До читача

Ця книжка склалася з багатьох джерел у міру вживання в молитовний лад Церкви, в досвід духівництва і пастирського піклування.

Безпосереднім матеріалом для цієї збірки стали бесіди архімандрита Іоанна (Крестьянкіна), які проводилися в сімдесяті роки в Псково-Печерському монастирі на першій седмиці Великого посту, після читання покаянного канону Андрія Критського. Багатьом запам’яталися ті вечори трепетного покаянного предстояння перед живим і близьким Богом і власною совістю, запам’яталося викривальне і лікувальне слово пастирського повчання.

Бесіди були записані. Звичайно, що під час переписування і передруку в них з’явилося чимало погрішностей. Видаючи бесіди на прохання паломників і парафіян, ми прагнули не тільки усунути похибки, а й найбільшою мірою зберегти розмовну інтонацію.

“Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне!”

Публікуючи ці бесіди, ми сподіваємося, що вони допоможуть хоча б деяким почути і виконати цей Божий заклик.

Ми зібралися тут, щоб принести Господу чергове покаяння. Хотілося б передувати сповіді кількома словами. Кожен із нас у міру сил і можливостей намагається в повсякденному житті дотримуватися чистоти в оселі й охайності в одязі. А є деякі особливо охайні люди, які ревно підтримують чистоту і порядок. І як стурбована така людина, якщо з якихось обставин ці порядок і чистота порушуються.

Так само і людина, яка звикла стежити за чистотою свого серця і охайністю своєї душі, не може жити без покаяння. Така людина чекає і жадає чергової сповіді, як виснажена земля чекає цілющої вологи. За словами псалмоспівця Давида, “душа моя жадала Тебе, мов суха земля” (Пс. 142:6). Уявіть собі на хвилину людину, яка не змивала з себе тілесного бруду все життя! Ось і душа вимагає обмивання, і що було б, якби не було б Таїнства Покаяння, цього цілющого й очисного “другого Хрещення”!

Усі, напевно, бачили не раз, а може, з дитинства пам’ятають, що буває, коли взимку потеплішає і діти катають снігові кулі. Візьмуть крихітну, розміром як кулак, кульку і покотять з гірки: в одну мить ця кулька перетворюється на величезну, нестримну, грудку мокрого брудного снігу! Те саме відбувається і з гріховним станом нашої душі. Послідкуйте за собою! Ви найщирішим чином зі сльозами покаялися, причастилися Святих Христових Тайн – який мир і спокій на серці! Але ось, ідучи з храму, ви когось зустріли і в розмові необережно кинули маленьку грудочку осуду в своє серце… Все! Лавина рушила з місця! Подивіться тепер, з якою блискавичною швидкістю намотуватиметься гріховна грудка…

У нас існує ще домашнє покаяння: ввечері на молитві згадати, чим згрішив проти Господа за день, і покаятися. А досвідчені духівники-наставники взагалі радять не відкладати покаяння, а як покривив совістю, згрішив, одразу ж дорікнути собі і просити в Господа прощення. І Господь пробачить, бо “серцем скрушеним і смиренним Бог не знехтує”¹(Пс. 50:19) .

Однак тяжкість цієї грудки гріховної, яку ми встигаємо накатати в душі, буде тиснути доти, доки над головою грішника, що щиро покаявся, під час Таїнства Сповіді не буде прочитана священиком, що має за благодаттю священства владу прощати гріхи, розрішительна молитва.

Це відчуваємо і переживаємо ми, грішні люди. А ось що наочно бачили люди святі. До останнього оптинського старця Нектарія перед його смертю приїхала духовна дочка. Коли вона підійшла до нього, старець благословив її і сказав: “Тобі треба сповідатися, над тобою хмара бісів!” Ось кого приваблює до нас душевний бруд!

І ще хочеться сказати: після закінчення Таїнства Сповіді перед прочитанням розрішительної молитви, священник читає молитву за тих, хто приніс покаяння. Зверніть увагу на слова цієї молитви: “…примири і з’єднай його [тобто того, хто кається] Святій Твоїй Церкві, у Христі Іісусі Господі нашому…” Як це примирити з Церквою? Ми ж ходимо до храму, молимося, співаємо акафісти й молебні, виконуємо кліросний послух (це хто бере участь у звершенні богослужіння). Виявляється, гріхами своїми ми давно вже відлучені від Бога, від благодатного внутрішнього спілкування з Церквою. Перерізали духовний зв’язок, пуповину, через яку наші душі й дух живляться благодаттю Духа Святого. Ось і молиться священик, який звершує Таїнство Сповіді, про приєднання нас, які відторгнули самих себе гріховним життям від Церкви.

Взагалі-то ми повинні з’явитися на сповідь, уже обміркувавши свої вчинки, уже оплакавши перед Господом своє гріховне життя. Повинні кожен принести особисте своє покаяння перед Хрестом і Євангелієм.

Перш ніж почати каятися, ми повинні всім усе пробачити! Пробачити без зволікання, зараз же! Пробачити по-справжньому, а не так: “Я тебе простив, тільки бачити тебе не можу і говорити з тобою не хочу!” Треба негайно так усім і все пробачити, наче не було жодних образ, прикрощів і неприязні! Тільки тоді ми можемо сподіватися отримати прощення від Господа.

Допоможи нам, Господи, в цю хвилину всім усе пробачити!

Одного разу під час земного життя Іісуса Христа підійшов до нього якийсь законник і запитав: “Учителю, що мені робити, щоб наслідувати життя вічне?” І отримав відповідь: “возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм… і ближнього твого, як самого себе” ²(Лк. 10:25-27). Ось наші головні заповіді – це любов до Бога та ближнього свого.

Але оскільки наші обов’язки до Бога і ближнього різноманітні, то й заповіді розділені Богом на десять і подані таким чином, що перші чотири стосуються Бога, а інші шість – ближнього. Ось і розглянемо зараз, чим ми порушили Закон Божий?

Господи, прийми наше посильне покаяння!

Перша заповідь: Я Господь, Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

Які ж обов’язки повинні ми мати у ставленні до Бога за цією заповіддю?

Перший обов’язок. Ми повинні мати істинне пізнання про Бога. А чи маємо ми це істинне пізнання про Бога? Ні, ми не маємо правильного поняття про Бога, про православне вчення нашої віри, про Церкву, членами якої ми є, про прийняття Святого Хрещення.

Господи, прости нас, грішних!

І ми ще виправдовуємося, що нам ніде почерпнути ці правильні поняття про Бога, що нас ніхто не вчив і не вчить цьому, але цим прагненням виправдатися ми посилюємо свою провину, бо це неправда! Ми ведемо занадто неуважне, розсіяне життя і самі не хочемо черпати потрібні пізнання з тих джерел, які є у кожного з нас.

• Спитайте-но свою совість, чи дорожимо ми кожним богослужінням у храмі, чи слухаємо ми ті молитовні слова і піснеспіви, якими молиться Церква? Ось вам школа, ось найпотрібніше, найістинніше богослов’я, ось найпокаянніша молитва, найнатхненніші славослів’я Богу. Чи живимо ми всім цим розум і душу? Ні, Господи, прости нас!
  Ми не любимо приходити до храму до початку богослужіння, протискуємося кудись крізь людей під час служби, товпимося і голосно розмовляємо біля свічкового ящика, переходимо з місця на місце. Самі не чуємо, що читається і співається, й іншим заважаємо, нічого не черпаємо з цього джерела істинного богослов’я.

Господи, прости нас, грішних!

А дехто ще вважає себе надто начитаним і всезнаючим, такі ще з роздратуванням і засудженням слухають: “Що, мовляв, він завів знову про одне й те саме”, зовсім забуваючи про те, що священик, який стоїть на амвоні, стоїть ніби на камені, відваленому від дверей гробу Господнього, і не може бути без користі слово благовістя зі святого місця. Навіть найубогіше слово з амвона завжди вчить істин Православ’я.

Господи, прости нас, відкидаючих слова Твої!

• Ми не читаємо душеспасительних книг, відмовляючись, що їх зараз немає, і знову це зла відмовка! А Книгу всіх книг, Святе Євангеліє, ми читаємо? Євангеліє є майже в кожного з нас, а якщо немає досі, то це через найбільше недбальство. Чи повчаємося ми з цієї Книги Життя? Свята Церква поклала на кожен день обов’язкові читання Євангелія та Апостольських послань. Припустімо, це не кожен може простежити і виконати, але хто заважає нам щодня прочитувати хоча б по одному розділу? Чи багато хто з нас, хто кається сьогодні, хоч один раз уважно прочитав Євангеліє, Апостольські діяння і послання?
  Прости нас, Господи!

Ми не тільки вдома не читаємо Євангеліє, а й у храмі не слухаємо! Благоговійна поведінка в храмі обов’язкова завжди, а під час читання Святого Євангелія всі повинні завмерти і з нахиленою головою уважно слухати. А ми добре ще, якщо зовні не штовхаємося в цей момент (а це буває з нами – Господи, прости нас). Добре ще, якщо не передаємо свічки і тим самим не відволікаємо увагу інших (кайтеся Господу, хто винен у цьому – Господи, прости нас). Добре ще, якщо, користуючись нібито “порожнім” часом, не ліземо поправляти свічки або запалювати лампадку (це теж у нас відбувається – Господи, прости нас). Добре ще, якщо не відволікаємо оточуючих порожніми розмовами, і в цьому ми грішні, Господи!

Але якщо ми навіть зовні не порушуємо цього моменту богослужіння, чи багато хто з нас щиросердно може сказати, що з граничною увагою слухає слова Святого Письма? Чи не ковзають слова по поверхні слуху, не досягаючи не тільки серця, а просто розуму, який блукає в цей момент казна-де! Господи, прости нашу неуважність, нашу зухвалість, нашу легковажність і холодність, які ми проявляємо до слухання того читання, яке пропонує нам Церква під час богослужіння. Принісши зараз покаяння Господу, покладемо віднині (для цього не потрібно великого розуму або надзвичайного подвигу), щойно починається читання Євангелія в храмі, припиняти всі сторонні справи, всякий рух, нахилити голову та найуважнішим чином слухати слова Євангелія.

Допоможи нам, Господи!

Але якщо повз вас буде все ж таки протискуватися людина, яка не чула сьогодні проповідь і не знає, як належить поводитися в цей момент, не осмикуйте її злісно. А потім, можливо, запам’ятавши його, після служби з любов’ю і доброзичливістю поясніть, як треба поводитися під час читання Євангелія. Ось це буде по-християнськи!

Ми не читаємо книжок релігійно-морального змісту. Вони, щоправда, не в усіх є і дістати їх важко. Але є серед нас і такі, хто має їх, але стоять вони на полицях, а читати їх самому або ліньки, або ніколи: “Краще посплю побільше”. А хто освіченіший, той охочіше читає газету, аніж серйозне духовне читання, інший же і сам не читає, й іншим не дає: “А раптом не віддадуть, або самому захочеться почитати якраз у цей час”. Ось як жадібність долає!

Тут ще необхідно пам’ятати, що немає нічого нерозумнішого за привласнення чужих книг духовного змісту! Яку користь для душі може дати читання вкраденої книги? Якщо хто грішний і має такі книжки, негайно, за першої ж нагоди поверніть їх тим, кому вони належать!

Господи, пробач нам наше нерозуміння і нечесність!

• Зрештою, повчатися в пізнанні про Бога можна і в бесідах з людьми начитаними і благочестивими. А що робимо ми? Ми дуже любимо поговорити, нас так і тягне піти до сусідки, друзів і знайомих, але тільки не для розмов про Бога, про душу і спасіння. Соромно і страшно зізнатися, що ми, християни, часто збираємося, щоб засудити ближніх, вдатися до картярської гри, або влаштовуємо ще й пияцтво. Пішов у гості порожній, а повернувся ще більш розорений.
  Господи, прости нас, грішних!

І це часто трапляється з нами після сповіді, в день причащання Святих Христових Тайн.

Другий обов’язок, який приписується нам першою заповіддю Закону Божого: мати істинну віру в Бога, надію на Нього і любов до Нього.

• Найстрашніший гріх проти цього обов’язку кожної людини є безбожництво, тобто той самий стан, у якому перебуває зараз велика кількість наших співвітчизників, наших рідних, близьких і знайомих. Про те, як це сумно, особливо батькам, чиї діти безбожники, не треба й говорити! Але чи маємо ми, що прийшли сюди на сповідь, тверду і безсумнівну віру всьому релігійному? Чи віримо ми в безсмертя, що за труною є вічне життя з відплатою за справи земні? Хоч як страшно зізнатися, але живої віри, яка пронизувала б усю нашу свідомість, яка б керувала нашими вчинками, немає і в нас.Господи, пощади нас, які сумніваються у Твоєму бутті, у своєму безсмерті, у прийдешньому Страшному Суді!
• Можливо, серед тих, хто кається, нині є такі, які не вірять в існування небесного воїнства Ангелів і полчищ злих духів. Останнє особливо поширене серед людей “освічених”. Чомусь соромно в наше століття вірити в існування реальних істот – злих духів. А це тільки й потрібно ворогові спасіння нашого! Якщо немає підступного впливу, то навіщо і від чого захищатися Животворящим Хрестом, святою водою, молитвою Іісусовою? Може, хто недостатньо шанує Матір Божу, святих мучеників, угодників Божих? Кайтеся Господу!
  Господи, прости нас, грішних!
• Є ще один вид страшного гріха проти першої заповіді – це віровідступництво. Господи! Як ми близькі до цього стану! А іноді, може, й були справжніми віровідступниками і не через страх мук, як це траплялося інколи в історії християнства, під час гонінь на Церкву, а тільки через страх, найчастіше удаваний, втратити те чи інше земне благополуччя.
  Буває, що ми, віруючі люди, сподіваємося отримати будь-яку допомогу від Господа, припустімо, отримати кращу квартиру, кращу роботу і просимо всіх молитися, а самі ховаємо в цей час ікони в шафу, боячись, що побачать нашу віру в Бога і відмовлять нам. Ось до якого божевілля ми доходимо.

Пощади нас, Господи!

Через малодушність свою, йдучи на прийом до лікаря, знімаємо хрест, боячись, що лікар лікувати не буде або лікарняний лист не дасть!

Господи, прости наше відступництво і малодушність!

А якщо на роботі раптом заходить розмова про віру в Бога, то нещасна малодушна людина готова в повітрі розчинитися. Тільки б навіть за виразом її обличчя ніхто не здогадався, що вона християнин, – і слова зречення від Христа вже висять на кінчику її язика… Кайтеся Господу ті, хто в намальованому образі малодушного християнина впізнає себе!

Господи, помилуй мене, грішного!

Соромно зізнатися, навіть вимовляти вголос. Не тільки молоді, а й старі люди, які вже звільнилися від громадських обов’язків, які вже заслужили і відпочинок, і пенсію, теж бояться відкрито повісити ікони в будинку!

Господи, прости нас, грішних!

Через страх показати свою релігійність ми тепер часто чинимо гріх духовного вбивства своїх рідних, які помирають, тим, що, соромлячись сусідів, не запрошуємо священика зі Святими Дарами наставити вмираючого. І горе нам, якщо з нашої вини хто-небудь із наших близьких пішов у вічність без покаяння і причащання Святих Христових Тайн.

Господи! Прости нам ці гріхи і не посоромся нас перед Ангелами Твоїми в день Страшного Суду за наше зречення від Тебе тут, на землі.

• Істинної живої віри мало в нас, але зате ми гранично вражені забобонами. Забобони, “суєя”, порожня, помилкова віра. І чим тільки не замінюємо ми істинної віри в благий Промисел Божий! Віримо в якісь “щасливі” і “нещасні” дні, у “важкі” і “легкі” дні. Боїмося почати навіть добру справу у “важкий” день, анітрохи не замислюючись, що до іншого дня ми можемо й не дожити. Віримо всяким снам, тлумачачи їх, ворожимо за ними, спокусившись сновидіннями, ще якісь “пророчі” сни починаємо бачити і доходимо через це до затьмарення розуму і хвороби… Кайтеся Господу!
  Господи, прости нас, грішних!

Бійтеся вірити снам, щоб не впасти в оману – страшне духовне захворювання!

І до храму ми приносимо ці забобони і тримаємося за них міцніше, ніж за справжнє благочестя. І своїми безглуздими зауваженнями порушуємо молитву оточуючих. Ось передають свічки – хто це надумав, що їх треба передавати через праве плече, а не навпаки? (Навіть мозок засмічувати пам’яттю про це не хочеться.) Треба тільки так передавати свічки, щоб їх не зламати, щоб не штовхати людину, яка занесла руку для хресного знамення, і не пхати їй у цей момент свічки. Або не передавати їх у відповідальні моменти богослужіння, а трохи притримати їх у руці, а потім тихо передати без жодних забобонів.

Ці забобони дісталися нам від далеких предків-язичників. Ось день Святої Трійці. Що в нас коїться на кладовищах, на могилах, де стоять хрести! Це воістину чорний день для наших покійних! Замість молитви, замість свічок і куріння ладану справляють на могилах цього дня справжні язичницькі тризни. А наші покійні на тому світі горять вогнем скорботи і жалю, як євангельський багатій, який просив Господа сказати братам, ще живим, що на них чекає по смерті. Якщо хто з вас справляв ці тризни і збирав на могилі застілля, підіть на цвинтар і попросіть вибачення у своїх покійних рідних за жахливі страждання, які ви принесли їм своїм непорозумінням, і ніколи більше не робіть цього в святий день свята, коли Церква молиться особливою уклінною молитвою за упокій наших спочилих близьких, не робіть цей день наймучительнішим для них.

А зараз просіть у Господа вибачення за нерозумність свою.

Господи, прости нас, грішних!

Ми віримо всяким прикметам і кажемо, що не вірити не можна, тому що вони справджуються. А ось преподобний Серафим відповідав у такому разі: “А ти не вір – і не будуть виконуватися!”

Господи, прости нас, грішних!

• Багато хто грішить проти першої заповіді Закону Божого, що з усякого випадку виводять якісь ознаки. Грішать тяжко перед Богом ті, які розпускають усілякі чутки: про голод, повінь, а деякі доходять до вказівки точної дати кінця світу. Як можна вгадувати те, про що не знають навіть Ангели, а знає тільки Отець Небесний! Не менше грішимо і ми, якщо слухаємо і віримо цим зухвалим промовам і передбаченням.
  Господи, прости нас, грішних!
• Ще грішать проти першої заповіді чарівники, чаклуни, ворожби й ворожки – всі ці люди, які залишили віру в силу Божу, а вірять таємним силам тварюк, особливо злих духів, і намагаються діяти в союзі з ними на шкоду іншим. Якщо є серед вас такі грішники, треба покаятися особисто, зі сльозами найгіршими перед Господом!
  За участь у чаклунстві Церква забороняє спілкування з нею на 20 років, нарівні з убивцями. А закостенілих і тих, хто не кається, абсолютно відкидає. Не втішайтеся, що тепер кожному можна переступити церковний поріг і підійти до Святої Чаші. Людей, священика обдурити можна, але Бога-то хто і як може обдурити! Ми говорили на початку сповіді, як можна внутрішньо відлучити себе від Церкви, тоді зовні хоч і не виходь із храму, а благодать відступить! Ну а найгірший приклад причащання Святих Христових Тайн на осуд – причащання Іуди.

