Я не йду до храму, тому що…

Про причини-виправдання, якими послуговуються люди, щоб не йти до храму, Служби Божої, розповідає священник Николай Булгаков.

ПРИЙОМ ПЕРШИЙ: “А Я ХОДЖУ ДО ЦЕРКВИ”

Так інколи говорять люди, які заходять до храму освятити паски, запастися хрещенською водою, постояти на хрестинах, провести покійного. Можливо, інколи поставити свічку в якихось особливих випадках. І – все. Вони вважають, що до церкви ходять.

Але сама Церква так не вважає.

Господь дав нам заповідь: “шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму…” ¹Вих. 20:9-10.

День сьомий – це неділя, день воскресний.

Воскресіння Христове – це основа нашої віри. Лише завдяки тому, що Спаситель постраждав за нас на Хресті і воскрес, ми, хрещені люди, надіємося на спасіння.

Воскресіння Христове – це основа нашої віри. Лише завдяки тому, що Спаситель постраждав за нас на Хресті і воскрес, ми, хрещені люди, надіємося на спасіння.

Чи знаєш ти, любий брате, що існує правило святих отців, згідно з яким людина, яка три неділі підряд не була на богослужінні в храмі, може бути відлучена від Церкви? Адже вона сама себе від Церкви відлучає.

Це зрозуміло. Якщо в тебе по неділях завжди є якісь справи, крім храму, це означає, що головна ціль твого життя ще не в Церкві, а десь у миру з його цілями і цінностями, чужими для справи нашого спасіння.

Усе живе росте поступово і постійно. І в нас не інколи, а постійно живе душа. Вона потребує постійного живлення та очищення. Живиться вона благодаттю Святого Духа, яка нам подається передусім у православному храмі. Тоді ми живемо, духовно ростемо.

На роботу ми йдемо, не замислюючись: йти – не йти? Коли робочий день – то встаємо по будильнику, поспішаємо, щоб не спізнитися. Якщо б ми заходили туди декілька разів на рік, хіба могли б ми сказати, що ходимо на роботу? І що б ми заробили? Адже це все – здебільшого для тіла. Але людина – це насамперед її душа.

Якщо б школярі між майже постійними канікулами інколи заходили до школи, чого б вони навчилися?

Церква – це і праця, і навчання. І як будь-яка праця, як кожне навчання, тут необхідні і час, і старання, і наполегливість. Тоді буде користь.

ПРИЙОМ ДРУГИЙ: “У МЕНЕ БОГ У ДУШІ”

Отже, до церкви ходити не потрібно. Він у тебе, мовляв, і так у душі.

Але ж це неправда!

Якби справді в нашій душі був Бог! Тоді б ми прагнули туди, де все говорить про Бога, де славлять Його ім’я, де знаходиться Його зображення, де Його особлива присутність, Його благодать. Тоді б ми намагалися жити так, як Бог велить. А це Його воля – щоб ми ходили до храму.

Якби справді в нашій душі був Бог! Тоді б ми прагнули туди, де все говорить про Бога, де славлять Його ім’я, де знаходиться Його зображення, де Його особлива присутність, Його благодать. Тоді б ми намагалися жити так, як Бог велить. А це Його воля – щоб ми ходили до храму.

Невидимий ворог – дуже хитрий. Він хитріший за нас. Він засіває нам цю думку: “У тебе Бог у душі!” А насправді це не Бог увійшов у нашу душу, а лише думка про Бога, з якою до нас проникнув, навпаки, окаянний. Як вовк в овечій шкурі. І лестить нам.

Насправді в нас у душі чого лише не буває: і осуд, і роздратування, і думки чорні – зовсім не Бог.

Як від усього цього звільнитися? Як боротися з ворожими помислами?

Лише з Божою допомогою.

Сама людина зі “своїми” начебто думками впоратися не може, навіть якщо дуже захоче. Це і підтверджує ще раз те, що вони насправді не наші, а ворожі.

Коли до преподобного Амвросія, старця Оптинського, приходили бісівські думки, він хрестився і говорив: “Не дозволяю”.

Ніякої уваги не потрібно приділяти їм. Не задумуватися. Відразу – відкидати. Молитися Іісусовою молитвою: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного”. І вони відійдуть.

Церква вчить нас, що диявол особливо боїться хресного знамення, хрещенської води та Тіла і Крові Христових, яких ми причащаємося в церкві.

Під час Божественної літургії в церкві звершується головне її чудо, незбагненне навіть для ангелів. Сам Господь дав Його нам для нашого спасіння.

Під час загальної молитви священника та парафіян на спеціально приготовлені у вівтарі хліб і вино сходить Дух Святий, і вони стають істинними Тілом і Кров’ю Христовими. На вигляд, на смак вони залишаються хлібом і вином, але насправді це Сам Господь.

Люди, які причащаються святих Христових Таїн, із власного досвіду знають, що вони отримують велику освячуючу силу, яка зцілює і душу, і тіло.

Насамперед для цього ми і ходимо до храму, і причащаємося, щоб у наші вуста, у наше тіло, а тоді й у душу справді входив Бог.

Господь сказав: “Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому” ²Інн. 6:56.

Преподобний Серафим Саровський говорив: “Хто причащається, на будь-якому місці спасенний буде. А хто не причащається – не думаю”.

Кожній хрещеній людині необхідно регулярно приступати до таїнств Сповіді та Причастя. Адже ми регулярно миємося – очищаємо своє тіло. Не менш регулярно потрібно нам очищати свою душу. Церква так і називається: “духовна купіль”.

ПРИЙОМ ТРЕТІЙ: “Я ЩЕ НЕ ДОЗРІВ”

“Зрій! – говорить диявол. – Зрій якомога довше. Тільки нічого не роби для того, щоб дозріти”. Не читай Євангеліє, “Закон Божий”, творіння святих отців. Не ходи до храму, не питай ні про що священиків, хоча вони поставлені Богом для того, щоб допомагати народу в його духовному житті.

Цим прийомом ворог особливо любить ставити людям заслін на шляху до Хрещення та Вінчання.

“Я ще не дійшов до цього”.

Щоб дійти, потрібно йти. Ну то йди.

А куди йти? – Звичайно, до храму.

ПРИЙОМ ЧЕТВЕРТИЙ: “НЕ ХОДЖУ ДО ЦЕРКВИ, БО ЦЕ НЕ МОДНО”

Не так давно одна молода жінка, юрист за професією, сказала:

– Я не хочу хреститися, бо це мода така.

– А чому ж ви у вузьких штанах? Хіба це не стало модним останнім часом? – довелося запитати в неї. – А те, що робили люди в нас тисячу з гаком років, ви вважаєте чимось швидкоплинним і мінливим?

Ви – юрист, ваша професія побудована на логіці. І ось бачите: вона припиняє діяти в духовних питаннях. Чому? Бо в житті йде запекла духовна боротьба за кожну душу, за думки кожної людини. І потрібно докласти зусиль для того, щоб вирватись із цього полону думок на свободу, прийти до Бога.

Бо в житті йде запекла духовна боротьба за кожну душу, за думки кожної людини. І потрібно докласти зусиль для того, щоб вирватись із цього полону думок на свободу, прийти до Бога.

Кажуть, якщо б таблиця множення зачіпала духовну сферу, то були б суперечки про те, що два на два – чотири.

Було б дуже добре, якщо б модним було вірити в Бога, чесно трудитися, поважати старших, захищати Батьківщину, зберігати подружню вірність… Ще краще – якщо б ця мода не змінювалася від сезону до сезону. Що поганого в такій моді?

Але й тоді диявол навчить – і хтось скаже: “Я зраджую чоловікові, бо стало модно зберігати подружню вірність”.

ПРИЙОМ П’ЯТИЙ: “ДО ЦЕРКВИ ПОЧАЛО ХОДИТИ БАГАТО ЛЮДЕЙ НАПОКАЗ, ПОЛІТИКИ СТОЯТЬ ЗІ СВІЧКАМИ В РУКАХ, ХОДЯТЬ БАНДИТИ – НЕ ХОЧУ ДО НИХ УПОДІБНЮВАТИСЯ”

Правильно, не уподібнюйся. Уподібнюйся до безлічі інших людей, які завжди скромно ходили до церкви, ризикуючи навіть своїм становищем у радянські часи, сповідалися, причащалися…

Уподібнюйся до мільйонів православних людей, які сьогодні щиро моляться Богу, проливаючи невидимі світові сльози за нашу страждаючу Вітчизну і вимираючий без Бога, без молитви народ. Лише Господь може визволити нас від погибелі, на яку нас постійно штовхають диявол і його слуги. І тут жодна молитва, зокрема і твоя, не зайва.

Пам’ятаєш казку про ріпку? Це казка й про спільну молитву, про нашу в ній участь.

А якби мишка відмовилася брати участь у спільній справі, сказала, що боїться діда, чи ображена на бабу, чи їй не подобається внучка? Так би й не витягнули ріпку.

ПРИЙОМ ШОСТИЙ: “НАС НЕ ВИХОВУВАЛИ У ВІРІ. ТЕПЕР УЖЕ ПІЗНО ЗМІНЮВАТИ СВІЙ СВІТОГЛЯД”

Ні, не пізно. Змінювати його все одно доведеться: коли душа покине тіло і ми побачимо абсолютно точно, що все, про що говориться в Біблії, це правда. Що є інший світ, світ ангелів і бісів, в якому нам потрібно лише одне: те, що щедро пропонувала нам свята Церква всі роки нашого земного життя.

У цьому житті можливо ще все змінити і спасти свою душу. У майбутньому – буде тільки вічне каяття. Але тоді вже справді буде пізно.

У цьому житті можливо ще все змінити і спасти свою душу. У майбутньому – буде тільки вічне каяття. Але тоді вже справді буде пізно.

Першим увійшов до раю розсудливий розбійник, який тільки перед смертю, страждаючи на хресті за свої злочини, покаявся, визнав Господа – і отримав від Нього прощення і вічне спасіння.

