Дітям про осуд

 — Я дуже рада, — сказала мама, — що ти не маєш таких скелець.

 — Чому? — здивувалася дівчинка.

 — Невже ти думаєш, моя люба, що коли будеш бачити більше поганого, ніж хорошого, то будеш щасливою?.. Зачекай, здається, я пригадала казочку. Вона пояснить тобі те, чого ти не розумієш.

Мама хвильку помовчала і почала розказувати…

 — Давним-давно жив на світі чоловік. Він хотів мати окуляри з такими скельцями, які бажаєш ти, і отримав їх.

Якось, коли він одягнув їх, то не міг уже зняти. Що ж трапилося? Серця людей з усіма думками відкрилися перед ним, і в них він бачив більше поганого, ніж хорошого. Він проникав своїми скельцями у серця своїх самих близьких друзів — і всюди знаходив недоліки. Це навіяло на нього смуток, він почав ставитися до них холодно, з недовірою.

Ті спочатку дивувалися, засмучувалися, бо не знаходили цьому пояснення і, нарешті, залишили його самого.

Нещасний тяготився самотністю, але не хотів дивитися іншими очима на людей, котрі здавалися йому такими негідними. У своєму смутку він почав у Бога просити смерті для себе.

Замість смерті з’явився йому Ангел з лагідним, привітним обличчям.

 — Я прийшов допомогти тобі й розтлумачити твою помилку, — сказав небесний посланець. — Ти шукаєш в інших досконалості. Але чи може її знайти той, хто сам має безліч недоліків? Роздивися спочатку своє власне серце, а потім суди ближніх, якщо посмієш!

Із цими словами Ангел нахилив голову чоловіка, і відкрилося йому його власне серце. Воно було все в ранах, зморщене і потемніле.

 — Боже, який я грішник! Прости мене, — скрикнув чоловік, і окуляри впали до його ніг.

 — Люби ближнього, як самого себе, — сказав Ангел, — така заповідь Господа. Прощай іншим їхні вади — і ти будеш щасливий на землі і прощений на тому світі.

Чоловік намагався виконувати наказ Ангела, і весь світ, усі люди почали здаватися йому кращими і добрішими. Адже він пам’ятав те, що сам він не кращий. Тепер, дивлячись на інших, він відшукував у людях тільки хороші сторони і через це сам ставав кращим і щасливішим…

 — Чи зрозуміла ти мою казочку, Олександре? — запитала мама. — Крізь ті чарівні окуляри потрібно дивитися на себе, а на інших — просто з любов’ю. Не потрібно відшукувати чужі недоліки. Доволі з нас і того, якщо ми взнаємо і виправимо наші власні.

Жені було дев’ять років, і вчився він у третьому класі. Він любив учитися. Вечорами, повернувшись додому, Женя завжди багато розповідав мамі про школу і про оцінки, які одержав. Іноді він розповідав про те, що роблять інші діти в його класі.

Одного разу Женя, тільки-но прибігши додому, з запалом став розповідати:

 — Мамо, я ніколи не думав, що Андрій Ситов так міг вчинити! Уяви собі, я чув, що він…

 — Зачекай, синку, зачекай, — перервала його мати. — Ти вже пропустив усе, що чув, через наші три решета, перш ніж почав мені розповідати?

 — Ні, — відповів Женя повільно, — а хіба це завжди треба?

 — Так, завжди потрібно пропустити слова через три решета. Перше решето — де правда. Чи точно правда усе, що ти мені хочеш розповісти про Андрія?

 — Я не знаю, але Валера мені говорив, що Алик йому так передав…

 — Ну от, виходить, що, можливо, діло і не так було. Дуже схоже, що не так. Тепер друге решето — любов. Чи буде це приємно тій людині, про яку ти хочеш говорити? Якщо про тебе так почнуть говорити, тобі це сподобається?

 — Ні-ні, — відповів хлопчик.

 — Тоді мені здається, що ти не повинний це розповідати іншим. Але є ще і третє решето — необхідність. Іноді доводиться розповідати іншим щось неприємне, щоб виправити справу. А чи є в цьому випадку потреба, синку, щоб про нього розповідати іншим людям?

 — Ні, мамо, ніякої особливої потреби у мене немає, — спокійно відповів матері Женя.

 — Добре. Якщо говорити про цю справу немає потреби, якщо це буде не з любові та до того ж, можливо, і неправда, то просто забудьмо все це. Краще розкажи мені що-небудь хороше про Андрія. Це буде набагато приємніше нам обом.

