Бог для людини – Каратель, чи Любов?

Слова Євангелія часто стають дивними. Ось, наприклад: Ким є Бог для людини? Каратель, чи Любов? Причому найчастіше різне сприйняття відбувається в тому випадку, коли перестаєш їх приміряти до когось іншого, натомість адресуєш собі – єдиній людині, до якої і варто їх віднести.

Перегляд колишніх правил і стереотипів мислення

Тому, поки читаєш про те, що ті, хто мають очі, не бачать, – сліпі, й відносиш їх до інших – вони не викликають жодних почуттів, окрім «благородних». Але варто застосувати їх до себе, як виникає певний дискомфорт, суть якого зводиться до підозри, що не все, що я бачу та що оцінюю, відповідає реальності.

Це тривожне відчуття. Іноді – і слава Богу, якщо це так – воно стає катастрофічним. Катастрофа торкається колишніх правил і стереотипів мислення. Виникає їх перегляд.

Якщо ти чесний сам із собою, то навряд чи захочеш прогледіти реальність, ім’я якої Любов. Тому вчишся бачити заново.

Той, хто дочитав Євангеліє до кінця, не може не звернути уваги на дивну обставину. Господь воскресає, і любов Його торжествує.

Здавалося б, увесь світ має дізнатися про це та зрадіти. Адже смерть переможена і Пекло повалене. Але подивіться, як повільно та з яким зусиллям ця торжествуюча й надихаюча звістка входить у світ, у серця людей.

Воскреслого просто не впізнають. Євангеліст Лука пише про те, як учні розмовляють із Ним віч-на-віч, проходять неблизький шлях дорогою в Еммаус і не розуміють, з Ким говорять. І це попри те, що спілкувалися з цим Чоловіком раніше, і не один раз. Більше того – любили Його та бачили в Ньому Божого Сина.

Вони впізнають Його лише наприкінці, коли Він ламає хліб під час трапези, щоб негайно ж зникнути…

І це не єдиний приклад. Марія Магдалина, зустрівши Його в саду біля порожньої гробниці, приймає Його за садівника.

Апостол Фома, той навіть принципово відмовляється вірити в те, що Воскреслого можна побачити. «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю»¹(Інн. 20:25), – каже він учням, які вже бачили Воскреслого.

Але й самі учні, коли Іісус увійшов до них, проминувши замкнуті двері, злякалися та засумнівалися, а простіше кажучи, не розгледіли, не побачили в тому, хто увійшов, свого Учителя, Який не раз казав, що Він воскресне, і вони слухали Його слова, затамувавши подих і, здається, вірили Йому.

І далі – більше. В останній день Його життя на землі, в останні Його години, як свідчить євангеліст Матфій, Учителя оточили сотні людей. І ось на їхніх очах здійснюється диво, яке ми називаємо Вознесінням. І що ж? «І, побачивши Його, вклонилися Йому, а деякі засумнівались» ²(Мф. 28:17).

Чому Господь відкрився не всім, а кому Сам захотів?

Що за дивна, немов «сліпа» пляма блимає на цих дивовижних сторінках. Немов якесь більмо або туман невідомого походження кочує фіналом євангельської розповіді, коли робить зрячих сліпими.

Що тут взагалі відбувається? Про що тут йде мова? Адже не став же Учитель після Свого Воскресіння невпізнанний настільки, що Його не можна було впізнати. Адже багато учнів впізнавали Його та дивувалися, чому цього не сталося з ними з самого початку. Який ж тут працює таємничий покров, яка плівка, яка завіса? Чому Він «відкрився не всім, а кому Сам захотів», що за таємничі слова?

Давайте подивимося на цю проблему трохи з іншого боку. Давно помічено, що у світовій літературі письменникам найбільш вдаються негативні персонажі. Саме вони справляють враження живих, реальних, колоритних, пізнаваних.

Геніальних негативних героїв у світовій літературі сотні, до складу яких входить і Сатана. Що ж до героїв позитивних – тут усе набагато важче.