Отже, тут, на цій землі, як би ми не жили до цього, ніколи не пізно покаятися за все минуле життя і навернутися до Господа.

ПРИЙОМ СЬОМИЙ: “Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ПОВОДИТИСЯ В ЦЕРКВІ. А РАПТОМ МЕНЕ ПОГАНО ЗУСТРІНУТЬ?”

Нічого страшного, це ненадовго. Потерпи. Усміхнись. Попрацюй над собою (ось уже почалася користь!). Скажи смиренно: “Вибачте, я тут ще нічого не знаю. Але я хочу знати. Підкажіть мені, будь ласка…” Навіть найстрогіші бабусі від такого смирення, мабуть, здригнуться, пом’якшаться – і замучать материнською турботою.

Але не поспішай у всьому довіряти їм, хоча це і видасться тобі найлегшим (легко – не завжди добре). З усіх духовних питань звертайся до православного священника. І дуже швидко про головне дізнаєшся.

Набирайся духовного досвіду: улюблений прийом невидимого ворога – робити з мухи слона. Тобі хтось сказав якесь одне слово (і сам, можливо, про це вже пошкодував) – а ти вже готовий позбавити себе постійного блага, яке нічим не замінити, яке дає велику радість і користь у цьому житті, а в майбутньому – життя вічне. Хіба це можливо порівняти?

ПРИЙОМ ВОСЬМИЙ: “Я НЕ ТАКИЙ ВЖЕ СИЛЬНО ВІРУЮЧИЙ”

Ну, а тоді кращого місця, ніж церква, тобі й не знайти. Бо тут найбільше зміцнюється віра.

Ми всі – у дорозі. Усі ми хочемо, щоб наша віра стала міцнішою, хочемо бути ближче до Бога.

Потрібно не життя підлаштовувати під своє маловір’я, а віру свою зміцнювати.

“З ким поведешся, від того й наберешся”, – кажуть у народі.

Поведешся з правдою, з істиною, з красою, з чистотою – станеш розумнішим і добрішим, станеш чистішим і щасливішим.

Поведешся з правдою, з істиною, з красою, з чистотою – станеш розумнішим і добрішим, станеш чистішим і щасливішим.

Молися, проси євангельською молитвою: “…Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству” ³Мк. 9:24).

Господь допоможе, Господь дасть.

А для віруючого – усе можливо. Це теж євангельська істина.

ПРИЙОМ ДЕВ’ЯТИЙ: “НА БОГА НАДІЙСЯ, А САМ НЕ ЗІВАЙ”

Саме так! Сам не зівай, працюй: молись, постись, ходи до церкви, твори заради Христа добрі справи…

У християнина, який сподівається на Бога, роботи – безліч. І насамперед – із самим собою.

У християнина, який сподівається на Бога, роботи – безліч. І насамперед – із самим собою.

З гріховними думками, почуттями, зі своїми запальними пристрастями – хворобами душі: гордістю, лінню, маловір’ям, гнівом, сріблолюбством, зневірою, блудом, черевоугодництвом… Тільки встигай повертатися!

І, звичайно, займайся своїми звичними справами – перехрестившись, помолившись. Якщо Господь благословить твої труди, усе буде вдаватися, усе встигнеш, і все піде на користь. А без Бога можна весь день прокрутитися на одному місці, ввечері озирнутися: куди день пішов? Незрозуміло. А якщо рік? А якщо життя? Можна зекономити хвилини, а куди йдуть десятиліття – не задумуватись. Коли ходиш до церкви, то не витрачаєш час, а економиш його.

ПРИЙОМ ДЕСЯТИЙ: “А ЩО В ЦЕРКВІ РОБИТИ?”

У кожного православного в церкві справ дуже багато.

Входячи до храму (краще – до початку служби), перехрестися, поклонися Господу, Матері Божій, усім святим. Постав свічки: за здоров’я – перед іконами, за упокій – на канун, перед Хрестом Спасителя. Подай записки з іменами хрещених православних християн – за здоров’я, за упокій.

Вибери місце в храмі. Прагни зрозуміти куди і до Кого прийшов, Хто тебе слухає, Хто тебе бачить, навіть усі твої думки.

На початку служби ми чуємо заклик: “В мирі Господу помолимося”. Тобто внутрішнім миром, тишею душі. Постарайся умиротворити свої думки і почуття. Ти прийшов говорити із Самою Любов’ю, з Богом.

Намагайся ні з ким не розмовляти – вслуховуватися, вдумуватися в те, що читають і що співають. Зі словами й піснями богослужіння поєднувати своє моління, вливаючи його в спільне прохання молільників – всією душею, і всією думкою нашою, як призиває нас свята Церква.

Можна молитися й своїми словами – про найважливіше, про найпотаємніше. У кожного є такі сердечні прохання.

Про що ми говоримо з Богом?

Передусім ми Богу дякуємо.

Ось для чого ми ходимо до церкви – найперше.

Ми постійно користуємося Його незліченними благами: постійно скорочується наше серце, постійно ми бачимо, чуємо, думаємо, радіємо – живемо. Постійно живе весь світ навколо нас. Це все здійснює Життєдавець Господь. А що стосується хвороб і всіляких бід, які теж трапляються в житті, то це – не від Бога, це від нашої гріховності і від диявола.

Якби не Господь, було б незмірно більше горя. Ми б захлиснулися в ньому. Господь старається перетворити будь-яке зло для нас на благо. І ми можемо Йому в цьому сприяти, якщо не будемо нарікати, а будемо смирятися, каятися у своїх гріхах, терпіти, укріплюватися в добрі і дякувати Богу. Кожне добро – це перемога над злом у головній битві, яка і є життям.

“Слава Богу за все”, – сказав наприкінці свого життя серед скорбот великий вселенський учитель і святитель Іоан Золотоустий.

Друге наше прохання до Бога – про прощення гріхів.

Усі ми грішні, один тільки Господь без гріха. І тільки Він може нам прощати гріхи, очищати наші душі.

Третє прохання – про допомогу Божу.

“…без Мене не можете робити нічого” ⁴Інн. 15:5, – сказав Господь.

Усі наші питання вирішуються передусім у церкві: державні, сімейні, медичні, педагогічні, фінансові, військові.

Усі наші питання вирішуються передусім у церкві: державні, сімейні, медичні, педагогічні, фінансові, військові.

Ми ходимо до церкви і просимо допомоги Божої не лише для себе. Як і живемо, і все робимо не лише для себе, і не лише своїми силами. Ми молимося в церкві всі разом за мир усього світу. За Богом бережену країну нашу, за владу і військо її. За своє місто чи село і за тих, що по вірі живуть у них. За добре поліття, за врожай плодів земних. За тих, що плавають у морі, за подорожніх, за недужих, знеможених та поневолених. За всіх раніше спочилих православних християн.

Записки, які ми подаємо до церкви за здоров’я та упокій, читають у вівтарі. На кожній літургії священик виймає з просфор частинки за живих і померлих. Наприкінці літургії він занурює їх у Святу Чашу з Тілом і Кров’ю Христовими і молиться: “Омий, Господи, гріхи тих, що тут поминаються, Чесною Твоєю Кров’ю”. І тим, кого пом’янули, буває велика користь.

Просфори згодом роздають у храмі віруючим. Вони споживають їх, приносять додому, розрізають і кожного дня їдять натщесерце по кусочку, запиваючи святою водою. І самі освячуються.

Іноді нам сняться померлі люди. Снам узагалі вірити не варто, розгадувати їх – справа небезпечна. Невидимий ворог і тут може обманути. Приснилася жива людина – просто помолися за її здоров’я, приснилася померла – помолися за упокій. І буде їм добре. Особливо, якщо їх пом’януть у церкві.

Самі собі спочилі вже допомогти не можуть – тільки на нас надіються. Тому, якщо до нас прийде думка: “А чи варто йти до церкви? Що там робити?” – можна буде їй відповісти: “Та хоча б померлих пом’янути”. Все одно це – велика справа. Для них це – як хліб.

Люди приносять до церкви продукти (усе, крім м’яса) – милостиню, яка теж покійним на користь. Одна раба Божа нещодавно принесла до нас у храм і поклала перед кануном пакет гречки, щоб пом’янути батьків. Потім дивиться – а пакета немає. Вона засмутилася: як це так, у храмі? Їй радять за ящиком зі свічками:

– А ви подайте замовну записку на літургію, це буде найкращим поминанням.

Вона так і зробила.

Через кілька днів приходить, звертається за ящик:

– Я прийшла подякувати за вашу пораду. Ви мені сказали подати записку, пом’янути. Я подала. Після цього покійна мама приснилася моїй сестрі. Така весела, задоволена. Сестра її там питає: “Чому, мамо, ти така весела?” А вона відповідає: “А мені тут так добре. Мене тут добре одягають та годують. Навіть дають гречану кашу”.

На питання про те, наскільки важливо поминати на літургії живих і померлих, протоієрей Миколай Гур’янов якось сказав:

– Поминайте, поминайте. Сказано: “…якою мірою міряєте, такою відміряється й вам” (Мф. 7:2). І мене пом’яніть.

Інколи можна почути: “Звідти (з того світу) ніхто ще не приходив”. Але насправді і приходили, і приходять.

Протоієрей Сергій Лавров багато років був настоятелем храму Покрови Божої Матері села Ігумново під Москвою. Пройшовши фінську війну, коли він йшов на фронт у 1941 році, його мати, Єлизавета, вдова розстріляного в 1937 році протоієрея Миколая, дала йому кусок хліба і сказала:

– Відкуси. Прийдеш – і доїси.

Так вона вірила в те, що вимолить його. І укріпила його, наче дала скуштувати цієї віри. Він повернувся в 1946 році – і доїв. П’ятдесят два роки прослужив священиком. Коли його хоронили, матінка Наталія Петрівна розповідала, що за два тижні до смерті він сказав їй:

– А ти знаєш, до мене батько з мамою приходили.

– Що, приснились? – запитала вона.