Мама і Женя сіли на дивані, і Женя розповів, що Андрій старанно вчиться, уважний до своєї сестрички і що йому доводиться багато працювати, розносячи газети, аби допомогти батькові утримувати сім’ю. Мати і син вирішили: усе, що вони будуть чути про людей, завжди пропускати через три решета і передавати іншим тільки те, що правда, що корисно і що з любов’ю.

Через деякий час із приватної детективної агенції отримав докладний звіт. У ньому повідомлялося, що особа, якою він цікавиться, має бездоганну репутацію, її минуле без будь-яких плям і оточення теж поза сумнівом.

«Єдиною темною плямою на її репутації, — вказано у звіті детективів, — є факт, що останнім часом вона зустрічається з одним молодим брокером, який має дуже непривабливе минуле, а спосіб ведення його справ на біржі надто підозрілий».

Якось на сповіді одна пані зізналася, що пліткувала про інших. Священник сказав їй піти на базар і купити необскубану курку, а дорогою додому обскубувати її, розкидаючи пір’я по вулиці. Це завдання здавалося досить дивним, але пані зробила так, як їй було сказано.

Коли вона прийшла на другий день у церкву, священник похвалив її за послух і сказав:

 — А тепер маєш повернутися та зібрати всі вискубані тобою пір’їнки.

 — Отче, — перелякалася жінка, — але ж це неможливо. Вітер розвіяв пір’їни, і я не зможу їх зібрати.

 — Це правда, — відповів священник. — Так само ти не можеш відкликати злих слів про своїх сусідів. Твої слова, переходячи з уст в уста, потрапили врешті туди, куди не можеш дістатися. На майбутнє будь обережнішою, зважуй кожне своє слово.

Одного разу дядько Іван, стоячи навколішках, полов квітник. Працюючи, він постійно щось бурмотів собі під ніс, неначе був чимось дуже стурбований.

Господар саду вирішив підслухати, що так хвилює старого. Тихо підкрався до дядька Івана вузькою алейкою, обсадженою стіною густих кущів. Старий не бачив господаря і продовжував скаржитися собі під ніс:

 — Ох уже цей Адам! Він у всьому винен! Примусити б його самого в таку погоду бур’яни вибирати! Це Адам з Свою винні, що на землі бур’яни з’явилися. Якби послухалися Бога в раю і не були б покарані — не з’явилися б на землі бур’яни і колючки.

Слухаючи скарги садівника, господар вирішив трохи провчити його.

Увечері, закінчивши роботу, дядько Іван відніс інструменти у хлівчик, який був у кутку саду. Відчинивши двері, він побачив велику коробку.

«Цікаво! Вранці цього ще не було», — подумав він. Поставивши інструмент біля стіни, підсунув коробку, щоб краще роздивитися її.

На кришці було великими літерами написано: «Не відкривати!»

Цікавість садівника зростала. Він оглянув коробку з усіх боків. Що б там могло бути? І як вона опинилася в його хліві?

Дядько Іван уже мав намір відкрити кришку, але подумав: «Ні, краще не треба. Напевно, це господар залишив на деякий час».

Проте вранці коробку ніхто не забрав. І наступного дня теж. Щодня приходив до неї дядько Іван, і кожного разу йому ставало все цікавіше дізнатися, що ж там усередині. Кілька разів він пробував підняти коробку. Вона була дуже легка. Може, пуста? Ні, всередині щось було! Щось шурхотіло, коли він тряс нею. Але що?

Одного вечора дядько Іван не втримався. Він акуратно розв’язав мотузку, що оперізувала коробку, і відкрив кришку. Всередині лежало щось на зразок мішка, але через темряву не можна було роздивитися.

Дядько Іван підхопив коробку і виніс її на вулицю, де було світліше. Озирнувся навколо, щоб пересвідчитися, чи ніхто не бачить його. Потім схопив мішок і потягнув з коробки. Але той був приклеєний. Він потягнув ще сильніше — мішок раптом піддався, і дядько Іван аж відсахнувся назад. О Господи! З мішка посипалося пір’я і розлетілося навсібіч. Господар не випадково поклав мішок у коробку догори дном.

Був легкий вітерець, а тому пір’я осідало на кущі, дерева, газони доглянутого саду.

Дядько Іван розгубився. Він рвучко схопив мішок і почав запихати в нього пір’я назад якомога швидше. Але справа була зроблена.

Швидко стемніло. Садівник не міг зібрати за вечір усі свідчення своєї провини.

Так старий садівник дядько Іван дізнався, що й сам не кращий від Адама.

Не схотів білий цапок зачекати, поки перейде через кладку чорний, а чорний і собі не схотів заждати, щоб перейшов білий. Ступили обидва на місток, зійшлися посередині та й ну один одного лобами й рогами бити! Билися, билися, а скінчилося на тому, що обидва у воду попадали та й потопилися.