Він служить мовою Іісуса Христа. Інтерв’ю зі схиархимандритом Серафимом (Біт-Харібі)

У Грузії, за 25 кілометрів від столиці знаходиться ассирійське село Канда, де в монастирі на честь Тринадцяти святих ассирійських отців служить ассирійський схиархимандрит Серафим (Біт-Харібі). Він другий священнослужитель у світі, який служить Божественну літургію арамейською (мова, якою говорив Христос Спаситель) мовою. До нього цією мовою богослужіння відбувалося тільки в сирійському місті Маалюля.

– Отче Серафиме, розкажіть, будь ласка, як ви пізнали Бога і як стали ченцем – адже у вас була сім’я та троє дітей…

– Коли мені було 10–11 років, мама подарувала мені дитяче Євангеліє, яке я прочитав кілька разів. Але тоді для мене це була гарна казка, бо я завжди мав сумнів у існуванні Бога. Коли ж я повірив у Бога, то прийняв чернецтво. У мене була сім’я та троє дітей.

У 2001 році моя дружина важко захворіла. Вона була на восьмому місяці вагітності. Лікарі не залишали надії на порятунок, вони відкрито сказали, що вятувати її неможливо, що треба думати, як врятувати дитину.

Прокинувшись вранці, я не впізнав свою дружину: вона дуже опухла, і лікарі не змогли поставити діагноз. Гемоглобін упав до сорока. Її терміново госпіталізували. Протягом 10 днів її становище було критичним.

Потім я забрав її з лікарні, бо вже ні на що не сподівався. Тоді я відвів її на могилу старця Гавриїла (Ургебадзе, нині канонізований як преподобний Гавриїл, сповідник та юродивий). Ми прийшли, і я звернувся до старця.

Я говорив, як міг, як умів. Я сказав: «Якщо правда те, що про тебе говорять, благаю тебе, помолися перед Богом за мою сім’ю, щоб пологи моєї дружини закінчилися благополучно, щоб і вона, і дитина залишилися живими. Якщо ти мені в цьому допоможеш, обіцяю, що я кину все і стану ченцем».

На другий же день сталося диво – вона почала одужувати. Це сталося лише за одну ніч – з вечора до ранку. Я зрозумів, що так і мало бути, щоб я пройшов цей шлях. Звичайно, і Богові не подобається наша мука – Він є любов. Але, мабуть, ці спокуси були потрібні нам.

Згодом, звісно, я забув свої обіцянки. Тоді я займався спортом і був чотириразовим чемпіоном Грузії зі східної боротьби. Маю чорний пояс і другий дан. Президент Федерації зовсім недавно дізнався, що я вже священнослужитель, вони приїхали і дали мені третій дан. Це, звичайно, тішить мене, але вже нічого не означає.

27-го числа з’явилася на світ моя донька – Кетеван. Після одужання дружини я поїхав до Києва і відкрив спортивну школу. Але нерви у мене здавали, серцебиття посилювалося… Тоді я вирішив змінити роботу. Про свою обітницю я не пам’ятав, так проходило моє життя.

Я часто їздив до Свято-Троїцького Іонінського монастиря у Києві, де була ікона святого Георгія, яку написав грузинський іконописець. Усі грузини зазвичай там і збиралися.

Якось, вийшовши з монастиря, я на стежці зустрів матінку Ксенію. Вона була білоруска за національністю. Пересувалася вона з паличкою, дуже погано бачила та погано чула. Але вона була прозорливою.

Я тоді був молодим хлопцем у джинсах, із цигаркою в руках, гуляв так, заради задоволення, а вона йшла назустріч мені. Коли я проходив повз неї, вона сказала: «Благословіть, отче Серафим…» Я навіть не подивився в її бік, бо подумав, що ззаду йде якийсь отець Серафим, а вона просить у нього благословення. Я продовжив свій шлях, але тут вона з такою силою вдарила мене палицею по голові, що я впав.

– Пані, що ви робите? Як вам не соромно? – сказав я. На ній не було чернечого вбрання, і я не зрозумів, що це черниця.

