День пам’яті священномученика Миколая (Попова)
13/26 березня Православна Церква вшановує пам’ять священномученика Миколая (Попова).
Святий Миколай народився в 1864 році в сім’ї Харитона Івановича Попова та його дружини Олександри Петрівни.
Батько Святого був статським радником Черкаської станиці Війська Донського. Він полум’янів любов’ю до рідного краю й присвятив майже все своє багаторічне життя на вивчення його історії та культури.
Харитон Іванович був одним із ініціаторів створення та першим директором Музею Донського Козацтва. Він багато допомагав людям, і Миколай навчився від батька любові до батьківщини та жертовного служіння ближнім.
Матір Святого народилася в родині священника та навчала сина віри й доброчесності.
Крім Миколая в сім’ї було ще троє синів і п’ять дочок. Від свого діда-священника Святий перейняв любов до храму та Богослужіння.
У Новочеркаську, куди переїхала сім’я Попових, Миколай вступив до гімназії. Однолітки поважали його за чесність, чуйність, дотримання слова. Після гімназії Святий навчався в Харківському землеробському училищі й успішно закінчив його.
У душі Миколай ревно бажав служити людям, через що й вирішив присвятити своє життя священницькому служінню. Для цього він поступив на п’ятий курс Донської семінарії, яку закінчив у 1893 році.
Першим місцем служіння Святого стала Успенська церква станиці Аксайської, де він служив у сані диякона. Водночас Миколай викладав Закон Божий у Аксайській церковно-приходській школі.
У 1894 році Святого рукопоклали в ієрея та направили до хутора Колодязьного Мігулінської станиці Верхньо-Донського округу.
Там Миколай боровся з забобонами, пияцтвом і неуцтвом місцевих жителів. Основну увагу Святий зосереджував на звершенні Божественної Літургії, часто говорив проповіді, влаштував воскресні бесіди.
Працями отця Миколая була створена учительська школа з гуртожитком. Вона призначалася для навчання не лише дітей, але й майбутніх учителів. Багато пожертвуваних коштів виділялося на бібліотеку. При школі також влаштували ферму та підсобне господарство.
Ревним виконанням своїх обов’язків, турботою про простих людей Святий здобув любов пастви. Великою помічницею отця Миколая стала для нього його дружина Зінаїда Георгіївна.
Чесність і прямота Святого дратувала та лякала знатних та заможних жителів станиці, тому що багато з них жили нечестиво. Тому вони почали зводити наклепи на отця Миколая.
Внаслідок цього Святий перейшов на новий прихід у хутір Верхнє-Гнутове станиці Єсауловської. Там свої турботи отець Миколай спрямовував на ремонт і прикрашення храму, організацію церковного хору, будівництво нової школи. Оскільки на хуторі не було лікаря, Святий надавав першу медичну допомогу.
Світова війна, державний переворот збентежили Донський край. Серед козацтва зростав революційний рух. Заради легкої наживи прибули натовпи червоногвардійців. З наближенням лінії фронту потягнулися біженці. Не вистачало продуктів і медикаментів. Почалася епідемія тифу.
Всупереч вмовлянням пастви добрий пастир залишився в Гнутові та сповідав і причащав хворих і тих, хто помирали. Зрештою, захворів і він сам.
Щоб врятувати Святому життя, його поклали на підводу та повезли в Новочеркаськ. У найближчому хуторі обоз наздогнав загін червоногвардійців. Усі зі страху розбіглися, і отець Миколай залишився сам на підводі.
На допомогу йому прийшов місцевий вчитель, який врятував Святого від арешту та лікував, допоки його не забрала матушка Зінаїда.
Два місяці Священник хворів. Будучи ще хворим, він звершував Богослужіння у власному домі. Паства, що шукала втіхи та підтримки, потягнулася до свого духовного отця.
У день, коли Святий вперше після недуги служив у храмі, у його будинку провели обшук. Там комісар побачив на стіні фотографію брата отця Миколая – Петра Харитоновича Попова – похідного отамана, який очолив частину донських козаків у боротьбі проти нової безбожної влади. Цього було достатньо для страти Святого.
Три дні Священника тримали під арештом, а місцеве населення наполегливо просило комісара відпустити отця Миколая причастити тих, хто помирали.
Комісар погоджувався, і Святий під конвоєм відвідував тяжкохворих. Камеру у в’язниці угодник Божий перетворив на дім молитви й молився в ній разом із іншими ув’язненими.
Щоб якомога швидше розправитися зі Святим, комісар відправ його на станцію Морозовську. Там був окружний ревтрибунал, який майже завжди засуджував в’язнів до страти. Така доля чекала і отця Миколая.
Під час прощання з дружиною Святий вказав рукою на пісок. Це означало, що його стратять на піщаному кар’єрі.
Через три місяці, коли округ звільнили від червоногвардійців, дочка отця Миколая, шукала тіло батька та розкопувала сотні могил. Тоді вона знайшла порубане катами тіло свого батька.
На зустріч мощам Святого вийшов увесь хутір. Після звершення заупокійної літії та прощання паства зі сльозами поховала тіло дорогого Священника за вівтарем храму. Згодом і могилу Святого, і храм безбожники зрівняли з землею.
Мученицька кончина отця Миколая настала 13 березня (за старим стилем) 1919 року.
Слава Богу вовіки. Амінь.