Героїв позитивних у світовій літературі – одиниці. Не те, щоб їх не було – спроби створити позитивний персонаж повторювалися багаторазово та наполегливо, але найчастіше призводили до непереконливих результатів.Доводиться визнати, якщо зло людина розпізнає та вгадує – бачить – відразу, то до добрих рис вона якимсь чином залишається сліпою.

Добро не стало у свідомості більшості синонімом життєвості та переконливості.

Добро не стало у свідомості більшості синонімом життєвості та переконливості.

Переконує Зло. Саме воно пізнається як життєвість, як достовірність, як реалізм. Добро завжди під сумнівом.

Історії, де воно перемагає, в основному, називаються казками. Його розпізнати та пізнати важко. Воно не дається навіть геніальним письменникам. Історія літератури свідчить про це.  І це один із найбільш вражаючих принципів загальнолюдського мислення.

Більшість людей ототожнюють своє земне життя зі злом і гріхом

Якщо надати цьому принципу певну дискусійну загостреність, то його можна сформулювати так: більшість людей ототожнюють своє земне життя зі страхами, невдачами та поразкою. Ототожнює її з силами страждання та смерті. Зі злом і гріхом.

Ідея любові, що торжествує – не візуальна. Її не взяти не лише середнім мисленням, але навіть і геніальним оком. Подивіться, скільки прекрасних «розп’ять» залишили нам художники Відродження, і які непереконливі та нежиттєві полотна, що зображують Воскресіння.

Психологи давно прийшли до відкриття, яке художники та деякі священники зробили значно раніше: людина бачить не світ, а свої уявлення про світ. Не реальність, а свої уявлення про реальність.

Саме тому людина, яка не перероджується Духом Святим, не народилася заново, конструюватиме реальність навколо себе таким чином, що переконливим і життєвим виявиться лише зло світу, достовірним лише розіп’ятий Христос, і могутнім лише Бог – Каратель.

…людина, яка не перероджується Духом Святим, не народилася заново, конструюватиме реальність навколо себе таким чином, що переконливим і життєвим виявиться лише зло світу, достовірним лише розіп’ятий Христос, і могутнім лише караючий Бог.

Історія з Воскреслим Христом – занадто «нежиттєва», вона занадто щаслива, занадто «відстає» від свідомості, в якій на першому плані розташувалася сила світового Зла та іншого бога, – тому учні впізнають Учителя не відразу, а багато інших так і не впізнають Його взагалі. Благо Господь завжди дає можливість людині впізнати Його або залишитися сліпою.

Зате ідея гнівного, караючого, неврастенічного Бога, Який тільки й чекає, коли людина помилиться, щоб негайно її покарати – в’їлася у свідомість багатьох християн.

Власне кажучи, ідея перебування Зевса Громовержця на троні Бога-Отця виявилася милою для переважної більшості сердець у християнській історії. Про це свідчать, зокрема, зображення Бога Отця (Якого в принципі неможливо зобразити) у вигляді сивобородого старця, що підозріло близький за зовнішністю до деяких богів античного або скандинавського пантеону, в деяких православних храмах.

Вибір людини

Цей бог виявився якось ближчим і зрозумілішим, якось ріднішим і доступнішим за Бога Любові, для Якого кожен, – єдиний, бажаний і безцінний, бо він і є син Божий.

Іншими словами, опинившись перед вибором – Бог, який карає, або Бог – Любов, людина постає перед можливістю вибрати ілюзію або Реальність.  І, на жаль, у більшості своїй, вибір здійснюється не на користь останньої.

11 вересня? – це американців Бог покарав. Цунамі, хвилі, що забрали тисячі життів? – кара Божа. Чи ще раніше –  вбили святу людину, священника…? – Бог покарав.

Виникає моторошне відчуття, що руки біблійного Бога по лікоть у крові. 🙄

І ще виникає питання – а як щодо людей? Де вони були в цей час? Хто захоплював літаки, хто націлював їх на нью-йоркських «близнюків», хто очікував на священника в той ранній ранок на дорозі до храму? Чи це були ангели – посланці Божі? Щось не сходяться тут кінці з кінцями.

Але ось цунамі! Адже таке міг влаштувати лише Всемогутній. Люди тут не до чого. Тут, здається, все очевидно. Але чи так це? Давайте подивимося. Чи не є сама людина тим караючим богом, який так їй милий як потенційна причина лих?