Кайтеся, поки ще є час, поки ще не спіткала вас смерть, і ви остаточно не потрапили в товариство злих демонів, до чиєї допомоги і співдружності вдавалися досі. Як це страшно! Подумати тільки: християнин, який відрікся під час Таїнства Хрещення від сатани і всіх його справ, звертається до спілкування з ними. І ще сміє безстрашно з’єднуватися з Христом, приступаючи без каяття безповоротного до Святого Причастя! Не думайте і всі інші, що стоять тут, що ось, мовляв, є грішники, а ми, слава Богу, не чаклуємо! Якщо хтось із вас ворожив або звертався по допомогу до чаклунів, або лікувався, або сам лікував замовляннями когось, може, радив комусь звертатися по допомогу до “бабці”, грішить не менше, ніж самі чаклуни, полишаючи віру в силу Божу й очікуючи допомоги собі від цих людей.

Ви скажете: “Але ж молитви читаються і хресне знамення накладається”. А ось послухайте, що говорить святитель Іоанн Златоуст: “Якщо Святої Трійці ім’я промовляється на цих людей, якщо і святих буде закликати, якщо і знамення хресного накладають, то бігти личить цим людям”. Свята Церква відлучає від Святого Причастя таких людей на п’ять-шість років.

Господи, прости нас, грішних!

Ми маємо такі Таїнства Церкви, як Єлеосвячення (або Соборування), встановлене Церквою для лікування недугів, ми маємо велику святиню – хрещенську воду, ми маємо артос (великодній хліб), зрештою, ми в Таїнстві Причастя з’єднуємося із Самим Богом! І в це ми мало віримо, а ось бігти до “бабки” – це нам здається справжнім і вірним засобом.

Господи, ми зовсім збожеволіли і заплуталися в поняттях, де світло, де темрява, де істина, де брехня!

Господи, прости нас, грішних!

• Господи, ми настільки збожеволіли, що ворожимо на Святому Євангелії, Біблії, замість того щоб повчитися в них істин віри. Ми ворожимо на картах, а може, хтось із вас ще й спіритизмом захоплюється, крутить блюдця, викликає якихось духів (ясно, що не святих) і випитує їх про різні долі та події. Кайтеся Господу!
  Господи, прости нас, грішних!

Це все невіра в добрий Промисел Божий, це зухвала цікавість, відсутність надії на Бога!

• Багато хто з нас грішить проти першої заповіді Закону Божого тим, що любить когось із людей більше за Бога. Буває, що навіть так і говоримо: “Якщо він чи вона помре, мені й жити нема для чого, мовляв, усе життя в ньому”, – у цій людині, а не в Господі, який віддав за нас життя!
  Господи, прости нас, грішних!

А іноді можна почути й такі слова: “Я тварин більше люблю, ніж людей”. Яке безумство! Сказано, щоправда: “Блаженний, хто і худобу милує”, але віддавати всю свою прихильність тваринам – це гріх. Хто в цьому грішний, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

• До гріхів проти першої заповіді Закону Божого відносяться такі гріхи, як людинодогодливість і людинонадіяння… Чим же так страшні людинодогодливість і лестощі, що в словах Святого Письма говориться: “Убивцею та брехуном гидує Господь” (Пс. 5:7). Та тому, що “своїми промовами ми обманюємо тих, кому лестимо, і своїми похвалами накликаємо прокльони на життя тих, кого хвалимо, і стаємо винуватцями їхнього осуду вічного за ту оману, в яку ми вводимо довірливих людей, які вірять нашим лестощам”, – каже святитель Василій Великий.
  Можливо, хтось із вас догоджає людині настільки, що робить її ніби своїм богом. Зараз навіть мати схиляється перед своїми дітьми, часто на догоду їм нехтуючи обов’язками щодо Бога. Треба в недільний день піти до храму, але приїхали з міста дорослі діти, і мати на догоду п’яному синові чи зятю залишається вдома, хоча жодної не було б шкоди родинним відносинам, якби вона на дві години пішла до церкви.

Звісно, якби це був один день, один винятковий раз, тоді в ім’я любові до них не гріх і лишитися вдома, але ж це повторюється щонеділі, і стоять храми, особливо в сільській місцевості, на парафіях, пусті, і не через те, що навкруги живуть безбожники, а через наше невміння жити по-християнськи! Чи не більшої поваги заслуговувала б мати, якби діти знали, що мама все для них зробить, але в недільний день вона має право на дві-три години піти до церкви.

Господи, прости нас!

Гріх людинонадіяння полягає в тому, що ми дуже часто сподіваємося на себе і на свої сили, на свої молитви, пости, подвиги різні, на свої найчастіше удавано добрі справи, зовсім забуваючи, що лише за сприяння благодаті Божої ми можемо спастися. Або ми сподіваємося на кого-небудь більше, ніж на Бога, і тим самим відсуваємо Бога з життя нашого на задній план, вдаємося до його допомоги, коли все інше вже випробувано. Ми навіть не уявляємо собі, який важкий цей гріх і як він прогнічує Бога!

“Проклята людина, – говорить Господь через пророка Єремію, – що сподівається на людину” (Єр. 17:5). Господи! Прости нас, ми навіть не усвідомлювали, що накликали на себе цим Твоє прокляття! Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Нарешті, наш третій обов’язок, який приписується нам першою заповіддю Закону Божого: шанувати Бога, служити Йому, наприклад, молитвою церковною і домашньою, дбайливістю та старанням виконувати Його заповіді.

Господи! Ми всі грішні перед Тобою і залишенням домашніх правил, і недбалістю, і неуважним ставленням до життя свого. Подивимося в себе!

Хто з вас, вставши вранці і прочитавши уважно ранкові молитви, ставить за мету весь день догоджати Господу виконанням Його заповідей? Де там, Господи! Ми, якщо й читаємо молитви, то думи наші вже далекі, вже всі занурені в життєві турботи. Мало хто згадає: адже я християнин; ось сьогодні можуть бути ті чи інші обставини, як би мені з Божою допомогою прожити день свято, мирно і безгрішно.

Де такі благочестиві думки?! Нас, не встигнемо ми розплющити очі, все злить, все дратує: нагрубимо матері, яка встала мало не на годину раніше за нас, щоб допомогти нам піти на роботу, ходимо квартирою, як звір у клітці, на сусідів не дивимося, вітаємося крізь зуби, грюкаємо дверима, накричимо на дітей, які, можливо, і вередують, адже їх розбудили й тягнуть ледве світаючи до садочка, чи виштовхують до школи.

Потім, якщо живемо у великому місті, потрапляємо в переповнений людьми транспорт і зовсім втрачаємо людську подобу! Тут уже ми гранично дратуємося, штовхаємося, лаємося, таких наговоримо один одному гидот, наче навкруги смертельні вороги наші. Анітрохи не хочемо потерпіти незручностей і неприємностей! Ось як, Господи, ми починаємо майже кожен день наш.

Господи, прости нас, грішних!

Друга заповідь: Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.

Слава Богу, між нами, християнами, це справа небачена, і виходить, що ми ніби й не грішимо проти другої заповіді Закону Божого.

Чи так це насправді? Хіба наші пристрасті – не ті самі ідоли, яким ми поклоняємося все життя?!

Ось послухайте, що говорить Апостол Павел: “їхній бог – черево”³(Флп. 3:19) .

Чи не до нас відносяться апостольські слова? До нас, Господи! Бо ми служимо череву своєму і взагалі тілу, більше, ніж Богові. Ми надзвичайно багато часу і сил витрачаємо на піклування про їжу, але не про хліб насущний, а про те, чим би потішити своє черево, чим би втішити своє тіло. Годинами простоюємо в черзі за якимось ласощами, за якимось особливим одягом або взуттям, а потім скаржимося, що бракує часу й сил на молитву та на читання Євангелія.

Господи, прости нас, грішних!

Чи багато хто з тих, хто кається, нині можуть сказати, що вони з радістю зустрічають піст? А можливо, деякі й зовсім не дотримуються постів, не маючи волі навіть на короткий термін приборкати своє черево? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Другий страшний ідол, до ніг якого покладено стільки людських душ, біля підніжжя якого загинуло стільки талантів і здібностей, через якого пролито й ллються потоки гірких сліз матерів, батьків, братів, дружин і дітей – це пияцтво. Не будемо говорити тут про ті незліченні біди, які виникають від пияцтва. Можливо, багато хто з тих, хто стоїть тут, і не впиваються вином або горілкою, але чи не траплялося вам у гостях на святі або взагалі де-небудь випити вина понад міру?

Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І ще страшніше – чи не споювали ви когось? Чи не приносили комусь потайки від родичів або від начальства вина чи горілки? Чи не давали ви грошей у борг потайки від сім’ї п’яниці? Ви скажете, що зараз усі послуги купуються за “маленьку” або за “півлітри”. Але у вас, християн, які знають, яке зло приносять у сім’ю ці “півлітрівки” і “маленькі”, невже ніколи совість не підказувала, що ми даємо замість плати за послуги отруту своєму ближньому?

Господи, прости нас, грішних!

Ми майже поголовно винні у споюванні ближнього!

Ми поставили йому півлітра, а людина вип’є і, збожеволівши, хулитиме Бога, поб’є дружину, скалічить побоями дітей, уб’є людину – і ми розділимо її гріх, як співучасники злочину.

Третій ідол, якому ми служимо, – це пристрасть користолюбства, тобто жадібність до багатства, ненаситне бажання мати всього якомога більше.

Господи! Ми всі хворіємо на цю недугу. Серце наше збуджене і тривожиться жагою придбання, і не тільки речей необхідних.

Меблі ще б і послужили, а ми женемося за модним гарнітуром або шафою, або диваном. Цілком достатньо одягу, але ми запасаємо про запас, забиваємо шафи, скрині й валізи зайвими речами, забуваємо пораду: другу сорочку віддати ближньому незаможному.

Господи, прости нас, грішних!

Може, хтось із вас, хто кається нині, збирає гроші заради грошей або, не довіряючи Промислу Божому, збирає гроші на “чорний день”? Кайтеся Господу! І поспішайте вжити цього злого ідола, ці злі накопичення на добрі справи. Бо цей злий ідол любостяжання розкрадає молитву – згадайте, скільки разів у храмі, навіть коли Церква під час Божественної Літургії закликає відкласти всяке життєве піклування, ми всі будуємо в думках різні суєтні плани до досягнення життєвих цілей.

Прости нас, Господи!

Користь прикувала наше серце до землі. Ми захаращуємо наші оселі всілякими непотрібними речами, трясемося над кожною ганчіркою, немає можливості навіть перерахувати весь список пристрастей до тих чи інших речей! Тут і одяг, і меблі, і посуд, і взуття, і книжки, і квіти, і запаси харчів (потім усе гниє, поїдається міллю, черв’яками, пліснявіє і робиться вже нікому не потрібним).

Ця пристрасть проявляється навіть щодо таких речей, як просфори, антидор, артос, свята вода: ми чомусь накопичуємо їх як сувеніри, замість того щоб із благоговінням і молитвою спожити їх. Потім у них заводяться жучки та черв’ячки, і ми змушені спалювати їх, а може, дехто й просто викидає святиню. Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І ось, обростаючи цим вантажем речей, ми задихаємося. Подумайте тільки, скільки часу йде на одне витирання пилу, перетрушування всіх цих абсолютно зайвих для християнина речей. Чи вже до молитви тут до Бога Істинного – так занурилися ми в служіння ідолу марнотратства.

Четвертий ідол, якому нітрохи не з меншою ретельністю ми служимо – це гордість.

Горда людина сама себе робить ідолом і шанує понад усе і всіх, саму себе. Майже всі ми думаємо, що вже ми-то, християни, які вірять і часто ходять до храму, ніяк не страждаємо цією згубною пристрастю.

Багато хто з нас вважає себе найсмиреннішими людьми. Давайте перевіримо себе зараз ось, стоячи перед Хрестом і Євангелієм. Гордість пізнається від справи, як дерево від плодів. Хіба не бажає кожен із нас честі, слави і похвали? Багато хто з вас, напевно, думають зараз: “Ні, ми не шукаємо ні честі, ні слави, ні похвали…” А чому ж тоді ви найменшого докору, зауваження не можете стерпіти, щоб не образитися, не гніватися?! Та тому, що кожен вважає в душі, що він – щось, і “щось важливе”, як образно сказав святитель Феофан Затворник. Які вже смиренні ми на словах! Ми нічого не знаємо, ми нічого не вміємо, ми і духовно-то жебраки, і молитися не вміємо тощо. А якщо хтось, навіть із добрим наміром, для користі справи, скаже про твою нездатність або незнання, та якщо ще й усунуть через непридатність до якоїсь роботи, тоді все наше хибне смирення миттєво випаровується з душі, і ми починаємо ображатися, нарікати, обурюватися, сваритися: “Чим я гірший за інших? Мене не розуміють, мене марно принижують, я цього не заслужила!” Ось наша гординя і заговорила!

Господи, прости нас, грішних!

Ми любимо вчити, вказувати, любимо втручатися в чужі справи, через гордість свою уявляючи себе набагато розумнішими й розсудливішими за інших. А деякі навіть без сорому хвалять себе: “Я і те зробив, і інше, я краще за інших зробив”.

Господи, прости нас, грішних!

Через гордість свою ми нікому не хочемо підкоритися, навіть тому, кому зобов’язані: не підкоряємося батькам, які виховують нас, не виконуємо наказу начальства, насилу підкоряємося навіть загальному правилу громадянського співжиття. Що нам усі авторитети, ми тільки свою думку вважаємо правильною, завжди хочемо наполягти на своєму. А якщо хтось зачепив нашу гординю якимось словом, де вже тут змовчати, хоча б заради зовнішньої смиренності, – ми говоритимемо доти, доки наше слово не залишиться останнім! Мало того, ми ще й потім не одразу заспокоїмося, а все жалітимемо, що мало наговорили, треба було б ще й те, й інше якомога болючіше сказати кривдникові. Ось наша гординя. Господи!

А вже умовляння і викриття навіть від духовного отця, навіть від найближчих і доброчесних людей болісно переносимо. Цей перелік можна без кінця продовжувати. Ми всі хворі на недугу гордості, робимо себе самоістуканами, забуваючи, що все добре, що може бути в нас, не наше, а Боже. “Не нам слава, а імені Твоєму”, а ми повинні зізнатися, що мислимо інакше: “Мені, моєму “Я” слава!” Страшно це все, бо гордим Бог противиться і тільки смиренним дає благодать.

Господи, прости нас, грішних!

Господи! Ми ще страждаємо марнославством, тобто марною славою. Марнославний сам того не помічаючи, в душі постійно ” трубить перед собою”. Святий Іоанн Ліствичник називає марнославного християнина ідолопоклонником.

Марнославство настільки тонкий і огидний вид духовної гордості, що воно намагається бути при всякій добрій справі. Послухайте, як говорить про цей гріх святий Іоанн Ліствичник, і кайтеся Господу, впізнаючи себе, своє марнославство в цих образах: коли, наприклад, дотримуюся посту – марнославлюсь, і коли, приховуючи піст від інших, дозволяю їжу, знову марнославлюсь розсудливістю. Одягнувшись у світлий (красивий) одяг – перемагаюся любочестям і, переодягнувшись у худий, знову марнославлюся. Чи говорити стану? Потрапляю у владу марнославства. Чи мовчати захочу? Знову віддаюся йому. Куди не поверни цю колючку, вона завжди голками догори, (Ліствиця. Слово 22, п. 5).

Господи, прости нас, ми всі страждаємо на цю недугу!

Що ж живить людське марнославство? Людська похвала!

А як ми любимо, щоб нас хвалили люди! Вже якщо трохи соромно буває, що хвалять в очі, то як хочеться нашому марнославству, щоб хвалили нас заочно і думали про нас добре.

На ґрунті марнославства виростає ще одна пристрасть – лицемірство, тобто прагнення розігрувати із себе благочестиву людину, не будучи такою насправді. Може, з якоюсь корисливою метою робили добрі справи напоказ; такі справи не тільки не приносять ніякої користі, а й накликають на себе гнів Божий. “Горе вам, книжники і… лицеміри” ⁴(Мф. 23:13) – ось що говорить Господь про таких.

Можна вдягнути на себе чорний одяг, можна до сьомого поту класти поклони, можна роздати весь свій статок, але якщо все це буде робитися напоказ, для людської похвали або навіть для самоутіхи, ні найменшої користі для душі не буде. Нехай невелика жертва, але подана на виконання заповіді “тому, хто просить у тебе, дай”, і в таємниці, нехай короткі молитви, але тільки не напоказ, нехай одна сльозинка покаяння, але тільки не напоказ, тільки для Бога помітна, ніж лицемірна благодійність та інші подвиги.

Є ще ідол, поклонінням якому ми ще й знаходимо собі вибачення в гріхах, – це раболіпство духу часу. Ми грішимо цим, вчиняючи те чи інше порушення заповідей Божих і церковних, виправдовуємо себе тим, що “тепер усі так роблять”. Поройтесь у своїй совісті, чи не грішні й ми цим гріхом?

Господи, прости нас, грішних!

Третя заповідь: Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно..

• Господи, ми всі грішні, порушуючи цю заповідь Твою і навіть не розуміємо, які страшні злочини скоюємо! Кожен жахнеться назвати себе богохульником. У нашому уявленні богохульники – це запекло невіруючі люди. Ми, віруючі, ходимо до храму, приступаємо до Таїнств Церкви… І все ж ми богохульники:

– бо в нещастях і хворобах ми нарікаємо на Бога, засуджуючи тим самим Промисел Божий і волю Божу;

– є серед нас, малодушних християн, і такі, які, не маючи терпіння перенести без нарікання ту чи іншу скорботу або утиск, відкрито заявляють: “Бога немає!”, а якщо не говорять, то мислять так. Кайтеся з гірким сокрушенням сердечним, кайтеся перед Господом у цих богохульних словах;

– а може, хто з вас ще насмілювався звинувачувати Бога навіть у тому, що він попускає людям грішити? “Хіба я винна, що в мене такий характер, це від народження…” або; “Якби Бог був, хіба допустив би Він війни, грабунки, убивства, смерть дітей і людей у юному віці” тощо. І ці слова і думки належать християнам?!

Господи, прости нас, явних богохульників!

• Є серед нас ще й такі маловіри, які спокушають Бога, кажучи Господу зухвалі слова:

“Якщо Ти, Господи, є, то виконай те чи інше моє бажання, а якщо не виконається моє бажання, то Тебе немає!” І все це з вуст не тільки тих, хто приходить до віри, а людей, які називають себе глибоко віруючими!

Господи, прости нас, грішних!

Ми вже уподібнюємося тим хулителям, які на Голгофі знущалися з розп’ятого на хресті Бога! Згадайте слова лиходія, повішеного поруч: “якщо Ти Христос, спаси Себе і нас”⁵(Лк. 23:39).

Якщо в когось із тих, хто кається сьогодні, були подібні зухвалі звернення до Господа, кайтеся з гірким розбиттям, кайтеся:

Господи, прости нас, богохульників!

• Господи, ми грішимо постійно, вживаючи ім’я Твоє в порожніх розмовах, як прислів’я.

