Як дітей виховати православними?

«Слова, які я сьогодні велю тобі виконувати, повинні бути в серці твоєму. Навіюй їх своїм дітям, говори про них, коли сидиш у домі й коли йдеш дорогою, коли лягаєш і коли встаєш”. ¹Втор. 6: 6,7

Православне виховання та що найчастіше ми ми під цим розуміємо

Коли ми говоримо «православне виховання», мається на увазі, що має існувати якась система, позиція, методика, своєрідна навичка Православ’я, яка має використовуватися і може бути якимось загальним інструментом для виховання на всіх рівнях нашого життя.

Такого поняття як «система православного виховання» не повинно існувати. Чому?

Біда в тому, що ми самі під системою виховання часто маємо на увазі ідеологічну установку.

Біда в тому, що ми самі під системою виховання часто маємо на увазі ідеологічну установку.

І не власне виховання, а саме Православ’я для багатьох переходить із способу духовного життя в якусь ідеологічну систему поглядів. І коли це трапляється, коли жива ідея – наше Православ’я – стає якоюсь ідеологічною системою, у нас виникає маса протестів.

Справа в тому, що коли людина поміщає себе в якусь ідеологічну систему, то психологічно це досить легко, тому що людина не несе жодної особистої відповідальності за вчинки, за свої думки, за свої прагнення. Усе за неї розписано. Все для неї є. І вона просто «включає» якісь ідеологеми, які самі за нього мають працювати.

На жаль, наше пострадянське суспільство звикло до ідеологізмів. Треба сказати, що радянська система була ідеальною ідеологічною системою, звісно у спотвореному вигляді, проте ідеальною.  Людина була засліплена ідеалами, починаючи від жіночої консультації, куди приходили майбутні мами, і закінчуючи останніми етапами свого життя. Ветерани, інваліди, пенсіонери – за них також завжди вирішували всілякі виховні проблеми. Людину виховували на всіх рівнях суспільства, скрізь були громадські організації, народні та товариські суди, які будь-який прояв антигромадської – невихованої поведінки людини фіксували: опрацьовували на зборах, не давали чоловікам-алкоголікам зарплату…

Ідеологічна система була втілена у життя. За жодної влади у світі й не мріяли, що педагогіка стане основою державної політики! І лише в СРСР так сталося. Це ніяк не озвучувалося, але реально було саме так і навряд чи повториться ще колись.

Народ виховувався від початку до кінця. Він був весь час у лещатах педагогіки. Суспільство робило нову людину… Завдання, загалом, духовне, але в цій системі людина була абсолютно звільнена від будь-якої відповідальності, оскільки всю відповідальність на себе брала партія з її керівною роллю. А людині залишалося в цій машині бути гвинтиком, коліщатком. І все злагоджено працювало.

Людина, не замислюючись, робила саме так, як вимагала влада. Ми всі вихованці цієї системи, хочемо ми цього чи не хочемо, ми всі несемо у собі певне навантаження того самого виховання. І тепер нам треба якось перетворювати навички виховання, які ми здобули за роки радянської влади – адже щось у нас вклали і правильне.

Сама система виховання працювала, були у ній позитивні елементи – виховання характеру, сили волі та багатьох інших якостей. Але було в тій системі щось однозначно негативне – люди мали можливість не нести відповідальність за своє особисте життя, вони могли перекладати цю відповідальність на систему виховання. На ту саму горезвісну ідеологічну базу, яка працювала б сама собою.

Віра Христова – це не ідеологія

А у Православ’ї такої бази немає. Тому що віра Христова – це не ідеологія. Людина повністю відповідає за всі свої слова, за всі свої вчинки, навіть за всі свої думки. Але як тільки Православ’я намагаються зробити ідеологією, воно одразу втрачає богоспрямованість, богоцентричність і стає антропоцентричною системою, яка спрямована на вирішення соціальних проблем, соціальних завдань, поглядів якоїсь певної людської нації.

...віра Христова – це не ідеологія. Людина повністю відповідає за всі свої слова, за всі свої вчинки, навіть за всі свої думки. Але як тільки Православ’я намагаються зробити ідеологією, воно одразу втрачає богоспрямованість, богоцентричність і стає антропоцентричною системою, яка спрямована на вирішення соціальних проблем, соціальних завдань, поглядів якоїсь певної людської нації.

