Істинне життя душі

Істинне життя душі

Кому не знайомий стан, коли нехай навіть невеликий конфлікт, спалахнувши на кілька хвилин, знаходить нове, набагато більш насичене життя вже в нашій голові? «Я би так йому відповів, і ще ось пригадав, і навіть так би припечатав…». Таке у нас життя душі..

Блокувати виснажливі внутрішні діалоги з опонентом і вирулювати на конструктив вчимося за інструкцією, яку залишили нам Святі отці.

_______________________________________________________________________________________________________

Плачевна реальність нашої душі

«Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе наступний день…» Так починається чудова молитва Оптинських старців. Як би нам усім цього хотілося! Але в реальності часто відбувається зовсім інакше.

Тільки-но на наших пана Самолюбіна та пані Марнославину хоча би тінь впаде, ми одразу ж бурхливо реагуємо. Навіть якщо не відповімо словом чи ділом, то в душі вже точно вибухне справжня буря. І довго ще потім у голові звучить її відлуння: ми до знемоги продовжуємо подумки «брати участь» у випадку, що зачепив нас.

Але від такої залученості ніякої користі немає: лише витрачені сили та час. Адже скільки ні прокручуй в голові ситуацію — вона не зміниться, і розуміння не додасться. Навпаки, вся енергія йде на емоційну участь у конфлікті, і нічого іншого в такі моменти людина, як правило, робити вже не може.

До всього іншого «прокручування» провокує ненайкращі наші прояви. З душі піднімається вся піна, яка в нас є: осуд, гнів, злопам’ятство, бажання помститися, відігратися. Нехай нічого з того, як люди соціальні, ми не реалізуємо, але це мало того, що гріх, так і для нас самих — мука, та ще яка!

Конструктивний шлях Святих отців

Але що ж, «ні про що таке» не замислюватися? «Не рефлексувати», як радять друзі? Ні. Рефлексія – найважливіший інструмент самодослідження, осмислення, аналізу своїх емоцій і почуттів, станів, здібностей і поведінки. Вміння давати собі звіт у власному житті — що саме по собі є дуже цінним, а особливо у важкій, конфліктній ситуації. Але має бути саме осмислення, але не «емоційна вертушка».

Єдиний конструктивний шлях пропонують нам Святі отці: перевернути увагу з «кривдників» на себе самого.

Єдиний конструктивний шлях пропонують нам Святі отці: перевернути увагу з «кривдників» на себе самого.

Чому ця ситуація для мене виявилася складною, які мої пристрасті в ній задіяні? Які немочі мої не дають вирішити проблему так, як хотілося б? І головне: «в усіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все послано Тобою»1(з молитви Оптинських старців).

Тільки в такій рефлексії — в осмисленні ситуації в світлі святоотецьких правил і євангельських заповідей народжуються в людині прекрасні, безцінні якості: самодокір, смирення, пропадає пафосне ставлення до себе. Приходить досвід духовний, який і є мудрість — здатність дивитися на все, що відбувається в житті, як на посилане від Господа.

Якщо навчимося так бачити своє життя, звичайно, воно буде зовсім іншим. І ми будемо іншими.

Не «мене розлютили», а «я розлютився»

Чому ченці сповідують помисли? Тому що думки — це справжнє життя нашої душі, те, що насправді в нас відбувається. Вони — перша частина гріха, його початок витоки.

думки — це справжнє життя нашої душі, те, що насправді в нас відбувається. Вони — перша частина гріха, його початок, витоки.

Людина не може прокручувати в розумі помисли ненависті та випромінювати при цьому терпіння, смирення та любов. Ми нікуди не можемо сховати те, що в нас усередині. І люди не настільки слухають, що ми говоримо, скільки без будь-яких перцептивних бар’єрів «зчитують» глибинний посил — почуття, з яким до них звертаємося.

Звичайно, добре, якщо вийде не виявляти агресію зовні: не сказати і не зробити нічого поганого. Але якщо не впорядковувати думки, це рано чи пізно відбудеться. Без дослідження себе, без правильного «самокопання» будь-яка дрібниця зможе нас обдурити, підживлювати, наприклад, марнославство: ось, яка я молодець, можу змовчати, не відповісти грубо.

Але нас цікавить головне: що в нас усередині? Чи спокійна совість, чи мир у душі? А залежить це виключно від того, як ми сприймаємо реальність. Не яка реальність, а як ми до неї ставимося. Чи звертаємо все те, що відбувається, собі на духовну користь. Чи так і виплескує потік наших сил, який ми могли б на своє зростання витратити, а натомість змішуємо його зі сміттям пристрастей і пускаємо на непотрібні емоції.