Прислухайтеся до розмови безбожників. Там уся мова пересипана поминанням то Бога, то темної сили. Але вони ж – безбожники, для них це справді прислів’я. А наша мова, чим вона відрізняється від мови безбожників?! Ми також, нічого не сумніваючись, без страху і благоговіння пересипаємо свою промову ім’ям Божим, Його Пречистої Матері і святих угодників Божих.

Мало того! Ми ще насмілюємося божитися і клястися ім’ям Божим, та ще й іноді прикриваємо цією божбою явну брехню. І все це безстрашно творимо перед всевидячим оком Божим!

Господи, помилуй нас, грішних!

І якщо ще досі не наздогнала нас кара Божа, то це тільки по великому довготерпінню Божому.

Кайтеся, хто насмілювався клястися і великим даром – своїм життям, здоров’ям своїм і навіть дітей своїх.

Кайтеся не тільки ті, хто сам клявся і божився, а й ті з вас, хто впертою недовірою до ближнього змушував його вдаватися до клятви, чи ще страшніше, чи не вимагав хто в когось таких страшних клятв?

Господи, ще ми й кощунники…

Ті з нас, хто більш жвавий на язик, на превеликий жаль, частенько вживали слова молитов, Святого Євангелія, слова Апостолів жартома. Може, хтось із нас передражнював або пересміював жартома священиків, які нам чомусь смішні або дратують, – це теж кощунство.

Хто з вас читає чи співає в храмі під час богослужіння, чи завжди належно уважні в читанні та співі? Іноді тільки одне слово, прочитане або проспіване неправильно, а сенс фрази спотворюється так, що замість славослів’я виходить кощунство, хоча мимовільне, але вимовлене або проспіване в храмі, в момент богослужіння.

Господи, прости нас, злісних або просто пустослівних кощунників!

• Усі ми без винятку грішимо проти третьої заповіді неуважною молитвою. Можна прослухати в храмі все денне коло богослужінь, можна прочитати всі до єдиної молитви ранкового та вечірнього домашнього правила – і не тільки не помолитися, а тільки згрішити, приймаючи ім’я Господа даремно. Звичайно, молитва, яка нічим не розважається, – це дар Божий тому, хто трудиться в подвизі молитовному.

Ми ж повинні всіляко стежити за собою і з граничною увагою зосереджувати себе на словах молитви, змушувати себе бути уважними, повертати до слів молитви думки, що тікають.

Ми ж, прийшовши на молитву, простоюємо поспіль усі монастирські служби, з храму майже не виходимо і, очевидно, уявляємо себе незвичайними молитовниками. А, можливо, вдома, у своїх храмах, нічим не розважаються, ми одну якусь службу або, через зайнятість свою, тільки акафіст прослухаємо, і краще, чистіше, глибше можемо помолитися.

Слухайте себе! І кайтеся Господу в глибокій недосконалості ваших молитов.

Господи, прости нас, грішних!

• Господи! Згрішаючи проти Твоєї заповіді, ми ще робимося клятвопорушниками.

Скільки разів ми порушували обітниці, дані перед Хрестом і Євангелієм?! Приймаючи Таїнство Хрещення, ми відрікалися від сатани і всіх справ його і обіцяли, сполучившись з Христом, служити Йому всім своїм життям. Скільки разів ми порушували цю обіцянку?!

Господи, прости нас, грішних!

Підходячи до Хреста і Євангелія під час Таїнства Сповіді, скільки разів ми давали обіцянку Господу розірвати гріховні навички? І ось стоїмо зараз тут знову, по руках і ногах зв’язані путами багатосплетених пристрастей і гріховних звичок, і чи усвідомлюємо ми, що порушили клятву, дану нами багато разів Господу під час Таїнства Покаяння? “Тьмами обіцях Тобі, пристрасний, о Іісусе мій, покаяння, але збрехав, окаянний” (канон Іісусу Сладчайшому, 7-а пісня).

Прости нас, Господи, і цього разу!

Ченці, які дали обітниці перед Хрестом і Євангелієм, хіба втримали в чистоті всі свої чернечі обітниці? Нині через відсутність монастирів дехто прагне свідомо або без належного навіть розуміння, живучи у світі, і навіть у сім’ях, приймати на себе чернечі обітниці. І на превеликий жах, за намовлянням ворога спасіння нашого, існує навіть така думка, що чернець у миру – це не чернець у монастирі, що ченцеві в миру не обов’язково дотримуватися з усією суворістю всіх чернечих обітниць. Це ж тільки наше безумство може так говорити. Де б і за яких обставин не жила людина, яка прийняла чернечі обітниці, якщо вона їх не виконає, вона клятвопорушник.

Господи, прости нас, грішних!

І ми, священнослужителі, приймаючи духовний сан, клятвено обіцяємо перед Богом проходити священицьке служіння відповідно до слова Божого, правил церковних і вказівок церковного начальства. І теж, по немочі єства, порушуємо дану перед Богом присягу. А невиконання незліченних наших обітниць, коли ми даємо Господу обіцянку щось виконати, а отримавши бажане від Господа, забуваємо або зволікаємо це виконати! Краще вже нічого не обіцяти, а якщо вже обіцяв, то негайно виконувати. Зараз же прийміть рішення негайно, за першої нагоди виконати дані обітниці й остерігатися давати нові.

• Зазирніть у свою совість, будучи віруючими християнами, чи не соромилися ми здатися побожними і взагалі християнами в колі мирських людей. Та ще, можливо, самі, будучи малодушними, нешанобливо й глузливо ставилися до людей благочестивих і побожних: “Ось вона щось до церкви зачастила! Вже зовсім Богу замолилася!” Чи не вимовляли і ми ці або їм подібні слова, або, якщо не вимовляли, то думали так кепсько?
  Господи, прости нас, грішних!

Можливо, не маючи терпіння почекати своєї черги і самі не вміючи каятися, засуджували тих, хто довше затримується на сповіді біля аналоя. А хто забороняє тобі самому уважно подумати заздалегідь про своє життя, готуючись до сповіді протягом кількох днів говіння, щоб було в чому каятися.

Ми засуджуємо тих, хто часто дерзає приступати до Святих Тайн. Але це вже зовсім не наша справа, а справа совісті людини і її духівника або священика, який сповідав. Хіба ми можемо знати, хто гідно, а хто негідно причащається Святих Христових Тайн?

• А якщо не засуджувати інших, які часто причащаються і приступають до Таїнства Сповіді, а подивитися на себе? Ми ж майже всі грішимо, неуважно готуючись до сповіді та Святого Причастя.
  Життя християнина є життя благодатне. Це життя є наслідок спілкування з Господом. Найдієвішим і найближчим це спілкування буває через причащання Святих Тіла і Крові Господа Іісуса Христа. “Я є хліб життя, – сказав Господь, – Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому,… Я живу Отцем, так і той, хто їсть Мене, житиме Мною”⁶(Інн. 6:48,56-57).

Причащання Святих Христових Тайн – це благодатне джерело збереження і зміцнення нашого духовного життя. Тому з самого початку християнства справжні ревнителі благочестя поставили першим благом часте причащання. Але всі ми повинні пам’ятати, що Господь – Джерело життя, що оживляє тих, хто причащається Його, є водночас і вогонь, що з’являється, і не бути легковажними та неуважними. Той, хто гідно причащається, вкушає життя, а той, хто негідно причащається, вкушає смерть. Хоча смерть ця не часто настає видимо, але невидимо відбувається в дусі й серці людини. Ось іноді ми чуємо, що хтось причастився і, не дійшовши до дому, помер з тієї чи іншої причини. “Ну, слава Богу, щойно причастилася людина, кожному б так померти”. Як ще сказати: чи щаслива це смерть, а може, і ця смерть – наслідок недостойного причащання Святих Христових Тайн, від чого збережи нас, Господи!

Але не думайте, що ми не в силах гідно приготуватися до Святого Причастя. Ми повинні зі свого боку вжити всіх можливих зусиль до підготовки, а приступати до Таїнства потрібно, за словом преподобного Серафима Саровського, “в смиренній тільки свідомості всегріховності своєї”, інакше уявна “гідність” віджене благодать Божу, як дим бджолу.

У чому ж має полягати посильне приготування до Таїнства? Послухайте, що велить Устав церковний: “Коли хоче хто причаститися Святих Христових Тайн, повинно йому зберегти всю седмицю, від понеділка перебуваючи в пості, молитві та тверезості досконалої всеконечно, і тоді зі страхом і великим благоговінням прийме Пречисті Тайни”.

Багато хто з вас через неміч і обтяженість життєвими турботами і різними обставинами, часто від нас не залежними, не в змозі говіти тиждень. Але, в усякому разі, хоч два-три дні необхідно дотриматися посту.

Напередодні Святого Причастя сходити до храму за можливості. Після опівночі не можна нічого їсти або пити, ніяких ліків, навіть святої води. Якщо хто схильний до пристрасті тютюнопаління, нехай не наважиться осквернити уста цигаркою.

Необхідно і душу приготувати до Таїнства Сповіді та Святого Причастя. Прочитати вдома правило до Святого Причастя, яке складається з канонів Спасителеві, Матері Божій і Ангелу Хранителю та канону до Святого Причастя. У кого немає цих молитов, постарайтеся дістати, переписати, хто може. А вже якщо хто не вміє читати, або погано бачить, або немає умов прочитати правило, то постарайтеся зі смиренним серцем почитати побільше молитву Іісусову: “Господи, Іісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного (грішну)”. А в храмі уважно прослухаємо молитви, що читаються перед Причастям. Так чи інакше, порівнюючи свої сили і приміряючись до обставин, необхідно зосередитися, приготуватися до прийняття в дім душі своєї Великого Гостя.

Святому Причастю передує Таїнство Покаяння. Багато хто з нас зовсім не вміє каятися, і навіть на виправдання собі каже: “Не вмію каятися!” А хіба тобі не відомі заповіді Господні? Більшості відомі! Хто краще за саму людину знає про свої справи, думки, почуття? Тільки треба потрудитися вдома, зосередитися, озирнутися на своє життя, на себе: чи так я живу, як велить Господь?

Загальна сповідь – це нагадування спільних гріхів. Якщо через багатолюдність та інші обставини немає можливості індивідуальної сповіді в храмі, то вдома, перед обличчям Господа, треба продумати своє життя і саме свої порушення волі Божої. Перевірити себе: як я поводжуся з ближніми вдома, зі співробітниками на роботі, на вулиці, у храмі, в магазині, в поїзді, в автобусі. Які думки мене займають, які інтереси ваблять, якого змісту мої розмови з оточуючими, і чи відповідає вся моя поведінка тому, що вимагає від мене Господь, як від християнина. Привчиш себе до такої перевірки, такого самоаналізу, тоді відкриється тобі така безодня гріхів у твоїй душі, що тобі й на думку не спаде засуджувати тих, хто кається довго і причащається часто. Не до того буде.

Господи, допоможи нам навчитися каятися!

Четверта заповідь: Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота (свято) Господу Богу Твоєму.

І цю заповідь усі ми порушуємо, часто навіть не замислюючись, не усвідомлюючи гріха, а отже, і не каємося Господу! Спробуймо зараз заглибитися в сенс цієї заповіді, зазирнути у свою душу, і якщо грішні, то зізнатися і покаятися.

• Ця заповідь наказує нам шість днів працювати чесно. Так, ми, хто працездатний, працюємо. Але як? Уже напередодні понеділка в багатьох із нас псується настрій: завтра на роботу… Вийшли на роботу, замість бодай подумки: “Господи, благослови почати робочий тиждень”, – думки: “Ох, скоріше б знову субота… ох, скоріше б на пенсію…” Стогнемо, охаємо, якщо роботи багато. Усіляко намагаємося знайти для неробства або своїх справ, або порожньої балаканини з товаришами по службі якомога більше часу, за який отримуємо зарплату. Працюємо не по совісті, а тільки щоб начальство не побачило нашої недбалості, тільки б на догану не нарватися; і нам не соромно анітрохи в день зарплати отримувати гроші за таку роботу. Ми ще ображаємося, що мало отримуємо грошей, що нас не підвищують по службі. А якщо хтось, навіть із начальства, зробить нам зауваження, що працюємо не так, як має бути, то відразу образа до сліз, до істерики, до грубості й зухвалості тому, хто зробив зауваження, і вказування на інших, які, на нашу думку, ще гірше за нас працюють.

А може, хтось із вас знущався або висміював товаришів своїх по роботі, які по совісті працюють, дорікаючи їм у бажанні вислужитися. Можливо, намагалися звалити більш неприємну і важку або менш вигідну роботу на інших. Кайтеся, хто впізнає себе в цих викривальних словах сповіді.

Господи, прости нас, грішних!

Адже соромно називатися на роботі християнином за такого ставлення до праці, за яку ми отримуємо гроші на наш хліб насущний.

І ще: чи не нехтуємо ми нашими службовими обов’язками по роботі під приводом відвідування храму? Чи не використовуємо ми, християни, лікарняні листи не для того, щоб лікуватися, а щоб мотатися по храмах і монастирях? Якщо хто чинив так, кайтеся Господу за обман. А є ще й такі серед нас, які, приїхавши у відпустку відвідати святі місця, настільки захоплюються, що наважуються на прогули самовільно, та ще й просять на це благословення у священика, спокушаючи і священика, і Бога. Кайтеся, хто винен у цьому перед Господом.

Господи, прости нас, грішних!

Можливо, серед вас, присутніх нині на сповіді, є такі християни, які навмисне ухиляються від громадської праці, ховаються під удаваною хворобою, або під такою хворобою, що цілком дозволяє працювати. Людей, лікарську комісію іноді ще можна обдурити, симулювавши хворобу, але перед Господом відкрито все! Церква ніколи не заохочувала тунеядства! Той, хто не трудиться, хай не їсть, – це слова Апостола Павла, звернені вже до перших християн⁷(2Сол. 3:10). Кайтеся, кому совість докоряє, і негайно змініть свій спосіб життя.

Знаходяться ще й такі християни, які мало того, що не працюють самі, так ще й засуджують тих, хто трудиться, заробляючи собі на життя, намагаючись забезпечити собі пенсію на старість. Засуджують, а самі при цьому без жодного докору совісті харчуються милостинею тих, хто працює на тій роботі, яку вони через граничну свою сірість насмілюються називати “бісівською”.

Кайтеся, якщо серед вас є такі грішники! Ченці, що живуть у монастирях, чи з радістю, чи з граничною ретельністю і любов’ю виконуєте ви доручений вам послух? Чи не нарікаєте на начальство, яке посилає вас на послух, чи не відмовляєтеся від покладених послухів через упертість, бажання спокою або гордості? Чи не вважаєте, що виконуваний послух принизливий для вас? Кайтеся Господу, якщо усвідомлюєте за собою ці несправності чернечого життя.

Господи, прости нас, грішних!

• А як ми проводимо “день сьомий”, тобто неділю і святкові дні, які зобов’язані присвятити Господу? Та ми давно змішали всі дні, Господи, ми з головою занурилися в життєву метушню. Ми ніяк не можемо відірватися від турбот і домашніх робіт, що з’їдають наш час і сили. Нам все ніколи, ні на що не вистачає часу і особливо на молитву і на добрі справи.

Хто з нас щодня й уважно виконує ранкове та вечірнє молитовне правило? Господи, прости нас, грішних, нам “ніколи”!

А чи не замислювалися ви, що, витративши, припустімо, півгодини вранці на прочитання з увагою і скорботою серця ранкових молитов, глави з Євангелія та Апостольських послань, і ви отримаєте духовну зарядку на весь день? І справи будуть краще йти на лад, в голову прийдуть вдаліші рішення, знайдуться помічники, – тільки вранці про це треба просити в Господа. Те саме і ввечері на сон грядущий, ті самі 20-30 хвилин молитви – і Господь здатен за кілька годин сну відновити сили, дати вам бадьорість. А потім, хто з вас може поручитися, що, лягаючи на тимчасовий відпочинок, не засне вічним сном? Святий Іоанн Дамаскін так і викликує в одній із молитов, включених до вечірнього правила: “Владико Людинолюбче, невже цей одр мені гробом буде?..”

Господи, прости нас, грішних!

Ми так закрутилися у вирі справ і турбот, що не пам’ятаємо про смерть. Вирвіть свою душу хоч на один день тижня з цієї шаленої гонитви справ. Віддайте “день сьомий” Господу за заповіддю Його! І ви самі переконаєтеся, наскільки впорядкується ваше життя. Господь пошле благословення на ваші труди, на вашу сім’ю, на ваші будинки, на вашу земну діяльність.

А за минулі порушення заповіді Твоєї прости нас. Господи!

• Але якщо ми навіть і не працюємо в недільні та святкові дні, то грішимо тим, що лінуємося піти до храму. А чи знаєте ви, що 80-те правило Шостого Вселенського Собору говорить: “Аще… мирянин, не маючи жодної нагальної потреби або перешкоди… у три недільні дні… не прийде до церковних зборів: … нехай буде вилучений зі спілкування”, тобто відлучений від Церкви.

Господи, прости нас, грішних!

Багато хто з нас, хто стоїть тут, напевно, втішає себе думкою: “Ми ж уже в храм ходимо, і навіть частіше, ніж раз на тиждень!” Ходимо-то, ходимо… а як поводимося в храмі?

Ми без жодного страху і благоговіння переступаємо церковний поріг. Ми кудись протискуємося, штовхаємося, лаємося, огризаємося і навіть б’ємося в храмі. Схаменіться!

Господи, прости нас, грішних!

У кожного храму є свій Ангел Хранитель, і він записує на невидиму хартію поведінку всіх, хто заходить до храму. Храм – це місце особливої присутності Бога на землі. Це – Небо на землі! З яким же благоговінням і страхом, ми, великі грішники, повинні переступати церковний поріг, як обережно повинні поводитися в цьому святому місці.

А як ми поводимося?! Ось деякі кричущі неподобства нашої поведінки в храмі. Багато хто з тих, хто постійно ходить в один і той самий храм або храми нашої обителі, чомусь вважає, що в них є в храмі “своє”, прямо-таки куплене місце. І подумайте тільки, що ви робите, якщо прийшли, а місце вже зайнято кимось іншим, хто раніше за вас прийшов до храму. Невже ви сподіваєтеся, що якщо ви образите або скривдите людину тим, що зіженете її з нібито “вашого” місця, а потім на цьому місці хоч лоб розб’єте в молитві об кам’яні плити, то хоч один ваш подих молитовний дійде до Господа?! Зрозумійте, що, крім гріха, ви нічого від цих ваших домагань на “свої” місця не досягаєте. Але ж у нас справа доходить до справжнісіньких бійок через ці місця.

Добре стояти в якомусь певному місці, але тоді прийди раніше і стань спокійно на улюблене місце, а якщо воно вже кимось зайняте, змирися, поступися з любов’ю, і Господь тобі ще більше дасть.

Пам’ятайте, що це не порожні слова, а непорушна істина: вигнав людину в той чи інший спосіб – нічого не отримаєш від Господа, тільки сатану потішиш. Поступися з любов’ю – таку молитву Господь не тільки прийме, а, може, ще й сподобить із розчуленням помолитися. Покладіть після цієї сповіді початок виправленню. Спочатку, напевно, буде важко, а потім із вдячністю згадайте цю сповідь.