Коли ми починаємо ставитися до Православ’я як до якоїсь ідеологічної системи, то навіть правильні речі щодо виховання раптом починають давати зворотний результат. Це дивно, бо в ідеологічній системі все має правильно працювати, як і за радянської влади.

Виходить, що людина з найкращих спонукань намагається прищеплювати дитині щось світле – любов до молитви, храму, звичку до посту, а всі ці речі дають часом страшний ефект. Замість того, щоб любити молитися, дитина від молитви йде. Замість того, щоб любити піст – дитина піст не любить. Замість того, щоб любити ходити до храму, дитина опирається цьому. Або гірше того – починає лицемірити.

Адже чого ми найбільше боїмося, коли говоримо з дітьми про Бога? Ми найбільше боїмося фарисейства. Не дай Боже, якщо ми говоритимемо з дітьми про Бога, а вихуємо безбожників. Це найстрашніше. Це Страшний суд, якщо ми говоримо про Бога, а випускаємо у світ безбожників, як це вже було одного разу в історії нашої Вітчизни.

І тут треба зрозуміти чому так може відбуватися. А відбуватися це може, як на мене, з кількох причин.

Імітація християнської поведінки

У чому полягає імітація? Справа в тому, що дитину маємо виховувати ми самі – не православні гімназії, не недільні школи, не духовник, не священник, а батьки.

Причому виховувати мають дитину батьки цілком жертовним способом.

…дитину маємо виховувати ми самі – не православні гімназії, не недільні школи, не духовник, не священник, а батьки. Причому виховувати мають дитину батьки цілком жертовним способом. 

Отець Іоанн Крестьянкін в одній своїй проповіді каже: «Мати починає молитися, вона просить Бога про допомогу, але не отримує її. Чому ж? Тому, дорогі мої, що не можна покладати на Бога те, що ми зобов’язані зробити самі. Потрібна праця, потрібна духовна напруга, треба завжди пам’ятати про дітей, про свою відповідальність за них перед Богом.

Батьки та матері! Одні, без дітей своїх, ви не можете спастися! І це треба пам’ятати. Мати має не лише молитися, а й покласти душу свою на виховання власного чада.

Отець Олексій Мечев говорив матерям, які скаржилися йому на дітей, які заважають їм ходити до церкви: «Твоя дитина – це твій Київ та твій Єрусалим. Ось твоє місце молитви і твоє місце Богослужіння – твоя дитина».

А в нас виходить так, що у християнських сім’ях виникає бажання зробити щось правильне та духовне, але чужими руками. Це походить від загального теперішнього стану нашого парафіяльного життя.

Давайте запитаємо себе: для чого ми ходимо до церкви?

– Щоби сили з’явилися?

– Щоб зміцнитись у вірі?

– Щоб Господь допоміг жити за заповідями?

Кожен поставте собі це питання і постарайтеся відповісти чесно:

– навчитися любити;

– сповідатися;

– щоб Бога славити і дякувати;

– здобути мир душевний;

– покаятися, очиститись;

– щоб легше стало.

Ідеологія споживацтва

На превеликий жаль, ми часто приходимо до церкви, щоб щось отримати. Ідеологія споживацтва зараз панує в нашій Церкві. І ця ідеологія ніколи не робить людей тілом Христовим. Тому що, коли люди приходять, щоб стати Церквою, вони приходять для того, щоб віддати, щоб служити Господу.

Ідеологія споживацтва зараз панує в нашій Церкві. І ця ідеологія ніколи не робить людей тілом Христовим. Тому що, коли люди приходять, щоб стати Церквою, вони приходять для того, щоб віддати, щоб служити Господу.

Багато разів у ектенії говориться «Подай, Господи! Подай, Господи!». А насамкінець що ми говоримо? «І весь живіт наш Христу Богу віддамо!» Ми у Нього просимо, а віддаємо Йому ВСЕ.

На жаль, коли таке споживацьке ставлення у нас виникає до Церкви, до Бога, то й у сім’ях зазвичай так само відбувається.

Уявімо собі: прийшла сім’я з дітьми до церкви. Як зазвичай вони поводяться? Тато з мамою намагаються якнайдалі від дітей відійти і заглибитися в молитву. Тому що отримувати прийшли. А діти в цей час поводяться невідомо як – ходять храмом або навіть бігають, збивають свічки, а то запалюють їх, заважають іншим молитися.

