Показне благочестя. Чому деякі церковні люди його набувають?

Більшість із нас приходить до Церкви, щоб пізнати Бога. Однак буває так, що через зовсім короткий час ми стаємо якимись фальшивими, немов починаємо прикрашати собою вітрину магазину. Це показне благочестя.

Що робити, щоб не стати фальшивими?

У нас такий вигляд, ніби ми все знаємо та можемо вирішувати будь-які проблеми. Ми про все судимо, даємо поради, про все у нас є своя думка. Погрожуючи пальцем, ми робимо людям зауваження. Але при цьому самі ми абсолютно не схожі на ті ідеали, про які розмірковуємо. Нас хвилюють абсолютно інші речі.

Тому, якщо не хочеш, щоб і з тобою сталося таке, говори про Бога своїм життям.

Говори про те, що знаєш, і не приховуй справжнього себе. Ти – звичайна людина, зі своїми пристрастями, помилками та немочами. Як і всі люди, ти хочеш любові, дружнього спілкування й інших радощів.

Дуже часто, прийшовши до Церкви, людина починає думати, що воцерковлення само собою змінило всю її природу. Але, скажу тобі, по відношенню до власного «я» ніяких змін тут не відбувається. Характер не може змінитися тільки тому, що людина прийшла в конкретне місце – навіть якщо це місце святе.

Пристрасть – це не сорочка, яку можна зняти, кинути в прання та забути про неї. Ми з’єднані зі своїми пристрастями. Тому часто відбувається наступне: «світська» пристрасть трансформується в «християнську».

Ось чому іноді людина, яка раніше була фанатичним уболівальником, билася, громила після матчу вітрини, а тепер воцерковилася, залишається лютим фанатиком – але тільки тепер у Церкві.

Якщо ми зрозуміємо це, то, в першу чергу, полюбимо себе. А потім будемо поблажливішими до інших. У нас з’явиться більше людинолюбства, смирення.

Зрозуміти себе

І якщо ми визнаємо себе такими, якими ми є, якщо змиримося зі своїм «я», якщо зрозуміємо та полюбимо себе, то і своїх дітей почнемо любити набагато більше, тому що в нас з’явиться до них набагато більше поблажливості. Адже яка моя дитина, такий і я!

Ось, ми лаємося на дітей, якщо вони, як нам здається, йдуть зі шляху істинного, а насправді ми самі збилися з цього шляху.

Ось, ми лаємося на дітей, якщо вони, як нам здається, йдуть зі шляху істинного, а насправді ми самі збилися з цього шляху.

Всі ми від нього ухилилися, всі ми – втікачі, у всіх нас щось не виходить. Просто ми намагаємося це замаскувати – тому й не видно.

Людина, живучи в Церкві та спілкуючись із іншими церковними людьми, дуже скоро починає розуміти, що багато хто з них залишився таким самим, яким був і до Церкви.

Один молодий чоловік розповідав мені, що, прийшовши до Церкви, він сподівався побачити там суцільний ідеал. Цей молодий чоловік працював у банку. І виявилося, що як у банку були сварки, суперечки, осуд, інтриги, все те ж саме було й у цьому парафіяльному храмі.

А одна жінка, яка живе за кордоном і є активною прихожанкою тамтешньої церкви, часто пише мені, що готова рвати на собі волосся, бо не може більше витримати.

«Я втрачу віру!» – написала вона одного разу. Чому це так?

Тому що всі ми – люди, люди зі своїми проблемами та слабкостями. І як тільки ми визнаємо це, наш характер покращиться. Змирившись із собою, визнавши себе, ми зможемо сказати своєму ближньому: «Який ти, такий і я. Я люблю тебе. Прости мене, і я тебе прощаю».

…всі ми – люди, люди зі своїми проблемами та слабкостями. І як тільки ми визнаємо це, наш характер покращиться. Змирившись із собою, визнавши себе, ми зможемо сказати своєму ближньому: «Який ти, такий і я. Я люблю тебе. Прости мене, і я тебе прощаю».

А брехня по відношенню до самих себе, лицемірство та фарисейство тільки ускладнюють наше життя.

Взнавши істину про самих себе, ми полюбимо інших людей, станемо поблажливішими й людянішими. А ставши більш людяними, придбаємо й божественність. Змирившись, приземлившись, ми злетимо, тому що для того, щоб злетіти, потрібно спочатку твердо ступити на землю.

