Як розпізнати у молодому віці, що тебе пов’язує з людиною: Дух чи плоть?
Якщо подружжя не розвиватиметься духовно, їх шлюб приречений. Постарівши вони почнуть шукати втіх на стороні. Якщо людина живе тілом, а не духом, вона й потягнеться до тілесного. А якщо їх пов’язує не тільки плоть, а щось вище, то сім’я не зруйнується, навіть якщо чоловік чи дружина захворіють, втратить зовнішню привабливість. Старіння – не привід для розладу шлюбу.
Я наведу приклад однієї сім’ї. Віктор п’ятнадцять років доглядає свою дружину, яка через хворобу часом втрачає людську подобу. Він забуває себе повністю та самовіддано піклується про неї. І оскільки їх пов’язує між собою щось більше, ніж тілесне почуття, вони продовжують жити разом і кохати одне одного.
А якби їх пов’язувало тільки тіло, то він міг би якось стати перед нею навколішки і сказати: «Ольго, пробач, я слабка людина, я втомився, не можу і не хочу тобі брехати, вибач, я тебе залишаю».
Він не ідеалізує себе та каже, що бувають хвилини слабкості. Іноді ситуація стає такою важкою, що, за його словами, «хочеться кинути та розбити об підлогу склянку з водою, яку вона п’є сорок хвилин». Терпіння закінчується. Але треба стояти перед нею і тримати цю склянку, бо сама вона вже нічого не може. Через те, що він любить і терпить, Господь дає йому сили. Він – віруюча людина й забув себе, слугуючи іншому. Це дуже важко. Але те, що він не залишив її, показує, що в їхніх стосунках перемагає Святий Дух.
А як розпізнати у молодому віці, що тебе пов’язує з людиною: Дух чи плоть?
Це треба відчувати. Спочатку може здатися, що радіє Дух, але це тільки емоції. Потрібен час, щоб не помилитися.
Я бачив такі шлюби, де люди не просто любили один одного все життя, але до того ж перебували ніби в стані першої закоханості, були схожі на молоде подружжя. Прикрашені сивиною, вони дуже дбайливо ставилися один до одного.
Кохання виявиться в тому, якщо людина забуде про себе. Як у тій східній легенді:
Закоханий юнак постукав у двері своєї коханої:
– Хто там? – Запитала дівчина.
– Це я, – відповів він.
– Іди. У цьому будинку немає місця для тебе і мене.
Хлопець пішов, і протягом кількох років обмірковував слова коханої. Потім він повернувся й постукав знову.
– Хто там? – Запитала дівчина.
– Це ти.
І двері негайно відчинилися.
(Архімандрит Віктор Мамонтов)