Але ж пора, пора вже нам, тим, хто має сиві голови, почати розбиратися в духовних речах. А то ми уявляємо себе молитовниками, живемо біля обителей і храмів, а може, всі труди наші марні через таку поведінку в храмі, і ми нічого, окрім осуду, від Господа не здобуваємо.

Є ще одна недуга нашої поведінки в храмі. Дехто через неміч і хворобу не в силах вистояти церковну службу і якось влаштовується посидіти. Господь бачить серце людини і Сам знає її тілесні немочі. Ви ж, ті, хто має силу і здоров’я, не засуджуйте немічних, чи то молодих, чи то старих. Не робіть тим, хто сидить, жодних доган і зауважень. Це справа совісті самої людини. І молодий може бути повним інвалідом.

Мені розповідала з жахом одна людина, яка приїхала відвідати нашу святу обитель, що під час Божественної Літургії, та ще в найголовніший момент її, під час Євхаристійного канону, одна літня жінка зганяла з місця порівняно молоду жінку, яка сиділа на стільчику. І на тихі, благальні слова останньої, що вона не може стояти через виразку на нозі, почулися страшні слова кривдниці: “Та щоб твоя нога в тебе відгнила зовсім і відвалилася!” А потім, як ні в чому не бувало, ця жінка хрестилася, кланялася, співала “Отче наш” і, можливо, ще пішла причащатися Святих Христових Тайн. Про це страшно розповідати і страшно чути! А скільки в нас і в різних варіантах повторюються такі, прямо-таки не людські, а сатанинські діалоги в храмі.

Мало того, образимо, скривдимо своїм недоречним зауваженням людину в храмі, та ще й лицемірно закінчимо свій вирок удавано-смиренними словами: “Прости мене, грішну!” Це звучить як хуліганське глузування: “Прости, що замало дісталося”. Ось як лукава людська природа!

Господи, прости нас, грішних!

Схаменіться! Не давайте волі своєму злому язику в храмі, пам’ятайте, що Господь не тільки довготерпеливий, але що “страшно впасти в руки Бога живаго”⁸(Євр. 10:31).

І ще треба нагадати про один гріх неблагоговійного ставлення до храму. Дітям важко вистоювати кількагодинні монастирські служби. Вони, природно, вибігають на вулицю і починають біля храму займатися витівками. Мало того, що вони порушують тишу обителі, але вони заважають молитися тим, хто через тісноту або хворобу не може стояти в храмі і слухає богослужіння через відчинені вікна та двері. Діти є діти. Їм властива рухливість і галасливість. Але нехай діти грають і бігають поза стінами обителі. А до святого місця в них із ранніх років треба виховувати благоговіння. Якщо ви, бабусі, мами, тітоньки, взяли з собою дитину до храму, то маєте слідкувати за її поведінкою, переконувати ще вдома, що храм – це місце святе, а обитель – це не місце для ігор і витівок, що навіть пройтись нею треба з особливим настроєм та особливою, побожною ходою.

Господи, прости нашу неблагоговійність! Самі неблагоговійні й дітей привчаємо до цього.

• Ще ми грішні проти четвертої заповіді Закону Божого недотриманням постів, встановлених Святою Церквою.

Господи, прости нас, грішних!

Ми не дотримуємося навіть тілесного посту, тобто утримання від певного роду їжі в певний час. Але якщо якоюсь мірою ми дотримуємося зовнішнього посту, – не гордіться і не хваліться, бо: “…істинний піст є злих відчуження, стриманість язика, люті відкладення, пожадливостей відлучення, неправди, брехні і клятвопорушення. Цих збідніння…” (стихира першого тижня Великого посту). Хто з нас так постить?

Тут уже всі ми закоренілі й нерозкаяні грішники. Про цю головну сутність посту ми анітрохи не думаємо. А ось тілесний піст, навпаки, дехто накладає на себе самовільно в позаурочний час і знову грішить, порушуючи Устав церковний без благословення.

Господи, прости нас, грішних!

У святкові дні навіть Устав Церкви дозволяє втіху на трапезі, а у великі свята навіть “велике втішання”, тобто велике втішання в трапезі. Можна, і не грішно, у свято смачніше поїсти, подовше посидіти за столом, піти в гості або у своєму домі прийняти гостей. Але треба все це робити на славу Божу.

А може, хто з вас у свято доходив до звірячого стану об’їдання і пияцтва, віддавався понад усяку міру порожнім розвагам, якійсь азартній грі, перегляду якихось п’єс або кінокартин, що не личать християнинові, можливо, не відриваючись, цілий день просидів біля телевізора або вдавався до картярської гри, вдавався (особливо молодь) до якихось нестримних і диких танців і пісень? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Нам-то, християнам, як потрібно дорожити вільним від трудів святковим часом! Почитати святоотцівську, душеспасительну книжку, відвідати хворого, запросити до себе самотню людину, нехай погріється теплом твоєї привітної гостинності, провідати людину, яка перебуває в біді, хоч словом, а якщо можеш, і справою допомогти тому, хто знемагає в цей момент під тягарем неприємностей, хвороби або якихось матеріальних нестач. Блаженний, хто так проводить свята! А хто грішний, кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

П’ята заповідь: Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.

• Люби і шануй батьків своїх.

Якби ми виконували цю заповідь Закону Божого, тоді з наших вуст ніколи не зривалося б жодного образливого слова на адресу батьків, не кажучи вже про грубість. Ми б усіляко намагалися виконати волю батьків, їхні добрі настанови; всіляко доглядали б за їхньою старістю покірно, з терпінням і любов’ю, доглядали б за ними під час їхньої хвороби; молилися б за подовження їхнього життя й особливо посилили б молитви після їхнього відходу з тимчасового життя у вічність.

Так личить ставитися до батьків. А ми як виконуємо цю заповідь Божу? Соромно підняти очі на ікони – хіба шануємо ми своїх батьків? У наш час “не модно” поважати батьків. Молодь навіть соромиться в колі своїх однолітків назвати батька з матір’ю батьками, а вживає образливе, навіть мерзенне, для слуху слово “предки”. Якщо хтось із вас, молодих, тих, хто нині кається, не бажаючи відстати від товаришів, називав так нешанобливо батьків, просіть у Господа вибачення.

Господи, прости нас, грішних!

Хто сам дорослий і вже має свою сім’ю, чи прагне він доглядати за старістю своїх батьків, чи вважає, як це зараз поширено, що батьки нас повинні доглядати до самої своєї смерті?! Ми вимагаємо, не просимо, а вимагаємо, щоб вони вели домашнє господарство, виховували наших дітей, доглядали за нами. І виправдовуємо свої домагання: “Ми ж працюємо, а вони вдома сидять!” А якщо з якихось причин батьки відмовляються бути нашими рабами або роблять, але не догоджають нам, ми виливаємо на них своє обурення і гнів.

Господи, прости нас, грішних!

А якщо старенька-мати або старий-батько захворіють, ми зовсім впадаємо у відчай і з тугою терпимо це не з жалю до батьків, а з жалю до себе. Ми настільки збожеволіли, що навіть не усвідомлюємо, на якій підставі ми все це вимагаємо від батьків. Якщо вони зараз удома, то це ж заслужений відпочинок, за їхніми плечима прожите життя: і ваше виховання, і хвороби, і праця, і важкі втрати. Якщо ж вони зараз з любові своєї батьківської якось допомагають вам, то за це треба цілувати їм ноги. А ми насмілюємося ще ображати їх зухвалими словами і дріб’язковими причіпками. Нас дратують їхні старчі немочі, а якщо батьки в чомусь дорікнуть нам, ми таке наговоримо у відповідь, що мати навіть заплаче від горя й образи.

Господи, ми божевільні, навіть просто за людським міркуванням, уже не кажучи про те, що зовсім втратили страх перед Тобою, і, можливо, через недбальство навіть не знаємо, що Тобі настільки огидний гріх неповаги до батьків, що в Мойсеєвому законі Ти повелів бити камінням таких нечестивців, як ми. “Проклятий той, хто безчестить батька свого або матір свою”⁹(Повт. 27:16) . А потім дивуємося, чому в нас не ладиться все, чому немає щастя в житті нашому.

Господи, прости нас, грішних!

Особливо страшно нам, християнам, не шанувати батьків: ось нагрубимо батькам, наговоримо із роздратуванням усілякими зухвалими словами і підемо до храму, та ще й у серцях дверима на прощання стукнемо… Навіщо пішли до храму? Думаєте, наші молитви і жертви прийме Господь? Ні! Не спокушайтеся! Від таких Бог не приймає ні молитов, ні жертв. Ось вам приклад, що стався за днів преподобного Олександра Свірського.

На освяченні одного храму в ім’я Святої Трійці, преподобний після молебню збирав від прихожан жертви на храм. Один селянин, на ім’я Григорій, теж хотів подати від себе щось. Але преподобний не прийняв жертви. Двічі або тричі намагався Григорій покласти свій дар у єпітрахиль преподобного. Але прозорливий старець спочатку мовчки відштовхував його руку і врешті сказав: “Рука твоя смердить, ти бив нею матір свою і тим накликав на себе гнів Божий”. “Що ж мені робити?” – запитав Григорій. “Йди, попроси вибачення у матері своєї і надалі не смій ображати її”.

Ця порада придатна для всіх дітей, які грубим, нешанобливим поводженням мали нещастя образити своїх батьків. Чуєте? Ображати батьків – це найбільше нещастя для нас!

Господи, прости нас, грішних!

Якщо наші батьки померли, то чи молимося за них старанно, чи роздаємо милостиню за них, чи поминаємо їх у батьківські поминальні дні, у дні їхнього Ангела, дні смерті? Чи подаємо поминання до церкви, чи відвідуємо могилки їхні, чи підтримуємо чистоту на них? Чи стоять хрести на могилках наших батьків? Кайтеся Господу, хто забуває це робити або посилається на свою невпинну зайнятість. Ні, це не зайнятість, а суєтність і небажання турбувати себе турботами про померлих батьків.

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо проти п’ятої заповіді Закону Божого холодністю до родичів.

Як часто можна почути серед нас, які називають себе християнами: “А що мені мої брати, сестри, родичі. Вони мені гірші за чужих!” Але ж після турботи про батьків, ми насамперед повинні піклуватися про родичів. Це кровний наш обов’язок. Ми говоримо: “Та вони в Бога не вірять, у мене немає з ними нічого спільного”. Тим більше ми повинні піклуватися про них, щоб прикладом своєї любові, прикладом добрих, доброзичливих стосунків до них збудити їхній інтерес до християнства. Ми ж, навпаки, холоднішаємо до них, відгороджуємося і біжимо від них, як від прокажених. Ось які ми недобрі християни!

Господи, прости нас, грішних!

Якщо в твій дім син приводить невістку або донька – зятя, і якщо ми християни, то тільки своїм вкрай доброзичливим ставленням до нових членів сім’ї ми можемо показати, що таке християнство і віра в Бога. А деякі, можливо, і сьогодні сповідуються, з диких материнських ревнощів такі вносять розбрат у нові сім’ї, що, бережи від цього Бог, доводять їх до руйнування. Кайтеся, хто винен у цьому перед Господом!

Господи, прости нас, грішних!

• Якщо ми самі батьки, то грішимо проти п’ятої заповіді Закону Божого неуважним вихованням своїх дітей.

Ми настільки зараз стали самолюбні, що навіть не хочемо мати дітей, щоб не обтяжувати себе вихованням їх. Багато матерів, навіть християнок, вважають за краще працювати, але не виховувати дітей, забуваючи апостольські слова, що жінка спасається чадонародженням, тобто вихованням дітей.

Тим же дітям, яких маємо, ми не служимо прикладом благочестя. Мало того, ми, навпаки, своїм злим прикладом навчаємо дітей брехні, удавання, ліні, неповаги до старших, непристойних слів. Дратуємо їх своїм несправедливим ставленням до оточуючих, а в дітей особливо загострене почуття справедливості та правди. А потім дивуємося, чому вони виросли не такими, якими хотілося б їх бачити.Лінуємося молитися за дітей, лінуємося частіше причастити немовля, лінуємося привести дитину до храму. Ось ми всі скаржимося, що в наш безбожний вік важко виростити християнина. А чому ж, якщо ви відчуваєте свою неспроможність у цій справі, не вдаєтеся до найголовнішого? Причащайте дитину якомога частіше, і повірте, що душа такої дитини не зможе забути частого сполучення із Самим Господом.

Але тут знову-таки можна впасти в протилежність і принести замість користі шкоду. Причащаючи дитину, ви повинні не механічно носити її до Причастя, а щойно в дитини почне хоч трохи з’являтися поняття, привчати її до побожного та радісного причащання. Не треба говорити дитині про Святе Причастя таких кощунських слів: “Підемо, тобі батюшка медок дасть” тощо. Говоріть дитині: “Підемо причащатися Святих Христових Тайн”. Одягніть її краще, створіть їй зовні особливий настрій. Якщо можна, нехай дитя до Причастя утримається в їжі. Для цього причастіть дитину за ранньою літургією.

Через небажання приборкати свою непомірну, нерозумну батьківську любов, ми часто настільки разбалуємо дітей, що ростимо справжніх егоїстів – споживачів, які не бажають ні працювати, щоб добувати засоби для прожитку, ні вчитися, щоб здобути спеціальність, нерозважливо віддаємо їм усе, що маємо, а потім нарікаємо, що під старість нашу вони виганяють нас із дому. Ви ж самі виростили егоїстів! Так терпіть і просіть у Господа прощення за скалічені вихованням душі ваших дітей.

Господи, прости нас, грішних!

Може, хто-небудь із вас у момент гніву проклинав своїх дітей? Батьківське прокляття – страшна річ! Горе тим дітям, які накликали своєю поведінкою на свої голови батьківське прокляття. Але не менше горе тим батькам, які проклинають своїх дітей. Можливо, у пориві гніву хто-небудь із батьків відправляв своїх дітей у руки нечистої сили? Але ж нас невидимо оточує дійсний світ духів, як злих, так і світлих. Не рівна година, і за попущенням Божим ви самі пошлете душу своєї дитини в руки сатани.

Кайтеся, просіть у Господа прощення, щоб ваші прокляття були стерті милосердям Божим, а не висіли б на ваших дітях!

• Якщо ми є духовними батьками – хрещеними батьками від купелі під час Таїнства Хрещення, тобто є хрещеними батьками та матерями, чи виконуємо ми свої обов’язки хрещених батьків, чи тільки стали кумами з батьками для поліпшення приятельських стосунків? Чи допомагаємо батькам виховувати дітей, хрещених нами, у вірі та благочесті?

Ми ж біля купелі відреклися за них від сатани і всіх справ його. Ми не повинні забувати про це, і якщо обставини не дозволяють брати безпосередньої участі у вихованні хрещеників, то зобов’язані молитися за них. Але ми і не молимося за них, як належить. І якщо вони виростають хулителями Бога або просто невіруючими людьми, то ми, недбайливі християни і хрещеники, в цьому винні не менше за самих батьків по плоті.

Господи, прости нас, грішних!

До могили є ще надія на виправлення. Можливо, якщо сьогодні Господь пробачить наше колишнє недбальство і ми будемо молитися з усією ретельністю і вірою за своїх хрещеників, ми ще вимолимо їх для блаженної вічності.

• Ми грішимо проти п’ятої заповіді Закону Божого нешанобливим ставленням до начальників. Тут уже всі ми грішні.

Бути начальником – це дуже важко. Не думайте, що начальство за “байдикування” отримує велику зарплату. Хоч би де був начальник – на роботі, в монастирі, чи в державному апараті, у сферах вищого духовного управління – на кожному з них лежить відповідальність не тільки за доручену справу, а й за всіх підлеглих. Яке ми маємо право пересуджувати їхню діяльність, часто нам незрозумілу, засуджувати їхні дії?

У монастирі послух старшим, начальству, духівнику, старцю – це духовний закон. Чернець, що йде шляхом беззаперечного послуху, зручно досягає спасіння. Це прямий шлях духовного процвітання. Але це зараз забуто і ченцями, але ж шляхом такого ж послуху повинен йти і мирянин по відношенню до тих, хто поставлений над ним начальником або старшим.

Якщо ми не підкоряємося, дратуємо своєю непокорою начальників, то грішимо проти п’ятої заповіді. Господи, прости нас, які не бажають нікому і нічому підкоритися через непомірну нашу гординю, свавілля і норовливість. Можливо, хто-небудь із тих, хто кається, нині бере участь у богослужінні: співає або читає на кліросі. Чи не грішите ви непокорою настоятелю або священику, що служить? Чи не робили непотрібних і недоречних зауважень під час служби, порушуючи тим самим молитовний настрій у храмі і навіть лад богослужіння? Чи не дратувалися на необхідні зауваження настоятеля, уставщика, регента? Чи не шкодили навмисне читанню або співу? Чи не робили і в цій святій справі кліросного послуху чого-небудь на зло або зі зла і з роздратуванням? Можливо, когось зло обсмикували в співі, змушували його мовчати, чим жорстоко ображали людину, перевищуючи свої повноваження.Або, навпаки, вперто не слухалися зауважень і порушували лад співу і читання. Це все кліросні хвороби.

Тим, хто або за послухом, або з любові (так звані аматори) бере участь у церковному богослужінні, треба пам’ятати: якщо хочеш отримати якусь користь, а не накликати на себе гнів Божий, то треба насамперед дотримуватися суворої дисципліни. Беззаперечно підкорятися настоятелю, священику, що служить, уставщику, регенту, псаломщику. Жодним чином не порушувати ходу богослужіння, смиренно приєднуючи наше убоге славослів’я і спів до невидимого хору Ангелів. А інакше краще і не вставати на клірос, краще молитися в якомусь куточку.

Кайтеся, хто своєю поведінкою порушував лад богослужіння!

Господи, прости нас, грішних!

• Якщо Господь когось із вас поставив начальником, то чи не грішні ми потуранням або, навпаки, жорстоким поводженням із підлеглими? За своїми начальницькими обов’язками забули, що в нашому підпорядкуванні живі люди, з живими душами і що ніхто не зняв з нас обов’язку бути людиною по відношенню до підлеглих. І це особливо вимагається від нас, християн! Чи не образили підлеглих нерівним ставленням до них, чи не заводили улюбленців, яким прощали все, зганяючи на інших своє роздратування? Чи не мучили підлеглих дріб’язковими причіпками, несправедливістю?

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо проти п’ятої заповіді неповагою до старших за віком. Користуючись силою і молодістю, ми дозволяємо собі так ставитися до людей, старших за себе, наче це вже не люди, а слово “пенсіонер” для нас стало якимось лайливим словом. Особливо у великих містах люди, які пропрацювали все своє життя, перенесли весь жах війни, розрухи, голоду, винесли на своїх плечах незліченні страждання, біди, труднощі, які отримали від держави заслужене право на відпочинок, стали раптом “заважати” більш молодим. “Ох, уже ці пенсіонери! Сиділи б удома, нема чого вештатися магазинами, поліклініками, та завантажувати міський транспорт”, тобто нема чого вам більше жити, ви нам заважаєте… Невже хтось із нас, християн, які ще працюють, насмілювався не лише говорити вголос, в обличчя літнім людям принижувальні й образливі слова, а навіть і думати так!

