День пам’яті праведного Петра Калнишевського

31 жовтня/13 листопада Православна Церква вшановує пам’ять праведного Петра Калнишевського.

Юні роки

Святий Петро (Петро Іванович Калнишевський) – останній кошовий отаман Запорозької Січі, що вирізнявся особливим благочестям та смиренням і цілковито себе доручав волі Божій.

Згідно з написом на надгробній плиті він народився в 1690 або 1691 році. Святий походив із села Пустовійтівки, що розташовувалося поблизу міста Ромни (нині Сумська обл.).

Ким були його батьки, точно не відомо. За різними версіями припускають, що Іван Калниш був із козаків, з духовенства або з подільської шляхти. Так Мар’ян Дубецький, у своїй статті «Доля останнього отамана кошового», подає відомості, що Петро Калнишевський походив з Подільського воєводства, та в московських актах був записаний як «подільський шляхтич».

На Січ, за переказами, Калнишевський потрапив ще в юному віці, в 8 років. Він пройшов шлях від джури (зброєносець, учень козацької старшини) до найвищих посад у Війську Запорозькому. Відзначався своїм розумом та фізичною силою.

Петро не здобув початкової освіти, хоча з нечисленних відомостей ( у 1754 р., коли йому вже було близько 50 літ від народження), що святий Петро був освіченою, як на той час, людиною, мав великий потяг до книг, любив їх читати і навіть прикрашати. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші).

Серед Запорозької страшини

Перша документальна звістка про перебування Петра Калнишевського на Січі датується тим 1754 роком. На той час він був військовим осавулом і рахувався в Кущевському курені разом зі своїми родичами Давидом та Андрієм Калнишами та численними земляками.

У 1755 році угодник Божий входив до складу запорозької депутації, яку послали в Петербург у військових справах.

У 1757 році його обрали військовим суддею. У цьому званні він перебував близько року.

У 1758 – 1760 роках Святий знову як учасник депутації звершив подорож у Петербург.

У 1760 році він вдруге став військовим суддею, а в 1762 році його обрали кошовим отаманом. Одразу після цього Петро вирушив у Москву в складі делегації Запорозької Січі на коронацію імператриці Катерини ІІ.

У 1763 році його скинули з отаманства за вимогою запорізької сіроми.

Праведний кошовий отаман

У 1765 році Святого вдруге обрали кошовим отаманом Запорозького козацтва всупереч царській волі, аж до зруйнування Січі, тобто на 10 років підряд – «чого з роду-віку не бувало», бо зазвичай кошові отамани Січі змінювалися через кілька років.

У той час у середовищі козаків тривало жорстке протистояння між козачою аристократією, що мала просторі ділянки землі, господарство та торгувала з сусідами, й сіромою, козачою голотою, що хотіла жити за рахунок набігів на кочових сусідів-іновірців.

Зовні віддана Православ’ю сірома легко готова була піти «під Турка», аби зберегти «козачу волю», і під час повстань не гребувала грабіжництвом православних храмів та оскверненням святинь.

Справи благочестя

Так у 1768 році відбувся бунт, під час якого була порубана ікона з мощами, яку подарував Петру Калнишевському Київський митрополит Арсеній (Могилянський).

Запорозька аристократія піклувалася про святині запорожців – Києво-Межигірський і Самарський монастирі, дбала про духовенство, влаштування шкіл, пристойний спосіб життя козацтва.

Петро Калнишевський вирізнявся особливим благочестям і жертвував величезні кошти на будівництво та прикрашення храмів і монастирів. Зокрема лише його коштом були збудовані соборна церква в містечку Лохвиця (Полтавська обл.), Покровський храм у Ромнах, храм Святої Трійці в Пустовійтівці. Також на свої гроші він спорудив із десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари.

При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника. Цим він ревно виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть»¹(Мф. 5,7).

Угодник Божий підтримував спілкування з преподобним Паїсієм Величковським. Він був ктитором афонського козачого скиту «Чорний вир», Свято-Іллінського скиту, афонського монастиря Симонопетра, монастиря Драгомирна в Румунії, інших храмів та монастирів. Щедрі пожертви Святий передавав до Гробу Господнього в Єрусалим.

Коли в 1770 році настоятель Новокодацького храму отець Феодор (Фоміч) подав офіційну заяву про чудотворну ікону Богородиці, Петро Калнишевський дав вказівку Старокодацькому Запорозькому духовному управлінню збирати відомості про святиню. Пізніше він розпорядився перенести ікону з вівтаря та помістити в спеціально виготовленому кіоті серед церкви, що стало відкритим визнанням ікони чудотворною.

У 1772 році святий Петро прикрасив Новокодацький образ Богоматері срібною з позолотою ризою, оздобленою перлами та сапфірами.

Ратні справи

Угодник Божий сприяв заселенню запорозьких степів і запрошував не лише українців, а й єдиновірних болгар та молдаван, при цьому вимагав, щоб поселенці займалися обробітком землі. Так виникали села, хутори та зимівники.

У 1768 – 1774 роках тривала російсько-турецька війна. Запорозькі козаки взяли в ній участь у складі російської армії.