Як допомогти собі, якщо бачиш, що після сварки починається в голові та ланцюгова реакція певного роду помислів?

Найдієвішим тут може бути засіб, про який Оптинські старці багато говорили: самодокір, здатність побачити свій внесок у проблему. Іноді в конфлікті ми буваємо і не винні, але як важливо сказати собі, що не мене розлютили», а я розлютилася, не мені образили, а я образилася.

Іноді в конфлікті ми буваємо і не винні, але як важливо сказати собі, що не мене розлютили», а я розлютилася, не мені образили, а я образилася.

Справді, чому я не можу стерпіти цього, адже я християнка? Мене ж терплять з усіма моїми обтяженнями! Якщо не можу всіх любити, то хоч¸би всіх терпітиму… Наші ближні надсилаються нам для нашого спасіння.

Наші ближні надсилаються нам для нашого спасіння.

І ніколи ми не дочекаємося, щоб вони нас тільки втішали, підливаючи тим самим «вино й олію» на наші численні пристрасті.

Ні! Навпаки, щодня мимоволі вони наші немочі виявлятимуть: які ми нетерплячі насправді, нарікаємо та гніємося, коли вийшло не так, як хотілося.

Ось за це й треба собі докорити. Не тільки за те, що ситуація виникла через мене, але що я не зміг прийняти її по-християнськи. І замість обурення на «кривдника» сказати собі: «Я сам здатний на що завгодно, якщо Господь відступить. Можу впасти, і не так, як ця людина поруч зі мною, а взагалі невідомо до якого краю опуститися».

Якщо крізь таку призму дивитися, виявиться, що ситуацій вище сил Господь не дає, але посилає рівно стільки, скільки ми можемо витримати.

…ситуацій вище сил Господь не дає, але посилає рівно стільки, скільки ми можемо витримати.

Шлях праці над собою

Коли в людині відбувається правильна внутрішня робота, тоді актуалізуються в ньому радість Господня та любов, і Царство Небесне, яке всередині нас є, все більше піднімається з-під завалів пристрастей. А завали ці розгрібаються уважним ставленням до себе, очищенням розуму — щоб ніяка пристрасть наша, ніяка неміч навіть у помислах непоміченою не пройшла.

Не для того, щоб ми в відчай впадали — як це я, такий гарний, міг таке вчинити! — але для того, щоб бачили, розуміли: так, зараз я був неправий; якщо можливо, щоб попросив вибачення.

Тут же можна покаятися, Господа на допомогу покликати. Але не зі словами «покарай, Господи, людину, яка мені допекла», а «допоможи, Боже, впоратися з моїм нетерпінням, марнославством, гординею».

Коли навчимося мислити так, то, як пишуть Святі отці, поступово грубі прояви минатимуть, крізь нетрі почне пробиватися радість. І ось уже ти розумієш, що ніхто перед тобою не винен, але всьому виною є тільки твоє невміння правильно ставитися до життя і — одного потерпіти, другого пожаліти, третього пригріти, четвертого втішити, сказати слово підбадьорення, помолитися за них. Все це приходить із духовним досвідом, виключно шляхом праці над собою з Божою допомогою.

Взагалі всі враження, які надходять зі світу, ми зобов’язані так сприйняти, щоб вони стали нашим духовним досвідом, а не отрутою, що роз’їдає душу. У цьому — наша відповідальність.

Взагалі всі враження, які надходять зі світу, ми зобов’язані так сприйняти, щоб вони стали нашим духовним досвідом, а не отрутою, що роз’їдає душу. У цьому — наша відповідальність.

Згадаймо праведників, практично наших сучасників… Архімандрит Іоанн (Крестьянкін) або отець Павло (Груздєв) — люди, які зазнали гонінь за Христа, що пройшли табори, в’язниці — що в житті в них було! Але якими всі їх пам’ятають? Завжди радісними, велелюбними. Весь той жах, який їх у богоборчі часи оточував, вони не сприйняли, як незаслужену образу, і до своїх мучителів ненависті не накопичили, але з довірою Христу, зі смиренням, тобто з усвідомленим терпінням все перенесли й отримали безцінний духовний досвід. І ось якраз в них Царство Небесне так сяяло, що просто сліпило очі.

Джерело

(Ви можете також відвідати російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голоси
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Найстаріші
Найновіше Найбільше голосів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі
trackback
Коли рідні не можуть знайти могилу сина | N.E.W.O.D
3 місяців тому назад

[…] Підхопилася мати й вигукнула: “Де ти, сину мій?!” – “Ходив із тобою, мамо, і повернувся”. І ще сказав їй, щоб перестала вона плакати, тому що йому добре. […]

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Буду рада вашим думкам, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Буду рада вашим думкам, прокоментуйте.x