Майже усі метеорологи сходяться на думці, що передбачити погоду на сто відсотків, незважаючи на усі сучасні комп’ютерні та космічні технології, що працюють на цю службу, – неможливо.

Причину цієї непередбачуваності прийнято називати «ефектом метелика». Напівжартома-напівсерйозно вчені стверджують, що метелик, який злетів із квітки в Австралії, може викликати ураган у Швеції.

Чому слово таке важливе?

Давайте порівняємо це з дивним застереженням Євангелія: «За будь-яке пусте слово, що скажуть люди, вони дадуть відповідь», – каже Іісус.

Що це означає? Чому слово таке важливе? Які сили в ньому і в думці, що його породжує, містяться? – Величезні! Бо людина створена за образом і подобою Творця, і їй, людині, вручений ще в Раю весь Космос для обробітку й одухотворення.

Людські слова та думки володіють, за природою своєю, колосальною творчою потужністю, вона або творить, або руйнує. Природа і людина – одна система. Духовне відгукується у, так званій, «безрозсудній» природі, і дія його часом руйнівна.

Людські слова та думки володіють, за природою своєю, колосальною творчою потужністю, вона або творить, або руйнує. Природа і людина – одна система. Духовне відгукується у, так званій, «безрозсудній» природі, і дія його часом руйнівна.

«Ви – боги.., – каже Іісус, – …ви маєте божественну потужність, духовну потужність, користуйтеся нею правильно». Не караючий бог і не метелик, а наслідки людських слів і думок здатні викликати землетруси та цунами.

Та все ж хочеться зняти з себе відповідальність за зруйновану екологію, за тисячі людей, які вмирають щорічно від недоїдання, за сотні тисяч, що гинуть в автокатастрофах, у терористичних актах, локальних війнах, в урядових авантюрах, від поганих ліків, стихійних лих, алкоголізму, наркоманії. Зняти з себе та покласти… на Бога. Бог, як цап-відбувайло – тема, на жаль, прадавня.

Повернімося. Ще раз повернімося до слів Євангелія, де сказано, що Бог є Любов. Намагаймося прочитати їх серйозно. Намагаймося зрозуміти їх, виходячи з найсвітлішого, що в нас є – духу, що здатний любити та прощати, творити та бути безкорисливим.

Бог є любов. Проста фраза. Але людина складається з трьох «поверхів» – духу, душі та тіла. І з погляду тільки тіла, її не зрозуміти: тіло свідчить про зворотне.

Воно каже: “Я хворію, страждаю та помру. Я уразливе й існую окремо від усіх інших. Бог мене не любить”.

З погляду тільки душі її теж не зрозуміти, бо душа каже: “Мені страшно, я самотня, у мене не виходить бути весь час щасливою, я не знаю звідки я прийшла, і куди йду. Бог мене не любить”.

Підведемо підсумки.

Его людини та її тіло бачать життя як безглузде страждання, що закінчується невідворотною та несправедливою смертю. І тому Бог, Який створив таке життя, – не може бути ніким іншим, як Богом-карателем. І фраза «Бог є любов» зависає в повітрі…

Але дух – здатний зрозуміти цю фразу. І дух бачить, що це правда. І він говорить про це душі, говорить їй і свідчить, що вона безсмертна та божественна, і дарує їй сили та радість.

І він говорить про це тілу, про те, що воно здолає смерть і набуде у воскресінні нових духовних можливостей, і тіло набирається нової енергії та натхнення.

«Дух бадьорий, – сказав Іісус, – плоть же немічна». У духу людського свій зір, відмінний від зору его та зору тіла. Дух здатний бачити не свої уявлення про реальність, а Реальність як таку.

І в цій Реальності Бог – Любов, і нічого окрім Любові. І Іісус у ніч перед Розп’яттям благає Отця, щоб ми стали єдиними з Ним у цій Любові. Ми всі. Кожен із нас. І чекає нашої відповіді.

Публіцист Андрій Суздальцев

(Ще публікації – в російськомовній частині сайту N.E.W.O.D.)