Дітям про смирення
Велике відро
До школи прийшло чотирнадцятеро маленьких дітей, щоб полити саджанці яблунь. Особливо щедро їх треба поливати восени, коли земля стає сухою від літньої спеки.
Вчитель поставив біля саду чотирнадцять відер. Тринадцять відер були маленькі, а чотирнадцяте — велике.
Діти швиденько взяли маленькі відра. Залишилось одне відро — велике. І один учень без відра залишився — маленький синьоокий хлопчик Мишко. Він був дуже повільний, задумливий.
— Ну, що ж, Мишку, — сказав учитель, — бери велике, носитимеш по піввідра.
Діти почали поливати. Всі носять маленькими відрами, а Мишко — великим. Набирає не піввідра, а повне. Всім носити легко, а Мишкові важко.
Одна дівчинка сказала:
— Не треба було ловити ґав, Мишку, а швидше брати маленьке відро.
Хтось засміявся.
Ось і закінчили поливати. Учитель сказав:
— Тепер нарвіть собі по повному відру яблук і віднесіть додому. Пригостіть матерів, бабусь.
Усі діти чомусь мовчки подивилися на Мишка.
Найменша булка
Багато років тому був великий голод по всій землі. Бідняки дуже страждали, вони проводили більшу частину свого часу в пошуках хоч якої-небудь їжі, щоб нагодувати своїх діточок.
Добрий чоловік, який любив дітей, вирішив прийти їм на допомогу. Хоча він і не був настільки багатий, щоб допомогти кожній дитині й кожній сім’ї, він прагнув допомогти всім, кому тільки міг.
Цей чоловік скликав разом двадцятеро дітей і сказав їм:
— Ось висить сумка з булками для вас. Візьміть кожний по булці. Приходьте сюди вранці кожного дня, доки будуть тривати голодні дні. Сумка буде повна, і ви зможете брати собі з неї по свіжій смачній булці.
Діти в той час були надзвичайно голодні. Вони схопили сумку і зчепилися між собою, виясняючи кулаками, кому дістанеться найбільша булка.
Після бійки і сварки, схопивши свої булки, діти розбіглися. Усі, за винятком однієї маленької дівчинки, на ім’я Оленка. Вона стояла сама неподалік від збентеженого таким поворотом справи доброго чоловіка. Потім, усміхнувшись, вона взяла останню булочку, найменшу, поклонилася йому і зі словами вдячності пішла до себе додому.
Наступного дня діти прийшли знову і поводилися так само грубо, як і напередодні. Штовхалися, сварилися, вихоплювали один в одного булки. Тільки одна Оленка не штовхалася й не кричала. І дісталася їй остання булочка розміром у половину інших булок.
Коли Оленка прийшла додому, мати відразу розрізала принесену булочку навпіл, щоб тут же з’їсти її, оскільки вони були дуже голодні, просто помирали з голоду. І раптом з розрізаної
булки викотились і впали на підлогу шість сяючих срібних монеток.
— Ой, Оленко, — сказала мама, побачивши монетки, — видно, сталася якась помилка. Біжи швидше назад.
І от Оленка принесла гроші, щоб віддати їх. Але добрий чоловік замахав руками й сказав:
— Ні, ні, це зовсім ніяка не помилка. Я навмисне поклав срібло в найменшу з усіх булок, щоб хоч трохи нагородити тебе. Той, хто готовий взяти найменшу булочку, тільки б не вступати в суперечки і чвари, поза сумнівом достойний куди більших нагород, ніж ці монетки, запечені в хлібі.
Велосипед
У Славка добре серце: нічого для друзів не шкода. І коли батьки купили йому велосипед, усім давав кататися. Навіть сам пропонував. Коли Славко виходив у двір, діти кричали: «Ура!»
Він взагалі був дивовижною дитиною. На уроках сидів, боячись ворухнутися, щоб жодного слова не пропустити. Усе йому було цікаво: і далекі країни, і стародавня історія, і хімічні досліди, і англійська мова. Та й математика цікава наука, якщо до неї правильно підійти. А ще ж є і шахи, і фотографія, і багато-багато іншого. От тільки як усе встигнути? У світі стільки цікавого, а день такий короткий…
Ось і придумав Славко займатися по будильнику: півгодини на один предмет, годину на інший. Значно більше встигнути молена.
Прийшов до нього якось сусід Андрій і покликав на вулицю. А у Славка за розкладом прогулянка тільки через годину. Він і відмовився. Але, побачивши, як засмутився Андрійко, запропонував:
— Ти візьми велосипед, покатайся. А я швидко вийду.
У сусіда очі заблищали від радості. Подякував він другові, схопив велосипеда і був такий. І у Слави на серці потепліло. Так завжди буває, коли добро зробиш.