– Ні, так приходили. Сказали: “Ну, тепер пора до нас”.

Пригадую, коли ми, священники, читали над ним, як належить, Євангеліє, він лежав такий спокійний… Усе зробив: Батьківщину захистив, трьох дочок виростив, Богу послужив… І був підготовлений батьками до переходу в життя вічне.

Так закінчують життя праведники. Царство їм Небесне!

ПРИЙОМ ОДИНАДЦЯТИЙ: “Я ТАКИЙ ГРІШНИЙ, КУДИ МЕНІ ЩЕ ДО ЦЕРКВИ?”

Уявіть собі людину, яка скаже: “Я такий брудний, куди мені ще в лазню?”

А куди ж тобі ще?

Тільки до церкви вам і потрібно, дорогі грішники!

Нагрішили ви, хоч греблю гати – ось вам і не потрібно ходити туди, де можна ще додати гріхів. Пора саме до церкви. Давно пора!

Пора очищатися, омиватися, набиратися сил для боротьби з гріхом, вчитися, як це робити.

Церква – школа боротьби з гріхом.

Церква – школа боротьби з гріхом.

А гіршого за гріх нічого немає. Від нього всі біди, всі сльози. Гріх гірший за смерть. Смерті нікому з нас не уникнути, а ось вмирати з нерозкаяними гріхами – не приведи Господи. Дуже важко буде згодом. Поки є можливість, поки ще не пізно – потрібно бігти до церкви, не відкладаючи ні дня.

Ось тут підстерігає ще один прийом.

ПРИЙОМ ДВАНАДЦЯТИЙ: “У МЕНЕ НЕМАЄ ЧАСУ. МЕНІ НІКОЛИ”

Якщо перекласти ці слова на мову чесну, то вийде: “Я вважаю, що в мене є важливіші справи”.

Але це не так. Важливішої справи, ніж спасіння душі, у нас немає.

Важливішої справи, ніж спасіння душі, у нас немає.

Якщо бути ще чеснішими, то доведеться зізнатися, що ми, на жаль, надаємо перевагу не лише справам, а й навіть їх відсутності, а не ходінню до церкви.

Хіба ми не виділяємо години і дні для телевізора, Інтернету, читання газет, телефонних розмов? Ми ж не відмовляємося від цього, бо на це немає часу. А від цього, можливо, немає ніякої користі.

Скільки в нас щоденних не лише непотрібних, а й навіть шкідливих занять: ми обмовляємо, осуджуємо інших людей, перемиваємо кісточки начальству, від чого воно ніскільки не стає кращим, а нам не додається ні копійки до зарплати. До того ж, ми духовно бідніємо: набираємося гріхів, робимо строгішим до нас Суд Божий. Адже Господь сказав: “Не судіть, щоб і вас не судили…” (Мф. 7:1).

А є заняття, яке завжди змінює і життя, і нас самих у кращу сторону – це молитва.

ПРИЙОМ ТРИНАДЦЯТИЙ: “ДО ЦЕРКВИ ХОДИТИ НЕ ВИХОДИТЬ”

Само не вийде.

Як і багато іншого в житті.

Уяви собі: ти пропустиш два робочих дні, прийдеш без бюлетеня, начальник тебе запитає:

– Чому ви не були на роботі?

Ти скажеш у відповідь:

– Не виходить.

А він тобі – найімовірніше:

– Пишіть заяву про звільнення.

І матиме рацію. Хіба це працівник?

Чи, тим більше, якщо воїн скаже командиру:

– Мені не виходить стати в стрій, не виходить вийти на бойове чергування, не виходить дати бій противнику…

Хіба це воїн?

Коли нас хрестили, отці всіх називали: воїн Христа Бога. Чому? Бо йде постійна, невидима війна. У хрещенні ми єднаємося з Христом, вступаємо в Його військо, зодягаємось у світло, надягаємо броню правди, отримуємо від Бога духовну зброю, обладунки Духа Святого, захищаємось та озброюємось хрестом – зброєю миру.

Невидимий ворог, від якого ми перед цим відреклися, безупинно бореться з кожним із нас, усіх до єдиного прагне обманути і погубити навіки. І з цієї війни нікуди не втечеш, не дезертуєш: біси – повсюди. Можна лише попасти до них у полон.

Причому, не розуміючи цього, і навіть, можливо, радіючи цьому. Бо це – полон духовний. Душа не завжди може відчувати, що вона “не на місці”. Якщо ти думаєш, що це якесь перебільшення, що можна “просто жити”, не думаючи про душу, то це означає, що ворогу вдалося тебе обманути.

Звичайно, Господь береже нас. Ангели бережуть. Церква цілодобово молиться за всіх своїх дітей. Разом зі сходом сонця по всій земній кулі, у всіх православних храмах і монастирях правиться Божественна літургія, іде безперервна молитва.

Але й сам не сиди, склавши руки. І ти старайся молитися разом із Церквою за всіх православних християн. Ця духовна єдність називається соборністю. У нас Церква соборна, як ми сповідуємо в Символі віри. Це велика сила, нездоланна для ворога.

Так що ж стоїть насправді за цими лукавими словами: “не виходить”?

Те, що ми стали бранцями суєти.

Це вид залежності. Наркотик суєти нами володіє, нами керує.

Наркотик суєти нами володіє, нами керує.

У цій суєті начебто все наповнення нашого життя, увесь його сенс, без неї начебто неможливо. Так і кажуть: “Суєта заїла”.

Ми просимо Бога словами Псалтиря: “Одверни очі мої, щоб не дивилися на марноту…” ⁵Пс. 118:37.

Нас захищає від суєти виконання заповідей Божих, правил Церкви. Церковна дисципліна допомагає нам подолати всі перешкоди і хоча б раз на тиждень зупинитися, схаменутися, задуматися: для чого я живу? Чи так потрібно жити? Як?..

ПРИЙОМ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ: “ЩЕ ВСТИГНУ, НЕ ЗАРАЗ, ЗГОДОМ ЯКОСЬ”

Якщо ми ходимо до храму лише тоді, коли в нас стається щось неприємне, то виявляється, що ми в Бога просимо скорбот. Ми ніби кажемо: “Господи, доки не даси скорбот, я до Тебе не піду”.

Якщо ми ходимо до храму лише тоді, коли в нас стається щось неприємне, то виявляється, що ми в Бога просимо скорбот. Ми ніби кажемо: “Господи, доки не даси скорбот, я до Тебе не піду”.

Але краще не чекати на них.

Коли потрапиш у житейську яму, вибратися з неї буває важче, ніж уберегтися від неї.

Тому в народі й кажуть: “Від гріха – подалі”.

Життя показує, що добру справу краще не відкладати. Краще відкладати погані справи. Можна не встигнути зробити головного.

ПРИЙОМ П’ЯТНАДЦЯТИЙ: “Я НЕ МОЖУ ХОДИТИ ДО ХРАМУ, МЕНІ ТАМ БУВАЄ ПОГАНО”

Поки людина приймає думки проти церкви і вірить їм, ворогу більше нічого не потрібно.

Поки людина приймає думки проти церкви і вірить їм, ворогу більше нічого не потрібно.

Але якщо людина подолала ці перешкоди, якщо вона все-таки прийшла до храму, то ворог прагне будь-якими шляхами вигнати її з храму. Або надсилає дуже ревних “захисників благочестя”, які роблять всілякі неприємні зауваження. Або навіює якісь панічні думки: “А чи виключив я вдома праску?!” Чи, зрештою, людині просто стає погано в храмі, хочеться вийти.

Якщо не піддатися цим ворожим підступам, усе подолати – стане краще. Перехреститися, помолитися: “Господи, збережи житло наше від усякого зла”.

Покаятися: “Який же я грішний… Скільки часу повз храм проходив! Про що лише думав у житті? Що я – вічно буду на землі? Господи, прости мене, не відкидай мене, недостойного, прийми мене, зміцни, допоможи мені…”

І Господь прийме та допоможе. Нам важко буває в церкві, бо ми грішні. Хворій людині важко буває лікуватися, але вона терпить, бо хоче одужати.

А буває так легко, так добре!.. Як більше ніде.

ПРИЙОМ ШІСТНАДЦЯТИЙ: “Я НЕ РОЗУМІЮ, ЩО В ЦЕРКВІ КАЖУТЬ”

Прийшов, припустимо, першокласник до школи, посидів, послухав, що кажуть на уроках, сказав: “Мені незрозуміло!” – зібрав ранець і пішов додому: “Краще залишуся дошкільням”.

У першому класі нам багато чого було незрозумілим із програми десятилітки. Але до школи ми ходили. Щодня вставали по будильнику. Долали свою лінь. (Ось що ще маскується під усіма цими начебто поважними “причинами”).

Вивчати англійську мову ми не припиняємо, сказавши: “Надто багато незрозумілих слів”.

Так само й тут. Почни ходити до церкви – з кожним разом усе ставатиме зрозумілішим.

Бо вже багато чого зрозуміло. “Господи, помилуй” – зрозуміло. “Слава Отцю і Сину, і Святому Духові” – зрозуміло. “Пресвятая Богородице, спаси нас” – зрозуміло. У молитві “Отче наш” усе зрозуміло. Адже це – головні молитви. Якщо вслухатися, буде зрозуміло багато іншого, щораз більше.

Богослужіння сприймається не лише розумом. Богослужіння – це благодать.

Богослужіння сприймається не лише розумом. Богослужіння – це благодать.

Це особлива краса. Богослужіння звернене до всієї людської душі. Воно і для ока, і для вуха, і для нюху. Усе це разом живить душу людини, і душа змінюється, очищується, підноситься, хоча розум і не розуміє, що з нею відбувається.

Ніхто не виходить із храму таким, яким до нього зайшов.

Один молодий чоловік якось сказав священнику, що не може ходити до церкви, доки не зрозуміє, що там відбувається.

Священик запитав його:

– А ти розумієш, як у тебе в животі їжа перетравлюється?

– Ні, – щиро зізнався молодий чоловік.