Якщо ви винні в цьому разючому за жорстокістю і відсутністю елементарного поняття гріху, задумайтеся: промайне як мить молодість, проскочить зрілість і настане старість, і вже будуть тобі тоді кричати: “Не заважай жити!” – і кайтеся в божевіллі й жорстокості своїй.

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо, і особливо ченці, які живуть у монастирях, проти п’ятої заповіді Закону Божого, невдячністю до благодійників. Будь-який монастир живе зараз на добровільні милостині благодійників-богомольців, тобто ці богомольці, що “набридають” нам, – наші годувальники й поїльники.

Як ми повинні ставитися до них, як молитися за них! Тим паче що ми живемо в благодатному місці, хоч і свої у нас спокуси, але хіба можна порівняти наше і їхнє становище? Що їх тягне відвідати монастир? Та бажання відпочити від метушні, від грубості, від жорстокості світу, бажання зосередитися на молитві, почути уставне богослужіння. Якщо з нашої вини будь-хто з наших годувальників, наших благодійників не отримає бажаної розради, то горе нам, що з’являються вдома вдовиць і сиріт.

Господи, прости нас, невдячних!

• Тим ще ми грішимо проти п’ятої заповіді, що нешанобливо ставимося до пастирів Церкви, до своїх духовних отців. Тут уже ми настільки розперезалися і даємо таку волю своїм злим язикам, що не шкодуємо ні білих клобуків, ні сивини бідного сільського священика. Можливо, уникали і благословення, уникали і приймати Таїнства від тих священиків, які здавалися нам негідними.

Кайтеся, бо ви образили Духа Святого, Який через найнедостойнішого священика освячує Таїнства!

Не виконували порад і настанов духовного отця, мучили його своєю заздрістю і ревнощами до інших чад духовних. Перевірте ще себе, чи не затулив улюблений вами духовний отець образ Христа. Чи не сталося з вами такої біди? Господь ревнивий! Покайтеся і змініть своє ставлення до духівника, поки справа не дійшла до тяжкої духовної хвороби – чарівності.

Господи, прости нас, грішних!

Шоста заповідь: Не вбивай

Що ми скажемо, ті, хто приносить сьогодні покаяння у своїх гріхах Господу, щодо цієї заповіді? Убивство, вбивця – які страшні слова! Убити, тобто позбавити кого-небудь найбільшого дару – дару життя.

Якщо є серед тих, хто кається нині, такі, хто вчинив колись безпосереднє вбивство, тобто вбив когось волею або ненавмисно будь-яким знаряддям, рукою, отрутою або ще чимось, треба покаятися окремо священикові. Звичайно, переважна більшість із нас думає: “Слава Богу, я нікого не вбив, значить, я не винен перед Господом у порушенні цієї Його заповіді”.

Але є ще страшне безпосереднє вбивство – це коли матері умертвляють свою дитину в утробі своїй. Це вбивство подвійно страшне, бо мати-вбивця вбиває не тільки тіло, а й душу своєї дитини!

Кайтеся матері, які вчинили цей злочин! Хто дав вам право розпоряджатися життям? Цей буде жити, а ці не будуть жити! А можливо, ви вмертвили майбутнього генія, можливо, вмертвили того, хто молитвами своїми рятував би світ, вмертвили справжніх людей із великим серцем і розумом! Умертвили великого старця, людину, навколо якої рятувалися б тисячі людей, умертвили якогось громадського діяча, життя якого принесло б великі благодіяння суспільству. Ми потонули в крові вбитих немовлят, і кров ця волає до Неба! Не думайте, що це безкарно проходить. Це занадто страшний гріх!

Кайтеся ж, у кого совість заляпана кров’ю вбитих своїх же дітей!

Господи, прости нас, грішних!

І знову багато хто з нас, може, навіть із засудженням думають про матерів-убивць і уявляють себе вільними від убивства. Але якщо ми й не вбивали нікого таким чином, то ми нескінченно винні в повільних витончених убивствах наших близьких жорстоким ставленням до них.

Зараз коротко будуть перераховані тільки деякі, найбільш кричущі гріхи цього роду. Прослухайте і покайтеся від щирого серця з великою скорботою духу, бо всі ці гріхи проти любові до ближнього, без якої все наше життя, хоч би яке воно було переповнене навіть великими подвигами, найжорстокішими обмеженнями, скорботами й лихами, буде засуджено на Страшному Суді, перед обличчям Бога!

• Дуже близькі до скоєння справжнього вбивства ті, хто в гніві й роздратуванні пускає в хід кулаки, завдаючи побоїв ближньому своєму. А може, кого спотворили або скалічили своїми побоями. Може, надмірно озлоблялися на своїх дітей і били чим завгодно з жорстокістю.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не помер хтось із ваших ближніх або ще хтось через те, що ви їм не надали вчасно допомоги:

– може, хто вмирав від голоду, а ви знали і не допомагали;

– може, хто тонув на ваших очах, а ви не вжили заходів і не врятували;

– може, хто помирав від хвороби, а ви не прийшли вчасно на допомогу, і людина померла;

– може, на ваших очах убивали людину, а ви не захистили, або знущалися, а ви не прийшли на допомогу;

– може, чули крики того, хто гине, просить допомоги, але втекли або міцніше зачинили двері, погасили світло, заткнули вуха.

Господи! Які ж ми після цього християни?!

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не наблизили ми чиєїсь смерті, наражаючи людину на небезпечні випадки, виснажуючи її працями, не вірили хворобі ближнього, насміхалися з неї та докоряли симуляцією, примушували перемагатися в хворобі й тим самим спрямували її до смертельного результату.

Господи, прости нас, грішних!

• Господи! Ми вбивали ближніх, коли в гніві й роздратуванні обсипали їх докорами, лайливими словами, образливими й жорстокими!

Кожен на собі відчув, як вбиває зле, жорстоке, уїдливе слово. Як же тоді самі-то ми можемо цим словесним знаряддям наносити жорстокі рани людям?! Господи, прости нас, грішних! Ми всі вбивали ближнього словом.

Святий Апостол Іоанн Богослов каже: “Всякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця…” (1Ін. 3:15).

Хто з вас може навіть у гніві та люті вкусити людину? “Це вже божевілля якесь”, – скажете ви. А ось послухайте, що говорить із цього приводу святитель Іоанн Златоуст: “Набагато гірші за тих, хто кусається, ті, хто робить зло словами. Перші кусають зубами тіло, а останні гризуть словами душу, наносять рану добрій славі, і рану невиліковну. Тому він піддається тим більшому покаранню і мукам, чим більшого заподіює докір сумління”.

Хто з нас винен у цьому докорі сумління і пожиранні один одного? Кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

Бережіться забрати у невинного честь, хоча він тобі і не подобався чимось, хоча б він був навіть ворог твій! Бійтеся вчинити це моральне вбивство, бо за нього не меншу відповідь понесемо перед Господом, ніж за вбивство тілесне.

• Мало того, якщо ви самі за складом свого характеру мовчазні й не дратівливі, але знаєте, що інша людина легко запалюється роздратуванням і гнівом, чи не займалися ви навмисним підбурюванням? Упертістю і навіть своїм наполегливим мовчанням чи не викликали ближнього на гнів, лайку, побої?

Господи, помилуй нас, грішних!

• Можливо, своєю впертістю, бажанням у суперечці наполягти на своєму, хоча ми й не праві, доводили людей до несамовитості. Ми тоді не менш винні, навівши людину на гріх.

Господи, прости нас, грішних!

• Блаженний Августин каже: “Не думай, що ти не вбивця, якщо ти наставив ближнього твого на гріх. Ти розбещуєш душу спокушеного і викрадаєш у нього те, що належить вічності”.

Запрошували на п’янку, підбурювали до помсти образ, спокушали піти на видовище в піст, розбещували оточуючих бридкими анекдотами, книжками, непристойними для християнина, вульгарними розмовами, на осуд і т. д. Цьому переліку немає кінця. І все це – вбивство, розбещення душі ближнього!

Господи, прости нас, грішних!

• Ще раз про любов між собою, заповідану нам Господом. Яка відзнака для істинного християнина? “Про це, – каже Христос, – розуміють усі, що ви учні Мої, якщо маєте любов між собою”¹⁰(Інн. 13:35). А ми, Господи, як же ми далекі від істинних учнів Твоїх!

Ми сваримося, ворогуємо, обурюємося, ненавидимо, не терпимо один одного. Соромно навіть вимовити перед невіруючими: “Я – християнка”. І часто в розмові невіруючих можна почути: “У нас сусідка віруюча, до церкви ходить, а яка злісна, шкідлива людина”. Горе нам, якщо хулиться ім’я Христове через наше людиноненависництво.

Подивіться собі в серце, запитайте свою совість, чи не є ваша поведінка спокусою для всіх. І якщо грішні, кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

Усі ми не вперше на сповіді і, звісно, неодноразово чули, що коли хтось ображений нами, то, доки ми не помиримося, доки щиро не попросимо вибачення, ніяких молитов, жодних зусиль, ніякого покаяння не прийме в нас Господь!

Але знати-то теоретично ми знаємо, а ось до серця, до свідомості ця істина мало доходить! Просимо вибачення в кого завгодно, навіть із легкістю, але тільки не в тих, кому постійно справді докучаємо; уся наша гординя повстає, а якщо й попросимо вибачення, то формально, крізь зуби, зовсім без участі серця, у кращому разі “зі стисненням серця”. Це, звісно, приносить мало користі душі. А то ще й самі себе озлобили спогадом образ і неправоти з боку ближнього або посіяли розбрат і ворожнечу між людьми!

Господи, прости нас, грішних!

• Сказано в слові Божому: “Блажен, хто і худобу милує”.

Чи не вбивав хто з вас без потреби тварин? Чи не штовхали їх ногами, не кидали в них камінням і палицями? Може, хтось у дитинстві навмисне знущався над тваринами? Це все гріхи вбивства! Кайтеся у своїй жорстокості!

Господи, прости нас, грішних!

• Ми іноді не знаємо, що грішні! Буває, виснажуємо себе зайвими працями і турботами, віддаємося надмірному смутку, впадаємо у відчай навіть до думки про самогубство. Усе це найбільші гріхи проти Бога! Бо життя є дар Божий, обставини скорботні посилаються нам з волі Божої, скорботами Господь виховує душу для вічності, а ми зневірою, і розпачем, і маловір’ям у Промисел Божий скорочуємо собі і земне життя, розлаштовуючи невгамовними печалями здоров’я, і Царство Небесне закриваємо для себе.

Господи, прости нас, грішних!

• І знову-таки, якщо Господь зберіг нас від гріха відчаю, то чи не доводимо ми когось до відчаю своїми вчинками, прискіпуваннями, злісними витівками, чи, бережи Боже, чи не винні в чиємусь самогубстві?! Якщо це сталося, кайтеся, плачте, бо ви винні в загибелі душі ближнього.
  Якщо ми живемо нестримано, віддаємося об’їданню, пияцтву, розпусному життю, тютюнопалінню, захоплюємося надмірно іншими нечистими задоволеннями, що руйнують здоров’я, то ми – самогубці.

Господи, прости нас, грішних!

• Є деякі християни, які вважають гріхом лікуватися. Можна, звичайно, визначити себе на терпіння і не лікуватися, але тут легко можна впасти в самовпевненість і гординю: “Нехай лікуються слабкі вірою і грішні… а ми не такі!” Краще вже так: прийшла хвороба – підлікуйся. Мине біль від ліків і лікування – слава Богу, не мине – терпіти і Богові дякувати за випробування. Ось як повинен чинити християнин!

Господи, прости нас, грішних!

• Нарешті, чи не чинимо ми вбивства своєї душі, анітрохи не піклуючись про її спасіння?

О, як ми живимо і гріємо своє тлінне тіло! Чи так ми ставимося до своєї безсмертної душі? Та ми просто забуваємо про неї, забуваємо омивати її сльозами покаяння, живити молитвою, підкріплювати Таїнствами Церкви, прикрашати добрими ділами, виправляти і готувати її у вічність. Де нам про це думати! Настільки ми зметушилися, думаємо лише про земне наше життя. Живемо якоюсь хибною надією, що спасіння – це природний результат нашого життя. Господи, прости нас і дай перед нашим кінцем покаяння і свідомість, що “Царство Небесне нудиться, і тільки нужденні піднімають його!”¹¹(Мф. 11:12) .

Сьома заповідь: Не чини перелюбу

Ця заповідь забороняє такі гріхи:

– нецнотливість у думках, словах, справах;

– блуд;

– кровозмішення.

Гріхи проти цієї заповіді дуже страшні! Страшні своїм неподобством, наслідками та неймовірним поширенням серед нас. Ця гріховна хвороба вражає людину з самого раннього дитинства і не залишає її навіть до моменту смерті.

Чому ж диявол так воює проти людини цим видом спокуси на гріх? Та тому, що він, ненависник нашого спасіння, більше за нас знає, що неложними є слова Апостола: “ні блудниці… ні перелюбники, [ні сквернителі]… Царства Божого не наслідують”¹²(1Кор. 6:9-10).

Гріхи проти цієї заповіді настільки мерзенні й заразливі, що святий Апостол радить навіть не говорити про них християнам. Тільки необхідність принести покаяння спонукає нас зупинити нашу увагу на цих злочинах нашої совісті перед Господом. Оскільки тіло наше є храмом Духа Святого, то незбереженням цнотливості, чи то подружнього життя, чи то дівоцтва, для тих, хто може його вмістити, виганяється з тіла нашого Дух Божий і дається місце дияволу.

На нас, які називають себе християнами, лежить велика відповідальність: ми викуплені великою ціною – безцінною Кров’ю Сина Божого для того, щоб служити Богові душею і тілом Яку ж образу Господу ми завдаємо, якщо наше тіло, викуплене ним для святості, оскверняємо наймерзеннішими пожадливостями плоті ¹³(1Пет. 1:18-19, 1Кор. 6:20)..  “Ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас, – каже Апостол Павло, – Якщо хто розорить храм Божий, того покарає Бог”¹⁴(1Кор. 3:16-17).

І це підтверджується самою історією: за надмірне поширення цього гріха рід людський був винищений всесвітнім потопом. Страшно загинули два найбагатших міста Содом і Гоморра, бо гріхи похітливості жителів цих міст перевищили міру довготерпіння Божого!

А якщо ми зазирнемо у свою душу неупереджено та озирнемося на навколишнє життя? Чи не заслужили і ми своїм порочним життям долі цих нещасних міст і чи надовго ще вистачить довготерпіння Божого! Покаймося ж Господу з найглибшим розкаянням і добре б з гіркими сльозами в порушенні чистоти нашої душі й тіла.

Ось найкоротший перелік цих гріхів. Зараз він буде прочитаний, а ви, якщо маєте на совісті що-небудь із перерахованих гріхів, кайтеся, просіть у Господа очистити скверну вашого серця!

• Ми грішимо. Господи, сладострастю у всіх її видах: прийняттям нечистих помислів, бесідою з ними, насолодою ними, дозволом їм, повільністю в них, чим викликаємо в душі своїй довільне похітливе розпалювання. І не здійснюючи ще на ділі страшного гріха, чинимо перелюб у серці своєму.

Кайтеся Господу! Всі до єдиного винні в цьому!

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо, Господи, порушуючи свою цнотливість: занадто вільним поводженням з іншою статтю, нечистими дотиками, обійманнями, пристрасними поцілунками, задивляємося на гарні обличчя з пристрастю, лихослів’ям, любовними піснями, безсоромними рухами тіла (особливо молодь у сучасних диких танцях), кокетством, волокіїтством, звідництвом, надмірною прив’язаністю, пересиченням у їжі та питті, читанням книжок, що розпалюють уяву і викликають гріховні помисли, розгляданням спокусливих видовищ, переглядом кінокартин і п’єс, заздалегідь знаючи, що там будуть представлені сцени, наповнені отрутою цього гріха, зайвою пишністю та нескромністю в одязі, бажанням подобатися й спокушати інших, неприродним спотворенням образу Божого на собі, тобто вживанням всілякого роду косметики, штучним чепурюванням себе.

Господи, прости нас, грішних!

Усе наше життя пронизане цими пристрастями, тонко чи відкрито діє в нас ця пристрасть, усвідомлюємо ми чи ні свою гріховність, але ми всі винні в цьому перед Господом!

Господи, прости нас, грішних!

• Є гріхи і явного блуду: якщо хто з тих, хто приносить покаяння, живе в шлюбному союзі, не освяченому Таїнством Церкви, кайтеся з гіркими сльозами покаяння, бо ви проводите життя в блуді! Просіть Господа освятити ваш шлюбний союз Таїнством Церкви, в якому б віці ви не були.

Ті, хто і перебуває у шлюбі, освяченому Церквою, перевірте свою совість, чи не зрадили ви, навіть у серці своєму, нечистим поглядом на осіб іншої статі, вже не кажучи про явний гріх перелюбства. Чи не згрішили непомірністю в плотських задоволеннях, бо в шлюбі християнин зобов’язаний дотримуватися стриманості й цнотливості. Чи дотримувалися стриманості в пости, неділі та святкові дні? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних! Чи не доводили ви, жінки і чоловіки, своєю худою поведінкою свого чоловіка або жону до розпусти? Чи не розбив хтось чужої сім’ї, до цього схиливши чоловіка або дружину? Невже ви сподіваєтеся на якесь щастя в подружньому житті після цього?

Шлюбний союз із розведеним подружжям є перелюбство!

Господь Сам дав точну відповідь тим, хто питав Його про це: “Я кажу вам: хто розлучається з дружиною своєю, окрім вини розпусти, той дає їй привід перелюбствувати; і хто одружується з розлученою, той перелюбствує”¹⁵(Мф. 5:32). А ви ще виправдовуєтеся: “Так вона або він вільні, вони розлучені”.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не спокусив хтось когось, чи не розбестив вмовляннями, що всі так живуть у наш час, чи обіцянкою одружитися обдурив надто довірливу дівчину? І наскільки спустошує людину ця скороминуща передчасна близькість! Невже заради задоволення чи просто цікавості, чи слідуючи моді століття, чи хвилинному спалаху пристрасних почуттів юнак чи дівчина обкрадають себе? А потім що? Гірке розчарування, докори сумління і швидкий повний моральний розклад. Як чудово в будь-яке століття було і буде зберегти свою тілесну чистоту, свою цнотливість, незайманість і закласти це твердим фундаментом домашньої церкви, якою є християнська сім’я.

Кайтеся Господу, хто не зберіг і передчасно розбестив своє дівоцтво!

Господи, прости нас, грішних!

• Ті, хто перебуває в безшлюбному стані і, можливо, через нерозсудливість і через духовну сірість зневажає чесний шлюб, хто вважає себе незайманим, загляньте у своє серце, спитайте свою совість, чи не розбестили ви давно своє дівоцтво блудними помислами? Чи не охоплені ви в душі гріхами сладострасті у всіх її видах? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Чи не зруйнували ви свого здоров’я і життя гріхом рукоблудства або ще якимось таємним гріхом протиприродним? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Якщо щось обтяжує вашу совість, треба неодмінно очистити її індивідуальним сердечним покаянням. Нехай не дерзне такий підійти до Святої Чаші. Бо нерозкаяний смертний гріх не тільки готує душу в пекло, але ще за життя руйнівно діє на людину. Старець Варсонофій Оптинський говорив: “Так диявол тримає у своїх руках капітал, та на нього ще й відсотки отримує”.