Тут будильник задзеленчав. Подивився хлопчик на свій графік, і знову за книги. Минула година.
У двері раптом подзвонили. На порозі стоїть заплаканий Андрій і щось бурмоче:
— Говори ясно, що сталося?
— У сусідньому дворі великі хлопчаки захотіли на твоєму велосипеді покататися. Я їм не дав. Тоді вони його відібрали і почали топтати ногами. Усе, що могли, зламали або зігнули.
Ось, дивись, — і Андрій показав те, що донедавна було велосипедом.
— А тебе не зачепили?
— Ні!
— Слава Богу!
Сусід здивовано подивився на друга:
— Як це — слава Богу?
Проте Славко не став нічого йому пояснювати, лише додав:
— Нічого. Господь управить!
Андрій нічого не розумів: зіпсовано дорогий велосипед, батьки Славка обов’язково здіймуть галас, і сильно перепаде обом. Що робити? А Славко ніби і не дуже засмутився, усе повторював:
— Гаразд. Не вішай носа, Господь допоможе.
Увечері повернулися з роботи Славкові батьки. Дізнавшись про те, що сталося, тато виніс вирок:
— Тепер будеш без велосипеда. Сам винен. Не треба було давати кататися.
Але мама заступилася за сина:
— Це я йому дозволила. Не можна позбавляти дитину радості ділитися з друзями.
Тато не знайшов чим заперечити і мовчки пішов в іншу кімнату. Наблизившись до сина, мама запитала:
— Ну і що ти сказав Андрійкові?
— Щоб він носа не вішав, що Господь все управить і ще, здається, додав: Слава Богу.
— За що ж подякував Богу?
— За те, що хлопчиська Андрія не зачепили… А мені Господь випробування послав. Ти ж сама мене вчила завжди так говорити.
Мама зітхнула, помовчала, потім підійшла до ікони Спасителя і, перехрестившись, промовила:
— Слава Тобі, Боже! Слава Тобі!
Скоро зарядили дощі, і велосипед уже був нікому не потрібний. А на Пасху тато подарував Славкові новий велосипед, значно кращий за попередній. Як тільки дороги підсохли, хлопчик почав гасати на ньому по всьому районі. І Андрієві давав поїздити, ніби й не було осінньої історії. А той, катаючись, мріяв швидше вирости і всім дітлахам у дворі купити по велосипедові.
На все воля Божа
В одному невеликому селі жив убогий селянин із дружиною і сином-підлітком. Він дуже важко працював і, назбиравши трохи грошей, купив собі кобилу. Його односельці, почувши це, говорили:
— Який ти щасливий, що маєш таку гарну коняку.
— Слава Богу за все! — відповів селянин.
Якось кобила втекла з пасовиська і не повернулася.
— Яка велика неприємність, — казали селяни.
— Така, очевидно, воля Божа, — відповів потерпілий.
Через декілька днів кобила повернулася, ще й привела з собою прекрасного жеребця.
— Ох і щастить тобі, маєш тепер двох добрих коней, — говорили селяни.
— На все воля Божа, — сказав селянин.
Одного разу його син вирішив загнуздати жеребця, але кінь так вдарив його, що зламав хлопцеві ногу, і той став кульгавим.
— Який жаль! Твій син, напевно, залишиться калікою на все життя, — бідкалися селяни.
— Бог знає, що робить, — відповів селянин.
Проходили місяці, аж одного дня в країні було проведено мобілізацію до війська. Із села забрали всіх молодих чоловіків на війну — усіх, крім кульгавого.
Тепер селяни, зустрічаючи батька кульгавого, почали заздрити йому, мовляв, яке то щастя, що його син не потрапив на фронт. Вони говорили:
— Ти дійсно казав правду — на все воля Божа.
Незвичайний іспит
Молодий чоловік відчув покликання стати священником. Коли він подав відповідне прохання, його відправили до одного старого священника, який повинен був проекзаменувати його і дати рекомендацію у випадку позитивного результату.
Священник призначив молодому чоловікові з’явитися до нього наступного дня о шостій годині ранку. Юнак точно виконав вимогу і прийшов вчасно, незважаючи на те що йти до старця йому довелося півтори години.
Пройшло цілих три години томливого чекання, поки, нарешті, священик вийшов до нього. Привітавшись, він звернувся до молодого чоловіка з наступним питанням:
— Ви бажаєте стати священнослужителем?
— Так.
— Чи любите ви Господа нашого Ісуса Христа і Його Церкву?
— Так, люблю від усієї душі.
— А як у вас справи з освітою?
— Здається, непогано. Я багато часу приділяю духовному читанню.
— Ну, добре, я вас перевірю. Чи можете ви поділити на склади слово «кішка»?
