День пам’яті святителя Павла Тобольського

4/17 листопада Православна Церква вшановує пам’ять святителя Павла Тобольського.

Святий Павло, у Святому Хрещенні Петро, народився в 1705 році в місті Самборі на Галичині в міщанській сім’ї Канючкевичів. Обдарований високими розумовими здібностями він здобував освіту в Київській академії. Після закінчення навчання Святий залишився в академії викладачем піїтики (поетики).

Схильний до самітництва та богомислення угодник Божий у 1733 році прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі з іменем Павло. У 1734 році він удостоївся сану ієродиякона, а через п’ять років – ієромонаха.

У 1740 році разом із новопризначеним архімандритом Києво-Печерської Лаври Тимофієм Щербацьким отець Павло вирушив у Санкт-Петербург у якості дорожнього економа. Звідти в Київ він не повернувся. У 1741 році його направили до Москви на службове місце проповідника при Слов’яно-Греко-Латинській академії.

У 1744 році Святого звели в сан архімандрита Новгородського Юр’євого монастиря.

У 1757 році архімандрит Павло удостоївся святительського сану й зійшов на Тобольську митрополичу кафедру.

Угодник Божий будував храми, і за роки його архіпастирського служіння в єпархії було збудовано понад 20 кам’яних храмів та відкрито декілька нових парафій у селах і на заводах, де були споруджені дерев’яні храми. Святитель піклувався про підготовку достойних пастирів для словесного стада Христового та звернув увагу на вдосконалення Тобольської семінарії. Він особисто стежив за викладанням навчальних дисциплін.

У мало просвітленому світлом Христового вчення Сибіру були поширені різні єресі, розколи та ідолопоклонство. Святий вболівав за нечестивих людей і ревно молив Господа про їх навернення до істинної віри.

Жителі Дчунгарського (Калмицького) ханства вирізнялися лагідною, тихою та слухняною вдачею й не знали пороків, що були звичними в великих містах. До цих людей Святитель звернувся з проповіддю Слова Божого, і вони з дитячою довірливістю почали навертатися до християнської віри. Особливо багато прикрощів Святий терпів від грубих, зарозумілих та впертих розкольників, які селилися в містах общинами й своїм життям зваблювали інших людей. У той час суперечки зі старовірами та розкольниками не мали миролюбного характеру, що поглиблювало розділення та віддаляло заблудлих від Церкви Христової.

Митрополит Павло повчав членів заснованої ним комісії з розкольницького питання бути лагідними та виявляти християнську любов. Він викорінював згубні звички, пом’якшував жорстокі норови, чим заслужив вічну похвалу й отримав добру пам’ять серед жителів Сибіру.

За святительського служіння митрополита Павла в Тобольській єпархії налічувалося 15 монастирів. За кожним монастирем були закріплені землі, млини, займанки для соболиних і песцевих промислів та риболовлі, а також селяни. Це все забезпечувало монастирі необхідними засобами до існування й поширення серед місцевих жителів християнської віри.

Коли імператриця Катерина ІІ почала проводити політику секуляризації церковних земель (позбавлення Церкви земельної власності), Ростовський митрополит Арсеній (Мацеєвич) та митрополит Павло визнали дії імператриці необґрунтованим і висловили гарячий протест.

Першим виступив митрополит Арсеній, і його, як явного ослушника волі імператриці, позбавили святительського та чернечого сану й з іменем Андрій ув’язнили. У Ревельській фортеці Ростовський архіпастир пробув шість років. Незгода митрополита Павла з указом імператриці зумовлювалася його турботою про паству. Святитель розумів, що позбавлення монастирів засобів до існування порушить справу поширення християнського вчення серед інородців, і проповідь Слова Божого в дорученій йому єпархії ослабне та зійде нанівець. Коли заперечення угодника Божого розглянула вища державна влада та розтлумачила їх в невигідному для нього світлі, Святого викликали в Санкт-Петербург.

У 1768 році митрополит Павло з’явився в синодальний суд, де його засудили до позбавлення архієрейського сану. Катерина ІІ не погодилася з таким рішенням і декілька разів кликала Святителя до себе. Угодник Божий щоразу відмовлявся їхати до імператриці й говорив, що поїде лише в Синод, якого зобов’язаний слухатися.

Тоді Святителю запропонували повернутися до управління єпархією. Він не погодився й сказав, що не може повернутися в єпархію, якої позбавлений за вироком Синоду. Тоді рішення про позбавлення митрополита Павла архієрейського сану відмінили, й за власним бажанням Святителя звільнили на спокій у Києво-Печерську Лавру.

Угодник Божий із радістю вирушив до улюбленої обителі, де поринув у чернечі подвиги, близькі його благочестивій душі. Простий і смиренний архіпастир спав на дерев’яних нарах і підкладав під голову загорнуту в полотно цеглину. Він вживав виключно братську їжу та вимагав, щоб йому подавали її в простому дерев’яному посуді.

Двері келії Митрополита були відкриті для всіх, і щодня біля них юрмилися люди, які хотіли отримати від Святого пораду та благословіння. Усі глибоко шанували його як невинного страждальця, сповідували перед ним свої скорботи та потреби, просили у нього поради та настанов, і всі отримували духовну втіху.

Від суворого посту та неспання Святитель дуже схуднув. Його знесилювали тілесні недуги, і зрештою восени 1770 року він зліг. За проханням Митрополита в його келії влаштували тимчасову церкву. Угодник Божий щодня слухав Літургію та причащався Тіла й Крови Христових. Ні на хвилину він не втрачав своєї рідкісної пам’яті та чіткої свідомості.

4 листопада 1770 року митрополит Павло відійшов до Господа. Соборні лаврські старці звершили за ним першу панахиду. Після того гріб із тілом Святителя поставили в усипальні лівого приділа Великої лаврської церкви в склепі до отримання розпорядження з Синоду щодо погребіння.

Лише 19 грудня архімандрит Зосима зібрав у Велику церкву соборних старців і звершив над гробом покійного Митрополита священницьке погребіння. При цьому гріб Святителя залишили в склепі на тому ж місці, де його поставили першого разу. Біля гробу угодника Божого почали звершуватися чудеса.

*Рака з мощами святителя Павла Тобольського*

3 листопада 1941 року під час окупації Києва фашистами Велика лаврська церква була підірвана. Мощі митрополита Павла опинилися під руїнами. У 1999 році в період відбудови храму їх віднайшли. Святиню помістили в Дальніх (Феодосієвих) печерах.