День пам’яті преподобного Іустина (Поповича) Челійського

1/14 червня Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Іустина (Поповича) Челійського.

Святий Іустин – видатний захисник Православ’я ХХ сторіччя. Він народився в 1894 році в місті Врані, що на півдні Сербії, в благочестивій сім’ї. У Святому Хрещенні хлопчика назвали Благоє (Blagoje), що означає «благовісник».

Преподобний став свідком чудесного зцілення своєї матері, а пізніше, коли настав час її кончини, відчув на власному досвіді «фізичне відчуття безсмертя», оскільки побачив материнське обличчя, що випромінювало cпокій.

У дитинстві Благоє часто відвідував Пчинський монастир і почав із благоговінням шанувати святого Прохора. З 14-річного віку і до кінця свого життя він щоденно прочитував три глави з Нового Заповіту.

Юнак навчався в семінарії святого Сави в Белграді, де його вчителем був святитель Миколай (Веліміровіч) Сербський.

На початку Першої світової війни Благоє пішов на фронт військовим санітаром. Він перехворів на тиф, а потім у лавах сербської армії відступав у Чорногорію, а звідти до албанського міста Шкодер.

У ті страшні часи понад 100 тисяч сербів загинуло від голоду, холоду та виснаження. Випробування зміцнили віру Благоє, і в 1916 році він прийняв чернечий постриг із іменем Іустин на честь мученика Іустина Філософа.

Недовго він жив у Англії, після чого його митрополит і король Сербський відправили до Санкт-Петербургу. Там він продовжував вивчати богослов’я.

З глибоким благоговінням юнак шанував Сергія Радонезького, Серафима Саровського та Іоанна Кронштадтського. Пізніше, при згадці руських новомучеників, особливо патріарха Тихона, з очей Іустина текли сльози.

Через негаразди військового часу Святий залишив Росію та продовжив навчання в Оксфорді. Він підготував докторську дисертацію по Ф. М. Достоєвському, але відмовився від її захисту, оскільки наукові керівники наполягали на внесенні до тексту змін, які суперечили істині.

Певний час угодник Божий працював викладачем у семінарії в місті Сремські Карловці, а потім вирушив до Афін, де захистив дисертацію під назвою «Проблема особистості та пізнання в святого Макарія Єгипетського».

Він переконався, що вся західна цивілізація, яка прагне звеличувати людину незалежно від Бога, зайшла в глухий кут, і став захисником православного «божественного гуманізму», який заснований на особистості Христа.

Після повернення в Сербію Іустин духовно зблизився з архієреями-емігрантами: митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким) та архієпископом Кишинівським Анастасієм.

Ще під час навчання Преподобний жив подвижницьки. Він звершував щоденно від 500 до 1000 поклонів і від 1000 до 2000 разів промовляв Іісусову молитву. Свої подвиги він посилював під час Великого посту. Про таке подвижництво Святого стало відомо зі знайденого після його кончини щоденника.

У 1922 році проти його волі Іустина рукопоклали у священника. Того ж року він почав викладати екзегезу в семінарії в Сремських Карловцях.

Разом із декількома молодими викладачами він заснував періодичне видання «Християнське життя». У статті «Внутрішня місія нашої Церкви» Святий писав, що непростима хула на Христа та Святого Духа – робити з Церкви національний інститут; мета Церкви наднаціональна, вселенська, вселюдська – поєднати всіх людей у Христі.

Отець Іустин підтримував Православний народний рух, що також називався Богомольницьким, і переконав його членів обрати духовним отцем святителя Миколая (Веліміровіча).

Відмінними рисами руху були любов до молитовного діяння, прагнення до частого причастя та переклад або складання піснепівів і молитов сербської мовою.

У 1927 році угодник Божий опублікував дослідження з гносеології преподобного Ісаака Сиріна. Невдовзі він його направили в семінарію в місті Призрені в Косово, а через рік – в Бітолу, що в сучасній Македонії.

У 1930 – 1931 роках Святий упорядковував церковне життя вірян на Закарпатті (в той час територія Чехословаччини), які повернулися в Православ’я з уніатства.

