Хрещені батьки “для галочки” – профанація таїнства

Про те, як бути справжнім хрещеним батьком/матір`ю та чому іноді це духовно небезпечно й краще взагалі ними не бути — розмірковує намісник Київського Троїцького Іонінського монастиря архієпископ Обухівський Іона (Черепанов).

***

— Владико, наближається день народження мого похресника, і, збираючись у гості, переживаю, що дуже рідко його бачу та ніколи не вожу до Причастя. Відчуваю свою відповідальність і провину, але не можу зрозуміти, за що саме я відповідаю та в чому винна.

— Це якраз той випадок, коли важливим є не результат, а процес. Господь кожну людину веде Своїм Промислом, і тільки Бог знає, чи спасеться душа похресника. Але на Страшному суді Він запитає хрещеного, що той зробив для того, щоб ця душа спаслася, і яких зусиль він доклав, щоб дитина стала православним християнином і успадковувала життя вічне.

Ну і, крім того, треба розуміти, що функція хресного не полягає в тому, щоби водити на Причастя.

— А в чому тоді? Роль хрещених зараз настільки розмита, що взагалі незрозуміло, що вони мають робити.

— Дуже цікаве питання. У моїй практиці був випадок, коли молоді батьки звернулися з проханням хрестити їхню дитину.

Перед ними стояла проблема: жоден із родичів чи знайомих не підходив на роль хрещеного. «Ми зараз самі воцерковляємося, намагаємося жити православно, — пояснили вони. — Знаючи, якими є обов’язки сприймачів, ми розуміємо, що немає того, хто міг би взяти на себе ці функції. Всі наші друзі, родичі — хороші та добрі люди, але ніхто з них не живе церковним життям».

Батьки розуміли, що якщо візьмуть хрещених “для галочки”, це буде профанацією таїнства. І в цьому випадку я вважав за необхідне хрестити дитину без хрещених.

Ми знаємо, що немовлят хрестять за вірою тих, хто приносить їх до хрещення. Як правило, приносять батьки, і виховання в православ’ї, принаймні «основний контент», діти отримують теж у сім’ї. Хрещений бере участь у житті хрещеника вкрай рідко.

Єдиний відомий мені випадок з одним із братії нашого монастиря. У період воцерковлення йому дуже допомагала хрещена жінка. Вона реально попрацювала, щоб він ступив на шлях до Христа, і справді повністю виконала ті функції, які має нести хрещена. Але це, повторюю, єдина подібна історія.

Але, звичайно ж, краще дотримуватися практики, яка століттями існує в Православній Церкві: коли при хрещенні хрещений батько чи хрещена мати беруть на себе перед Господом відповідальність за те, що дитина виросте православним християнином.
— Що саме хрещеним батькам потрібно для цього робити?

— За статутом Православної Церкви, за стародавньою традицією, хлопчику дається хрещений батько, дівчинці – хрещена мати.

Зараз, як правило, у кожної дитини хрещених батьків двоє. А в деяких регіонах буває й кілька пар хрещених. Але це вже є людським привнесенням — люди просто хочуть поріднитися з родиною немовляти, що хрещається. Нічого спільного з православною християнською традицією це не має, і ніяк із духовної точки зору не обумовлено.

Взагалі, мій погляд, інститут сприйняття нашого часу глибоко й серйозно профанований ставленням до обов’язків хрещених батьків. Багато в чому вина за це лежить і на нас, духовенстві. Ми не приділяємо належної уваги роботі з людьми, які приходять до храму з бажанням назвати дитину.

До речі, у нашому Іонинському монастирі та у скиті в селі Нещерів під Києвом бесіда з батьками та сприймачами проводиться обов’язково. У Нещерові навіть декілька бесід — і з вінчаними, і з хрещеними, і ні похреститися, ні повінчатися не можна, поки люди не прослухають весь курс.

Деякі священники кажуть: «Та що курси! Вони тільки відштовхують, люди розвертаються та йдуть хрестити до храму, де ніхто не звертає на це уваги».

Нічого подібного. Як показує досвід, хрестяться та вінчаються дуже охоче й знайомим радять — мовляв, у такому храмі серйозно ставляться до таїнства, йдіть і ви охрестіть там.

Вина духовенства, що вона не працює з паствою у цьому напрямі, не пояснює завдання хрещених батьків, не застерігає від поспішної згоди ступати на такий духовно небезпечний шлях. Я справді вважаю, що ставати сприймачем духовно небезпечно.

– Чи можете пояснити, чому?

– Є кілька аспектів. В ідеалі батьки, які самі живуть церковним життям, запрошують православну людину хрестити їхніх дітей. У цьому випадку, звісно, відмовлятися навряд чи варто.