– Ну, тоді, доки не зрозумієш, не їж, – порадив йому отець.

ПРИЙОМ СІМНАДЦЯТИЙ: “ЧИТАТИ І СЛУХАТИ ЄВАНГЕЛІЄ ВАЖКО”

Абсолютно правильно. І це теж свідчить про те, що ця справа є необхідною. Це не розвага, яка буває легкою. Ми бачимо в житті: усе справжнє, усе корисне пов’язане з працею, із зусиллям. Виростити хліб, приготувати смачний обід, звести будинок, отримати освіту, народити та виховати дитину – хіба це не потребує зусиль?

Але ми йдемо на це, бо хочемо бачити результат. Результати будь-якої духовної праці: читання Слова Божого, молитви, відвідування храму, піст, участь у таїнствах Церкви, боротьба з гріхом (своїм! Це найважче!) – найважливіші.

Результати ці – любов, терпіння, чиста совість, мир у душі і мир із людьми – уже тут. А там, у майбутньому житті, – вічна радість із Господом.

Результати будь-якої духовної праці: читання Слова Божого, молитви, відвідування храму, піст, участь у таїнствах Церкви, боротьба з гріхом (своїм! Це найважче!) – найважливіші. Результати ці – любов, терпіння, чиста совість, мир у душі і мир із людьми – уже тут. А там, у майбутньому житті, – вічна радість із Господом. 

Жодні наші звичайні турботи таких великих результатів не дають.

Усе в Євангелії не може бути зрозумілим до кінця жодній людині. Бо це Слово Боже, а Бог для нас, людей, у повноті незбагненний. Тому Він і Бог. Ось Він нам і дав цей скарб, щоб ми долучалися до Його бездонної мудрості, щоб ми розумно діяли в житті.

Хіба ми не переконувалися багато разів, що здатні помилятися, та ще й як? Але в головній нашій справі – справі спасіння душі – помилка може бути надто серйозною: душа може віддалитися від Бога, втратити вічне райське життя і бути засудженою на вічну пекельну муку.

Про те, як спасти свою безсмертну душу для життя вічного, як нам жити в любові, без якої життя не має сенсу, і написана книга Євангеліє.

ПРИЙОМ ВІСІМНАДЦЯТИЙ: “АЛЕ Ж МИ СВІТСЬКІ ЛЮДИ, МИ Ж НЕ МОНАХИ”

Звісно, не монахи. У нас зовсім інші, мирські норми життя, зокрема і духовного, церковного. Ми можемо одружуватися і виходити заміж, створювати сім’ю – малу Церкву. Можемо їсти м’ясо в ті дні, коли церковний устав дозволяє. Можемо ходити, їздити, куди ми захочемо.

Монахи всього цього не можуть. У монахів – цілковитий послух ігумену (ігумені). У них – своє церковне, келійне молитовне правило, встановлені для них щоденні молитви, поклони, а в мирян – своє.

ПРИЙОМ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ: “АЛЕ Ж Є НЕ ЛИШЕ ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА”

За допомогою цього прийому диявол намагається відвести нас від єдиної істинної Церкви, в якій ми вже, слава Богу, хрещені, яка дає нам можливість спасіння, в якій спасалися мільйони святих. Ми, на жаль, ще майже нічого до пуття не знаємо про нашу віру, про нашу Церкву, про це головне багатство нашого народу – куди ж нам ще дивитися в бік?

Ми наче ніяк не вступимо до першого класу школи Православ’я, а стоїмо на її порозі й міркуємо: “А які ще є інші навчальні заклади, на інших материках?..”

Краще зайдемо в цю нашу рідну школу. Адже стільки часу вже втрачено… Смиренно сядемо за парту, як старанні учні. І почнемо вчитися. Дослухатися уважно до всього, що тут викладається. У цій школі століттями вчилися наші предки. Скільки великих, розумних людей із благоговінням дослухалися до цього знання і жили згідно з ним.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТИЙ: “МОЖНА І ВДОМА МОЛИТИСЯ”

Не тільки можна, але й потрібно.

Вдома ми молимося щодня по молитовнику, читаємо насамперед ранішні та вечірні молитви. Це наше домашнє молитовне правило. А в суботу ввечері, у неділю зранку, у свята і напередодні їх увечері, у будь-який день, коли душа забажає, коли відчує, що їй потрібна допомога Божа, ідемо до храму. Церковна молитва сильніша, ніж домашня.

Вдома ми молимося самі, а в церкві – гуртом, і ця молитва особливо приємна Богу. Господь сказав: “Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” ⁶Мф. 18:20. У церкві з нами – Сам Господь.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ: “УСІ ТАК ЖИВУТЬ”

І це диявольська брехня. Усі живуть по-різному. І хтось живе набагато краще за нас. Тільки живе непомітно. Але навіть якщо б справді сталося таке, що всі люди на світі раптом вчинили якийсь гріх, то все одно він би залишився гріхом. Відповідати буде кожен за себе.

І якщо ми виправдовуємося тим, що щось зробили через когось чи через щось: чи часи були такі, чи ще якісь були обставини, – то це не припиняє бути гріхом. Грішили ж ми.

Якщо будемо дивитися на тих, хто кращий за нас, станемо, можливо, кращими. А якщо будемо дивитися на гріхи – дійсні та уявні – наших сучасників, то так і застрянемо у своїх гріхах.

Справа не в тому, як усі, чи не як усі. А в тому, добре чи погано, по совісті чи ні.

Сенс нашого життя в тому, щоб незважаючи ні на що, стати кращими.

Сенс нашого життя в тому, щоб незважаючи ні на що, стати кращими.

І якщо це буде всупереч обставинам, то перед Богом це буде ще вищим.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ: “АЛЕ ЯКЩО ПОЧАТИ ХОДИТИ ДО ЦЕРКВИ, ТОДІ ПОТРІБНО Ж БУДЕ ЖИТИ ПО-ІНШОМУ”

А чому ти думаєш, що по-іншому – це обов’язково гірше, ніж зараз? Невже зараз твоє життя – краще нікуди?

“Якщо я похрещуся, повінчаюся, тоді не можна вже буде грішити, жінці зраджувати…”

А цього й зараз робити не можна. У гріху і зараз немає нічого доброго. Наслідки його і зараз аніскільки не кращі.

“Не можна” – це не означає, що все зло гріха в порушенні правил церковних. Головне зло – у самому гріху, у тому, що він губить нас, наші душі. У примноженні зла у світі, від якого ми всі страждаємо.

“Не можна” – це не означає, що все зло гріха в порушенні правил церковних. Головне зло – у самому гріху, у тому, що він губить нас, наші душі. У примноженні зла у світі, від якого ми всі страждаємо.

Диявол пропонує свої способи заспокоєння: “Хвилюєшся – закури. Поганий настрій – випий. Виконуй усі свої бажання, навіть блудні, низькі – не дивися, добро чи зло завдає це тобі і людям. Живи якомога легше!”

Живеш ось так, легко – а тобі стає все важче і важче. А згодом приходить і справжня скорбота – те, чого справді не хотів.

А в Бога – навпаки. Він каже: “Потрудися. Помолися. Потерпи. Покайся. Попостись. Сходи до храму”. І стає все легше і легше.

Господь Ісус Христос сказав нам: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий” (Мф. 11:28-30).

А в миру, у диявола – усе начебто легке, але ця “легкість” – важка.

Скільки сліз у миру!

І все одно рано чи пізно люди приходять зі своїми скорботами до церкви, не можуть із ними впоратися.

Почнеш ходити – на початку буде, можливо, нелегко, незвично. А згодом будеш дивуватися: як міг без цього жити? Адже самі тільки блага: і благодать, і користь, і свята такі радісні, з таким живим змістом. І мир у душі. І думки якісь прості, розумні в голові. І немає з Богом ніякої безпорадності в будь-яких труднощах.

А коли Господь допоможе – така радість, така вдячність…

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ: “Я ПРОСТО НЕ ХОДЖУ. ДО ЧОГО ТУТ ДИЯВОЛ?”

Це, звичайно, “найсильніший” доказ! Але він теж від диявола. Одне з улюблених знарядь лукавого – слово “просто”.

Найважливіша його ціль – щоб люди думали наче його просто немає. Просто зло навкруги чиниться невідомо чому, ніби ненароком. Такі в людей причуди, такі смаки – губити свою душу, мучити себе та інших. Кому що подобається. Проте святі отці кажуть, що диявол бере участь у кожному гріху.

Якщо в церкві людям добре, якщо там мудрість і сила, користь і краса (одним словом – благодать), то чому людині туди просто не ходити?

Ні, тут справа набагато серйозніша…

Невже нам, людям, це потрібно – злитися, сваритися, розлучатися, вбивати один одного? Вдихати в себе дим від палаючого сушеного листя, загорнутого в трубочку (“палити”)? Дуріти від алкоголю, страждати від наркотиків, продавати Батьківщину, забувати про Бога, Подателя всіх благ?

“Вколися, просто спробуй! Наркоманом ти не будеш, не помреш через декілька років, вимучивши себе і близьких. Просто будеш знати, що це таке. Цікавість? Тобі просто цікаво. Ну, просто подивись. Просто дізнайся. Просто всім розкажи. Це не наклеп, не плітка – просто говориш, що чув.

У тебе злоба до цієї людини? Ну, просто скажи їй усе, що про неї думаєш. Щоб вона знала. Щоб вона стала доброю. Просто відімсти – для справедливості.

Просто привласни собі все, що тобі подобається, хоч пів країни, це буде просто твій успіх”.

Ще тоді, коли ми й уявити собі не могли, що таке життя за принципом “гроші вирішують все”, отець Миколай Гур’янов передбачив: “Диявол пускає в хід свою останню зброю – гроші”.

Як діє його зброя, сьогодні ми добре бачимо.

Зрада, блуд, вбивство дитини в утробі – ну, просто такі обставини, ну, просто є можливість, ну, просто захотілося…

Будь-який гріх цим словечком можна “виправдати”!