Подвижник відмовився від прийняття єпископського сану, оскільки вважав, що не володіє головними якостями єпископа.

У 1932 році отець Іустин опублікував перший том свого твору «Догматика», названий «Православна філософія істини». За цю працю в 1935 році він отримав посаду професора догматичного богослов’я богословського факультету Белградського університету.

Якось угодник Божий вирушив на повозці в монастир святого Прохора. На шляху він зустрів стару селянку та запропонував підвезти її. Жінка відмовилася й сказала, що бідна і нічого іншого не може запропонувати Святому, крім того, що прийде в монастир пішки.

Коли Іустин почув такі слова, то вдарив себе по лобі й сказав сам собі, що став професором богослов’я, але не має такого благочестя, як у цієї старої жінки. Він відіслав повозку і пішов разом з селянкою.

У житті Преподобний керувався словами святителя Григорія Богослова: «Потрібно спочатку самому очиститися, потім уже очищати; умудритися, потім умудряти; стати світлом, потім просвіщати; наблизитися до Бога, потім приводити до Нього інших; освятитися, потім освячувати».

На співрозмовників Святий справляв враження людини, яка живе тільки для Бога та задля захисту істинності Євангелія.

Коли в 1937 році Ватикан через конкордат захотів ввести в Югославії католицизм як державну релігію, преподобний Іустин прямо та відкрито виступив на захист Православ’я.

Незадовго до Другої світової війни Святий побачив у видінні розіп’ятого Христа, Який сповістив, що сербський народ зазнає страшних випробувань.

Після фашистського вторгнення богословський факультет університету закрили. Отець Іустин жив у різних монастирях, перекладав праці отців Церкви та складав коментарі на Святе Письмо. Особливо важливою працею Святого на той час було зібрання «Житій святих» в 12 томах, яке повністю опублікували лише наприкінці його життя.

У 1945 році до влади прийшли комуністи. Святого Іустина разом із двома сотнями інших професорів вигнали з університету. Невдовзі його заарештували та ув’язнили в белградській тюрмі.

Патріарх Гавриїл, звільнений із концтабору Дахау, заступився за отця Іустина, й той уникнув страти.

Угодник Божий не мав можливості викладати, його позбавили всіх прав. У 1948 – 1979 роках він жив майже в ув’язненні в невеликій жіночій обителі на честь Архангела Михаїла в Челіє поблизу міста Валєва.

Часто Святого викликали в місто на допити. Якщо він довго не повертався, ігуменя з сестрами приходили до будівлі політичної поліції та мовчки стояли там. Тоді комуністи звільняли Пеподобного, щоб не спровокувати повстання місцевих жителів.

За порадами до отця Іустина приходило багато людей не лише з Сербії, але й із інших країн. Через ув’язнення в монастирі для Святого відкрилися нові можливості духовного росту.

Угодник Божий переклав поетичною сербською мовою Літургію та інші церковні тексти. Преподобний особливо шанував святителя Іоанна Златоуста, склав йому дивні молитви та акафіст на честь нього.

У 1955 році святитель Іоанн з’явився Іустину, поклав на його голову Євангеліє та прочитав молитви, які той склав. Раніше, в 1936 році, Святому з’являвся преподобний Серафим Саровський.

Коли в 1960-х роках дехто з вірян в ім’я християнської людинолюбності почали доходити до заперечення єдності Церкви Христової, Преподобний знову виступив на захист Православ’я. Він у своїх працях рішуче засуджував іновірні погляди. Разом із цим святий Іустин вирізнявся співчутливістю, любив дітей і, як помічали, такою любов’ю до всього живого, яка не дозволяла йому зашкодити навіть мурасі.

Наприкінці життя, коли умови ув’язнення дещо послабшали, Святому запропонували повернутися до викладацької діяльності, але він відмовився.

40 томів творів Преподобного, з яких 30 опубліковані, охоплюють всі галузі церковного життя. Найбільш повно свою любов до Христа отець Іустин виразив у «Коментарях на Новий Заповіт».

7 квітня 1979 року преподобний Іустин відійшов до Господа.