Так, це відповідальність, але ризик недоброї «відповіді на Страшному судищі Христовому» суттєво зменшується. Батько з матір’ю самі займаються вихованням, а хресний лише допомагає — дарує духовну літературу, їздить разом до паломництва.

Але коли православну людину запрошують бути сприймачем нецерковні люди, я завжди прошу дуже й дуже добре подумати. Наскільки близька вам ця сім’я, наскільки батьки лояльні до християнства, чи готові вони давати можливість реально брати участь у вихованні дитини? Найчастіше з’ясовується, що не готові: «Ну, ви хрестіть, а там побачимо…»

Тому потрібно як слід все зважити – адже це велика відповідальність, ви поручаєтеся перед Богом за це немовля.

Якщо через малодушність, або через непорозуміння, або з якоїсь іншої причини — можливо, з любові до цієї сім’ї — людина погодилася стати хресною, а їй потім кажуть: «Дякую, ваших порад нам не треба, ми самі виховаємо свою дитину в тих традиціях, які вважаємо за потрібне», — у такому разі завдання сприймача – вдень і вночі, наскільки під силу, молитися за хрещеника. Поминати на ранкових та вечірніх молитвах, подавати записки на літургію. Намагатись заповнювати відсутність спілкування фізичного спілкуванням молитовним.

— Що робити, якщо хрещеник росте поза Церквою, не причащається?

— Намагатися говорити з батьками, пояснювати, докладати всіх зусиль для того, щоб вони дали можливість спілкуватися з дитиною на цю тему.

Щодо причастя дітей мені близька думка протоієрея Олексія Умінського, який вважає, що дитина має причащатися разом із батьками. Це і я говорю всім, хто підносить немовля під благословення.

Якщо батьків запитати, навіщо вони причащають дітей, більшість відповість — «щоб Господь дав благодать, щоб дитина з’єдналася з Господом, приймаючи Його Тіло й Кров».

Але, вибачте, а вам самим, що благодать не потрібна? Ви не потребуєте приєднання до Тіла та Крові Христової?

Діти сприймають лише особистий приклад, і, як показує багаторічний досвід, хоч би скільки віруючі бабусі носили немовлят до Пичастя, якщо тато з мамою від віри далекі, практично у 100% випадків дитина, як тільки стає самостійною, абсолютно про храм забуває.

Лише благодаттю Божою вже у свідомому віці вона може прийти до храму. Не повернутися — бо вона там, по суті, ніколи й не була: її вдома не виховували у вірі, вона не прокидався та не засинала з молитвою, не жила в християнській атмосфері. Тому й сказати, що вона повернеться до храму, не можна. Вона туди прийде.

Звичайно, Причастя немовляті потрібне. І якщо хресний візьме на себе працю та носитиме дитину до Чаші, це краще, ніж якби хрещеник жив взагалі поза таїнствами. Але наскільки це позначиться на його християнському вихованні, велике питання.

Тому важливо докласти всіх зусиль для того, щоб була можливість з дитиною спілкуватися. Не так, як це зараз прийнято, — коли хрещений приходить раз на рік на день народження, або на день Ангела, або на Новий рік, дарує якусь дурницю, обмінюється з хрещеником двома-трьома зворушливими фразами, відбуваючи таким чином обов’язок, і з чистим серцем йде.

Не спокушайтеся, це  так не діє. Така поведінка взагалі нічого спільного з християнством не має, навпаки, відбувається профанація взаємин сприймача і хрещеника, і за це доведеться відповідати перед Богом.

З дитиною потрібно спілкуватися, у тому числі на християнські теми, читати з нею християнські книжки, відвідувати разом храм.

Якщо ж це зустрічає категоричну відмову з боку батьків, тоді візьміть на себе подвиг молитви за хрещеника. Це важливо, тому що завдання хресного не дарувати дари, а до Христа вести.

— Багато хто соромиться «вантажити» розмовами про релігію та віру чи не має досвіду спілкування з дитиною на такі теми…

– Якщо все так складно, не треба погоджуватися бути хрещеними в нецерковних батьків.

Назвався грибом — лізь у кошик. Намагайтеся тепер, шукайте слова. Перед цим обов’язково помоліться. За благодаттю Божою, з Його розумінням прийде розуміння, як достукатися до дитини. До діла треба приступати тільки з молитвою, попросивши Господа допомоги.

— Питання щодо іншої ситуації. Багатьох із нас хрестили за радянських часів, коли батьки часто були проти, й бабуся з тіткою чи подружкою несли дітей до церкви на хрещення потай. Дитина виросла, воцерковилася, а хресні до храму так і не прийшли. Чи є обов’язки у віруючого хрещеника стосовно свого нецерковного хрещеного?