У народі говорять: “Простота гірша, ніж злодійство”. Це саме про таку, лукаву “простоту”.

А це – просто брехня.

Правда – це, наприклад, те, що душа дається Богом людині з моменту зачаття. Тому аборт – це вбивство людини, такої ж, як і ми, тільки маленької, невинної і беззахисної, – і він недопустимий за жодних обставин.

Правда – те, що всі ми грішні і диявол на нашій гріховності весь час старається грати, щоб наводити нас на нові гріхи.

Визволи нас, Боже, від лукавого і від нашого лукавства.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ: “ЯК Я ПІДУ ДО СПОВІДІ, ЯКЩО Я НЕ МОЖУ/НЕ ХОЧУ ВІДМОВИТИСЬ ВІД ДЕЯКИХ СВОЇХ ГРІХІВ?”

Те, що в гріхах – щастя, сенс життя, – це зухвала диявольська брехня. Якраз навпаки. Щастя дає людині любов, а це – дар Божий. Щастя дає людині чисте життя, бо гріх убиває любов. Щастя дає людині чиста совість, а совість нашу очищає Господь у відповідь на наше покаяння.

Те, що в гріхах – щастя, сенс життя, – це зухвала диявольська брехня. Якраз навпаки. Щастя дає людині любов, а це – дар Божий. Щастя дає людині чисте життя, бо гріх убиває любов. Щастя дає людині чиста совість, а совість нашу очищає Господь у відповідь на наше покаяння.

Дехто, наприклад, вважає задоволенням паління, навіть не хоче від нього через це відмовлятися. А преподобний Амвросій Оптинський писав: “Від паління – роздратування і нудьга”.

Так і з будь-яким гріхом. Коли ми не боремося з пристрастями, а задовольняємо їх, то наступає тимчасове заспокоєння. Чому? Бо диявол підступно відступає, не турбує нас – затягує у свої сіті. А згодом, звичайно, повертається – ми самі відкрили йому цю дорогу, – і нам буває ще гірше.

Якщо будемо боротися з гріховними пристрастями, то Господь допоможе, визволить від них – нехай навіть і в майбутньому житті. А якщо не будемо боротися, то в майбутньому житті вони будуть мучити нас вічно.

Ось, скажімо, помер курець, душа його від тіла відділилася. Йому хочеться палити, а тіла немає. Мука. Причому вічна.

Спаси, Господи!

Краще зважитися кинути негайно. З Божою допомогою це можливо.

Ті, що постійно ходять до храму, не палять.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ: “Є І НЕДОСТОЙНІ СВЯЩЕННИКИ, А РАПТОМ ДО ТАКОГО ПОТРАПИШ?”

Є. Так, це гірка правда. Про одного з них можу точно сказати – це той, що пише ці рядки. Дуже високе в нас служіння. Дуже важко бути достойним його. Помоліться за нас. І найкраще – у церкві.

Але те, що ми недостойні, не означає, що краще до церкви не ходити. Без церкви не отримаєш спасіння.

Усі священики, архієреї, навіть патріарх – люди грішні. Ми знаємо з їхнього життя, що деякі великі святі колись скоїли тяжкі, смертні гріхи. Але Господь прийняв їхнє покаянне життя. Один тільки Господь без гріха.

Для того Господь і заснував на землі Свою Церкву, щоб ми, люди грішні, з Божою допомогою, благодаттю Святого Духа, яка виливається на нас у церкві, очищалися від гріхів і спасалися.

Для того Господь і заснував на землі Свою Церкву, щоб ми, люди грішні, з Божою допомогою, благодаттю Святого Духа, яка виливається на нас у церкві, очищалися від гріхів і спасалися.

У лазні можуть бути і не дуже благочестиві працівники. Тоді нам що, не митися?

Навіть і через недостойного священника на нас виливається благодать Божа.

Хто ще, крім священника, відпустить нам гріхи? Саме священнику дана від Бога така влада. А з гріхами, без покаяння, як нам, грішним людям, отримати спасіння?

Священнику також дана від Бога влада причащати віруючих; хрестити; помазувати святим миром; вінчати подружжя; соборувати хворих; освячувати воду, ікони, натільні хрестики, житло, автомобілі, літаки; служити молебні, панахиди, відспівувати померлих…

“Священство є спасінням для світу” – кажуть святі отці.

Тому й недивно, що ворог роду людського ненавидить духовенство – і на священиків нападає найперше. І ще пускає в хід свою улюблену зброю – наклепи. Зокрема і через засоби масової інформації. Ціль проста – щоб ти вирішив: “До церкви не піду”.

Диявол – “…батько неправди” ⁷Інн. 8:44, за словом Господнім. Він увесь час старається нас обманути. А оскільки ми грішні, ліниві, то ми і можемо приймати менш “клопіткі” для нас ворожі думки про те, що ми за хороших священників, а не за тих, яких Господь поставив служити сьогодні (а де Він знайде інших? Яких виховало суспільство, такі і є). Що ми за віру, але не за Церкву. І самі можемо не помітити того, що ми вже не за, а проти Христа.

Не дай Боже!

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ: “ЯК Я МОЖУ АБСОЛЮТНО НЕЗНАЙОМІЙ ЛЮДИНІ ВІДКРИВАТИ СВОЮ ДУШУ?”

Незнайомій людині відкривати душу якраз легше, ніж знайомій. Так буває в поїзді: люди бачать один одного перший раз і бувають один з одним цілковито відвертими.

Ну, а коли приходиш до незнайомого лікаря? Чи не відкриваєш йому своє тіло? Хоча бачиш його, можливо, перший раз. Ти ж не скажеш: “Нехай через одяг мене слухає. Нехай із закритим ротом мені зуби лікує”.

Або направлю тебе на рентген, а там – інший лікар, теж незнайомий. Роздягнешся, затамуєш подих – і він тебе просвітить наскрізь. І побачить усі твої нутрощі, до костей, зі всіма болячками.

А якщо справа серйозна, якщо потрібна операція? Тут нам доведеться бути не лише без одягу а зовсім незнайомий хірург розітне наше тіло і буде видно наші внутрішні органи, і медсестри навіть зможуть туди заглянути – а там, можливо, і щось не дуже симпатичне виявиться. Так що ж, не бачити їм цього? Нехай залишається? Небезпечно, можна померти. Краще якнайшвидше видалити те, що нагноїлося, – і будеш, Бог дасть, здоровим.

Але так само душу потрібно повністю відкрити Богові. Ні в чому не лукавлячи, не залишаючи жодних темних закутків, про які нам не хотілося б думати. Інакше душа не зцілиться.

Церква – це лікарня, як промовляє священник у молитві таїнства Сповіді. У ній лікують і душу, і тіло. Тіло страждає від хвороб душі.

Церква – це лікарня, як промовляє священник у молитві таїнства Сповіді. У ній лікують і душу, і тіло. Тіло страждає від хвороб душі.

Коли душа покидає тіло, людина помирає. Тіло без душі – це труп. Отже, душа важливіша, ніж тіло. І хвороби в неї серйозніші, бо смерть душі – вічна.

Страшно, можливо, йти до сповіді. Але ще страшніше – жити з гріхами на своїй совісті.

На сповіді ми стоїмо перш за все перед Богом. Ми Його не бачимо, але Він бачить нас наскрізь – як на рентгені. А священник – лише свідок того, у чому ми каємося Богові.

У монахів є щоденне одкровення помислів. А ну, скажи, про що гріховне думав сьогодні? І це – велика допомога людині. Коли ми виносимо назовні, на світло свої (а то й зовсім не свої, а ворожі) дурні помисли, нам легше їх перемагати.

Коли ми живемо від сповіді до сповіді, то починаємо жити перед Богом із прозорою душею. Починаємо самі себе краще бачити. Стаємо відвертішими, чеснішими перед своєю совістю, перед Богом і людьми. Адже немає ніякого сенсу ховати будь-що від Бога: Він все одно все знає, від Нього жодна думка наша не вислизне. (Тому ми не можемо думати, що Він якихось наших молитов не чує.) І починаємо дивитися на речі абсолютно реально: є те, що справді є, а не лише те, про що дізналися люди.

Ми не кажемо тоді: “Кому яке діло, що я подумав? Я ж нічого не сказав, не зробив”. Але душа саме цим живе. Вона робить свій головний вибір – між добром і злом. Цей вибір визначає всю якість життя, всю якість людини.

Так само, як ні лікарів, ні медсестер не здивують наші хвороби, так само і священика не здивують наші гріхи. Якщо у хворого якась серйозна недуга, то це викликає лише більше співчуття лікарів, змушує їх бути до нього уважнішими.

Лікар лікує кожного хворого окремо, і так само сповідатися повинен кожен із нас індивідуально. Каятися у своїх гріхах, більше ні про кого на сповіді не згадувати. Господь говорить кожному з нас: “Покайся. Намагайся більше цього не робити. Я будь-який гріх прощу. А якщо забув щось, не помітив, – прощу в таїнстві Соборування”. Така любов Божа до роду людського.

Дехто чув, що соборують перед смертю. Ні, це таїнство для всіх недужих, для всіх тих, хто кається. Усі молитви, усі прохання там – про зцілення душі й тіла. Соборуємося ми зазвичай раз на рік, під час Великого посту. При здійсненні цього таїнства священники з молитвою помазують молільників освяченою олією.

Те, що встановлено Богом – Лікарем душ і тіл наших, – завжди нам на користь. Так само, як будь-яке віддалення від Бога, кожен гріх – це рана.

Те, що встановлено Богом – Лікарем душ і тіл наших, – завжди нам на користь. Так само, як будь-яке віддалення від Бога, кожен гріх – це рана. 

Так вчать нас наші проповідники.

Гріх – це рана, як будь-яка рана на здоровому тілі людини. Як її не припудрюй, як не кажи, що це дуже цікаво, сучасно (чи як там ще?) – все одно здорове тіло краще.

Ця рана може навіть і не боліти. Але лікарі знають, що це ще небезпечніше.

