Цю коротку історію ми привели в приклад тому що вона є дуже близькою для нинішніх християн. І не лише для деяких, а й для багатьох.
Дійсно, давайте подивимося на себе без упередження. Ось настає свято Господнє. Церковний дзвін уже кличе до храму, совість теж велить йти туди, але як важко буває, наприклад, піднятися до заутрені! Всі немочі тут ураз і піднімаються: і смуток, і якесь гнітюче невдоволення всім. А скажи, що в цей час нас запрошують на якийсь бенкет, то ми всі хвилини перерахуємо, як би тільки швидше потрапити на нього.
Лежить на столі Біблія, а поряд із нею порожня, наповнена непридатними байками книжка. Рідко трапляється, що сучасні люди віддадуть перевагу саме Біблії. Коли кажеш їм про Бога, про душу, про вічне спасіння, вони дрімають, нудьгують, терпляче чекають закінчення розмови. А коли став би тут який-небудь жартівник і почав розповідати небелиці, очевидно, всі б стрепенулися, зраділи, виявили б йому найбільшу увагу та потім ще й осипали б його похвалами. Але це тільки крапля в морі зі всіх можливих випадків, де ми показуємо своє нехтування Божественним, але захоплення мирським і гріховним. Такий список, здається, і не перелічити. Що ж це означає? Чому ж так стається?
Неприхильність наша до духовних вправ пояснюється тим, що ми не звикли до них. Душа наша так створена, що має таку ж потребу в щоденному оновленні сил молитвою та Богоміркуванням, як і має наше тіло в підкріпленні їжею. А між тим, чи багато з нас знаходять час на духовні роздуми чи читання? Увесь день поглинають справи життя, і навіть, маючи вільний час, ми зайняті турботами про життєве. Якщо ж ми й можемо подумати про Бога, про душу, про майбутнє життя, то майже завжди це буде на самому останньому місці, серед наших турбот. А при такому стані речей, при засміченому житейськими турботами розумі й серці, чи можна зробитися чуйним до того, про що найменше думаєш?
У засмічене русло вода не потече, але обходить його стороною. Так само й насіння, що впало при дорозі, на камінь чи серед тернини, не дасть плоду. І вже тим більше, духовні речі, як чужі нам, мало знаходять відгук та співчуття в нашому серці. Через це й нам здається сухим і нудним, особливо якщо з життєвими клопотами з’єднується ще й наша любов до земних задоволень.
Днем мирські клопоти, увечері ж треба відпочити на пустих видовищах. Подивіться на людей, що цього не розуміють. У будні вони працюють, їм не до духовних розважань та молитви. А в свято знову нема коли, бо потрібно прогуляти те, що такою важкою працею зароблено за тиждень. То, хіба можуть вони бути уважними до Божественного, коли «приземлили» свій розум, спотворили волю, а серце уподібнили до серця безсловесних тварин?
Отже, щоб не нудьгувати всім Божественним, треба полюбити Божественне. А щоб полюбити його, необхідно заздалегідь привчати себе до молитви. Варто частіше підносити серце своє туди, куди всім нам вказаний шлях після смерті, де наш Господь, Який відродив нас своєю чесною кров’ю, і де наша справжня Вітчизна. Разом із цим, не будемо придушувати себе життєвими клопотами. Не будемо постійно шукати, хоча й безвинних задоволень, бо все це лише примари, а не дійсне благо.
Протоієрей Віктор Гурьєв