Дітям. Казка про горобчика та ромашку
Жив у світі самотній горобчик. Він пурхав, з гілки на гілку, весело цвірінькав із синичками та голубами, але все ж таки залишався дуже самотнім.
Наближалася осінь. Усі птахи збиралися в зграї, летіли на південь, і горобцеві ставало все сумніше. Відлітали лебеді, качки, голуби. Вони дружно галасували, кликали один одного, зліталися у величезні зграї, каркали над галявиною й летіли в теплі краї.
А самотній горобчик залишився цвірінькати на галявині. І йому зовсім стало б сумно, якби не одна біла ромашка. Щоранку вона зі сходом сонця піднімала свою голівку, розкривала пелюстки й увесь день дивилася на сонечко.
Коли ж наставав вечір, вона згортала пелюстки та засинала до наступного ранку. Горобчику було радісно від почуття, що він не один на галявині, й коли йому ставало сумно, він летів до білої ромашки, сідав поряд з нею й починав разом із нею дивитись на сонечко. А коли ромашка закривала свої пелюстки, то й горобчик летів влаштовуватися на нічліг.
Так і жили удвох на галявині горобчик та ромашка.
Але ось настали холоди. Обсипалося листя з дерев, йшов дощ, і ромашка почала рідше дивитися на сонце. Горобчик дуже боявся, що вона замерзне, і приніс їй у дзьобі очеретяного пуху. Але ромашка чахла.
Одного ранку горобчик прокинувся від холоду, подивився на землю та побачив сніг. Він злетів до ромашки, але та вся зіщулилася від холоду, опустила голівку на очеретяний пух і покоричневіла.
Жалібно зацвірінькав горобчик. На всій галявині він залишився самотнім. Не було з ким разом вставати й дивитися на сонце, не було з ким розділити свій смуток.
Довго плакав горобчик про загиблу ромашку. Він обклав її пухом, насипав горбок і щодня літав на її могилку плакати про свою самотність.
Так минула вся зима. І ось задзвеніла весняна крапель. Стало яскравіше пригрівати сонечко. А з-за пагорба, в якому лежала померла ромашка, пробився зелений пуп`янок.
Зліталися птахи на галявину, повернулися з півдня качки, але горобчик все сумував за своєю загиблою подругою. Йому було самотньо і серед птахів, і з травами.
Він тільки сидів біля могилки й плакав за білою ромашкою.
Велика сльоза скотилася з його дзьоба й потрапила просто на зелений пуп`янок. І ось, диво!
Пуп`янок розкрився, а на горобця глянула його ромашка.
– Цвіріньк! То ти не померла?! Цвіріньк-цвіріньк!
– Ні, але зігріта теплом твоєї любові, очеретяного пуху й твоїх сліз, я перенесла холодну зиму. І ось я знову на галявині, адже смерть безсила там, де панує любов.
– Цвіріньк-цвірінь-цвірінь, хіба? А як же люди, цвіріньк, що на цвинтарі за галявиною, плачуть за своїми померлими?
– Плачуть лише ті, хто не знає Бога. Адже Бог є любов, і в кому панує Бог, смерть безсила. На них чекає воскресіння.
Ця думка дуже вразила його, але він був упевнений у істинності слів ромашки, адже горобчик на власні очі бачив, як вона воскресла.
Для нього відразу відкрився новий світ вічності, де немає смерті й зла, а царює лише Бог і любов. Йому дуже захотілося розповісти про це всім птахам та людям, які плакали на цвинтарі за померлими.
І горобчик полетів на цвинтар, щоб там цвірінькати всім, хто плаче, про воскресіння мертвих.
Недоспасова Т.А.
(Ми поза політикою. Запрошуємо відвідати наші російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)
