Пасхальний стіл Бога

Наша любов до людей відкриває нам любов до Бога. А любов до Бога приводить спочатку в храм до вівтаря, де працює Бог, накриваючи пасхальний стіл, а потім, після смерті, допускає до бенкету любові вічної. А від неї відмовлятися зовсім безглуздо.

Священник на літургії звершує найменшу її частину – проскомидію. Парафіяни її не бачать. Вона відбувається у вівтарі, за закритою завісою та впівголоса.

Проскомидія (приношення) звершується на самому початку богослужіння і займає від сили хвилин двадцять. Потім, після неголосного вигуку диякона:

– Час правити Господеві. Владико, благослови!

За справу береться Сам Бог. Про цей час можна здогадатися по тому, що диякон вийшов на амвон, а священник дав вигук:

– Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа!

Почалася робота Бога.

Далі ми всі: і священник, і народ – тільки помічники та глядачі хресної жертви Бога, свідки ходу Сил Небесних, що простують із Ним.

Священник нічого сам не перемінює й не творить. Усі Таїнства тільки в руках Бога. А священник як “свідок при таїнстві”. Усі маневри священника у вівтарі та на солеї – це тільки клопіт пожежника за лаштунками.

Вважають, що от одного дня переломив хліб і прийняв вино з учнями на Тайній Вечері. Що от розіп’явся, воскрес і вознісся від трудів на небо, залишивши нам літургію на Свій спогад. І все.

Інакше кажучи, Христос є первосвященник у такому ж сенсі, як і заслужений учитель або міністр, який носить цей титул довічно, і навіть після смерті титул залишається, але не служба і не обов’язки. Правда, цей титул обґрунтований справжньою справою. Проте як би то не було, усі справи вже здійснені та завершені.

Але ні. Літургія – це не спогад. Це не театральна дія. Це реальна взаємодія Бога і людини.

Літургія – це не спогад. Це не театральна дія. Це реальна взаємодія Бога та людини.

Діється те ж саме, що і в творінні світу – безперервна участь Бога. Створені істоти у своєму існуванні потребують постійної підтримки Творця, щоб вони не змогли повернутися в небуття, з якого покликані.

Світ потребує підтримки Бога. Як ніколи не припиняється творіння, так ніколи не припиняється й спокутування.

Інакше кажучи, Христос вічно приносить Себе в жертву за гріхи світу Отцю Своєму Небесному і тим самим підтримує людство в спокутному стані.

Христос вічно приносить Себе в жертву за гріхи світу Отцю Своєму Небесному і тим самим підтримує людство в спокутному стані.

Христос – Первосвященник. Не лише тому, що Він одного разу приніс Себе в жертву на хресті, але і тому що Він, будучи в славі, вічно приносить Себе в жертву.

Його священницьке служіння ніколи не закінчується, бо ніколи не закінчується спокутування в сенсі підтримки створеного. Христос є Вічний Первосвященик у справжньому та прямому значенні цього слова.

Про це говорить апостол Павло: “Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо такого Первосвященника, Який сів праворуч престолу величі на небесах і є Священнослужителем святилища та скинії правдивої, яку збудував Господь, а не людина” ¹(Євр. 8:1,2).

“У нас Первосвященник: святий, незлобливий‚ непорочний, відділений від грішників і піднесений вище небес, Який не має потреби щоденно, як ті первосвященники, приносити жертву спочатку за свої гріхи, потім за гріхи народу, бо Він зробив це один раз, принісши в жертву Себе Самого” ²(Євр. 7:26,27).

Зазначу: принісши в жертву Себе Самого.

Ми приносимо записки, хліб, борошно, мандарини, гроші, олію чи яблука. Хтось нічого не приносить і думає, що його прихід – і так послуга церкві. А Господь приносить Себе.

Звичайно, у храмі не стукають містичні цвяхи, не стоять невидимі римські солдати. Але відбувається щось подібне в глибині космосу, що трохи відкривається вівтарними дверцями в наших храмах.

Великий незбагненний Бог жертвує до крові серед світів і просторів. Щось таке грандіозне і таке ж важливе, як і те, що було принесено Ним на Голгофі. Найдивнішим є те, що в храмі знаходяться НЕОХОЧІ приймати Його жертву.

Найдивнішим є те, що в храмі знаходяться НЕОХОЧІ приймати Його жертву.

– Ти пролий Кров і ломи Тіло іншим разом. Сьогодні мені Твоя Кров не потрібна. І забери Своє Тіло назад. Ми просто подивимося на Твої повторні страждання та любов. Ми не готові.

Неначе хтось може бути гідний і готовий так би мовити:

– Я готовий і я гідний. Ось тепер прийму Жертву. Так тому й бути.

Дивно, але приходячи в храм, ми не відчуваємо і не розуміємо того, що Бог зовсім поряд. І що поряд з Ним великі й таємничі Сили Небесні, які спускаються в наш тісний храм, складають свої величезні крила. А наші ангели-хранителі обнімаються і вітають один одного святим цілуванням.

Наше серце ні про що не говорить. І ми на власні очі бачимо тільки таких самих, як і ми парафіян, півчих та ікони.

Чому мовчить серце? Бо не любить ні людей, ні Бога. Не любить Бога, значить, нехтує Ним.

Чому мовчить серце? Бо не любить ні людей, ні Бога. Не любить Бога, значить, нехтує Ним.

Багато хто з нас бував знехтуваний у любові. Хтось у молодості, у першому коханні. Хто як. Коли кажуть ласкаво:

– Ні.

Темніє в очах, нападає страшна тиша, земля пливе під ногами, і все стає сірим, немов пропало Сонце. Біль стискає душу.

А тут Прекрасна Особа, могутня, сповнена любові, з глибин всесвіту простягає нам Свої Руки з таємничою жертвою, і ми вдаряємо по цих руках байдужістю та холодністю, відштовхуємо й нехтуємо Дарами, залишаючи їх спожити священнику одному.

Як це холодно та жорстоко – мовчки дивитися на Його рани й бути незворушним побачивши жертвопринесення, яке звершив Бог.

Служба, літургія – це і є Шлюбний Бенкет, що дарується нам вже тут. І вже зараз нас можна запитати: “Цар, увійшовши подивитись на гостей, побачив там чоловіка, вбраного не у весільний одяг. І каже йому: друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?” ³(Мф.22:11,12). Він же мовчав.

А міг би вибачитися. Міг би сказати – “прости”. Ні. Надувся, образився, мовчав.

Бо не любить і не любив. Прийшов поїсти.

Так ми приходимо в храм щось виканючити для себе. Якби любили, то все було б по-іншому.

Хіба на весіллі заради радості не простять, якщо вибачишся? Простять, ще й наллють штрафну.

Бог не честолюбний. Він не через те здивувався нечемі, що той брудним сів за святковий стіл, а через те, що той не захотів бути чистим і радісним. Бог здивувався тому, що людина не хоче бути щасливою.

Бог здивувався тому, що людина не хоче бути щасливою.

Він тільки думав, чому людина не хоче бути схожою на Бога й сама собі обирає замість дому свята дім скорботи. Прийняти любов Бога просто. Потрібно самому вміти чи хоч би хотіти любити.

Прийняти любов Бога просто. Потрібно самому вміти чи хоч би хотіти любити.

– Ми всі в ці роки любили, але, значить, любили й нас, – цими словами автор цих рядків упіймав думку про те, що любов річ взаємообумовлена.

Священник Констянтин Камишанов

(Ви можете також відвідати російськомовну й англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)