— Я ж попросила у вас благословення, — відповіла вона.

Я подумав, що вона якась божевільна.

– Як я можу вас благословити? Ось монастир, йдіть і попросіть благословення у ченців, я ж простий мирянин, і йду своєю дорогою.

– Ні, ти Серафим. Бог обрав тебе в твоєму роді, адже в тебе більше немає ні брата, ні двоюрідних братів (вона мала на увазі чоловіків), усі померли.

Я був дуже здивований її словами, бо був більше реалістом, аніж містиком. А вона сказала, що я буду тією людиною, яка молитиметься за свій народ, що така воля Божа.

Після цього моє життя дуже змінилося. Я почав бачити різні сни. Пізніше я ще раз зустрівся з матінкою Ксенією, і вона повторила мені: ти будеш тим, ким я сказала.

– Благаю, матінко, поясніть, – просив я, – ну який із мене монах, адже я батько сімейства, у мене троє дітей, вже пізно мені ставати ченцем…

– Ти сам зрозумієш, – відповіла вона.

– А коли це буде? – Запитав я.

– Бог Сам дасть тобі про це знати, – була відповідь.

І ось там, в Україні, 14 березня 2006 року, у день вигнання Адама та Єви з раю, я справді став ченцем (а потім і схимником). А в 2010 році, з благословення Святішого Патріарха Іллі II, мене висвятили в сан диякона. Це було вже у Грузії.

– А як ви познайомилися зі Святішим Патріархом-Католикосом Іллею?

– Я навіть не думав, що колись зустрінуся з ним. Це було 2008 року. Настоятелем храму святого Діонісія тоді був архімандрит Серафим (Кіконішвілі). Згодом він прийняв схиму з ім’ям Михайло. 11 жовтня 2013 року він відійшов до Господа. Це він познайомив мене зі Святішим Патріархом, який запропонував мені залишитися у Грузії. А я тоді збирався на Святу Гору Афон.

– Ви ж ассирієць? – запитав мене Святіший.

Я кивнув головою.

– Так от, я подумав, можливо, вас відправити в ассирійське село, щоб ви служили там рідною для вас мовою. Адже це ваш народ, ви знаєте його природу та характер, і ви зможете опікуватися ними…

Я нічого не зміг відповісти. Зрозумів, що це було благословення від Христа… Я дуже люблю Святішого Іллю…

– Але у цьому селі була досить важка ситуація. Вам знадобилося багато зусиль, щоб привести цей народ у храм… Як ви зуміли навернути все село до Бога?

– З Божою допомогою… Ми збиралися раз на тиждень (це стало традицією) та розмовляли. Говорили про все – починаючи з примітивних питань і закінчуючи серйозними та теологічними питаннями. Так ми знайомилися один з одним… Якщо я бачив, що хлопці сиділи на вулиці, я запрошував їх у двір монастиря та пропонував познайомитися, поговорити. Велику роль відіграло благословення Святішого – він знав, що робив…

– Але до вас ходять не лише ассирійці, приїжджають ще й із Тбілісі…

– Не тільки з Тбілісі… Приїжджають із Кутаїсі, Ткібулі… Думаю, надто голосно сказано, що це духовні чада, а я – духівник… Вони приїжджають не до отця Серафима як до особи, а для того, щоб почути богослужіння тією мовою, якою говорив наш Христос Спаситель…

– Отче Серафиме, я знаю, що ви будуєте великий храм…

– Храм уже збудовано. Це великий храм в ім’я Тринадцяти святих ассирійських отців, незабаром все вже буде готове.

– Розкажіть, будь ласка, про ваші піснеспіви.

– Торік наші піснеспіви перемогли на конкурсі в Україні та здобули Гран-прі. Дехто думає, що це старовинні піснеспіви, що ці мелодії створені 2000 років тому, але це не так. Пісні співаємо ми сьогодні, а я намагаюся, щоб вони були поліфонічними.

– Як ви сьогодні оцінюєте своє минуле життя?