Але як малюків судити за таку поведінку? Отже, ми повинні ставитися до них з належною увагою та ласкою, зі смиренням. Але батьки в цей момент усі «на небі», а діти їх зовсім не цікавлять. І в ці моменти відбувається перша наруга над поняттям виховання. Адже батьки вважають, що якщо вони прийшли з дітьми до храму, то вони цих червоних, спітнілих, втомлених дітей, які годину бігали й реготали, неодмінно понесуть до Чаші. Ось тільки діти зовсім до Причастя не готові та сприймають Таїнство вже абсолютно формально. А батьки впевнені, що вони роблять дуже добру справу, бо діти у храмі з Богом.

Імітація православної поведінки

Справді, ідеологія споживацтва, яка нині панує, теж вихована радянським суспільством, та й самі собою ми звикли до храму ставитися як до «місця відправлення релігійних потреб». Все це вкладено у нас сталінською Конституцією. І виникає з цього імітація православного поведінки. Саме з того, що ми звикли весь час отримувати і нічого не віддавати.

Те саме і під час Сповіді відбувається з нами, і під час Причастя. Нехай ми прийшли взяти щось хороше, правильне, благодать. Але думаємо при цьому, що все, що нам треба, ми неодмінно візьмемо. А ось що буде з рештою, нас не дуже цікавить. Це і є нині однією з найголовніших проблем нашої церковної свідомості.

Адже в нас як часом відбувається? Батьки хочуть виховати дітей православними. Для цього вони використовують повчальну літературу. Наприклад, Житія Святих у викладі Димитрія Ростовського, добре, що зараз вони видані великими тиражами. Казки забираються, дитяча література – тільки те, що «православне і християнське» (як виняток залишають іноді казки Андерсена).

І от батьки замість казок починають читати дітям Житія Святих. Здавалося б, гарне читання! Потрібне читання для дітей! Потрібне, але не замість казок. Бо якщо замість казок читати Життя Святих, то діти починають до цього ставитися як до казок. А Житія Святих – це не казки.

Навіть більше – у православних сім’ях виникає досить дивне ставлення до казок. Відомо, що в казках багато різноманітних фантастичних істот. Наприклад, у Клайва Стейплза Льюїса в книзі «Лев, чаклунка і платтяна шафа» і ельфи є, і рогаті фавни, що скачають на козлячих ногах, і небилиці всякі постійно відбуваються.

Ось тут наша православна людина відразу розуміє: якщо це духи, то вони можуть бути двох видів – або ангели, або біси. І робить висновок: отже, всі персонажі, що у казках описані, – біси. У тому числі й феї. І за цією логікою все виходить у страшному бісівському значенні. А оскільки дітям читати про бісів не можна, то й казки читати їм не можна.

Якось у авторитетному журналі «Православна бесіда» я прочитав статтю. Там одна мама писала про те, що в школі дали твір на тему «Що я зробив би, якби був чарівником». І вона з гордістю пише, що її дочка – православна і тому відмовилася (це у 5-му класі!) писати цей твір. Свою відмову вона пояснила тим, що чарівницею бути не хоче, бо всі чарівники – чаклуни та екстрасенси.

Мати ж грізно звинуватила всі казки (зокрема і вищезгаданого Клайва Стейплза Льюїса) у тому, що довкола йде духовна підміна, дітям вселяється віра у якісь абстрактні духовні сили, які – суть біси. І задоволено цю статтю закінчила висновком: усі православні мають це знати і в жодному разі не прищеплювати дітям.

Але давайте підійдемо до цього питання з іншого боку. Коли ми в дитинстві мріяли стати чарівниками, чого ми хотіли? Маму вилікувати чи бабусю воскресити. Діти мали хороші, чисті думки. Їм хотілося, щоби не було війни, наприклад. Дітям важливо мати можливість реалізувати свої добрі побажання, тому що «Казка – брехня, але в ній натяк – добрим молодцям урок».

А Житія Святих написані для дорослих, а не для дітей. І написані з тією метою, щоб дорослі, читаючи про святих, наслідували їх подвиг. А ми, розповідаючи дітям про подвиги святих, намагаємося ще й питати їх про ці Житія. Але там дуже мало згадується про дитинство святих, бо зі Святим Угодником люди зустрічалися вже на момент його духовної зрілості. І описували його вже у піднесеному стані. А про дитинство майже нічого не знали, тому що люди мало що про себе розповідали.