Щиросердне ж сповідання гріха начисто руйнує всі ворожі пута, якими пов’язаний грішник. Тому, якщо хто має якісь ще не сповідувані жодного разу таємні гріхи проти сьомої заповіді, наберіться мужності й розкажіть духівникові біля Хреста і Євангелія! Поспішіть же, бо Господь сказав: “У чому застану, у тому й суджу!”

• Є ще гріх проти сьомої заповіді. Це кровозмішення, тобто гріх, коли союзом, подібним до шлюбу, з’єднуються близькі родичі. Ось що говорить про цей ганебний гріх святий Апостол Павло:

“Є вірна чутка, що у вас з’явилася блудодіяльність… якої не чути навіть у язичників, що хтось замість дружини має дружину батька свого… щоб вилучено було з-поміж вас того, хто вчинив таке діло” (1Кор. 5:1-2).

Такий гріх згубно впливає не тільки на тих, хто переступає Закон Божий, а й завдає непоправної шкоди потомству. Тупоумство і взагалі слабкість психічних сил, тілесні вади – це все сумні наслідки шлюбів, укладених у спорідненості, всупереч законам природи.

Що ж означає жити цнотливо?

Приснопам’ятний митрополит Московський Філарет так визначив цнотливе життя: “Жити цнотливо, в точному значенні цього слова, значить жити під керуванням цілого, неушкодженого, здорового міркування, не дозволяти собі жодного задоволення, що не схвалюється здоровим глуздом, дотримуватися розуму, не занечищеного нечистими думками, серця, не зараженого нечистими бажаннями, тіла, не розбещеного нечистими справами”.

Може, хтось подумає зараз: “Що ж це за безрадісне життя, якщо забороняються задоволення?” Аж ніяк ні! Ні здоровий глузд, ні віра Христова не забороняють нам безневинних забав і розваг, вони навіть необхідні, як приємний відпочинок від праці.

Великий учитель віри і благочестя святитель Іоанн Златоуст так пише про радощі й насолоди земні: “Якщо ти хочеш отримати задоволення, іди в сади, до річки, що тече, та озер, роздивляйся квіти, слухай спів коників, відвідуй святі місця; тут ти знайдеш і здоров’я для тіла, і користь для душі, а шкоди жодної, і не розкаюватимешся після цього задоволення, як то буває після видовищ. Ти маєш дружину, маєш дітей, що може зрівнятися з цим задоволенням? У тебе є дім, друзі: ці задоволення разом із цнотливістю приносять велику користь. Бо скажи мені, що може бути приємніше за дружину і дітей для того, хто хоче жити цнотливо?”

Восьма заповідь: Не кради

Крадіжка, по-слов’янськи “татьба” – тяжкий гріх, що позбавляє тих, хто ним хворіє, Царства Божого, Царства Небесного. “ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні крадії – Царства Божого не успадкують”, – каже Апостол Павло¹⁶(1Кор. 6:10). Очевидно, професійних злодіїв, грабіжників і шахраїв серед нас, присутніх сьогодні, немає. Але ж узяти найменше, що тобі не належить, це вже злодійство.

• Згадайте, чи не спокусилися ви чимось, що, як то кажуть, погано лежало. Ми зовсім не вважаємо це гріхом, але ж це явна крадіжка. Та чи не приносили чогось дітям і чи не привчали їх із дитинства, що з роботи можна що-небудь поцупити, що це не злодійство.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не спокушалися ми чимось у чужому саду, городі або полі, приватному або державному, – це все теж злодійство.

Господи, прости нас, грішних!

• Є ще й такі міркування: “Я молитися їду до Матері Божої, Вона мене безкоштовно провезе!” Одумайтеся і кайтеся! Це все теж злодійство. Яка це молитва буде? Раніше ходили пішки, а тепер не вважають негожим безкоштовно проїхати в транспорті.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не крали в держави електроенергію, придумуючи всілякі фокуси з лічильником. Це ганьба для християнина!

Господи, прости нас, грішних!

І від цього дня перестаньте бруднити свою совість цими ганебними дрібницями. Усі нині мають достатньо коштів, щоб чесно розплатитися з державою за всі ці побутові послуги.

• Працівники торгівлі та громадського харчування чи ті, хто продає надлишки своїх плодів земних на базарі! Хто з вас обмірював, обважував, обраховував, продавав поганий товар за хороший? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І від сьогодні не брудніть своїх рук і совісті краденим. Жодної користі, ні матеріальної, ні тим паче духовної, накопичене в такий спосіб добро не принесе! Навпаки, і чесно зароблене піде прахом, і душевного спокою немає – всі думи: як би не попастися, не підрахував би хто, що живу не за коштами, не запідозрив, не доніс.

• А яка ганьба перед людьми і Богом, і святими, і Ангелами, якщо християнина-злодія спіймали й викрили на крадіжці. Нині кожен має цілком достатньо коштів, що заробляються чесним шляхом, а зайве і в їжі, і в одязі, і в обстановці, придбане навіть чесним шляхом, – для християнина гріх.

Можливо, хтось, працюючи в дитячих установах, об’їдав дітей? Це вже зовсім злочин! Кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

Чи не шахраювали, підсовуючи старі гроші, свідомо брали більшу здачу, якщо продавець помилявся на нашу користь.

Господи, прости нас, грішних!

• Приховували і привласнювали знайдені речі. Святі не брали стручка гороху, що валяється на шляху. Не поклав – значить не твоє. Знайшов щось – постарайся знайти того, хто загубив.

Господи, прости нас, жадібних до чужого добра!

• Можливо, купували свідомо крадену річ, або купували за безцінь будь-що у п’яниці, який вкрав річ у сім’ї. Одумайтеся! Пам’ятайте, що, купуючи крадене, ви стаєте співучасником злочинів, скоєних і злодієм, і п’яницею. Ніколи не вносьте у свій дім у такий спосіб придбаних речей! А хто так чинив, кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не підписували або не користувалися яким-небудь неправдивим грошовим документом?

Господи, прости нас, грішних!

• Можливо, не платили боргів або затримували сплату їх, посилаючись на неспроможність?! А насправді, або просто скупилися віддати, або не могли стримати свого марнотратства, щоб накопичити і віддати.

Негайно розплатіться з боргами; якщо маєте можливість, то сьогодні ж віддайте борги або обіцяйте Господу зробити це в найближчий термін. Тоді покаяння буде дієвим! І взагалі, християнин мав би вкладатися в рамки готівкових своїх коштів. Жити можна й скромніше, але тоді спокійніше буде на душі, бо борг завжди гнітить, “висить на душі”.

• Ми завжди грішимо проти восьмої заповіді недбалим ставленням до чужої або казенної речі. Якщо нам люди чи держава довіряють користуватися тими чи іншими речами, то християни повинні ставитися до них з більшою обережністю, ніж до своїх речей, щоб не зламати, не загубити, не зіпсувати недбалим ставленням довірене нам.

Господи, прости нас грішних, неуважних і недбалих!

• Ми грішні проти цієї заповіді, якщо змушуємо людей задаровувати нас. Може, хтось із вас пускає переночувати своїх рідних, знайомих, які приїхали відвідати святі місця. Чи не поводитеся ви так, що вони бувають змушені дарувати вам подарунки? Чи не вимагаєте до себе, як до господарів, якихось особливих, незвичайних стосунків? Кайтеся Господу!

Господи, помилуй нас, грішних!

Якщо вже не можете безкорисливо упокоїти, нагодувати й узагалі прийняти гостей у дім, то хоч намагайтеся не ставати безсовісними здирниками. Подумайте, що ж ні в кого немає капіталів, усі живуть на пенсію, а тут ще й на дорогу треба накопичити. Тому не вимагайте подарунків і приношень і постарайтеся в міру можливості прийняти гостей по-християнськи!

• Чи не завдавали ви шкоди майну ближнього навмисне зі зла або заздрості? Чи не витоптували городів, чи не обламували плодових дерев, чи не отруювали собак, курей, сусідських тварин тощо? Чи не заливали чимось їхню територію навмисне? Може, ще чимось, ще якимось злодіянням перешкоджали вигодам інших людей? Кайтеся Господу! І якщо обтяжує якийсь із цих гріхів, то відшкодуйте заподіяну вами шкоду, помиріться з скривдженими вами і, як Закхей-митар, відшкодуйте їм учетверо! Ось тоді це буде воістину покаяння!
• Ми засуджуємо тунеядців, показуємо на них пальцем, лаємо, але ж ми всі теж тунеядці! Хто з нас гранично сумлінно весь належний час до хвилинки працює на роботі або послуху? А хто відмовляється отримати зарплату до копійки?

Господи, прости нас, грішних!

• До гріхів проти восьмої заповіді Закону Божого належить також гріх святотатства, тобто викрадення або привласнення собі церковної або монастирської власності. Найменшу дрібницю не можна забирати з храму, навіть недогарка свічкового. Знайте, що церковне і монастирське майно – буквально вогонь, який ви вносите в житло своє.
• Існує ще один вид гріха проти цієї заповіді, це гріх лихоїмства, тобто продаж продуктів харчування або взагалі речей необхідних за підвищеною ціною. Цей гріх виражається в спекуляції, потязі до перепродажу дефіцитних товарів за свідомо завищеною ціною з метою наживи. Хто з християн займається цією ганебною справою, негайно припиніть цю безчесну справу і кайтеся Господу зі сльозами у своїй хижої жадібності і наживі.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не випрошували ви грошей або речей на свої уявні потреби, або на потреби вигаданих людей, храмів, обителей, з метою обману простодушних людей для своєї наживи? Якщо є такі, що каються нині, принесіть Господу розкаяння і негайно припиніть злий обман і постарайтеся відшкодувати вкрадене тим, щоб пожертвуване потрапило в руки нужденних.
• Восьма заповідь забороняє всякі грошові азартні ігри. Усіляка картярська гра в карти, гра в кості, тим більше на гроші – це гріх! Хто захоплюється грою в карти, проводить дорогоцінний час за будь-якими іншими азартними іграми, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І не торкайтеся більше до цього заняття. Це не потребує особливого подвигу, треба тільки ставитися до цього з усією суворістю. Зрозуміти, що негідно для християнина витрачати час на порожнє та ще й входити в азарт, мучити свою душу і гнівити Господа! Невже ж немає в нас занять більш гідних, ніж картярська гра і “забивання козла” в доміно?

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не брав хто з вас хабарі? Чи не ображав хто кого під час розподілу винагороди за працю: може, не по совісті розділили премію або якісь подарунки? Чи не позбавив хтось неправильно когось роботи за своєю владою або злою наклепом начальства. Кайтеся, хто грішний у цьому!

Господи, прости нас, грішних!

• Може скупилися витрачати на добрі справи допомоги ближньому? Не дбали про утримання і прикрашання наших храмів?

Господи, прости нас, скупих і жадібних!

• Ми грішимо проти цієї заповіді вживанням хоча й власних речей, але не для нагальної потреби, а на розкіш і марнославство! Ось маємо одне пристойне пальто або взуття, або взагалі одяг, а ми ще заводимо для марнославства не потрібні нам предмети розкоші.

Господи, прости нас, грішних!

А інший, навпаки, ходить у латаному-перелатаному, в усьому собі відмовляє, аби тільки не витратитися – це вже інша крайність, пристрасть, що випливає з порушення цієї заповіді, це скупощі. Інший хвалиться, що не звик грошей рахувати, все до копійки на вітер пускає, – це гріх марнотратства.

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішні проти восьмої заповіді, якщо свідомо не вберегли інших від збитків, знаючи, що вони можуть статися. А в бідах і потребах чи не користувалися розгубленістю або безвихіддю становища потерпілого? Чи не викрадали чогось від пожежі, під час повені чи ще якихось стихійних лих? Чи не брали непосильної плати за свою допомогу постраждалим? Якщо це траплялося з нами, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, жорстоких, своєкорисливих і немилосердних!

• Якщо навіть ми чисті від усіх або більшості перелічених вище злочинів проти восьмої заповіді Закону Божого, то треба пам’ятати всім нам, що, окрім матеріального надбання, кожен із нас обдарований від Господа різноманітними талантами і здібностями. Чи витрачали ви їх на користь ближнім? Чи допомагали доброю порадою, чи навертали на шлях істини заблукалих, чи втішали в нещасті, і взагалі, чи живемо ми для людей, чи живемо тільки для себе, загрузнувши в граничному егоїзмі?

Запитайте свою совість, і якщо вона докоряє вам, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Дев’ята заповідь: Не свідчи неправдиво на ближнього свого

Ми настільки заражені гріхами проти цієї заповіді, що не минає й дня – якого дня! – години без цього гріха. Це гріхи нашої порочної душі, нашого злого серця, які відбуваються через наш поганий язик. Принесімо ж Господу щиросердне покаяння!

• Цією заповіддю нам, християнам, забороняється всяка брехня у всіх її видах. Батько брехні – диявол, і тому ніколи і ніяка брехня не може бути виправдана. Подивимося на своє життя, як обплутуємо ми себе брехнею і коли треба, і коли не треба. Ніхто навіть і не тягне нас за язик, а ми для чогось наговорюємо вигадану неправду оточуючим.

Господи, прости нас, грішних!

• А засудження і пересуди? Та ми, очевидно, рідше вдихаємо повітря, ніж засуджуємо і подумки, і вголос, і присутніх, і відсутніх. Засудження, на жаль, – це найулюбленіший предмет наших розмов.

А Господь сказав: “Не судіть, щоб не судимі були”¹⁷(Мф. 7:1). Але ми й не згадуємо про це. Ми потонули в осудах і пересудах!

Ми жити без цього не можемо. Зібралися двоє чи троє, не встигли рота розкрити, лише кілька фраз вимовили – і вже осуд, а вже в думках ми й узагалі із осуду не виходимо.

Господи, прости нас, грішних!

А ось послухайте, як навчилися міркувати любомудрі люди!

Викриваючи пристрасть засуджувати ближнього з приводу будь-якого його морального падіння, один чудовий західний проповідник, Е. Берсьє, говорив:

“Один із наших ближніх упав!.. Отже, якщо ви дійсно проникнуті духом Христа, то дозвольте мені висловити враження, яке справить це падіння на вашу душу. Він упав. Але ви, що засуджуєте його, хіба ніколи не падали самі? Чи буде вам приємно, коли ворожий голос почне розповідати ваше негоже минуле, і хіба вас не заспокоює та думка, що забуття поховало його назавжди?

Ваше життя, скажете ви, було вільне від великих похибок. Згоден. Але чи собі ви зобов’язані цим? Якщо вам бракувало випадків для падіння, то чи не прагнуло ваше серце до них тисячу разів, чи не жадало і не домагалося їх? Покажіть-но нам, якщо наважитеся, історію вашого внутрішнього життя! Розкажіть нам про ті таємні думки, про які ніхто й не підозрював, про ті ганебні прагнення, глухі пристрасті, негідні бажання й успіхи самолюбства, які ви плекали та здійснювали за заздалегідь обміркованим планом, на шкоду смиренню та на скорботу інших. Усього цього не бачив жоден людський погляд. І в той час, як ця безодня гріха блукала у вашій голові та душі, ваше життя було завжди впорядковане, всіма визнане і шановане. Уявімо тепер, що в одну з цих хвилин, коли пристрасть запалила ваше серце й звабила вашу совість, з’явилася спокуса справжня, жива, з усіма своїми принадами й чарами, що сталося б із вами? Куди поділася б гордість бездоганного життя і безсоромного минулого? Припустимо, що це перше падіння звернуло на себе погляд людини, яка через нестачу терпимості засудила б і викрила вас, як ви засуджували ближнього, що трапилося б із вами? Бог пощадив вас у Своєму милосерді. Тисячі обставин запобігали вашому падінню, але будьте певні, що, будучи надані своїм інстинктам, ви загинули б, і що вища причина вашого порятунку полягає не у вас самих.

Ваш ближній упав! Але чи знаєте ви його історію? Чи знаєте ви, які омани оточували його, які спокуси охоплювали, які спокуси застилали йому світло, захаращували йому шлях? Чи знаєте ви, що в фатальний час падіння йому бракувало братньої руки, яка могла б його підтримати і врятувати, і ця рука могла бути вашою?

Ваш ближній упав!.. Але чи знав він те, що знаєте ви? Чи було в нього минуле, сповнене благословень і чистих впливів, яке могло б його вберегти? Чи знав він, подібно до вас, від своєї колиски молитви, сльози, застереження матері-християнки? Чи було йому відкрито Євангеліє від самого початку? Чи бачив він на своєму шляху Хрест, що простягав до нього надію спасіння? Чи чула вона численні застереження, яких ніколи не потребували ви?

Отже, в очах Бога, що зважує все на Своїх терезах, хто з вас більш винний? Кому Він дав більше талантів? До кого Він буде вимогливішим?

Ось, браття, перше враження від падіння одного з наших ближніх: воно має стати скорботним зверненням до самого себе, щирим смиренням перед Богом. Перше спонукання тягне за собою інше: це дійсне і глибоке співчуття до того, кого спіткало зло.

Читаючи чудові глави, в яких Євангеліє розповідає нам про народження Спасителя, і особливо про чудовий гімн, яким Ангели оголошували рівнини Віфлеєму, ви ніколи, можливо, не міркували, скільки зворушливого було в тому факті, що Ангели, тобто істоти, що залишаються чистими, першими радіють і благословляють Бога за порятунок занепалого людства! Таким чином, чим ближче до Бога і чим святіша любов, що виявляється до Нього, тим більше здатні до співчуття і милосердя. І навіщо посилатися на Ангелів, коли Той, Кому поклоняються самі Ангели, Кого Писання називає Святим і Праведним, видається нам усюди нескінченно співчутливим і милосердним до занепалих істот.

І якщо ті, які залишаються чистими, і Той, Хто був самою Святістю, зворушені винуватістю наших ближніх, що ж повинні відчувати до них ми, які всі винні в різних ступенях і причетні до їхніх помилок?”

Ось як повинен міркувати християнин!

Коли ж ми покладемо початок своєму виправленню? Коли приборкаємо свій язик? Адже багато хто, дуже багато хто з нас уже переступив половину, а то й добігає кінця свого життя!

Господи, поклади “зберігання вуст моїх і двері огорожі на вустах моїх” хоч під кінець життя!

• Дев’ята заповідь забороняє нам наклеп на ближнього свого. Наклеп – це найобурливіша образа ближніх. Наклеп подібний до вбивства! Дивіться, навіть пророк Давид молиться: “Позбав мене від наклепу людського, і збережу заповіді Твої!”¹⁸(Пс. 118:134).

Якщо хтось обмовив когось зі знайомих перед начальством або перед рідними, – кайтеся зі сльозами Господу! Просіть пощадити вас, як справжнісіньких убивць, і негайно, кому можете, кажіть протилежне, зніміть наклеп, який ви звели на людину, і, дай Боже, щоб ваш наклеп не наробив ще непоправного зла!

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не любить хто з вас підслуховувати, підглядати, читати чужі листи? Кайтеся Господу, хто грішний у цій мерзенній пристрасті.