— У цьому випадку всі міняються місцями. І завдання того, хто в Церкві, поділитися благодаттю та радістю богоспілкування з тією людиною, яку Господь поки що не покликав. Хресник повинен намагатися допомогти своєму хрещеному прийти до нашого небесного Отця. Це не тільки бажано, але, як на мене, навіть обов’язково.

— Як це зробити? Люди у віці сприймають, як правило, «в багнети», коли «яйце починає вчити курку». Тим більше у духовних питаннях.

— Знову ж таки, приступати до справи треба, помолившись. Попросити у Господа допомоги, усвідомивши свою негідність, свою недалекість, нікчемність і безглуздість. Коли Господь дасть благодать? Коли зрозуміємо, що звертаємося до Нього, бо самі недужі.

Якщо людина хоче навчитися кататися на гірських лижах, але приходить до інструктора й починає розповідати, як він все добре вміє та інструктор йому потрібен тільки, щоб показати пару прийомів, зрозуміло, що при спуску з гори такий розумник наламає дров і травмується.

А коли є розуміння, що все, що я вмію, — це по прямій лижні ходити та скочуватися з гірки біля будинку, тоді інструктор починає як слід навчати, і все це призводить до конкретного результату.

Так само й ми — якщо змиримося, якщо усвідомлюватимемо, що ні на що не здатні — без Господа «не можемо творити нічого», тоді Господь Сам приходить на допомогу.

Обов’язково помолившись, подумайте, чим можна зацікавити дорослу людину в цьому сенсі. Запросіть його на екскурсію до храму чи подаруйте якусь книжку, брошурку.

Буває, якщо прямо запропонувати щось почитати, людина відмовиться: Як це? Я життя прожив, а тут якась сопля зелена надумала мене вчити…» У таких випадках може спрацювати «обхідний маневр» — колись десь на видному місці залишається або забувається якась книга, яка може зацікавити.

Часто люди похилого віку мають більше часу, і вони звичні до читання. Тому є ймовірність, що «забуту» книгу буде прочитано, і якесь зерно впаде на серце. Варіантів – маса, головне – подумати.

На когось, навпаки, може вплинути удар, що називається, в чоло, й людина опам`ятається.

У нас в Іонинському монастирі був один дідусь — хороша людина, чудовий слюсар, приходив, допомагав. Якось помітили, що він почав рідше з’являтися.  Виявилося, хворів, лежав у лікарні. І взагалі було видно, що людина потихеньку здає (за багатьма людьми похилого віку видно, що вони хилиться до заходу сонця).

Ми були з ним на дружній, короткій нозі, і я прямо його запитав: «Льоня, а ти взагалі в Бога віруєш?» — Ну так, вірю.

— Коли ж ти востаннє причащався?

— Ой, я і не знаю, коли.

— Якщо не причащатимешся, у пекло потрапиш.

—Точно?

— Сто відсотків…

— А як зробити, щоби причаститися?..

Людині вже під 80 було, довгі розмови ніколи вести. Я пояснив йому найпростіші речі, що він міг сприйняти. Зрозуміло, який із нього піст і тривалі богослужіння, але до Причастя він підготувався й почав регулярно причащатися.

Через півроку він мирно відійшов до Господа, і я вірю, що Господь прийняв його. Тому що людина в чистоті серця відгукнулася на поклик: “Прийміть, їжте”. Просто підвівся та прийшов.

— Навіщо взагалі запрошувати хрещених, якщо батьки дитини — віруючі люди й самі мають намір ростити немовля у православній вірі?

— Хрещені потрібені. Ми знаємо слова Христа: «Де двоє чи троє зібрані в Ім’я Моє, там Я серед них». Чим більше людей молитимуться за дитину, щоб успадкував він Царство Боже, тим краще. Зайвий молитовник, як то кажуть, не завадить.

І в майбутньому, особливо в перехідному віці, коли думка сторонньої людини для підлітка найчастіше важливіша за батьківську, хрещеним легше буде говорити з хрещеником про віру, про духовне життя. Він зможе допомогти дитині втриматись у церковній огорожі, коли в того буде спокуса її залишити.

Ще й тому важливо взяти у хрещені батьки людину однодумну, яка прагне до життя у Христі.

— Чи можна друзям різних віросповідань хрестити дітей одне в одного? Наприклад, православним бути хрещеними у католицьких сім’ях.

— Як казав один мій знайомий, «я в цьому якесь лукавство бачу».

Якщо православний погоджується бути хрещеним у дитини батьків-католиків, який Символ віри він читатиме в храмі під час Таїнства Хрещення? У який храм він нестиме причащати цю дитину, в якій вірі її наставлятиме?

