У густому-прегустому лісі, де майже ніколи не з`являлися люди, жило поміж корінням дерев плем’я дерев’яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не треба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев’яні, й найлютіший мороз не міг їм спричинити шкоди. Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття.
Тож зрозуміло, як були здивовані всі чоловічки, коли в їхньому володінні з`явилася маленька дівчинка. Дівчинка плакала.
— Що то? — вражено запитували одні, помітивши, як із очей дівчинки капають сльози.
— То, мабуть, дощ,— відповідали інші.
Як не була здивована дівчинка — адже вона жила в наш час і твердо знала, що такі чоловічки бувають тільки в казках,— однак переборола свій страх і чемно відповіла:
— Це я плачу.
— А що таке «плачу»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок, бо серед його племені ніхто ніколи не плакав.
— Це коли ллються сльози.
— А що таке «сльози»? Дівчинка тільки схлипнула та показала чоловічкові на його долоню, де вже назбиралося світленьке озерце її сліз.
— А чого з тебе ллються сльози?
— Бо я заблудилася і… і не знаю, як вийти з лісу.
— Ти хочеш вийти з лісу? — вражено перепитав чоловічок.— А хіба є на світі щось інше, крім лісу?
— Звичайно, є. І степи, і гори, і моря, й океани, й міста, і села.
— Покажи мені все оте, про що ти щойно сказала!
— Добре,— погодилась дівчинка,— але спершу виведи мене з оцього страшного лісу.
— Йди за мною! — Та й побіг-пострибав попереду дівчинки на тонюсіньких ніжках.
— Не спіши так! — врешті попросила дівчинка.— Давай перепочинемо, бо у мене вже серце болить.
— А що таке серце? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок.
— Серце? — задумалася дівчинка.— Це те, без чого не може жити людина.
— Дай мені своє серце! — приставав тим часом до неї чоловічок.
— Я не можу віддати тобі своє серце, бо я без нього помру,— відповіла йому нарешті дівчинка. — Але послухай сюди. У нашому місті є один чудовий лікар, який збирає серця людей, які померли. І серця оті живуть у нього довго-довго. Про це я читала в газеті… Якщо хочеш, зайдемо до нього й ти попросиш у нього серце.
Не думайте, що цього лікаря не існує на світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не завершив: ринуться до нього відразу тисячі людей — міняти серця. А розкажу краще вам, як зустрів їх лікар і що він сказав, почувши незвичайне прохання дерев’яного чоловічка.
— Серце?.. Гм… А яке ж серце ти хочеш собі вибрати?
— Таке, яке носять люди,— відповів тоненьким голоском чоловічок.
— Люди мають різні серця,— суворо відповів лікар.
— Оце серце злої людини,— показав на одну банку лікар.— Бачиш, яке воно жовте та зморщене!
— Я не хочу цього серця, воно нехороше! — швидко відповів чоловічок, і лікар посміхнувся схвально.
— А ось блискуче, як пластмасова кулька,— далі показував лікар.— Бачиш, яке воно свіже: як довго стукотіло, проте ніскільки не зносилося. Це серце байдужої людини.
Чоловічок постояв, вагаючись: серце йому дуже сподобалося, воно ж було таке блискуче! Перед ними не плавало, а лежало на дні банки дивовижне серце: похмуре, сіре, важке, наче висічене з твердої каменюки.
— Це серце одного чоловіка, який дбав лише про себе та відвертався від інших людей.
Врешті лікар обережно дістав із найвищої полиці ще одну банку.
— Оце — серце однієї дуже доброї людини. Бачиш, яке воно велике та світле!
— Я хочу мати це серце!
І лікар розсік йому дерев’яні груди, вклав до них серце, що колись належало добрій людині. Дивно й незвично почував себе чоловічок, повернувшись до своїх одноплемінників… Побачить пораненого птаха, оточеного цікавими чоловічками, відразу почне докоряти:
— Не чіпайте його! Хіба ви не бачите, як йому боляче? Хіба вам не шкода його?
— А що таке «шкода»? — запитували в нього дерев’яні чоловічки.
Як він міг їм пояснити, що це таке — «жаль»? Адже вони не мали сердець, вони нічого не могли відчути, отож — і зрозуміти.
Отак, може, й жив би наш чоловічок, коли б не стався один випадок… Це було взимку. Ліс стояв сонний, оповитий морозом. А під високим дубом сидів нерухомо хлопчик.
— Що з ним таке? — запитували один у одного дерев’яні чоловічки, збігшись за новою забавкою до сонного хлопчика.
Оглянувся чоловічок безпорадно: лише холодний сніг навкруги, крижане сонце вгорі та байдужі його родичі довкола.
«Він зараз замерзне!» — подумав у розпачі дерев’яний чоловічок, і таким пекучим жалем пройнялося його серце, що воно раптом спалахнуло — загорілося яскравим вогнем. Довго горів чоловічок, він зігрівав хлопчика, рятував його від, здавалося б, неминучої смерті.
А коли хлопчик, зігрівшись, звівся та пішов, навіть не зрозумівши, кому він завдячує власним життям, дерев’яні чоловічки оточили свого брата, який догоряв. Від нього залишилися тільки вуглинки, що яскраво жевріли, та обпалена голова зі сумними, повними жалю очима.
— Чого в тебе такі сумні очі?
— Бо мені жаль вас,— ледь чутно відповів їм чоловічок, який догоряв. — Але й цього вам не зрозуміти.
Анатолій Дімаров
