Чому люди зазнають сьогодні стількох страждань?
— Герондо, чому люди зазнають сьогодні стількох страждань?
— Через любов Божу. Ти, будучи черницею, встаєш рано-вранці, виконуєш своє чернече правило, молишся по чотках, твориш поклони тощо.
Для людей мирських ті труднощі, через які вони проходять, це їхнє правило, їхній канон. За допомогою цих труднощів і страждань люди очищаються.
Для людей мирських ті труднощі, через які вони проходять, це їхнє правило, їхній канон. За допомогою цих труднощів і страждань люди очищаються.
Ці страждання приносять їм більше користі, ніж мирське безтурботне життя, яке не допомагає їм ні наблизитися до Бога, ні відкласти на небесний рахунок духовні заощадження. Тому люди мають приймати скорботи й спокуси як подарунки від Бога.
Благий Бог, бажаючи, щоб Його діти повернулися до Нього, як Добрий Батько виховує їх за допомогою випробувань.
Він робить це від любові, від божественної доброти, а не від злоби й не від мирської законницької справедливості.
Тобто, бажаючи спасти Свої творіння, бажаючи, щоб вони успадкували Його Небесне Царство, Бог допускає їм випробування.
Він робить це для того, щоб людина почала боротьбу, здійснила подвиг і склала іспити на терпіння в болю, так, щоб диявол не міг сказати: “За що ж Ти даєш їй винагороду або як же Ти її спасаєш? Вона ж бо не трудилася”.
…бажаючи спасти Свої творіння, бажаючи, щоб вони успадкували Його Небесне Царство, Бог допускає їм випробування. Він робить це для того, щоб людина почала боротьбу, здійснила подвиг і склала іспити на терпіння в болю, так, щоб диявол не міг сказати: “За що ж Ти даєш їй винагороду або як же Ти її спасаєш? Вона ж бо не трудилася”.
Життя земне Бога не цікавить, Його цікавить життя майбутнє. Насамперед Він піклується про наше майбутнє життя й тільки потім — про життя земне.
— Герондо, але чому Бог одним людям посилає багато випробувань, а іншим не посилає зовсім?
— Що говорить Святе Письмо? “Кого любить Господь, того карає...”.
Приміром, у якогось батька восьмеро дітей. П’ятеро живуть в домі з батьком, а троє йдуть з дому й про батька забувають.
Якщо діти, які живуть із батьком, у чомусь вчинять провину, він може надерти їм вуха, або дати потиличник, або ж, якщо вони благорозумні, приголубити їх, дати шоколадку.
А ось ті, які живуть окремо від батька, не мають ні ласки, ні потиличника. Так само робить і Бог.
Людей, які живуть з Ним, і тих, хто має добре налаштування, якщо вони допускають погрішність, Він карає “потиличником”, і вони розплачуються за свій гріх. Або ж, якщо Він дасть їм більше “потиличників”, — накопичують собі небесну винагороду.
А тим, хто живе від Нього далеко, Він дає довгі роки життя, щоб вони покаялися.
Людей, які живуть з Ним, і тих, хто має добре налаштування, якщо вони допускають погрішність, Він карає “потиличником”, і вони розплачуються за свій гріх. Або ж, якщо Він дасть їм більше “потиличників”, — накопичують собі небесну винагороду. А тим, хто живе від Нього далеко, Він дає довгі роки життя, щоб вони покаялися.
Тому ми бачимо, як мирські люди роблять серйозні гріхи й, незважаючи на це, удосталь мають матеріальних благ, і живуть довгі роки, не зазнаючи скорбот.
Це відбувається за Промислом Божим — для того, щоб ці люди покаялися. Якщо вони не покаються, то в іншому житті не зможуть виправдатися.
Преподобний Паісій Святогорець. Слова
(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)
[…] Це нагадує таку картину: дитина йде до прив’язаного на ланцюгу звіра. Так і будь-яка людина, коли робить зло, то йде до цього прив’язаного звіра — демона й сама віддає себе в його зуби, а він її мучить. Тоді людина починає мучитися і страждати. […]
[…] як шкода тих людей, які не знають Бога. А ми, православні християни, щасливі, бо знаємо Бога. […]
[…] «Стільки страждань і заради чого?», – запитає сучасний обиватель, прочитавши житіє святих мучеників. «Хіба важливо як вірити в Бога? Головне – вірити». Подібне явище передбачив ще святитель Феофан Затворник. Спочатку з’явиться серед віруючих розділення невелике, потім – більше, а під кінець буде «що не голова, то своя віра». І породить цю кризу – байдужість до істини віри, самість, гординя, зарозумілість та егоїзм. І що далі, то більше буде подібних «вірувань». […]