Якщо Бог – Любов, чому грішники будуть у пеклі?

Ще на самому початку свого життя в Церкві я ніяк не міг зрозуміти в її вченні одне питання, яке потім не давало мені спокою довгі роки. Якщо Бог є Любов, то яким же чином виходить, що грішники після смерті так страшно мучаться в пеклі? 🤔

Картинки з бісами, які смажать людей на сковорідках, варять у котлах, і підчіплюють на вила, я якось внутрішньо не сприймав: адже зрозуміло, що це лише алегоричне зображення пекла. Але від визнання пекельних сковорідок алегорією, сам факт мук нещасних людей, які потрапили в пекло, не ставав зрозумілішим.

Писання каже, що Бог є Любов? Значить, Він любить всіх-всіх-всіх на світі, а також грішників у пеклі. Інакше, що ж це за любов – одних любити, а других – не дуже?

Але з іншого боку – як же можна допускати, щоб той, кого любиш – страждав і мучився, причому – так страшно? Таке от питаннячко… 🤓

У церковній літературі, яка була мені тоді доступна, відповіді я не знаходив: на дворі стояли дев’яності, книжок у Церкві видавалося мало, переважно вони були складені в стилі «Що порадите, отче?» А якщо і знаходилися в них відповіді, то якісь холодні, юридичні, не давали поживи серцю.

Ну, от допустимо, прочитав я десь, що, «люди згрішили проти Бога, а оскільки Бог є нескінченним і вічним, то і покарання має бути нескінченним і вічним». Чи, що «пекло – це місце, де виконуються вимоги справедливості святого і праведного Бога, приноситься задоволення божественному правосуддю». Та помилуйте, де ж тут любов?

Що за «справедливість» і «правосуддя» може бути стосовно тих, кого любиш? Адже любов якраз і є вища форма несправедливості й упередженого ставлення до людини, коли любиш її, незважаючи на усі її недоліки.

Загалом, такі відповіді мене ніяк не влаштовували. Я не сперечався з ними навіть у душі. Просто відкладав їх разом із питанням, що мучило мене, на найдальшу полицю своєї свідомості і чекав, коли Господь невідомими мені шляхами відкриє те, що я так хотів зрозуміти.

І от, нарешті, я прочитав в одного зі святих слова, які, хоча й не пояснили це складне питання повністю, але, принаймні, внесли в нього якусь ясність. Ось що пише преподобний Іоанн Дамаскін:

«Бог і дияволові завжди надає блага, але той не хоче прийняти. І в майбутньому віці Бог усім дає блага – бо Він є джерело благ, на усіх виливає добрість, кожен же долучається до блага наскільки сам підготовив себе до сприйняття. Тому тут, коли маємо потяг до інших речей і здобуваємо їх, ми хоч якось насолоджуємося, а там, коли Бог буде все й у всьому¹, і не буде ні їжі, ні пиття, ні будь-якої тілесної насолоди, ні несправедливості, ті, хто вже не матимуть не лише звичайних задоволень, але й вже не будуть сприйнятливі до тих, які від Бога, мучитимуться вічно. І не тому, що Бог створив покарання, але тому, що ми самі влаштували собі покарання, оскільки й смерть Бог не створив, але ми самі накликали її на себе».

Хтось можливо скаже: «Ну і що? Адже пекельні муки від цього пояснення не стають менш тяжкими».

Точнісінько, звичайно. Але для мене це питання було болючим дещо з іншої причини.

Якщо це Бог мучить людей у пеклі, ну хоч би залишає їх без Своєї участі та уваги в цих муках, то… як жити тоді, коли маєш над собою такого Бога?

При подібному розумінні, уся проповідь апостолів про Бога-Любов перетворювалася для мене на пустий звук, суперечливий набір благих словосполучень, що описують незрозуміло що.

А от якщо, за словом Іоанна Дамаскіна Бог дає блага усім, навіть грішникам, навіть дияволові, а ті не бажають їх прийняти. Тут проблема переходить вже зовсім в іншу площину:

…кожен долучається до блага наскільки сам підготував себе його до прийняття

Не навчився в земному житті радіти тому, що дає тобі Бог – значить, мучитимешся після смерті від відсутності задоволень, які не від Бога. Більш-менш зрозуміло, хоча і не до кінця, звичайно. Є і до такої картини пекла питання.

Але нехай вони собі поки й лежать, там, на далекій полиці. А я, замість пошуку відповідей на них, краще готуватиму себе до сприйняття благ, які Божа Любов виливає на усіх нас і в цьому віці, і в майбутньому. Сподіваюся, час для цього в мене ще залишився.

Публіцист, психолог О. Ткаченко

(Ще більше статей – на російськомовній частині сайту N.E.W.O.D.)