Про дитинство преподобного Сергія Радонезького ми знаємо більше тільки тому, що він мав багато братів, його родина була дуже відомою і батьки його були самі угодниками Божими. Ще про Феодосію Печерську трохи знаємо. А про інших святих у Житіях написано дуже шаблонно, практично одне й те саме.

Тут, як і в іконі, є канон: преподобний описується таким чином, мученик – іншим. А Житіє – це як словесна ікона. І ось читаємо ми в Житіях, що Феодосій Печерський у дитинстві з дітьми не грав, цукерок не їв, та й узагалі всі святі були тихими, відокремленими дітьми, у храмі довго молилися. І ми дуже хочемо, щоб із дитиною нашою те саме відбувалося.

А з нею нічого подібного не відбувається, тому що вона живе власним життям. І це батьків наражає на стан якогось подиву: як же так? При цьому вони забувають, що самі ніколи нічого схожого до себе не застосовували. Ніколи не жили так. Але на своїх дітях починають проводити якийсь духовний експеримент. Саме тому, що за себе та за життя своєї дитини людина ніякої відповідальності нести не бажає, а хоче, щоб спрацювала якась ідеологема. 

З тих самих Житій ми дізнаємося, що преподобний Сергій Радонезький погано читав. Праведному Іоанну Кронштадтському вчення давалося важко. І батьки роблять висновок: якщо дитина погано вчиться, то треба молитися преподобному Сергію та праведному Іоанну Кронштадському. І чим більше молитимемося, тим краще буде дитина вчитися. І все!

Але з дитиною, до того ж, потрібно ще й займатися! А в нас частіше виникає не бажання щось робити, а лише думки: кому б помолитись у цьому випадку? кому б молебень замовити? як усе зробити, минаючи власне зусилля?

Таким чином виникає якась гра: дитину навантажують молитовним правилом, змушують з дитинства суворо постити, тому що про все читалося в книгах. Але це абсолютно незрівнянно з рівнем розвитку дитини!

Я пам’ятаю, як у нашу гімназію одна жінка привела до 3-го класу сина: «Моя дитина з 3 років суворо поститься», «Моя дитина (8 років!) читає повністю ранкові та вечірні молитви». І коли вона дізналася, що у нас у гімназії Великим Постом діти отримують молоко, вона сказала: “Ні, у вас не православна гімназія”. І пішла.

Таке відчуття, що з дитиною проводився якийсь духовний експеримент. При цьому зовсім не порівнюються внутрішні можливості дитини з її духовним зростанням. Батьки ставлять перед ним планку і дуже хочуть, щоб він до неї доріс. Але самі вони цієї висоти ніколи не брали – ні в дитинстві, ні в юності.

Вони не розуміють, якщо у них самих вистачає сил читати правило і суворо постити, то у дітей всередині відбуваються зовсім інші процеси. Дітям не треба так сильно постити і так довго молитися. Тому що вони швидко починають грати в ці ігри, придумані для них дорослими. І тоді православна поведінка стає імітацією. Коли зовні робиться все правильно, а внутрішньо – повна невідповідність.

Дітям не треба так сильно постити і так довго молитися. Тому що вони швидко починають грати в ці ігри, придумані для них дорослими. І тоді православна поведінка стає імітацією. Коли зовні робиться все правильно, а внутрішньо – повна невідповідність.

І таке виховання, яке, на жаль, часто доводиться бачити, призводить до абсолютно протилежного результату. А ще воно часто призводить до того, що можна назвати вже не імітацією поведінки, а імітацією духовного життя. Це відбувається у дітей старшого віку.

Імітація духовного життя

У дітей інші уявлення про гріх, ніж у дорослих. І зовсім інше ставлення до гріха. Знаючи це, Церква не сповідає дітей віком до 7 років. Більше того: деякі дуже досвідчені духівники (наприклад, отець Володимир Воробйов, його чада духовні та інші священники) взагалі вважають, що навіть коли дитині виповниться 7 років, її не треба сповідатися перед кожною Літургією, бо дитина дуже швидко привчається до формальної Сповіді. А батьки чомусь думають, що, чим раніше дитина почне сповідатися, тим це буде краще для неї – вона стане кращою, вихованішою.