Взнавши істину про самих себе, ми полюбимо інших людей, станемо поблажливішими й людянішими. А ставши більш людяними, придбаємо й божественність. Змирившись, приземлившись, ми злетимо, тому що для того, щоб злетіти, потрібно спочатку твердо ступити на землю.

Стань людиною для того, щоб перетворитися в Боголюдину! Будь простим, смиренним і природним.

Мені дуже сподобалися слова одного мого знайомого, який вважає за краще сповідатися в одружених священників. Він сказав, що неодружені батюшки живуть немов на іншій планеті й іноді говорять з тобою так, що нічого не зрозумієш.

Не буду приховувати – я згоден із його словами. Дуже часто сімейний священник має спокійний, врівноважений характер, тому що йому доводиться … міняти памперси. Коли купуєш памперси та використовуєш їх за призначенням, неможливо при цьому літати в хмарах. Навпаки, людина приземляється, стає більш людяною, щирою, і не прикидається. Вона вже не красується на вітрині святості, а несе собою благодать, простоту, смирення православного духу.

Коли людина ловить рибу, вона впевнено стоїть на землі. У неї – свої гачки, вудки, приманка. Вона сама вибирає місце для риболовлі, розробляє свої способи та прийоми, і таким чином вступає в свої взаємини з морем.

І якою б на березі вона не була, їй завжди вдасться зловити (а потім і з’їсти) хоча б одну рибку, тому що вона знає, як це робиться, це – її талант, її улюблене заняття. Але якщо людина звикла отримувати їжу тільки в готовому вигляді, від інших людей, – тоді вона не зможе підкріпитися рибою.

Людина, яка допомагає нам наблизитися до Бога, – це міст. Але ж не можна вічно стояти на мості – міст не може бути метою в житті.

Людина, яка допомагає нам наблизитися до Бога, – це міст. Але ж не можна вічно стояти на мості – міст не може бути метою в житті.

Ти йдеш, і я тримаю тебе за руку, щоб ти не спіткнувся, не втратив рівновагу і не впав. Але скільки це може тривати? Як довго я повинен тримати тебе за руку, щоб ти міг йти?

Твоє головне завдання – навчитися ходити самостійно. Ти зможеш. І коли у тебе вийде, ти зрадієш цьому.

І після цього я не забуду тебе, тому що тоді ти полюбиш мене ще сильніше. Ти побачиш, що наші взаємини – це не взаємозалежність, коли люди «поглинають» один одного у власному егоїзмі, змушуючи прив’язуватися до себе. Просто з моєю допомогою ти знайшов Бога.

Але якщо я вказую тобі на Нього, а ти фокусуєшся виключно на моєму пальці, то починаєш думати: «Який у батюшки красивий палець! Як прекрасно він вказує мені на Бога!»

Так, але якщо ти не підеш в ту сторону, куди вказує палець, то в результаті полюбиш і табличку з написом «Рай». Але ж ми повинні дійти до Раю. Самостійно.

Люди ж часто чекають від духовного отця готових рішень і чітких вказівок до дії. А такі стосунки – інфантильні. Це дитяча психологія. На певному етапі це можна зрозуміти – але цей етап необхідно пройти як відрізок свого духовного шляху.

І ця сила, ця впевненість – НЕ егоїзм. Це те, що має на увазі апостол Павло, кажучи: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Іісусі Христі» ¹ (Флп. 4:13).

Якщо ми так і не відчуємо цю всемогутність, яку несе в собі Божественна благодать, яка живе в нас, то так і будемо постійно запитувати: «Як мені тут робити? А там? Чого Бог хоче від мене?» Так неможливо почути голос Бога.

Тоді твоя дитина робила все це тому, що ти цього хотіла. Але ти не змогла вкласти в його маленьке серце любов до Бога. Замість цього ти весь час пропонувала синові готові рішення і не давала йому можливості самостійно думати, ризикувати й помилятися.

Коли людина вчиться ловити рибу, йому доводиться помилятися. Вона втрачає приманку, час, перевертає відро з уловом, але все це – досвід. А ця жінка хотіла виростити дитину в парнику, в оранжереї, і думала, що її дитя буде ідеальним і досконалим.

Але будь-яка дитина виростає, і тепер це вже не дитина, а дорослий чоловік або доросла жінка. Він або вона тепер живе в Лондоні й у неділю вранці замість церкви вважає за краще пити каву з друзями. Тому що в дитинстві, відвідуючи храм, ці люди нічому там не навчилися. Вони ходили до церкви, тому що батьки змушували їх це робити. І тепер виявляється, що все було марно.

(Ви можете також відвідати російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)