Хіба паління – це не рана? Для легень, для серця, для душі? Хіба можна сказати, що алкоголь чи наркотики корисні для здоров’я?

Будь-який гріх шкідливий і для душі, і для тіла.

Поняття гріха дуже потрібне нам у житті. Гріх – мудре це слово. Воно зрозуміло каже, що добре, а що погано і чого не повинно бути в житті. Воно все ставить на свої місця.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ: “А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ?”

А що Бог скаже?

Це важливіше.

Адже ми перед Ним одним будемо відповідати за все наше життя. Усі: і віруючі, і невіруючі, і ті, що сумніваються, і ті, що шукають, за що б ухопитися, щоб зберегти “свою обридлу свободу”.

Микола Васильович Гоголь радив: “Нехай загине в нас така філософія: перейматися тим, що скажуть люди, а не Бог. З нею і Богу не догодиш, і людям не догодиш”.

Богу догодити – точно користь буде. А людям, як відомо, догодити неможливо. Сам Господь дуже багатьом не догодив. Бо ми грішні. Але звершив справу нашого спасіння.

Господь сказав усім, хто хоче бути з Ним: “Не бійся, мале стадо! Бо Отець ваш благозволив дати вам Царство” ⁸Лк. 12:32.

Краще бути в малому стаді Христовому, ніж у великому, але без Христа, без Його Царства.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ: “ПІДУ ДО ЦЕРКВИ – ВДОМА БУДУТЬ НЕЗАДОВОЛЕНІ”

Намагайся вдома нікого не дратувати. Але все-таки ходи. Заздалегідь обмірковуй, що потрібно зробити вдома, щоб до початку церковної служби головне було готове. Не сперечайся. Мовчи, коли інші не в гуморі.

Відомо: нічого доброго все одно не вийде. Поступайся, щоб їх не перевантажувати. Терпи. Молися. Знай, що йде запекла боротьба. Справа, можливо, тривала. Можливо, роки. Можливо, усе життя. Кайся. Причина, можливо, не лише в них, але й у тобі.

Можливо, скорботами Господь тобі на це вказує. Можливо, тобі помолитися потрібно – коли скорбот немає, ми так гаряче не молимося. Потрудитися, понести і цей хрест. “Що Бог творить, нікому не говорить”.

Одного робити не варто: зневірюватися. Святі отці кажуть: “Раніше смерті ні в кому не зневіряйся”. Господь для всіх бажає спасіння і до розуміння істини прийти. Бога, молитву, надію вже точно залишати не можна.

Наскільки можливо, хоч якось, але ходи до церкви. І молися за близьких у церкві. Господь сильніший за всіх людей.

І молися за близьких у церкві. Господь сильніший за всіх людей.

Можливо, і дуже швидко все зміниться – ще більше за нас будуть до церкви ходити. І за нас молитися.

ПРИЙОМ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ: “ГОЛОВНЕ – БУТИ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ І РОБИТИ ДОБРІ СПРАВИ”

Якщо б це було так просто – бути хорошою людиною…

Усі як один хочуть бути хорошими людьми, усі намагаються бути щасливими і приносити щастя іншим, ніхто не планує бути нещасним. А що відбувається в житті, ми бачимо.

Чому?

Бо люди хочуть бути щасливими, але по-своєму. Їм навіть здається, що щастя в тому і полягає, щоб виконувалися всі наші бажання.

І тому щастя стає недосяжним. А сліз, горя – море.

Наш головний ворог – гординя. Вона нам найбільше заважає бути хорошими людьми: люблячими, добрими, скромними, уважними, чуйними, віруючими… Це вона нам і каже: “Ти сам, без Бога, без Церкви можеш бути хорошою людиною. І добрі справи ти ж робиш. Та ти вже кращий за багатьох – навіть, можливо, тих, що ходять до церкви”.

Не приведи Господи повірити в цю диявольську брехню.

Зовнішньо добрі справи, які ми робимо без Бога, – уже не добрі, бо ми приписуємо їх собі, підживлюючи цим нашу гординю.

Преподобний Серафим Саровський говорив, що лише ті добрі справи приносять користь, які ми робимо заради Христа.

Господь сказав нам, як жити. Як жити в любові. Як боротися з тим, що приносить усім нам стільки горя, чим ми всі один одного ранимо – з гріхом, з нашими пристрастями. Він створив Свою Церкву, де нам дається для цього сила благодатна. Відкрив нам, що невидимий ворог, який підштовхує нас на всякий гріх, на всяке зло, перемагається лише молитвою і постом.

Господь сказав нам, як жити. Як жити в любові. Як боротися з тим, що приносить усім нам стільки горя, чим ми всі один одного ранимо – з гріхом, з нашими пристрастями. Він створив Свою Церкву, де нам дається для цього сила благодатна. Відкрив нам, що невидимий ворог, який підштовхує нас на всякий гріх, на всяке зло, перемагається лише молитвою і постом.

Але ми не слухаємо Бога, а слухаємо свого ворога, який усіма силами старається вибити з наших рук саме цю непереможну зброю – молитву і піст. І ми стаємо перед ним обеззброєні. А далі з нами можна робити все, що завгодно.

Святі отці кажуть, що в кожному гріху диявол бере участь. Тому з кожним із нас постійно відбувається те, чого ніхто з нас не хоче.

Хіба п’яниця хоче бути горем для сім’ї? Для самого себе? Чи наркоман? Але він сам із собою нічого зробити не може. Не лише із собою, але й зі страшною невидимою силою, яка його заманює в ці пастки.

Хіба той, хто вибирає з цілого світу собі подругу життя, справляє з нею щасливе весілля, хоче стати для неї зрадником? Залишати її в сльозах, позбавити її в один момент головної опори в житті, бути причиною глибокої трагедії в її долі?

Хіба він має намір кидати своїх маленьких дітей, які потім не побачать тата, можливо, ніколи не зрозуміють, чому їхні найближчі люди – мама і тато – раптом стали один одному чужими людьми? І з мамою тепер буде жити інший дядя, а тато буде жити з чужою тьотею.

Але навіть і це все зробивши і поламавши, він може вважати, що вчинив єдиним можливим, ледь не найкращим способом. Тобто буде сам себе вважати цілком хорошою людиною (ось і мета ця без Церкви, без зусиль начебто досягнута).

Чому?

Бо в цих обставинах він, мовляв, і не міг вчинити по-іншому. Він вчинив відповідно до тих думок, які приходили йому в голову – він не дивився на дії, які він чинить. А думки були нібито дуже розумні, навіть порядні: “Я ж люблю іншу людину, сім’ю можна будувати лише на любові, любов – це головне, так і християнство вчить… Я ж хотів, я старався, я терпів – але не вийшло, ну що ж тут поробиш? Навіщо одне одного мучити? Вона сама мені говорила: “Я втомилася від твоєї нескінченної брехні, втомилася обманювати дітей, краще йди куди хочеш, я так більше не можу”. Ну, я просто виконую її прохання. Так що все вирішується за нашим спільним бажанням. Ми обоє хороші люди, але не зійшлися характерами, обоє помилилися.

Ми і не любили ніколи один одного, вона сама мені це сказала. Але життя не закінчується… Я тільки тепер дізнався, що таке справжня любов. Хіба я не маю права на свій кусочок щастя? А діти? Ну що ж, діти, їм теж мир потрібен, вони теж втомилися від наших скандалів. Вони мене зрозуміють, я їх не залишу, буду їх відвідувати, якщо вона дозволить, буду про них турбуватися – по можливості, звичайно…”

Одним словом – біда! Диявольський тріумф.

Багаторічне життя без Бога, без Церкви, без молитви, без покаяння, без боротьби з гріхом. Безвільність у думках. Життя з телевізором, Інтернетом, палінням і алкоголем, у дусі світу цього, у його уявленнях та ідеалах, серед розпусти в пресі, рекламі, одязі, літературі, музиці – усе проти сім’ї!

Світ ображається та осуджує всіх і все, хоча ніхто від цього кращим не робиться. Навпаки, лише гріхів більше. А в духовному християнському житті люди каються у своїх гріхах, моляться, смиряються перед обставинами, терплять один одного – і отримують у всіх труднощах реальну користь і для себе, і для оточуючих. І зло відступає.

Євангельський світогляд вчить у всьому звинувачувати себе, а всіх інших виправдовувати.

Євангельський світогляд вчить у всьому звинувачувати себе, а всіх інших виправдовувати.

Вважати, що в кожному інциденті є частина нашої вини. Чия частина більша – це тільки Господь знає. Наша справа – каятися у своїй долі. Тоді може повернутися мир у сім’ю.

Світський світогляд вчить себе в усьому виправдовувати, а всіх інших звинувачувати. Тоді миру не буде. При євангельському світогляді люди жаліють одне одного, допомагають один одному вийти з біди. Розуміють, що вони, поєднавшись, склали в одне-єдине не лише радощі один одного, але й прикрощі. Що в них спільний невидимий ворог, який прагне всіх розділити і передусім найближчих людей.

Євангельський світогляд вчить, що головне щастя людини – це чиста совість перед Богом і людьми. А вона буває тоді, коли зло від нас не виходить, яку би прикрість ми не терпіли від інших.

Євангельський світогляд вчить, що головне щастя людини – це чиста совість перед Богом і людьми. А вона буває тоді, коли зло від нас не виходить, яку би прикрість ми не терпіли від інших.

Євангельський світогляд каже: які можуть бути думки про когось ще, якщо ви Богом повінчані назавжди, якщо у вас діти?! Якими б ці думки не здавалися спочатку невинними, проте підлесливими, приємними нам – про те, наприклад, що з однією співробітницею на роботі у вас дивовижно співпадають погляди, вона тебе в усьому розуміє, співчуває твоєму нелегкому сімейному життю… Гнати потрібно ці помисли, як найлютішого ворога, який грюкає у двері та вікна вашого сімейного вогнища, готовий зруйнувати його, зірвати дах і розметати стіни, увірватися холодним вітром і позбавити всякого спокою і тепла. Гнати з порогу, не відчиняти ні двері, ні кватирки. Гнати з порогу будь-які думки проти сім’ї.

