Коли чаша гніву, скорботи, страждання переливається через край
Знову на багатоскорботній, страждальній нашій людській землі чаша гніву, чаша скорботи, чаша страждання людського сягає країв і знову переливається через край.
І ми не можемо залишатися байдужими до тієї скорботи, яка зараз охоплює тисячі та тисячі, мільйони людей.
Перед нашою християнською совістю знову постає страшно, вимогливо слово Боже або, вірніше, образ Самого Христа, Який став людиною, Який увійшов у наш світ, Який долучився не до слави й не чесноти, а став братом і пригноблених, і грішників.
Солідарність Бога з людиною не розірвала Його солідарності з Отцем. І тут перед нами образ, який нам так важко сприйняти і який ще важче здійснити: образ Того, Який захотів бути єдиним і з правими, і з винними, Який всіх охопив єдиною любов’ю, любов’ю хресної скорботи сотосовно одних і любов’ю радості й знову – жертви хресної стосовно інших.
Нині в свідомості багатьох людей постає образ гніву, й у цьму образі вибираються одні та виключаються інші, у тому переживанні правди, співчуття та співстраждання серця людські вибирають одних і проклинають інших. І це не шлях Христа й не наш шлях.
Наш шлях у тому, щоб однією любов’ю, у свідомості та переживанні жаху, охопити й тих, й інших.
Обійняти — не співчуттям, а співстражданням, не погодженням, а усвідомленням того жаху, перед яким стоїть неправда, і перед хрестом, перед яким стоїть правда.
І я закликаю всіх вас, перед лицем усього того, що зараз відбувається у світі, знову подивитися на те, яке ж наше стояння християнське, де наше місце на цьому розриві тканини, де ллється кров, сльози, жах, і зрозуміти, що наше місце на хресті, а не лише біля хреста.
Часто замислюємося: що ми можемо зробити? Серце розривається любов’ю до одних і співчуттям до інших.
Що ми можемо зробити, коли ми безсилі, безмовні, безправні?
Ми можемо стати перед Господом у молитві, в тій молитві, про яку говорив старець Силуан, що молитися за мир – це кров проливати.
Не в тій легкій молитві, яку ми підносимо зі заспокоєності нашої, а в молитві, що рветься до неба з безсонних ночей, у молитві, що не дає спокою, в молитві, що народжується від жаху співчуття, в молитві, яка не дає нам уже жити нікчемністю, дрібницями нашого життя, в молитві, яка вимагає від нас, щоб ми нарешті зрозуміли, що життя глибоке й що ми постійно кидаємося в різні боки недостойно нашого життя, недостойно себе, недостойно Бога, недостойно тієї скорботи й тієї радості, тієї хресної муки та тієї слави Воскресіння, які постійно чергуються та переплітаються на нашій землі.
Недостатньо трохи поспівчувати, недостатньо говорити про те, що «ми нічого зробити не можемо».
Якби ми стали в такій молитві, щоб те наше співчуття викинуло б із нашого життя все те, що є надто дрібним для того, щоб стати перед обличчям жаху землі, то ми стали б людьми, гідними Христа, і тоді, можливо, наша молитва теж піднеслася б, як полум’я, що спалює і просвітлює.
Тоді, можливо, навколо нас не було б тієї заскорузлості, тієї байдужості, тієї ненависті, які довкола нас живуть і процвітають, тому що ми не є перешкодою нічому злому там, де ми є.
Перед лицем того, що робиться, перед Хрестом, перед смертю, перед душевною агонією людей проголосимо суд над дріб’язковістю, нікчемністю нашого життя — і тоді ми щось зможемо зробити: молитвою, способом нашого життя і, можливо, навіть чимось більш сміливим і творчішим.
Але пам’ятатимемо, що Христос не вибирав. Христос помирав, тому що гнані праведники і тому, що гинуть грішники.
Ось у цій подвійній єдності з людьми, які навколо нас, у цій подвійній єдності з праведником і з грішником будемо молитися про спасіння того й іншого, про милість Божу, про те, щоб сліпі прозріли, щоб правда водворилася, але не суд. Правда, що веде до любові, до торжества єдності, до перемоги Божої. Амінь!
Митрополит Антоній Сурозький. Про війну. 1991р.
