від нас. Від нашого життєвого вектора, від цінностей, які ми несемо у цей світ… у світ своєї сім’ї.

 Наталія Богдан

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x