Тиша Великого понеділка

Великий патріарх Яків, покидаючи цей світ, передрік з’явлення Примирителя з коліна Іудиного. Древній старець, повний скорботи і насичений днями раптом заспівав голосом закоханого юнака і схвильованого поета, ніби сам бачив Його – Примирителя – свого далекого нащадка, але і – Отця, Священика і Утішителя:

«Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від стегон його, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів» (Бут. 49:10).

І ось вже немає царів з дому Іудиного, і ідумейські принци правлять Ідеєю. І безхатній пророк з Галилеї в’їжджає в Єрусалим під вітальні крики малечі.

Роки минули з цього дня, і апостоли по-новому згадали цей вхід – як урочистість і тріумфування. Тільки було все скромніше, простіше і зовсім не по-дорослому: не колісниця і коні в золотих попонах, а маленький ослик; не вельможі і сильні світу цього, а дітвора, що танцювала від радості просто через те, що чомусь раптом стало так добре і весело з цим Чоловіком на ослику, і Він дозволив їм пограти в царя. І ніхто не міг уявити, що премудрі і розумні через століття стануть повторювати за веселими хлоп’ятами пророчі слова: «Осанна Синові Давидовому!»

Він прийшов у цей світ під дитячий спів ангелів. Мабуть, вони теж репетирували і хвилювалися, щоб дати свій перший концерт для палестинських пастухів. Музику вигадали самі, слова узяли знайомі, з традиції: «Слава у вишніх!»

Він народився під ангельське тріумфування «у вишніх», і на смерть йшов під гучний спів дітей. Безневинний і безгрішний прийшов у світ скорботи з немовлятами, убитими Іродом, і помирав, славимий дітворою, які доживуть до загибелі Єрусалиму і чаша скорботи народу Божого не мине їх.

Це таємниця страждання святих і безневинних. І посеред них – Христос – Примиритель і Лікар, що стражданням і кров’ю спокутує хвороби світу. У самому серці болю – Христос, і цією таємницею століття тому був приголомшений старець Яків: «Він прив’язує до виноградної лози осля своє і до лози кращого винограду сина ослиці своєї; миє у вині одяг свій і у крові грон убрання своє; блискучі очі [його] від вина, і білі зуби [його] від молока» (Бут. 49:11,12).

Під підбадьорюючий спів і гру дітей входить Господь у місто, яке уб’є Його, розправиться з Безневинним. Щоб Творець і Автор нашого світу увійшов до самої серцевини його болю і страждання. І звідти, із самої глибини муки живих, Він почне довгий шлях до світла, Сам буде цілющим Світлом серед горя і скорботи.

Страсна седмиця і Світла – Пасха Хресна і Пасха Воскресіння. Для перших християн це одне ціле, саме серце християнського сподівання, священні дні, коли кожен християнин подумки йде за Спасителем – слід у слід, слово в слово. Це дні роздумів над Страстями і Воскресінням.

Але так багато шуму і метушні, так важко розчути Пасху!

Ми так звикли до метушні і шуму, що лякаємося тиші, боїмося мовчання! Навіть у церкві страшно, коли раптом замовкне хор, зіб’ється читець, замовкне священик – і усі розгублено переглядаються, адже релігійна метушня – найлипкіша.

Можна багато говорити про дні Страстей і Пасхи, але чи потрібно так багато говорити? Чи потрібно так багато волати, молитвословити, вичитувати? Адже найголовніше умова роздумів над Пристрастями і Воскресінням – тиша і мовчання.

Без тиші і мовчання наші молитви – такі квапливі, нетямущі, порожні.
Без тиші і мовчання – читання Писання не несе користі.
Без тиші і мовчання – церковна служба і сама літургія проходять повз.
Причастився – а ніби і не зі мною це було.

У романі Стівена Кінга «Ловець снів» говориться про напад інопланетян на землю. Загалом, відомий, затертий сюжет. Але є там один образ – дуже вдалий, точно підхоплений. Загадкові монстри проникають всередину людини і починають контролювати її пам’ять і свідомість. Ніби якийсь лиходій захоплює величезну бібліотеку пам’яті – поверх за поверхом, до останнього підвалу. Але головний герой тримає оборону і в останню, найзаповітнішу кімнату своєї пам’яті нікого не пускає.

Де ця наша остання кімната – таємнича келія, де я справжній, де не потрібно «відповідати», прикидатися, «тримати марку»? Та остання кімната, де я можу просто помовчати.

Святий Петро вірив, що в кожному з нас прихований хтось дійсно прекрасний – «потаємна людина серця в нетлiннiй красi лагiдного i мовчазного духу» (1Пет. 3:4). Ось і апостол Павло неодноразово пише про якусь «внутрішню людину» (Рим. 7:22; Еф. 3:16). Це тому, що людина я тільки усередині, а зовні – метушня і томління духу?

Хто споглядає Христа Розіп’ятого і Воскреслого?

Чи є в мені кому споглядати Примирителя?

В Японії звели обсерваторію, яка вивчає найдрібніші частки, які потрапляють на землю з Сонця. Здається, там має стояти величезна підзорна труба, що гострозоро вдивляється в небо, але ні – це глибока шахта під землею, бо тільки на глибині дають себе виявити частки палкої і прекрасної зірки на ім’я Сонце.