Це проблема того ж кореня – батьки знову ж таки не хочуть брати на себе відповідальність за поведінку своєї дитини. Вони думають, що у Сповіді знайдуть можливість нового виховного процесу, який самі не проводять.

Чому маленьких дітей не сповідають? Це зовсім не означає, що вони не грішать. Августин Блаженний, наприклад, пише, що вже у немовляти помітним є зло, коли воно кусає груди матері. Не сповідають їх лише з тієї причини, що діти здатні розповісти свої гріхи, а ось пережити Сповідь як покаяння, після якого має бути виправлення, – не можуть.

Діти не в змозі духовно працювати над собою, вони ще не виросли. Зрозуміти свій гріх вони можуть, а виправленню їх мають навчити батьки. На початковому етапі батьки мають проводити з дітьми духовну роботу.

Діти не в змозі духовно працювати над собою, вони ще не виросли. Зрозуміти свій гріх вони можуть, а виправленню їх мають навчити батьки. На початковому етапі батьки мають проводити з дітьми духовну роботу.

Якщо вони бачать, що дитина грішить, вони повинні говорити з нею, її виховувати, вони повинні пробудити в ній голос совісті, почуття сорому, почуття страху через покарання за гріх: «Якщо грішитимеш, то буде і покарання за це».. Це робота батьків і триває вона досить довго, навіть коли дитина починає сповідатися. Тому що готувати до Сповіді дітей теж мають батьки.

Всі розчулюються, коли маленька дитинка підходить до батюшки, та його про щось запитує, а потім кладе на головку епітрахіль. Та й дітям дуже подобається грати у цю гру. Але ж це не гра! За сучасної завантаженості священника важко очікувати, що на Сповіді він зможе приділити дитині достатньо уваги для того, щоб у ній «покопатися». А діти дуже часто не вміють розповісти про свій гріх священникові. І Сповідь перетворюється на щось незрозуміле: «Ну, маму не слухався, ну ще щось там». 2–3 слова – і начебто все: «Добре, іди причащайся».

Ще гірше, коли батьки своєю рукою записують дитячі гріхи. Це вже зовсім біда. А буває і так: дитина починає сповідатися, і батьки з радістю готові віддати її духівнику, вважаючи, що тепер духівник відповідає за її виховання, а їх це вже не стосується.

Вони також часто намагаються використати духівника у виховному процесі: «Батюшко, скажіть йому на Сповіді, щоб він…» або підходять після Сповіді: «А він вам ось про те розповів? А ви знаєте, що він таке зробив? І дитина втрачає довіру до священника, ставиться до Сповіді сухо. Вона стає для неї формальністю. Така дитина «втрачена» для Сповіді до того часу, поки щось, не дай Боже, не станеться з нею у дорослому віці.

Є ще один дуже важливий момент. Часто батьки ходять на Сповідь до одного священника, а свою дитину «підсовують» якомусь іншому. “Нехай цей буде її духівник”. І відразу треба сказати, що в дітей, зазвичай, немає духівника. Це явище виняткове, рідкісне, тому що діти ще не здатні до духовного керівництва через духівника, бо мають батьків.

І коли «духовне керівництво» віддають священникові, який не знає про проблеми в сім’ї і у якого батьки самі не сповідаються, то може статися таке: дорослі говорять дитині одне, а духівник може сказати зовсім інше. І дитя не знає, кого слухати. Тому духівник у сім’ї має бути один.

Ми зараз живемо у ситуації, коли у багатьох взагалі немає духівника. І це не нормально, коли дитина сповідається у якогось священника, називає його своїм духівником, але зовсім не уявляє собі, що таке духовність. Тому, повторюю, його духівники – це батьки. Поки вона перебуває в послуху їм, вона виконує заповідь «шануй батька свого і матір свою». Це триває до віку духовної самостійності.

І навіть якщо до церкви дітей приводить бабуся, все одно відповідають за них батьки. Бабуся не може довго бути авторитетом. Можливо, потім, колись, у дорослому віці, це посіяне насіння чесноти й зросте, але скільки до того може пройти часу і скільки буде зроблено помилок – нам невідомо.

Протоієрей Олексій Умінський