День памя’ті Віри, Надії, Любові та матері Софії

17/30 вересня Православна Церква вшановує пам’ять святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії.

За царювання імператора Адріана в Римі жила вдова, на ім’я Софія. У чесному шлюбі вона народила трьох дочок, яким дала імена трьох християнських чеснот: віри, надії, любові.

Залишившись вдовою невдовзі після народження третьої дочки, Софія продовжувала боговгодне життя та виховувала дітей у благочесті.

Зі зростанням дочок Софії, зростали і їхні чесноти. І оскільки вони були гарними та розважливими, то на них усі почали звертати увагу.

Почув про них і начальник області Антіох та, переконавшись, що вони християнки, доповів про це царю Адріану.

Адріан наказав привести дівиць до себе, і коли вони разом із матір’ю постали перед ним, запитав, як їх звати, якого вони роду та яка їхня віра.

Премудра Софія, коротко згадавши своє походження та ім’я, безбоязно проголосила Христа своїм Богом.

Тоді цар послав Софію разом із дочками до однієї знатної жінки, на ім’я Палладія, доручивши їй стежити за ними, а через три дні привести їх до нього на суд.

Там Софія багато повчала своїх дочок і зміцнювала їх у вірі день і ніч. Дівиці слухали повчання матері з насолодою й очікували катування як шлюбного часу.

Через три дні святих привели на суд до царя, і той почтав спокушати дітей облесливими словами. Він обіцяв назвати їх своїми дочками та погрожував тортурами в разі непокори його наказу.

Діви ж одноголосно відповідали, що їхній батько – Бог, Який піклується про них. Вони сказали, що вклоняються Йому та плюють на несправжніх богів і не бояться страждань.

Почувши ту відповідь, цар запитав у Софії, як звати її дочок. Вона ж відповіла, що ім’я її першої дочки – Віра і що їй дванадцять років, друга – Надія, їй десять років, а третя дев’ятирічна Любов.

Подивувавшись мудрості дівиць в такому юному віці, цар почав схиляти кожну з них до свого нечестя.

Спочатку він звернувся до Віри та наказав їй принести жертву богині Артеміді. Коли Віра відмовилася, її немилосердно били, а потім відрізали їй соски, і з ран замість крові потекло молоко. Після цього святу діву поклали на розжарену решітку, на якій вона пролежала дві години, але залишилася неушкодженою. А потім святу посадили в котел, що стояв на вогні й був наповнений кип’ячими смолою та олією. Але й там мучениця не постраждала.

Цар не знав, що ще заподіяти дівиці та засудив її на усічення мечем.

Почувши вирок, Віра раділа. Вона просила матір помолитися за неї та вмовляла сестер мужньо перенести страждання й померти за Христа. Потім вона схилила голову під меч і відійшла до Господа.

Мати ж, обійнявши тіло дочки, дякувала Богу, що прийняв її в Свій небесний чертог.

Після того цар почав змушувати поклонитися Артеміді Надію. Вона ж висловила бажання йти за сестрою.

Тоді її довго били, після чого кинули у вогонь, де вона залишилася неушкодженою. Потім тіло Надії стругали залізними кігтями, через що від нього відривалися шматки, а кров лилася потоком, але свята посміхалася. Вона сказала мучителю, що страждання для неї приємні, а на нього очікує мука в пеклі разом із бісами, яким він поклоняється.

Ще більше роздратувавшись від таких слів, цар наказав наповнити котел смолою та олією, підпалити його й кинути в нього святу.

Коли це зробили, котел, як віск, розтопився, і смола з олією обпалили всіх, хто стояв поряд.

Осміяний отроковицею, Адріан відчував великий сором. Він не бажав далі терпіти таку ганьбу та засудив святу на усічення мечем.

Надія з радістю схилила під меч свою голову й відійшла до Господа.

Софія ж прославила Бога та спонукала до страждань за Христа й свою молодшу дочку.

Мучитель наказав розтягнути Любов на колесі та бити палицею. Святу розтягнули так, що члени її тіла відділялися від суглобів. Від ударів палицею дівиця покрилася, як багряницею, кров’ю, якою напилася земля, немовби дощем.

Потім цар наказав кинути Любов у розжарену піч. Дівиця ж сама зайшла в неї та перебувала там, наче в прохолодному місці.

З печі вилетіло полум’я та попалило невірних, а також обпекло й царя, через що він далеко тікав.

Потім тіло святої просвердлили залізними свердлами, але, зміцнена Богом, вона не померла. Насамкінець мучитель наказав усікти святу діву мечем.

Почувши про це, Любов зраділа й після усічення мечем відійшла до Господа.

Щоб продовжити душевні муки Софії, їй віддали тіла доньок та дозволили поховати їх. Тіла своїх доньок-мучениць вона відвезла до передмістя Риму та прикрасивши, поховала їх із честю 30 вересня біля 18-го стовпа на Апієвій дорозі на високому пагорбі.

Три дні мати, не відходила, сиділа й молилася та дякувала Господу біля могили дочок і зрештою віддала там свою багатостраждальну душу Богу.

Християни погребли її на тому ж місці біля дочок. Свята матір увійшла в Царство Небесне як мучениця, бо хоча й не тілом, але серцем постраждала за Христа.

Мощі святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії з VIII сторіччя перебували в жіночому монастирі в містечку Ешо, у передмісті Страсбурга. З молитвою до них приходило безліч вірян. На прохання єпископа Страсбурга, Ремігія, їх перенесли туди з Риму для зміцнення християнства на ельзаських землях.

Під час революційних подій у Франції наприкінці XVIII сторіччя мощі зникли. Імовірно, вони досі знаходяться десь у межах м. Ешо.

На даний час у храмі святого Трохима знаходиться історична рака, в якій зберігалися мощі протягом 400 років, і зараз зберігається частка мощей святої мучениці Софії. Тут же знаходиться інша християнська святиня – частка Життєдайного Хреста Господнього.

Дивовижним є те, що ці дві святині перебувають разом, оскільки пам’ять святих мучениць завжди збігається зі святкуванням Воздвиження Хреста Господнього. Тому за богослужінням невіддільно один від одного звучать піснеспіви Життєдайному Хресту та римським мученицям.