Ніколи не впадаймо у відчай!

У іспанському місті Малазі живе унікальна людина. Науковий ступінь, престижна кінопремія, громадська робота — це досягнення Пабло Пінеди, який не впав у відчай, людини з синдромом Дауна .

В Україні з таким діагнозом, синдромом Дауна, щороку народжуються близько чотирьохсот дітей. Більшість із них все своє життя проводять вдома або у спецінтернатах.

_____________________________________________________________

Ось чому ми не впадаємо у відчай. Навіть, якщо зовні ми старіємо та слабшаємо, проте, внутрішньо ми щодня оновлюємося. Бо легке короткочасне страждання приносить нам вічну славу, яка безмежно перевершує ці страждання¹2 Кор. 4:16-17.

Андрій Цаплієнко, кореспондент:

— У цьому будинку живе людина, яку в Малазі, мабуть, знають усі. Науковий ступінь, престижна кінопремія, громадська робота — начебто все це не для таких, як він. Проста філософія допомогла йому зламати цей стереотип. Характерні жести та міміка. Будь-який лікар визначить — перед ним людина з синдромом Дауна. Як правило, суспільство вважає таких людей неповноцінними.

Проте зайва хромосома не завадила Пабло Пінеді стати студентом і, здобувши диплом, залишитися в університеті викладати психологію. А одного разу його запросили до кіно: зіграти самого себе.

Пабло Пінеда, викладач:

— Я сказав би: «Грав майже себе». Кіно — це таки фікція. Але багато що в фільмі нагадує моє справжнє життя. Фільм «Я теж» – це історія кохання звичайної жінки та незвичайного випускника університету. «Я теж маю право кохати та бути коханим», — доводить герой Пінеди. А головна героїня, її грає популярна в Іспанії Лола Дуеньяс, починає розуміти: він для неї більше, ніж просто друг.

Пабло Пінеда, викладач:

— Сцени кохання давалися непросто. Я не вірю в любов із першого погляду. Але в мене було неймовірне душевне піднесення. А з Лолою ми залишилися друзями.

У дві тисячі дев’ятому на кінофестивалі у Сан-Себастьяні Пінеда за свою роль отримав нагороду “Срібну мушлю”. Але продовжувати кінокар’єру відмовився та повернувся до «Альма Матер» читати лекції студентам.

Пабло Пінеда, викладач:

— Життя не схоже на Голлівуд. У кіно можна високо злетіти та низько впасти. Я не хочу втратити себе у цій гонці. Вважаю за краще бути самим собою. Щоправда, це виявилося непросто. Пабло ніколи не говорив ні матері, ні старшим братам про те, як страждає від нерозуміння.

Пабло Пінеда, викладач:

— Коли тебе відштовхують, вважають неповноцінним — боляче. Але зараз я навчився з цим справлятися.

Людей із синдромом Дауна називають «дітьми Сонця» за їхню доброзичливість, на яку світ часто відповідає жорстокістю. До середини двадцятого сторіччя в Сполучених Штатах таких людей піддавали примусовій стерилізації. А в нацистській Німеччині діагноз «синдром Дауна» звучав як смертний вирок. Згідно з програмою “Тіргартенштрассе-4”, “діти Сонця” підлягали знищенню.

Пабло Пінеда, викладач:

— Раніше, коли я бачив, що люди відсуваються від мене, уникають — лаяв себе. Нині розумію: це не я неповноцінний, а вони.

Пінеда працює над книгою. Хоче, щоб вона допомогла студентам навчатися, а викладачам зрозуміти своїх учнів. Пабло почав писати з відповіді на запитання: «Що означає для мене пізнання?».

Пабло Пінеда, викладач:

— Я зрозумів, що синдром Дауна — це подвійне. З одного боку – зайва хромосома. З іншого боку — просто стан душі. Ми не хворі. Просто інші.

Але зрозуміти це, а тим більше прийняти, поки що виходить не в усіх.

Андрій Цаплієнко

(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D.)