Молодий чоловік здивовано подивився на екзаменатора і не знав, чи відповідати йому на таке питання. Однак він переборов себе і чітко вимовив:
— Кіш-ка.
— Дуже добре, — схвалив священник. — А тепер зробіть те ж саме зі словом «собака».
Юнак стояв вражений.
— Ну, що ж ви? Сміливіше! Перше слово ви поділили на склади правильно, напевно, і друге зумієте поділити?
Юнак знову зробив над собою зусилля і вимовив:
— Со-ба-ка.
— Добре, — сказав знову священник. — Тепер скажіть мені, скільки будете двічі по два?
Це нове питання зовсім вивело з терпіння молоду людину. Але він стримався і дав відповідь.
На цьому іспит закінчився, і юнака відпустили додому. Священник дав про молоду людину чудовий відгук і рекомендував до вступу в духовний заклад.
От що він написав: «Переконавшись у його вірі та любові до Бога, я піддав його іспиту, який не всі могли б витримати. Я випробував його терпіння, призначивши йому прийти до мене рано вранці, а потім змусив чекати цілих три години. Я переконався також у його смиренні, запропонувавши на іспит такі питання, які в іншого викликали б гордовите обурення. Він на всі відповідав смиренно та розумно. Я впевнено можу рекомендувати вам цього юнака. На мій погляд, він буде гарним служителем».
Гора Ліван
Симеон жив праведно, так що у всій країні говорили: «Праведний, як Симеон». Але ще більше люди вихваляли смирення його серця: бо душа його була, як душа дитини, невинна і лагідна.
Одного разу, коли учні хвалили Симеона за святість і бездоганність його життя, він, слухаючи їх, обурився і сказав:
— Ніхто не святий, крім Єдиного Бога. Навіщо ж ви називаєте мене святим?
Здивовані учні замовкли. Один із них заперечив учителеві:
— Коли людина праведна перед Богом, чому ж їй не радіти тому, що вона досягла вершини, пройшовши важкий і тернистий шлях?
Симеон у відповідь сказав:
— Послухайте історію з мого дитинства.
І старець повідав наступне…
З будинку мого батька виднілася вдалині гора Ліван і кедри, які росли на її вершині. Часто мені доводилося чути, як батько і його друзі говорили між собою про висоту гори і про пишність кедрових лісів на її вершині. Це було мені незрозуміло. Я взяв лист паперу і намалював на ньому Ліван і кедри, потім підійшов до батька і показав йому малюнок:
— Батьку, подивися, я намалював гору Ліван і її кедри такими, як я їх бачу кожний день із вікон нашого будинку. Ця гора —- просто пагорб зі зростаючим на ньому чагарником. Чому ж ви так вихваляєте її?
Батько мовчки посміхнувся і сховав мій малюнок. Незабаром після цього він сказав:
— Візьми палицю, Симеоне, підемо з тобою до Лівану.
Ми вирушили в дорогу. Я думав, що за годину-другу доберемося до гори, так близько вона виднілася. Але йшли не годину і не день, а декілька днів. І чим ближче підходили до гори, тим вищою вона ставала.
Аж ось на світанку ми піднялися на вершину, покриту туманом. Коли ж зійшло сонце і туман розсіявся, я зміг, нарешті, побачити кедри, які вразили мою уяву своєю висотою.
У трепеті стояв я на вершині гори Ліван — дивувався і жахався її величчю.
Тоді батько вийняв мій малюнок і сказав:
— Тепер порівняй велич гори з твоїм малюнком.
Мені стало соромно, я почервонів і не смів підняти на батька очей…
Розказавши цю історію, Симеон змовк. Учні не переривали його мовчання і стояли, опустивши голови. Відтоді вони більше ке питали Симеона, чому він не вважає себе святим: по відношенню до Бога ми такі маленькі, як малюнок Симеона до гори Ліван.
Босий і безногий
Втомлений бідняк повертався з роботи і сів перепочити навпроти великого будинку. Ішов він босоніж і тому натер ноги. Подивився він на будинок і подумав: «Певно, господар — багач, якщо такий палац збудував».
До будинку під’їхала карета, запряжена дорогими кіньми.
«Бач, на яких конях роз’їжджає, і чоботи на ньому, мабуть, хороші, а я от босий ходжу, — подумав бідняк. — Буває ж людям щастя!»
Тут карета під’їхала до самих дверей будинку, вибігли слуги зустрічати господаря. Підбігли, розкрили дверцята карети, витягнули господаря і на руках понесли його в будинок.
Бідняк подивився і жахнувся: багач був безногим калікою.
[…] одного разу, коли грошей не вистачало навіть на те, щоб нагодувати дітей, вона зателефонувала на радіостанцію та залишила там […]