Ніяких знаків уваги, ніяких зустрічей. Ніяких “запасних варіантів”. Бігти від усього цього, як від вогню.

Не виходить – змінювати роботу, навіть, можливо, виїхати в інше місто. Втрачати в кар’єрі, у грошах – для сім’ї, для долі кожного з вас і всіх разом, для вашої вічної долі це набагато менша втрата! А головне – молитися, молитися і молитися, доки все це не відійде, з Божою допомогою, доки це все не ввійшло в серце, у душу. Бути цілковито відвертим перед своєю совістю, перед Богом.

Євангельський світогляд знає, що людина є слабкою та грішною, і їй потрібно постійно трудитися над своєю душею, щоб не потрапляти в численні пастки, які диявол розставив для кожного з нас.

Преподобний Антоній Великий говорив:

– Я побачив усі сіті диявола розпростертими поверх землі. Побачивши їх, я зітхнув і сказав: “Горе роду людському! Хто зможе звільнитися від цих сітей?” На це мені було сказано: “Смиренномудрість спасає від них, і вони не можуть навіть доторкнутися до неї”.

Смиренномудрість береже, як пильний прикордонник, територію нашого серця, нашої сім’ї.

Краще, звичайно, мати постійний благодатний захист, який забезпечують регулярне відвідування храму, щоденна домашня молитва, постійна сповідь і причастя. Але якщо ворог уже напав, залишається відбиватися від нього з Божою допомогою – до перемоги. Хреститися якомога частіше, бити поклони, смирятися. Не йти, а бігти до церкви, каятися.

Відбиватися рішуче від будь-якої гордості у своєму серці, від будь-яких образ, думок, які хоч в якійсь мірі ведуть у сторону зради жінки і дітей, що б там не було – доки не звільнишся від всього цього повністю. Доки Господь не визволить.

Доки не опам’ятаєшся і не скажеш собі: “Як я міг не подумати про найпростіше: а як же вона, моя обранка, мої діти? Як вони будуть жити? Що вони будуть думати? Чи не зашкодить їм це? Чи не буде це поганим прикладом на все життя? Як я міг?! Жахливо! Який же я покидьок! Як легко я можу стати зрадником – і кого?! Найближчих, найдорожчих мені людей, які лише на мене одного надіються, які від мене залежать, для яких я незамінний, які мене люблять! Та мені лише за те, що я це все вважав можливим, потрібно каятися до кінця своїх днів. Господи, прости і допоможи!”

І тут, найімовірніше, прийде інша думка: “А якже вона?.. Та інша? Як я їй усе це скажу? Що з нею буде? Вона ж мене також любить, вона вже надіялася, у мене вже перед нею є зобов’язання… Я і тут буду зрадником! Її теж шкода. Вона хороша людина… Що робити?!”

Мета диявола – загнати людину в пастку, в уявну безвихідь і довести до відчаю, аж до думок про самогубство.

Мета диявола – загнати людину в пастку, в уявну безвихідь і довести до відчаю, аж до думок про самогубство.

Думка про самогубство – завжди від диявола, завжди брехня. Ніби ти себе вб’єш – і все закінчиться. Ні, не закінчиться, душу не вб’єш. Почнеться найстрашніша мука, до того ж вічна. Що робити?

Каятися, молитися Богу, йти до церкви.

Виходів у Бога з будь-якого становища – безліч.

Без молитви людина безпомічна.

Вона навіть зі своїми думками і почуттями нічого не може зробити.

Знову смиритися: “Так, вона – хороша людина, але я тут до чого? Куди я зібрався? Я – такий, який я є? Щоб і там, на новому місці, після залишеного тут попелища, нова жінка і нові діти жили зі мною, як на вулкані, бо я в будь-який момент можу подумати так само, як я думав тут, доки Господь не визволив мене від цього запаморочення? Бо я можу бути рабом будь-яких думок і почуттів, які лише прийдуть мені в голову і серце, а не рабом Божим?”

Хто, крім Бога, допоможе нам, бідним людям, коли ми своїми гріхами зав’язуємо всі ці вузли особистого життя? Хто їх розв’яже? Куди ще йти зі справою душі, як не до церкви?

І люди, слава Богу, йдуть. І стільки горя приносять сюди… І говориш їм: хоч тепер почніть ходити по-справжньому, тому що все це можна лише відмолити. Кайтеся у своїх гріхах, усім іншим прощайте. Вирішіть почати нове життя, передусім стосовно Бога – це головне в тому, як ми живемо.

Говориш – вони, буває, послухають, поплачуть, можливо, навіть прийдуть до сповіді, причастяться, Господь дасть якесь полегшення, інколи явно і відчутно допоможе. Але, на жаль, найчастіше, ставлення до Бога, до Церкви залишається майже таким самим, як і було. Бо немає звички до церковного життя, є звичка надіятися на себе, на своє розуміння.

Потрібно виробляти церковну звичку. Потрібен час, потрібна постійність, потрібне старання, потрібна вірність Богові і Церкві завжди, кожен день і годину, що б там не було.

Потрібно виробляти церковну звичку. Потрібен час, потрібна постійність, потрібне старання, потрібна вірність Богові і Церкві завжди, кожен день і годину, що б там не було.

Якщо не будеш жити життям духовним постійно, не будеш приймати всього, що в церкві нам щедро подається, то як ти будеш спасатися від диявола, який постійно старається поневолити людину? Диявольська сила сильніша за людську. Але сила Божа незрівнянно сильніша за диявольську.

ПРИЙОМ ТРИДЦЯТИЙ: “Я ХОДИВ ДО ЦЕРКВИ, МОЛИВСЯ, СТАВИВ СВІЧКИ, АЛЕ ВСЕ ОДНО НІЧОГО НЕ ЗМІНИЛОСЯ. БОГ МЕНЕ НЕ ПОЧУВ”

Це так здається – що нічого не змінилося. Якщо б ми не молилися, було б ще гірше. Господь, можливо, зберіг нас від якихось бід. Жодна молитва не буває без наслідків – ми просто можемо їх не бачити.

Коли ми звертаємося до Бога, коли ми спілкуємося з ним, ми вже змінюємося. А це – головна зміна, якої хоче Господь, найпотрібніша для нас.

Ми хочемо, щоб змінювалися обставини навколо нас. А Господь хоче, щоб змінювалися ми. Для Нього головна обставина – це сама людина, її душа.

Господь інколи не квапиться виконати наші прохання не тому, що до нас байдужий, а тому, що ми не просимо того, що нам справді потрібно. Або тому, що хоче укріпити нас у молитві, у терпінні, у постійності віри в Нього. Або тому, що чекає нашого покаяння, хоче, щоб ми відчули свою вину за ті скорботи, що з нами відбуваються, нашу недостойність отримати від Нього нові милості, щоб ми відчули цінність добра.

Господь інколи не квапиться виконати наші прохання не тому, що до нас байдужий, а тому, що ми не просимо того, що нам справді потрібно. Або тому, що хоче укріпити нас у молитві, у терпінні, у постійності віри в Нього. Або тому, що чекає нашого покаяння, хоче, щоб ми відчули свою вину за ті скорботи, що з нами відбуваються, нашу недостойність отримати від Нього нові милості, щоб ми відчули цінність добра.

У будь-якому разі від Бога може походити лише благо.

Коли ми звертаємося до Бога, ми хочемо, щоб Він негайно виконав усі наші прохання. Але ж самі ми так не робимо.

Господь дав нам заповіді, дав Євангеліє, дав настанови святих отців, дав проповідників Його істини – усе для нашого блага. Він довів нам Свою безмірну Любов, постраждав за нас на Хресті. Але ми Його не слухаємо.

Наша увага майже постійно віддана ворогу роду людського, в якого одна ціль: погубити наші душі навіки. Ми від нього приймаємо “інформацію”, пробуємо дізнатися від нього навіть про життя церковне… Цікавимося його “новинами”: вбивствами, катастрофами, плітками про чиєсь приватне життя, цікавитися якими непристойно. Слухаємо його “музику”, приміряємо на себе його гороскопи, його моди… А ще йдемо до екстрасенса, до бабки-ворожки, до “нетрадиційного цілителя”, до “провидиці” – тобто прямо до його слуг.

Нехай там, якби ми лише самі не ходили до церкви. Але ми й дітей туди не носимо, не водимо. Нехай там, якби ми самі вдома не молилися, не постилися, не мали б, як заведено було в кожній нашій оселі, красного кутка з іконами – тепер майже завжди зайнятого “антиіконою” – телевізором. Але ми й дітей цього не вчимо. А то й просто ведемо їх в іншу сторону. Тому їх майже немає в храмах у найвідповідальніший період їхнього життя – підлітковий.

А світ і диявол – князь світу цього – працюють на повну потужність, і головна їхня ціль – відвернути дітей від Бога.

Для наших бідних дітей сьогодні підготовлені “дитячі страви”: “дитяче радіо”, “дитяча мода”, “дитяче телебачення”, начебто абсолютно дитячі мультфільми – усі ці “чебурашки” “лунтікі”. У книгах – всеможливі “шкідливі поради”. Журнали начебто для дітей під назвою “Людина-павук” “Монстри-прибульці”. Але все це – проти дітей.

Ну, а далі, зрозуміло, батьківські сльози. У кожному храмі це є, до кожного священика звертаються з проханнями помолитися за дітей, що збилися зі шляху.

Але де ж ми були раніше?

Де завгодно, тільки не в церкві.

Що може бути кориснішим, поживнішим для людських душ, аніж краса нашого православного храму, нашої церковної служби, яку зберегли для нас наші предки, зокрема ціною життя свого?