Господи, прости нас, грішних!

І вже в цих-то справах зупинитися і не займатися цими ганебними справами цілком залежить від нас. Та чи може християнин, який іменує себе ім’ям Христа, опускатися до такої низості?

Господи, допоможи нам позбутися цих недоліків і пробач нас за наше минуле!

• Хто з вас, що каються нині, розголошував чужі слабкості, гріхи, очорняв добре ім’я ближнього, кайтеся Господу! Це гріх Хама, який не прикрив наготи батька свого.

Господи, прости нас, грішних!

• Цією заповіддю взагалі забороняється марнослів’я, яке завжди породжує осуд, балакучість, пліткування, образливі й образливі кепкування з ближніх, дотепність або марнослів’я на їхній рахунок.

Господи, прости нас, грішних, ми всі живемо в цих гріхах!

Чи не вірите ви наговорам злим, чи самі не вигадували якихось шкідливих чуток, чи не пускали їх у місто? Чи любите прислухатися і збирати чутки і живите ними дозвільну цікавість і розум замість молитви і слова Божого! Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

• “Блаженні миротворці”¹⁹(Мф. 5:9) , – говорить нам слово Боже. А ми сваримо людей, передаємо всякі погані слова, сказані іншими в роздратуванні, замість того щоб промовчати заради миру.
• Різали, як то кажуть, правду в очі, коли цього зовсім і не було потрібно, коли це приносило тільки образу, зневагу, шкоду справі.

Господи, прости нас, нерозумних “правдолюбців”!

• І взагалі, Господи, не маємо ми прямодушності, щирості, простоти, мовчазності й тому щогодини ображаємо ближніх і Тебе, Господи, порушуючи дев’яту заповідь Закону Твого.

Десята заповідь: Не бажай дому ближнього твого, не жадай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого

• Десятою заповіддю Закону Божого нам забороняються порочні почуття, думки і бажання, забороняється зупинятися на них, утримувати їх у собі, розвивати, тішитися ними. Які це думки?

Це бажання сладострасні, корисливі, самолюбні, самозакохані, гордовиті, своєкорисливі та плотоугодні. Усі ми охоплені потоком цих бажань!

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо, Господи, проти цієї заповіді Твоєї невдоволенням своєю долею і впадаємо в гріх заздрості. Кайтеся, хто заздрить багатству, щастю, здоров’ю, здібностям, красі, успіхам ближніх наших.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не радів хто нещастю іншого? Перевірте себе, чи не зловтішалися ви, особливо коли недруг ваш потрапляв у біду?

Господи, прости нас, грішних!

• Чи бажали, особливо кривдникам вашим, хвороби або смерті?

Господи, ми грішні і в цьому, пробач нас!

• Чи не докучаєте, бачачи інших у щасті, коли, по-вашому, вони мали б уже загинути зовсім?

Господи, прости нас, грішних!

Корінь усіх гріховних думок, бажань і дій з їхніми гіркими наслідками є самолюбство, хибне прагнення нашого духу від нескінченного до кінцевого – віддалення від Бога в собі.

За хибним спрямуванням трьох головних сил душі – розуму, волі, серця, які шукають собі задоволення в царині чуттєвого життя замість звертання до Бога, самолюбство наше проявляється: а) у мрійливому багатоведенні; б) у самозакоханості, або гордості; в) у своєкорисливості та тілодогодливості. Звідси походять усі гріховні цілі, бажання, слова, справи…

Господи, прости нас! Ми всі самолюбці! Ми всі нарікальники, незадоволені своєю долею. Ми заздримо свідомо й несвідомо всьому, що бачимо й дізнаємося; усе нам треба: і їжа, і одяг, і дім, і чуже оздоблення – усе, що слугує для комфорту в житті, що бачимо в чужих домівках, крамницях… Якщо я побачив – уже бажаю це й для себе. І навіть якусь образу ми відчуваємо, якщо в нас цього немає: готові скаржитися і на життя своє, і на своє нещастя, як ми це називаємо. Засмучувалися так, що доходили до хвороби, – і все це із заздрощів. Соромно і боляче, Господи, тепер згадувати це.

Ми тішимося внутрішнім уявним уявним перелюбом, дивлячись нечистим поглядом, із заздрістю на дружину або чоловіка ближнього свого.

Господи, прости нас, грішних!

На довершення всього всі ці щойно перелічені гріховні помисли, бажання, почуття ми навіть і не вважаємо за гріхи – адже не зробили, а тільки подумали, помріяли, посолоджувалися в душі – і тому не каємося в них і тим самим готуємо душу свою до вічної загибелі!

Господи, прости нас, грішних!

Ми занадто легковажні, ми грішимо без страху, ми випробовуємо Твоє довготерпіння без кінця, відкладаючи своє виправлення на завтра.

Господи, прости нас, грішних!

Загальний висновок сповіді

Господи! До сповіді та Святого Причастя дехто з нас рідко буває – все ніколи… А як би треба частіше ходити. Скільки разів бувало, тяжко заболить душа, треба б одразу бігти до лікаря духовного, а нам ніколи, відкладаємо, все по-старому залишається – і забудеться…

Ти, Господи, вимагаєш на сповіді все найгірше викинути, зненавидіти свій гріх, зібрати всі сили, щоб не грішити надалі. Ми знали про це, та не робили так…

Ти, Господи, кличеш кожного з нас гірко оплакувати свої гріхи, відстраждати за них, з болем серця відкривати їх і з ненавистю думати про них, як про ворогів своїх, а ми приходимо холодні й ідемо байдужі…

І страшно подумати: невже ми щоразу йшли непрощені, не дозволені від гріхів своїх!

Кожен із нас зараз повинен явити Тобі, Господи, тверду рішучість зректися гріха, зненавидіти гріх, переломити життя своє…

І цю рішучість підтвердити клятвою: поцілувати Хрест і Євангеліє в тому, що ми так обіцяли, так клянемося.

Господи, ми щиро хочемо цього. І молимо Тебе, допоможи нам стримати клятву свою! Особливо страшно тим із нас, хто часто поривався сказати гріх священикові – та соромно було, і йшли нерозкаяні! Допоможи нам сьогодні звільнитися від таємних нерозкаяних гріхів! Досить з помилкового сорому носити на душі тяжкість і посилювати їх нерозкаянням!

Помолимося ж Господу!

Господи, мій Господи!

Я – бездонна прірва гріха: куди не подивлюся в себе – все погано, що не згадаю – все не так зроблено, неправильно сказано, кепсько обдумано… І наміри і розташування душі моєї – одна образа Тобі, моєму Творцеві, Благодійнику!

Пощади мене. Господи, Іісусе Христе, Боже наш! Я як нікчемна людина згрішив. Ти ж як Бог щедрий, помилуй мене!

У покаянні прийми мене! Дай мені час принести плоди покаяння. Не хочу більше грішити, не хочу ображати Тебе, Господи! Допусти мене до причастя Святих Тайн, нехай зійде через них на мене Твоя сила благодатна! Винищи гріх, що живе в мені! Живи в мені, Безсмертний Господи, щоб ні життя, ні смерть не розлучили мене з Тобою!

Їхніми ж керуєш долями – як хочеш, як знаєш – тільки врятуй мене, бідного грішника! І благословлю, і прославлю Пречесне ім’я Твоє навіки. Амінь!

(Молитва приснопам’ятного протоієрея-молитовника о. Бориса Миколаївського.)

Досвід побудови сповіді за Заповідями блаженства

Чи замислювалися ми, чому це в нас немає життя святого Божого? Чому це ми весь час тільки й робимо, що порушуємо волю Господню? Весь час грішимо, каємося і грішимо, знову каємося і знову грішимо?..

Бувають хвилинки: промайне хороше, відрадне… Але це саме хвилинки – промайнуть і зникнуть, і знову темрява гріха і знову “робота ворожа”, знову служба сатані…

У чому ж справа? Невже ми про це не думали? Чи ця таємниця нашого життя так і залишиться таємницею? Цього не повинно бути.

Що ж робити? Чуємо таке запитання часто. А чи є відповідь – особливої турботи немає…

Відповідь є. Подумаймо про це… Чуємо ми, що треба вести життя благочестиве, що потрібні труди й подвиги, читаємо в книжках про це, дізнаємося на загальній сповіді заповіді Господні, дізнаємося й те, як люди порушують ці заповіді, чуємо священика, що переконує нас виконувати заповіді, щиро на сповіді обіцяємо, що від сьогоднішнього часу будемо іншими, – нічого не виходить з усього цього… Знову грішимо, знову ображаємо Господа. Щиро докладаємо зусиль своїх, щоб стати кращими, щоб іти в Царство Небесне, – а на ділі ні з місця… Та ще гірше буває, коли й на цьому місці не втриматися, немає сили, і котимося назад, у ту саму прірву, з якої, здається, вже вилізли…

Яке сумне становище! Адже роки-то не стоять, біжать; листки з календаря зриваються, і назад їх не приставити. Дні й роки минають, а смерть і труна все ближче й ближче…

Що ж робити? Адже таке далі тривати не може.

Прихована тут якась таємниця, яку потрібно, неодмінно потрібно нам знати. Не може бути, щоб Господь, Який більше за нас дбає про наше спасіння, “усім чоловікам хоче спастися”²⁰(1Тим. 2:4), не може бути, щоб Господь приховав від нас те, що так потрібно нам, без чого, просто кажучи, і жити не можна. І ця таємниця відкрита Господом нашим Іісусом Христом давним-давно, і полягає вона в словах Його: “без Мене не можете робити нічого” ²¹(Інн. 15:5).

А ми всі звикли жити і думати, що головна опора у всіх справах наших “я сам” – моє розуміння, мої сили… І б’ємося, і намагаємося силоміць зробити щось хороше і… нічого не виходить! (з бесід священника Бориса Миколаївського, 1951 р.). Не виходить тому, що ми, засліплені своєю самовитістю, своєю гордістю, зовсім забуваємо, що першою сходинкою на сходах чесноти є смирення.

Перша заповідь блаженства: Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне

З цього починаються заповіді блаженства або заповіді істинного щастя нашого, не того, земного, примарного, швидкоплинного щастя, за яким ми, як за тінню, ганяємося безплідно все життя, а істинного, повного і вічного блаженства, початок якого розкрив Сам Господь для всіх християн у Своїй Нагірній проповіді.

“Блаженні убогі духом” ²²(Мф. 5:3)– тобто щасливі гранично бідні духом… Що це таке – бути бідним духом? Це означає “…мати смиренне поняття про свої духовні якості, принижувати себе, вважати себе грішником”. Це означає мати в собі якості, протилежні гордості, марнославству, самолюбству. Чому їм, тобто вбогим духом, належить Царство Небесне? Та тому, що смиренний духом, “усвідомлюючи свою гріховність і негідність, цілком віддається керівництву Божественної благодаті, анітрохи не сподіваючись на свої духовні сили, і благодать приводить його до Царства” (архімандрит Михаїл. Тлумачне Євангеліє. Євангеліє від Матфея).

Чому ж ми нехтуємо йти прямим шляхом до досконалої радості?

Перш ніж почати каятися у злочинах проти цієї заповіді Господньої, хочеться ще пояснити вам, що “за властивістю природних здібностей людина має спонукання або прагнення розкривати, вдосконалювати свої сили, зрівнятися з іншими, здобути собі добру думку інших, честь, славу, благовоління. Це прагнення буває корисним, коли спонукає людину вдосконалити себе в розумовому і моральному відношенні. Так само й добре ім’я буває корисним для вдосконалення і щастя нашого та інших, коли ґрунтується на істинній досконалості, здобувається чесним способом, правильно вживається. Але наша природа, зіпсована первородним гріхом, наше самолюбство зловживають цим прагненням, і від безладної любові й пошани до своєї зверхності походить гордість, що проявляється в різних видах і діях” (єпископ Петро. Вказівка шляху до спасіння).

Ось ми слухаємо зараз уважно ці слова подвижників благочестя і думаємо, що ми-то усвідомлюємо себе грішниками, що нам-то, здавалося б, і нема чим пишатися, але це самообман. Насправді ми також грішимо гордістю розуму, не вважаючи Бога Верховним Владикою і джерелом усіх благ. У своїй зухвалості й божевіллі доходили навіть до думки заперечення Бога, заперечення Євангелія, заперечення Таїнств Церкви.

Грішили, не віддаючи Богові належної честі, не відносячи до Нього всякого блага, яке отримуємо. Не дякували Господу за Його милості до нас. Грішили, не думаючи, що цілком від Нього залежимо, не покладалися на Нього одного, не насамперед просили в Нього благодать і допомогу, а покладалися на свої сили, шукали допомоги в людей, та ще, можливо, перебуваючи в найбільшому божевіллі, зверталися по допомогу до чаклунів, чарівників та ворожок.

Є ще один страшний гріх – образа величі Божої – це пряме звернення до сатани за допомогою. Якщо є серед нас такі люди, то в цьому гріху треба особисто покаятися, підходячи за дозвільною молитвою.

Грішили, приписуючи своїм заслугам ті блага, які отримуємо від Господа. І Господь відвертається від нашої гордовитості, бо гидота Богові всякий гордовитий²³(Притч. 16:5). Це порушення правди і любові до Бога, породжувані гордістю.

Убогий духом, за словами преподобного Макарія Єгипетського, постійно перебуває у великому смиренномудрії та сердечній скорботі над своєю нікчемністю, завжди перед поглядом душі своєї має її гріховні виразки.

Ми теж називаємо себе, а може, і справді вважаємо себе грішниками. Однак це почуття далеке ще від покірності, бо, за словом преподобного Іоанна Ліствичника, “серце випробовується, коли інші безчестять”. Хто з нас, поклавши руку на серце, може сказати, що він із радістю терпить докори, досади, ганьбу? Через що ми втрачаємо присутність духу, впадаємо у відчай і навіть доходимо до такого розладу, що втрачаємо здоров’я? Тому що наша гординя, за словами святителя Феофана, від дотику пальцем кричить: “Шкіру деруть!” Тому ми такі образливі. А якщо розглянути уважно, то образливість наша походить здебільшого від самолюбства, ось, виявляється, у чому зло. Ми, Господи, честолюбні, ми любимо тільки похвали, а в найкращому разі мовчазне визнання наших уявних чеснот і жодного зауваження ні від кого, навіть свого духовного батька, начальника на роботі, батьків удома, не можемо смиренно прийняти, вже не кажучи про те, щоб подякувати Господу, який відкриває нам очі на наші недоліки через людей.

Очікуючи похвал і схвалень і не отримуючи їх, ми дратуємося, гніваємося, втрачаємо спокій, захоплені самозакоханням, ми сповнені заздрості до досконалостей інших людей! Ми прямо-таки не можемо переносити гідності й досконалості, що заслуговують на піднесення, які ми бачимо в інших, і всіляко намагаємося принизити, очорнити, будь-яким способом затушувати або перетлумачити на гірший бік гідності й заслуги інших! А ось недоліки їхні, навпаки, з цікавістю і задоволенням дізнаємося, ніби через мікроскоп розглядаємо і з найбільшою нетерпимістю ставимося до них. Звідси походить важкий гріх, страшна витівка нашого духу – гріх осуду.

Господи, ми всі загрузли, потонули в каламутному затхлому болоті осуду, кого тільки і за що тільки ми не засуджуємо, привласнюючи собі владу Твою і забуваючи Твій наказ: “Не судіть, щоб не судимі були”²⁴(Мф. 7:1) .

Ось ми всі домагаємося піднесення, домагаємося визнання себе. Колись Господь, побачивши серед Своїх учнів це бажання, сказав: “хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою”²⁵(Мф. 20:26).

Чи замислювалися ми над цими словами Господа? Чи є у нас бажання поставити себе по відношенню до ближніх на становище слуги? Ні. Господи, прости наше самолюбство! Ми чекаємо послуг від своїх ближніх, ми смертельно боїмося дійти до становища слуги, а на виправдання своєї гордині ми наводимо вік, становище в суспільстві, втому, хвороби тощо. А ви тільки на хвилину уявіть, як би змінилося ваше життя, якби кожен із нас, ось із цієї миті, поклав би за правило попереджати бажання своїх ближніх, прагнути в міру сил своїх, обдарувань і можливості служити ближнім, забуваючи себе, – за словом Господа, бути всім слугою.

Розгляньте своє життя, свої обставини і спробуйте почати жити, упокорюючи себе до становища рабів, за словом Господа: “і хто хоче між вами бути першим, хай буде вам рабом”²⁶(Мф. 20:27).

І якщо ви будете чинити так за велінням душі, від чистого серця, то безсумнівно відчуєте радість, блаженство смирення. А досі ми, Господи, гординею і злими породженнями її отруювали своє життя, віддаляючи себе від Тебе, закривали доступ благодаті Божій до наших душ, а тому не маємо радості, щастя, блаженства. Через гордість замість здоров’я душевного ми тяжко страждаємо самовпевненістю – не просимо навіть благословення Твого в молитві на початок дня й усякої справи, на сон прийдешній. Наважуємося на справи, що перевищують наші сили, а потім стогнемо і знемагаємо під непомірною вагою їх.

Від гордості страждаємо цікавістю, пристрастю до новизни, лицемірством, упертістю, суперечливістю, непокорою, заздрістю, ревнощами, лихослів’ям, невдячністю.

Навіть у наші молитовні та інші духовні подвиги вкладаємо гордість. А “якщо в людині в основі будь-якого подвигу або зробленого добра не лежить смиренність, то добро – не добро, шкідливе нам і чуже Богові” (єпископ Варлаам Ряшенцев). Ось, наприклад, зараз піст. Може, хтось із вас побільше походив до храму, удома побільше помолився, може, щось і добре зробив для ближнього. Але якщо хоч тільки думка виникла порахувати свої уявні заслуги, то все загинуло. Бо бачення і самооцінка духовних подвигів є гниль на духовному цвіті (душі християнської), сердечна брехня, сліпота, гординя. Ця самооцінка применшує нашу цілковиту надію на єдине милосердя Боже, мовляв, “я потрудився, а тому й помилуй”. Найвірніше ж вірне і приємне Богові від нас таке: “Господи, нічого не маю, не смію й очей підняти, помилуй по великій Твоїй милості”. І милість буде тим більшою, чим більшим буде розкаяння і надія на Бога, не на діла чи будь-що своє (єпископ Герман).

Є ще один тонкий вид гордості, дуже небезпечний для нашої душі, – це марнославство. Марнославство намагається спотворити всяку нашу справу так, щоб вона була не на славу Божу, а для своєї слави і людиноугоди. Марнославство тягне і жадає похвали людської і слави його.

Господь повелів ретельно приховувати всі добрі справи від поглядів людських, повелів всі добрі справи, саму любов до ближнього приносити цілком у жертву єдиному Богові. Тому, якщо хто з нас робить будь-яку працю або добру справу напоказ, саму чесноту робить засобом для задоволення своєї пристрасті – марнославства, той збуджує на себе гнів Божий, як святотатець. Бо справа, яку треба робити з любові до Бога і для слави Його, що робиться для своєї слави, ображає Бога, бо догоджаємо людям, яким віддаємо перевагу перед Богом; славу мирську віддаємо перевагу перед славою Божою!

