Богородична Пасха – душа на руках Божих

Свято Успіння Божої Матері. Цього дня померла Богородиця. Людина померла, спочила. Але хіба це сумне свято? Зовсім ні.

Успіння – літня Пасха, свято тихої радості, лагідних веселощів, тиші невимовної. Пасха Богородична.

Успіння – літня Пасха, свято тихої радості, лагідних веселощів, тиші невимовної. Пасха Богородична.

Пасха в сяйві живої небесної блакиті. Тільки на Успіння ця радість особлива. Якщо на Пасху все пронизане якимсь “здоровим шаленством”, то свято Божої Матері якось виключно тихе й мирне, це радість тиші та заспокоєння. Світло Успіння заспокоює, заколисує.

А який дивний образ – ікона Успіння Богородиці! У центрі – на смертному одрі – Мати Божа, навколо – апостоли, дивним чином покликані “від кінців землі”, а над тілом Богоматері – Христос у таємничому й царственому сяйві – владно розірвав час і потіснив простір – він ніби відшарувався, відокремився навколо фігури Спасителя.

Час осів, відступив. І звідти, з вічного сяйва слави й тріумфу Життя виглядають цікаві ангели, несподівано з Царства Вічності, ставши свідками події в часі.

Чи знайдеться художник з очима, звичними до царственої блакиті вічності, ізограф, який посміє передати те, що побачив безтілесний дух – ангел, що дивиться звідти, – з Царства Божого, з-за спини Христової?

От він підвівся навшпиньки і – захопило раптом дух від побаченого! – як час прорвався у вічність, і вічність пролилася в час – водоспад, що обернувся назад, впав вверх усією своєю силою.

В ангелів широко розкриті очі: ангел – увесь зір, він сам – втілений подив, зрячий крик захвату, літаючий тріумф. У рамці опалого часу, у сяйві слави Небесного Владики – апостоли, скромний одр із тілом Богоматері, а по той бік одру – я, якого заманив іконний простір, – мені не сховатися від гострозорого херувиму!

Але йому звідти, з-за спини Христової, зовсім не видно те, що примушує мене – лише людину, що захоплена дивом ікони, замовкнути, молитися без слів і прохань – просто дякувати.

Над тілом покійної Матері стоїть Божественний Син і у Своїх руках тримає душу Пречистої Діви – і ці ніжні руки, і душа в дитячих пелюшках – у самому центрі ікони. Чи приймає Він душу, яка залишила тіло, чи посилає Він створений дух у тіло Матері, яка ще не народилася, чи тримає Він у Своїх чуйних обіймах душу Тієї, яка зараз тікає з Ним в Єгипет, шукає по спекотливому Єрусалиму зниклого отрока, лагідно стоїть біля Хреста? Адже це – вічність, у ній – усе, у ній – УСЕ! І – печать на вуста!

Але – дитина на руках у Бога! – найважливіший образ, найбільш втішний знак: дар Успіння – руки Божі, які дбайливо тримають людську душу.

Ікона Успіння – це ікона раю яким він є. Душа на руках Божих – це і є рай, бо Отчі руки – найбезпечніше місце у всесвіті – люблячі руки, руки, які знають мене так добре, як може знати Творець і Майстер.

Ікона Успіння – це ікона раю яким він є. Душа на руках Божих – це і є рай, бо Отчі руки – найбезпечніше місце у всесвіті – люблячі руки, руки, які знають мене так добре, як може знати Творець і Майстер.

Запитайте мудрого пророка Ісайю. Він знає безліч таємниць. От він кричить до Бога: “Господи, Ти – Отець наш; ми – глина, а Ти – творець наш, і всі ми – діло руки Твоєї”¹(Іс. 64:8). І так просто англійською: “You are our Father; we the clay and You our potter”.

Дуже втішно чути, як Бога називають Поттером, нашим великим і люблячим Гончарем.

Дуже втішно чути, як Бога називають Поттером, нашим великим і люблячим Гончарем.

Хто виліпив ці щічки, цей смішний ніс, ці вуха, як у слоненяти – Боже, я дивлюся на себе в дзеркало і хвилююся через те, що ось це обличчя, ці плечі, ці руки – усе моє тіло пам’ятає тепло Твоїх рук. Кожну кісточку мого тіла Ти знаєш: на кожній – печать Твого дотику.

Яке воно дивне – моє тіло! Мені завжди подобалося малювати найкрасивіше – обличчя та руки, але руку людини так важко зображувати – цілих п’ять пальців! – і такі смішні, і такі красиві. І навіщо нам так багато пальців?

Долоньки малюків, ці рожеві пальчики, що ніби сміються, міцні, як з бронзи, руки юнаків, спокійні працелюбні руки чоловіків і святі руки матерів, руки, що вміють співчувати.

Руки – продовження очей, вони вміють плакати поряд з нещасним, вони розмовляють, і – Боже! – як багато вони уміють пам’ятати. І ці руки Ти ліпив сам – кожному свою долоньку – неповторну, яка є тільки в мене. Ти морочився з кожним. Але ця глина замішана на Твоїх, Боже, сльозах.

Душа може зачерствіти, вкритися кіркою бездушності, серце не відгукується жалістю, розум робиться жорстоким, а тіло, це грубе тіло, цей нерозторопний слуга – він пам’ятає Тебе, Твої дбайливі пальці – шкіра зберігає відбитки Твоїх дотиків, рішучих мазків – відійшов на крок, подивився знизу, підморгнув, посміхнувся, прибрав зайве, поправив і знову відступив, повернув до світла – цьому Художнику подобалося заморочуватися зі мною, Він не боявся вимаститися в мені – я точно знаю, я якось пам’ятаю Його копітку роботу – шкірою пам’ятаю.

Але в’яне тіло, остигає світ, гасне його вогонь – із мене витікає моє життя. Смерть – це не делікатна старенька, а зухвалий і впевнений вибивала, і він одного дня виб’є мене з цього затишного та рідного потоку. Я вивалюся з цього світу, вислизну з буття.

Мені дуже страшно, але я полечу. Почну падати. Вниз або вгору?

“Падати вгору не так вже боляче”? Як нав’язливий і рідний страх у пам’яті від дитячих хвороб: падаєш вниз нестримно й довго, і ніяк не можеш впасти зовсім, остаточно, і моторошно так, що зіщулюєшся весь, примушуючи себе прокинутися, повернутися в дійсність, нехай темну й хвору, але з тяжінням і твердим ґрунтом без стін, що розсовуються, та бездонних колодязів. Але я знаю, що падаю не один.

Усе – летить – нестримно і боязко, передчуваючи, тривожно пригадуючи, що летить на світло, летить до тепла, до тепла Твоїх рук, Господи.

Страшно падати.

Моторошно відпускати в це падіння улюблених. Але – Богові можна довіряти. Кому ж ще, як не Йому? Він підхопить мене там – з того боку, звідки виглядають окаті херувими, де є крилатий лев і мудрий літаючий віл, наповнені очима і подивом, який не тамується.

Моторошно відпускати в це падіння улюблених. Але – Богові можна довіряти. Кому ж ще, як не Йому? Він підхопить мене там – з того боку, звідки виглядають окаті херувими, де є крилатий лев і мудрий літаючий віл, наповнені очима і подивом, який не тамується.

Нехай дивляться. Вони такі славні! Я впаду в найдобріші на світі руки. Довгий, страхітливий політ.

– Страшно?

– Немає слів.

– Просто просися на ручки.

Архімандрит Сава(Мажуко)