Як радіє чиста дитяча душа спілкуванню зі святинею в храмі! Як милує діточок дивний образ Богоматері з Немовлям-Христом на руках… Як вони любуються палаючими свічками, як вони цілують ікони, хрест Христовий… Та ще буває прикладають до ікон своїх ляльок – хочуть і їх долучити до святині. І це зрозуміло: душа створена Богом, і до Бога, Творця свого, тягнеться. Знає, що кращого від Бога, добрішого, ріднішого немає для неї нічого. Знає – ще не затьмарена гріхом. Господіь так і сказав нам про дітей: “…облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене…” ⁹Мф. 19:14.

У церкві діти бачать добрий приклад. По телевізору, вдома – на жаль, часто протилежний. А приклад – найсильніший засіб виховання, сильніший, ніж слова.

Найкраще, що ми можемо зробити для дітей, – це якомога частіше приносити, приводити їх до храму, причащати Святих Христових Таїн, молитися за них.

Найкраще, що ми можемо зробити для дітей, – це якомога частіше приносити, приводити їх до храму, причащати Святих Христових Таїн, молитися за них.

У церкві видно: діти, які постійно причащаються, – це інші діти. Спокійні, мирні. Тим більше, якщо причащаються самі батьки. Та ще якщо вони вінчані. Протоієрей Миколай Гур’янов казав: “Як мені шкода невінчаних!” І діточок їхніх, звичайно, шкода…

Дітям потрібні прості добрі іграшки – зайчики, ведмежатка. Спілкування з живим світом – таким, яким його Господь створив. Чисті, корисні книжки: “Колобок”, “Ріпка”, “Що таке добре і що таке погано?” Як би важко дитина, не дай Боже, не захворіла, у жодному разі не можна піддаватися паніці і нести її до бабусі, яка замовляє, яка, мовляв, “теж молиться”, “така божественна, у неї кімната вся в іконах”. Усе це – маскування. В якої бабусі стільки ікон, скільки в храмі? Яка бабуся має таку силу, яку дає Господь у Своїх Таїнствах? І там – не Божа сила, там добра не буде.

Уявіть собі, прийшли ви до лікарні, а вам бабуся-гардеробниця каже:

– Бачу, бачу, чим хворієте. Ану, ходіть сюди, я вам зараз ножичком зроблю операцію – і будете здорові.

Ми від такої бабусі шарахнемося в сторону, ні за що не довіримо їй своє тіло. Звернемося до лікаря, спеціаліста. А душа наша набагато складніша і набагато важливіша для нас.

Усі духовні питання потрібно вирішувати тільки в Православній Церкві, з православним священиком.

А якщо помилялися – двері храму завжди відкриті, наскільки б ми далеко не відходили від Матері-Церкви, від Бога, Він зі Своєї безмірної любові завжди нас прийме, якщо покаємося, якщо навернемося до Нього. Святі отці говорять: “Немає гріха, якого не можна простити, крім нерозкаяного”.

ПРИЙОМ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ: “А ХТО ЗНАЄ, ЩО ВСЕ ЦЕ – ПРАВДА? Я НЕ МОЖУ ВІРИТИ НА СЛОВО. ЯКЩО Б Я САМ ПОБАЧИВ ЯКЕСЬ ЧУДО…”

Безбожники в XX столітті старалися повністю покінчити з вірою, Церквою. Вбивали священнослужителів, віруючих, вилучали найменшу згадку про Бога з книг, зі всього життя, виховували дітей у повному безбожжі з дитячого садка, зруйнували, здається, усе релігійне, що можна було зруйнувати. Здавалося, віра, Церква – усе це вже в минулому. Але Господь повелів – і все воскресло в ще більшій красі: і монастирі, цілковито зруйновані, і храми, і книг почало виходити православних ще більше, ніж раніше, і фільми з’явилися, і радіо-, телепередачі… І віра в народі живе, і до Церкви приходять постійно нові і нові люди.

Чи це не явне чудо Боже?

ПРИЙОМ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ: “АЛЕ Й У ТИХ, ХТО ДО ЦЕРКВИ ХОДИТЬ, БУВАЮТЬ І НЕЩАСТЯ, І ХВОРОБИ”

Бувають. Але не тому, що вони ходять до церкви. Навпаки, преподобний Амвросій Оптинський казав: “Якщо не будете до церкви ходити, будете хворіти”.

Господь не звільняє нас від усіх труднощів, від усіх хвороб, навіть від смерті. Церква Божа допомагає людині визволитися від головної біди – від вічної погибелі душі. Зі смертю життя наше не закінчується, а починається наше головне життя – вічне. І тільки в Церкві можливе вічне спасіння.

ПРИЙОМ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ: “ДОКИ ЖИВЕМО, ПОТРІБНО ЖИТИ, А НЕ ДУМАТИ ПРО СМЕРТЬ”

Те, що Церква більше думає про смерть, ніж про життя, це теж диявол видумав. Він засудив усіх нас до вічної муки, від якої прийшов визволити нас Христос Спаситель. А Церква, заснована для цього Господом, думає і говорить не про смерть, а про життя вічне.

Для віруючої людини смерть тіла – це не кінець життя. Душа продовжує жити і після розлучення з тілом. Вона переходить в інше життя, життя безсмертне. Отже, тільки життя в Церкві і може дати нам справжнє, нескінченне, вічне життя, насіння якого ми сіємо тут, на землі, під час цього швидкоплинного тимчасового життя.

Для віруючої людини смерть тіла – це не кінець життя. Душа продовжує жити і після розлучення з тілом. Вона переходить в інше життя, життя безсмертне. Отже, тільки життя в Церкві і може дати нам справжнє, нескінченне, вічне життя, насіння якого ми сіємо тут, на землі, під час цього швидкоплинного тимчасового життя.

А ми вважаємо, що суєта, яка наповнює наше теперішнє життя, і є її сенсом, і є всім нашим життям. Усі кудись несемося… Куди?..

У майбутньому житті вже не будемо про це думати, переживати. Не будемо жити за своєю волею.

Якщо, не приведи Господи, до пекла потрапимо, там нас точно ніхто не буде питати, чого ми хочемо. А якщо, дай Боже, до раю, – то там наша особиста свобода не буде потрібною, там ми не будемо бачити в ній ніякого щастя, бо ми матимемо незрівнянно більше, безмежне щастя – творити волю Божу.

Преподобного Серафима Саровського, який ще в цьому житті побував у раю і потім повернувся, запитували:

– Отче, усі ж люди грішні. Чому одні підуть до раю, а інші – до пекла? Яка між ними різниця?

Преподобний відповів:

– Справа в рішучості.

Наважишся: “Що б там не було, буду старатися не грішити. Буду до церкви ходити, Бога просити. Не виходитиме – каятимуся. І знову старатимуся жити від гріха подалі”. Такого грішника Господь помилує. А того, хто відкидає двері спасіння, хто каже: “Один раз живемо, все одно помремо, бери від життя все, там все одно страждатимемо, то хоч тут повеселімося”, – такий сам уже все вирішив, що з ним поробиш? Господь, кажуть, насильно не спасає.

Ще жодна людина не уникнула смерті від того, що старалася про неї не думати.

Необхідно готуватися до майбутнього життя. Необхідно тут так з’єднатися з Христом, щоб не розлучитися з Ним ніколи.

Теперішнє життя тоді і стане істинним життям, сповненим великого сенсу і найбільшої – пасхальної – радості.

Тому ми і святкуємо так урочисто наше головне та улюблене свято – Паху Христову.

У пасхальну ніч, у ці найрадісніші хвилини року, у наших радіючих храмах ми вихваляємо Воскреслого Господа, що Своєю смертю смерть подолав, і в усій вселеній дзвенять прекрасні слова божественного Іоана Золотоустого: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, пекло, перемога? Воскрес Христос – і ти повалене! Воскрес Христос – і попадали демони! Воскрес Христос – і радіють ангели! Воскрес Христос – і життя триває! Воскрес Христос – і немає жодного мертвого в гробі! Христос, що воскрес із мертвих, став початком померлих. Йому слава і держава на віки віків. Амінь”.

Так, багато в диявола прийомів, за допомогою яких він намагається не пустити нас до церкви. Ось як старається! І це ще не все. Отже, справа вартісна, якщо ворог роду людського так старається. Тому і нам потрібно не піддаватися на жоден із його прийомів, поставити фільтр у себе в голові для будь-яких думок проти церкви, усі перешкоди подолати – і все-таки прийти до храму, чого б нам це не вартувало.

Усі ці думки не називають реальних причин того, чому не потрібно було б ходити до церкви. А є лише думками. І думки ці – від диявола. А він ніколи правди не говорить.

Якщо ж він придумає ще тридцять три причини, чи триста, чи скільки завгодно – у нього їх заготовлено на всякі смаки, тільки б вони здавалися нам вартими уваги, тільки б вони вірили йому, а не Богу, не Матері-Церкві, – то все одно нам потрібно їх відкинути, викривши одним-єдиним прийомом: від Церкви думка відводить – отже, вона від лукавого.

Якщо ж він придумає ще тридцять три причини, чи триста, чи скільки завгодно – у нього їх заготовлено на всякі смаки, тільки б вони здавалися нам вартими уваги, тільки б вони вірили йому, а не Богу, не Матері-Церкві, – то все одно нам потрібно їх відкинути, викривши одним-єдиним прийомом: від Церкви думка відводить – отже, вона від лукавого.

Тому, якщо ти до церкви не ходиш або рідко ходиш, то придивися, на чому тебе ворог обманює. І відкинь це, бо це від нього йде, а він уже точно нічого доброго не порадить.

Усі ці “аргументи”, які лукавий нам підкидає, і якими ми, на нещастя, керуємося в житті, – перед Богом, Який буде нас судити, будуть нічим. На Суді Христовому ми побачимо все таким, яким воно є насправді, без усякої диявольської ідеології. І побачимо ясно, що вони були самі по собі, а правда життя – сама по собі.

Тому будемо вчитися відкидати їх і жити просто та щиро – за Євангелієм, за совістю.

Підемо до Бога, підемо до храму, що б там не було. Така воля Божа. А вона – блага і досконала.

Священник Миколай Булгаков

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)