Одне з двох — це лукавство щодо віри, коли немає різниці, в що вірувати та як вірувати. Або людина свідомо не планує виконувати функції хресного, і для нього участь у таїнстві — лише привід вступити з цією сім’єю у тісніші та дружні стосунки. Знову ж таки, це профанація сприйняття.

— Часто люди роблять так, щоб не викликати нарікання ближніх.

— У питанні вічності та стосунків із Богом компромісів бути не може. І людський чинник не може бути виправданням відступом від віри, від Закону Божого.

З житій святих ми знаємо безліч випадків, коли батьки благали дітей зректися Христа, закликаючи до якихось родинних, сімейних почуттів. За радянських часів скільки було такого, що батьки чи діти схиляли своїх родичів не ходити до церкви.

Тобто в усі часи люди були готові йти на смерть за твердість у своїй вірі, а ми чомусь через намагання, щоб хтось про нас щось поганого не подумав, з такою легкістю готові відступити від Христа.

Це дуже серйозні речі, і з ними жартувати не можна.

— Чому, коли в храмах подаємо записки з іменами, завжди запитують, чи хрещена людина. Багато хто в щирому бажанні помолитися за ближнього не знає, хрещений він чи ні. І тих, хто приходить до церкви, бентежить, засмучує й часто навіть відштовхує, що тут така упереджена увага до питання хрещений — не хрещений. Люди запитують: «Невже не можна прийняти записку й просто помолитися за хворого?»

— Церква на Літургії молиться лише за тих, хто є її чадами. На молебні цілком можливо подати записки і з іменами нехрещених людей — насамперед про те, щоб Господь просвітив їхнє серце пізнанням істини.

Я відповідь на це питання розділив би на дві частини. Якщо ми точно знаємо, що людина не хрещена і не хоче хреститися, подавати за неї записки на Літургію не можна. Але якщо невідомо, чи хрещений наш близький, краще подати, і Серцезнавець Господь, по-перше, цю молитву не поставить нам у гріх, а по-друге, своєю благодаттю обов’язково помилує цю людину.

— Якщо людина не пам’ятає, чи хрестили її у дитинстві, і ніхто не може точно сказати, що в такому разі робити?

— Якщо є хоч найменші сумніви, хрещений чи ні, звичайно, треба хреститися. І сприймати це не як друге хрещення, а як перше та останнє.

Деякі священники в цьому випадку хрестять з додаванням фрази: «Якщо не хрещений, хрещається раб Божий такий в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Але, на мій погляд, Господу не потрібно, щоб Його сповіщали, чому ми хрестимо. Він все бачить і Сам знає.

До речі, така ситуація якраз була у моєму житті. Я воцерковлявся в шкільні роки. І тільки коли воцерковився, дізнався, що мене в дитинстві хрестила прабабуся. Причому не в церкві, а сама.

За радянських часів зустрічалася така практика — у тих місцях, де не було церков, або коли не було можливості віднести дитину до храму, хрещення звершували віруючі родичі.

Зараз така практика також є, але лише у разі смертельної небезпеки. Коли існує реальна загроза життю, хрещення може звершити будь-який православний християнин, але згодом воно обов’язково має бути доповнене миропомазанням.

Прабабуся була дуже благочестивою воцерковленою людиною, брат її, ієромонах, прийняв смерть як новомученик. У її вірі сумнівів не було, але щодо того, як було здійснено хрещення, залишалися питання — миропомазали потім чи ні.

На той час я вже допомагав у Києво-Печерській Лаврі й тісно спілкувався з ченцями. І вони сказали, що якщо є хоч найменші сумніви, то обов’язково треба хреститися.

І мене хрестили, у Дніпрі. Це було 1 березня 1991 року. Звершував хрещення нинішній намісник Київської Голосіївської пустелі отець Ісаакій — він єдиний погодився у таку пору року йти хрестити на Дніпро.

Я хотів, щоб все було правильно — із триразовим повним зануренням. А в Києві баптистеріїв на той час ще не було, і єдина така нагода хреститися — у річці. Відкладати я теж не хотів: як це так, не брати участь у обрядах? До цього я сповідався і причащався, але з того часу, як дізнався про сумніви щодо мого хрещення, приступати до Причастя вже не наважувався.

Пам’ятаю, тоді був сильний крижаний вітер – фелонь отця Ісакія загорнулася нагору і як прапор тремтіла. По річці повз нас пропливали крижини. Мене триразовим зануренням хрестили, одразу після цього я пішов на Літургію й причастився.

Що цікаво — хоча вода була крижана, ні в мене, ні в ченця, що хрестив, жодних проблем зі здоров’ям не було: благодать таїнства захистила.

Джерело

(Ми поза політикою. Запрошуємо відвідати наші російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)