– Знаєте, з дитинства до чернецтва моє життя було дивом. Господь зберіг мені його. У дитинстві я впав усередину бетономішалки, вижив тільки дивом… Потім два роки не міг стати на ноги, потім сидів у колясці, потім важко ходив на милицях… Руки практично були відрубані, у клініці п’ятеро лікарів працювали над моїми руками, вони мене врятували… Потім мене збила машина, потім я випив пергідроль, пізніше навіть апендицит вирізали… – все життя зі мною відбувалися спокуси.

Навіть, коли я вже був ченцем, зі мною відбувалися такі спокуси. Напевно, це про щось свідчить. Коли я жив в Україні, до нас у гості приїхав архімандрит Філарет. Ми дізналися, що в місті тільки-но з’явилася якась нова секта. Вона називалася «Новий місіонерський рух». Отець архімандрит запропонував мені поїхати туди та проповідувати в них. Вони знімали будівлю кінотеатру.

Я був у захваті від своєї віри і думав: “Хто ж зможе це зробити, якщо не ми…” А нас там так побили, що довгий час ми лежали в лікарні непритомні, й тільки дивом, із Божою допомогою, врятувалися… Вся моя молодість була сповнена такими пригодами. Я так змучив цим своїх батьків, що вважаю – це моя трагедія. Іноді ночами я плачу, коли згадую, як змучилася моя мама – адже вона весь час була у лікарнях разом зі мною.

Але я таки щасливий тим, що ніколи не сперечався з батьками. Я виховувався так, що мій батько й досі голова сімейства, і його слово для мене до сьогодні закон. Також ставиться мій тато до свого батька. Я навіть став свідком того, що мій 70-річний дід дав ляпаса синові, тобто моєму батькові, якому 50 років. Він сказав: «Як тобі не соромно, як ти розмовляєш із батьком!» А мій тато тільки схилив голову і вибачився. Я щасливий тим, що завжди шанував своїх батьків, і що це досі так.

Я благаю Бога, щоб Він дав мені сили для служіння там, де мене поставив. Я неодноразово попросив Святішого відпустити мене на пенсію – адже я вже 5 років служу зовсім один. Але він не погоджується. Я дякую Богові й Святійшому за те, що поставлений на служіння своєму народові. Я ассирієць і люблю свій народ. Мати у мене грузинка, я народився і виріс у Грузії, тут служив у армії.

– Ми всі сумуємо про події в Сирії та в Іраку, про те, що бійці «Ісламської держави» так жорстоко і нещадно вбивають абсолютно безневинних християн-ассирійців… Відомо, що ви організували мітинг протесту проти цієї події…

– Так. Восьмого березня я побував у Патріарха Іллі зі своєю скорботою, що знову почався геноцид проти мого народу, вони ж моє тіло і кров… Мене прийняли дуже тепло.

Ми безмірно сумуємо, наше серце розривається від болю та плаче про долі християн Ассирії на Близькому Сході. Сьогодні, як ніколи, переслідування християн досягли масштабів перших століть християнства, коли вбивства та страти мали масовий характер.

Ще зовсім недавно, у період Першої світової війни, почали відбуватися жахливі злочини стосовно ассирійців. Це планомірно переросло у знищення цілого народу, коли було вбито близько 4 мільйонів людей, мільйон із яких складали ассирійці.

Ще не загоїлися рани тих часів, а ми знову стоїмо на порозі нової хвилі геноциду, яка за своєю нелюдською жорстокістю не поступається тим кривавим подіям.

Ми закликаємо всіх віруючих православних християн згуртуватися в молитві, стати єдиним муром, підняти свій голос на підтримку тих, хто жене, хто беззахисний у ці важкі дні! Наших братів у Христі вбивають у їхніх будинках лише за їхню віру.

Ми влаштували мітинг, і поряд з нами стояли не лише ассирійці, а й грузини, вони поділяли наш біль, дякую їм за цю підтримку…

Зі схіархімандритом Серафимом (Біт-Харібі) розмовляла Хатуна Раквіашвілі