Однією з причин повстання сіроми проти Петра Калнишевського в 1768 році стало оголошення рішення про участь Запорозької Січі у війні. У 1770 році невдоволені організували змову з метою вбивства отамана та старшини та переходу на бік турків, проте змовників викрили та суворо покарали. На Святого зводили наклепи. Йому приписували зраду та прийняття мусульманства.

Під час війни Петро Калнишевський із запорожцями воював в армії графа Румянцева та відбивав набіги ворога на Запоріжжя по річці Буг.

У 1771 році його нагородили золотою медаллю з портретом Катерини ІІ, з діамантами на Андріївській стрічці з написом: “Війська Запорізького кошовому Калнишевському за відмінну хоробрість проти ворога, вчинки й особливе до служби старання”.

У липні 1774 року між Російською й Османською імперіями був укладений Кючук-Кайнарджійський мирний договір, який підтверджував територіальні завоювання Росії, досягнуті в ході війни. Внаслідок цього Запорозька Січ опинилася далеко від кордонів Російської імперії. На думку російської влади, розміщення великого військового формування всередині імперії було недоцільним.

Між запорожцями та російськими військовослужбовцями виникали земельні спори, що загрожувало серйозним конфліктом.

Після тривалих вагань уряд Катерини ІІ визнав запорожців винуватцями того конфлікту. У цілому ж російська влада прагнула уніфікувати всі області імперії, що передбачало ліквідацію Запорозької Січі.

Розгром Січі та ув’язнення старшини

У 1775 році вночі перед Днем Святої Трійці війська під командуванням генерала Текелі несподівано оточили Січ. Кошовому отаману дали дві години на роздуми.

Більшість козаків поривалася вступити в бій. Проте угодник Божий із допомогою архімандрита Володимира (Сокальського) зміг стримати запорожців від кровопролиття, чим врятував їхні життя. 84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський розумів приреченість будь-якого опору. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття християнської крови. Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Іісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»²(Мф. 5,9). 

Кошового Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого заарештували та доправили в Військову Контору в Петербург, де їх утримували близько року.

Останнього кошового отамана Запорозької Січі спочатку хотіли стратити, але замінили смертну кару довічним ув’язненням у Соловецькому монастирі. Івана Глобу послали в Туруханський монастир, а Павла Головатого – в Тобольськ.

На Соловках

Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні. У монастирі Святий постійно перебував під вартою. Йому заборонили переписку та спілкування зі сторонніми людьми. Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися навіть найближчі родичі.

За пропозицією фаворита цариці Потьомкіна Синод вказав монастирському керівництву, щоб «содержаны были узники сии (отаман і старшина) безвыпускно из монастырей иудалены бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».

Не зважаючи на це, останньому отаману Війська Запорізького призначили на щодень 1 рубль жалування, що становило понад 360 рублів на рік, більшість із яких йшли, певно, на облаштування хоч якихось умов у промерзлому підвалі та на пожертву монастирю. На той час річне утримання соловецького монаха складало 9 рублів, а простого в’язня – від 10 до 30 рублів.

Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стіни сирі, плісняві, повітря затхле, сперте.

У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами та двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат.

При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні та й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».

Наділений за життя свободою, владою та багатством Петро Калнишевський зі смиренням прийняв волю Божу. Ув’язнення стало для нього подвигом затворництва, і він, за атестацією влади, проводив тихе та спокійне життя.

Святий регулярно сповідався та причащався Тіла та Крові Христових. Тричі на рік – на Пасху, Преображення та Різдво – його виводили з келії. Угодник Божий щедро благодіяв монастирю.

Соловецький монастир

Звільнення

Навесні 1801 року імператор Олександр І, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про звільнення низки в’язнів.

Неймовірно, що 84 річний отаман зміг прожити (чи то скоріше, проіснувати) в жахливих умовах ув’язнення 25 років.

“Коли наприкінці життя його перевели з камери в інше приміщення, у ній залишилося більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він став похмурим і втратив зір; в нього виросли великі нігті, довга борода, а весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей, проте праведник зберіг ясність розуму”, – розповідали тогочасні очевидці.

У відповідь 7 червня 1801 року на дарування свободи Петро Калнишевський у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії подякував за звільнення та просив дозволити йому «в обителі сій чекати зі спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою й тут насолоджуюся повною мірою».

Так, зрештою, сповнилося його бажання дожити вік у монастирі. Праведник завжди був смиренним і побожним, чим здобув повагу чернецтва. 

Імператор Олександр І задовольнив прохання Святого та наказав видавати йому жалування до смерті.

Через два роки, 31 жовтня 1803 року угодник Божий святий Петро Калнишевський спочив. Братія з честю поховала його на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору поряд із могилами відомого державного та церковного діяча XVII століття Авраамія Паліцина та соловецького архімандрита Феодорита. На надгробній плиті викарбувано, що святий Петро помер, коли йому було 112 років.

Рішенням від 23 грудня 2014 року Синод Української Православної Церкви ухвалив канонізацію праведного Петра Калнишевського. Тоді ж були затверджені молитви святому Петру, його іконописне зображення й день його пам’яті – 31 жовтня за старим стилем і 13 листопада – за новим.

Слава Богу вовіки. Амінь.

(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D.)