Марнославство і гордість породжують прагнення до розкоші та пишності, бажання чимось особливим виділитися з середовища оточуючих. Здавалося б, усе є для простого вжитку, то ні – нам мало, нам треба перед знайомими і сусідами, перед родичами виставляти напоказ поліровані меблі, килими та інші непотрібні предмети розкоші; ганяємося за модними предметами туалету – це стосується більш молодих.

Навіть у пороках намагаємося послужити марнославству! Ось як далекі ми від убогості духовної, далекі від смиренних серцем…

Це тільки при побіжному розгляді ми відкрили в собі стільки гріха, перейдемо тепер до другої заповіді блаженства.

Друга заповідь блаженства: Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться

Дуже важко нам, мирським і плотським людям, зрозуміти цю заповідь! Вона, за словом Іоанна Златоуста, здається, суперечить думці цілого всесвіту, бо всі вважають блаженними тих, хто тішиться, а тих, хто нарікає, бідних і тих, хто плаче, – нещасними. Господь же замість перших блаженними називає останніх, кажучи: “Блаженні ті, що плачуть”²⁷(Мф. 5:4), хоча всі вважають їх нещасними.

Але плакати можна про різні предмети! І блаженними тут називаються не ті, які плачуть про життєві предмети, бо плаче і безсила злість, плаче і принижена гордість, плаче і ображене самолюбство… Та хіба мало буває марнославних сліз? Але це все сльози грішні, сльози марні, сльози вкрай шкідливі для тих, хто плаче, бо вони заподіюють смерть душі й тілу, за словом Апостола: “печаль заради Бога породжує незмінне покаяння до спасіння, а печаль мирська викликає смерть”²⁸(2Кор. 7:10). Ця печаль світу цього часто доводить до смертного гріха зневіри і відчаю.

Блаженство і розрада дається тим, хто плаче про те, що ми недосконало і негідно служимо Господу, або навіть заслуговуємо на гнів Його нашими гріхами.

Давайте перевіримо свою совість, своє серце!

• Чи плачемо ми про те, що осквернили і невпинно оскверняємо в собі образ Божий гріхами своїми? Що ми щодня кидаємо в бруд цей образ пристрастями життєвими, пристрастю до світу, невір’ям, гордістю, ненавистю, заздрістю, нездержливістю, пияцтвом та іншими пристрастями і через це вкрай гнівимо свого Творця і дратуємо Його довготерпіння!
• Чи плачемо ми про те, що тільки носимо ім’я християнина, дане нам під час хрещення, не виконуємо закон і живемо, як невіруючі в Христа, – приліпилися до землі, не думаємо про Небо, про тамтешнє життя, яке не має кінця, про смерть, про неготовність нашу до страшного і праведного випробування на всесвітньому Суді?

Ми безтурботні у справі нашого спасіння, які там сльози – ми навіть забуваємо зовсім про все це!

• Чи плачемо ми про те, що серце наше невпинно поривається робити все противне Господу? Скільки молимося, каємося, читаємо, співаємо, скільки причащаємося Святих Животворящих Таїн, які можуть і кам’яне серце перетворити і зробити м’яким, як віск, а не змінюємося через недбальство. І ми плачемо, що не приносимо Богові плоду віри й любові, плоду лагідності й незлобивості, плоду стриманості, чистоти й цнотливості, плоду милостині тощо.
• Чи плачемо ми, коли:

– відчуваємо прилив до серця нечистих помислів;

– захоплюємося гордістю, злобою, заздрістю, жадібністю, скупістю;

– до ворога свого відчуваємо не любов, а ворожнечу;

– захоплюємося пристрастю пияцтва, грошолюбства і любостяжання;

– бентежимося і захоплюємося супротивом і непослухом до батьків, начальників або до старших.

Немає в нас, Господи, цього постійного плачу про гріхи свої; ось тільки на сповіді, коли нам перераховує священик гріхи, ми трохи дізнаємося про свою гріховність, а так нам все ніколи навіть підготуватися до сповіді і Святого Причастя. Немає коли подумати перед сповіддю, чим же я прогнівив Господа в особистому своєму житті. Сподіваємося, що за нас перерахує гріхи священик, а ми скажемо “грішний”, а особистого покаяння так і не вміємо принести.

Який же там постійний плач про гріхи?! Ми лінуємося прочитати належне молитовне правило перед причастям, щоб, хоч вдаряючи в скам’яніле серце словами покаянних молитов, складених тими, хто вмів плакати перед Господом за свої гріхи, якось розбудити заснуле сумління і налаштувати серце на покаяння (не кажучи вже про належне постування перед Таїнством Сповіді та Святого Причастя). Все це нам здається надмірно важким і нездійсненним.

А ось як журився про свої гріхи святий пророк Давид: “Занеміг я від стогону мого, щоночі омиваю ложе моє, від сліз моїх волога постіль моя”²⁹(Пс. 6:7).

• Є ще спасительні сльози, про які ми й гадки не маємо. “І тоді, – каже преподобний Макарій Великий, – подвижники плачуть і нарікають про рід людський, проливають сльози, запалені любов’ю до людства”. А ми про свої гріхи плакати не вміємо та й не хочемо, тому що наша байдужість і холодність до справи спасіння штовхає нас шукати не істинних, досконалих радощів, а порожніх розваг, глузування, розбещення: розважаємося грою в карти, нескінченним захопленням телевізором або кіно і театром, читанням порожніх книжок, а то й книжок, що розбещують нас, розповіданням анекдотів, вдаємося до танців, пісень та інших бурхливих проявів удаваних, марнославних, спустошувальних для душі та таких, що вбивають найчастіше тіло, “веселощів”.

Ось як далекі ми від цієї другої сходинки моральної досконалості! Ми зовсім забуваємо, що перебуваємо “під гнівом Божим: проходимо терені запеклої боротьби на життя або смерть, коли звідусіль біди, коли всезгубний і спокусливий гріх з такою нахабністю й люттю всюди губить душі людські, Кров’ю Сина Божого спокуті, коли це виплодок пекла щогодини погрожує скинути нас у готову розверзтися геєну вогненну!” (праведний Іоанн Кронштадтський).

Чи час нам, християнам, зараз сміятися і веселитися? “Час сміху і веселощів настане після сліз і ридань про гріхи в цьому житті і після перемоги над гріхом” (праведний Іоанн Кронштадтський).

Третя заповідь блаженства: Блаженні кроткі, бо вони успадкують землю

Чому кроткі ублажаються одразу після тих, хто плаче? Тому, що кроткість є плодом і наслідком скорботи і плачу про гріхи наші.

Найбільше, ми шукаємо у світі спокою душевного, але не маємо його, тому що цей спокій є плодом кроткості й незлобивості. “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим”³⁰(Мф. 11:29).

Ось бачите, Господь не пропонує нам навчитися від Нього молитовності, працьовитості, терпінню та інших якостей і чеснот, а передусім кротості та смирення серця. Про смирення ми вже сказали кілька слів. Подивимося тепер, що таке кроткість і яке полчище негативних якостей протистоїть у наших душах цій чесноті. Кроткість – такий настрій духу, з’єднаний з обережністю, щоб нікого не дратувати і нічим не дратуватися (святитель Філарет Московський. Катехізис).

І ще одне визначення кроткісті: кроткість є незмінний устрій розуму, за якого людина і в честі, і в безчесті перебуває однаковою і щиро молиться за кривдника (преподобний Іоанн Ліствичник).

Апостол Петро нетлінну красу лагідного і мовчазного духу відносить до найпотаємніших дарів людського серця, дорогоцінних перед Богом ³¹(1Пет. 3:4).

Зазирнемо в самих себе: що ми можемо сказати Тобі, Господи, щодо виконання цієї заповіді. У наших душах, на жаль, замість кроткості, Господи, живе майже постійна дратівливість. Нас вся і все дратує, наше серце буквально заряджене дратівливістю. Прокинулися вранці, замість того, щоб сказати: “Слава Тобі, Господи, дякую Тобі, що Ти не згубив мене з беззаконнями моїми, а дарував ще продовження життя”, ми з роздратуванням і досадою відриваємо голову від подушки і нарікаємо, що недоспали. Із роздратуванням ставимося до зауважень домашніх, навіть улюблених і люблячих батьків, або самі непомірно дратуємося тією чи іншою поведінкою ближніх своїх домочадців, на дітей покрикуємо, надміру виснажуємо дріб’язковими прискіпливостями всіх оточуючих: то нас дратує чужа повільність чи, навпаки, виводить із себе їхня поривчастість і швидкість. Вийшли з дому – теж усе дратує: і погода, і транспорт. І на вулиці, і в магазині, і навіть у храмі, куди приходимо молитися, і навіть стоячи на сповіді, і навіть підходячи до Святої Чаші, ми всі дратуємося: тут тиснуть, там штовхають. Прийшли на роботу – дратуємося на будь-яке найменше зауваження начальника або товариша по роботі, якщо вони говорять те, що нам не подобається. І ось так увесь день, поки не заснемо! Вічна напруженість! Вічна дратівливість! Вічна досада на інших!

Роздратованість наша, як якийсь запас займистого газу. Тому досить тільки маленького поштовху, як малого сірника, щоб дратівливість вилилася в гнів.

А що тільки не породжує гнів? Гнів – це ж буквально тимчасове божевілля! На нас і дивитися страшно! Не тільки християнський образ ми втрачаємо в гніві і люті, а просто людського нічого в нас не залишається. Недарма про людину, охоплену гнівом, кажуть: “Вона озвіріла”. А які потоки злочинних слів вивергають наші уста і язик? Ми і ображаємо всіляко, і лаємося непристойними словами. Може, хтось через розбещеність свою лихословить або згадує ім’я сатани? Витончуємося у вимові уїдливих і образливих фраз і слів. Та цього мало, потім ще довго живимо свою злісність досадою, що мало сказав, та не таке образливе, ось ще й те, і те, і це треба було б сказати.

Може, хтось із вас зовсім розпускав свою скажену вдачу і доходив до того, що тупотів ногами, стукав кулаками, несамовито кричав, грюкав дверима, розбивав у люті якісь предмети, а то й ранив або по-звірячому бив людей і тварин. Кайтеся зі сльозами Господу.

Біда ще в тому, що ми майже завжди вважаємо свій гнів справедливим, нам здається, що ми боремося за правду, зовсім забуваючи слова Святого Письма, що “гнів людини не творить правди Божої” (Як. 1:20). Ось як затьмарився в гріху наш розум, що ми найбільше зло приймаємо за добро. Деякі на виправдання своє кажуть: “Я хоч запальний, але в мене це скоро минає”. А ось послухайте, що про це говорить великий і наймайстерніший учитель благочестя і подвижництва святий Іоанн Ліствичник: “… іноді під час гніву лукаві біси скоро відходять від нас із тією метою, щоб ми про великі пристрасті розбурхалися і… зробили хворобу свою незцільною” (Ліствиця. Слово 8, п. 9). Тобто якщо не навчитися припиняти запальність, то вона стане пристрастю гнівливості й буде дуже важко викорінюватися, як усяка зла навичка. Господи! У гніві та запальності ми словами своїми вбиваємо добре ім’я ближніх своїх. У люті виводячи назовні таємниці друзів своїх, викривали і збезчещували їх. Виступали як і зрадники, розголошуючи те, що було довірено нам за дружньою прихильністю.

Вчиняючи так, ми ж і не подумали навіть покаятися. Кротка ж людина не прекословить, не волає, і ніхто не почує голосу її ³²(Мф. 12:19).

Але й тут може бути приховано чимало гріха. Не кожен той, хто мовчить, уже кроткий. Можна мовчати, а в душі злитися, ненавидіти, зневажати.

Хто в цих словах впізнає своє внутрішнє “Я” – себе впізнає, – кайтеся Господу, бо якщо від людей через природну будову вашого потайливого, мовчазного характеру вам вдасться приховати роздратування і гнів, що гніздяться у вашому серці, то Господь дивиться прямо в серце й за ним судить нас.

Якщо гнів, що виливається назовні, сам по собі вже викриває грішника, то ще важче закритій людині зізнатися в тому, що вона не має кроткості. Святий Іоанн Ліствичник таких вважає “найокаяннішими несамовитих”. І як безглузда і протиприродна злоба і лють! Подивіться на обличчя кроткого – яке воно прекрасне, ясне, спокійне, незворушне, привабливе! Які духовні пахощі розливаються в кротких людських душах… А погляньте на людину гнівливу, злу – її обличчя неспокійне, похмуре, потворне… Крім того, за кроткого настрою душі легко виконувати всяку справу, а за прикрості та злості дуже важко, і молитва за злість на ближнього обертається на гріх і осуд.

Усе це, Господи, ми і на собі випробовуємо, дивлячись на інших, бачимо користь і красу одного і неподобство і шкоду іншого. Але не вміємо панувати над своїм серцем і зручно впадаємо в гріх.

Найчастіше дратівливість походить від нетерплячості. Вона – джерело численних гріхів наших!

У ставленні до Бога, який посилає або попускає нам ті чи інші випробування, ми грішимо:
– безнадійністю;

– наріканням;

– навіть хулою на Бога, що посилає, на нашу думку, “несправедливі” і “непосильні” хрести.

Може, хто з вас сам говорив або приєднувався до слів інших, або погоджувався з ними в душі, що якби Бог був благим, то не було б воєн, не страждали б діти, не було б хвороб, не було б раптових смертей у розквіті молодості й сил тощо. Може, хтось із вас у цих думках доходив до заперечення навіть буття Божого, Промислу Божого?! Кайтеся Господу!

Як нерозважливо своїм обмеженим розумом судити про Твоє Домобудівництво і робити божевільні висновки з того, що недоступне нашому розумінню!

Стосовно людей нетерплячість штовхає нас вважати їх винуватцями зла. Звідси: незліченні й нерозважливі підозри; несправедливі звинувачення, а це, своєю чергою, породжує сварки й ворожнечу, скарги та взаємні образи. І байдуже тонемо в цій безодні гріховній, ніби й помирати не збираємося або не віримо в життя за гробом, у Страшний Суд, в існування пекла й раю.
Щодо самих себе нетерплячість спричиняє:

– обурення духу;

– затьмарення розуму – звідси ми втрачаємо здоровий глузд і не знаходимо засобів проти зла;

– сильну тривалу скорботу в серці, що призводить до зневіри – ще одного гріха, який розслабляє душевні й тілесні сили до повного припинення всякої корисної діяльності (ми говоримо: “Все з рук валиться”).

Впадаємо в малодушність, а деякі доходять навіть до відчаю, цього смертного гріха, тобто душевної смерті.

Це все замість того, щоб повправлятися в терпінні, довіритися Тобі, Твоєму мудрому батьківському керівництву, віддати Тобі, Господи, “имиже веси судьбами” врятувати нас. У нас цій чесноті протистоїть зла нерозумна впертість, бажання в будь-якому разі наполягти на своєму, і як часто через нікчемні дрібниці втрачається всякий мир. “Нізащо не поступлюся, нічого і ні в чому!” – ось гасло нашої впертості й жорстокосердя, з яким ми живемо: не поступлюся ні клаптем землі на загальному городі, ні крихітним простором на загальній кухні, ні навіть якимось “своїм” місцем у храмі, зло буду виштовхувати людину, яка наважилася встати на “моє” місце, або обурюватися на неї, якщо не вдасться вижити, замість молитви. Не поступлюся місцем на кліросі, не поступлюся іншому, якщо щось читаю під час богослужіння, не поступлюся в суперечці, хоч і явно розумію свою неправоту.

Навіть до суду доходимо ми у своїй непоступливості, у нашій надмірній пристрасті до всього земного, нашому торгуванні судом, забуваючи і навіть не знаючи заповіді Спасителя, бо не читаємо Євангелія. “і хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг”³³(Мф. 5:40) .

Господи! Як далекі ми від цієї заповіді! Прости нашу безрозсудну злу впертість!

А чи замислювалися ви, чому це ми стали такі образливі? Це все походить від відсутності кротості та смирення в наших серцях! Образливість походить від “самооцінки”, тому що кожен з нас думає, що він “щось” і “щось важливе”, і тому, коли хтось наважиться не відплатити нам належним чином, гарячкуємо, ображаємося до сліз і сварок, і замислюємо помсту (святитель Феофан Затворник). Ось цей “самоцін”, це “щось” і треба зруйнувати і викинути у вікно, як каже єпископ Феофан, тоді й утвориться в дусі якась опора внутрішнього світу. А ми-то думали, що ображаємося тому, що ми такі вже незвичайно чутливі, ніжні натури, а кругом байдужі, злобливі, злобажаючі грубіяни.

Є ще одна властивість кроткості, яка вже зовсім перевершує наше розуміння, – це щира доброзичливість до ворогів своїх, яка виходить із серця, за заповіддю Спасителя: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, і моліться за тих, хто ображає вас”³⁴(Мф. 5:44). Чи є ці почуття в серцях ваших? Ні, Господи, це зовсім здається нам нездійсненним. Ми ще якось терпимо можемо ставитися до тих, хто нас любить, хто благодіє нам. Але це загальнолюдська властивість, “Бо і грішники люблять тих, хто їх любить” ³⁵(Лк. 6:32).

А християнська чеснота полягає в тому, щоб не тільки не ненавидіти ворога, а навіть любити його, добродіяти йому, молитися за нього Богові, тобто бачити в ньому ближнього свого, такого самого, як кожен із нас, покликаного до спасіння, але такого, який духовно не хворіє, а тому потребує нашої допомоги і навіть служіння йому.

Ми в ненависті й роздратуванні бажаємо всіляких нещасть ближнім, зловтішаємося таємно та явно, якщо наші кривдники й вороги зазнають якихось лих, і ще наважуємося думати й казати, що вони ще й на більші нещастя заслуговують, а може, хтось у душі навіть і смерті бажав своїм недругам, або, що вже зовсім страшно, радів смерті своїх недругів і горю їхніх рідних.

Ось як ми повинні чинити з тими, кого ми вважаємо своїми мучителями і ворогами. Послухайте, що говорить Іоанн Златоуст: “Чи повстане хто проти нас, ми будемо смиренні; чи стане хто чинити нахабно, ми будемо послужливі; чи буде хто ущипливо ображати нас глузуванням та лайкою, не відповідатимемо тим самим, щоб помстою за себе не погубити себе”.

За оцінкою людей, кроткі – це найбільш беззахисні, гонимі. Однак Господь обіцяє тим, хто здобув лагідність, те, що “вони успадкують землю”³⁶(Мф. 5:5)! І це вже перевірено століттями! У перші віки християнства, здавалося, вони мали бути винищені люттю язичників, проте успадковували землю, якою раніше володіли гонителі. І в обителях праведних кроткі отримують милість від Господа “на землі живих”³⁷(Пс. 114:8).

Сподоби і нас, Господи, перед кінцем покаятися, принести Тобі як достойний плід покаяння кротке й смиренне серце й отримати духовну спадщину в обителях праведних.

Яка ж наступна сходинка до досконалої радості у християнина?

 

Четверта заповідь блаженства: Блаженні голодні і спраглі на правду, бо вони наситяться.

Що таке спрага і жага правди? Бог створив людину праведною, безгрішною, святою. Духовною їжею була для людини правда або вічне Джерело правди – Господь Бог. У з’єднанні з Богом людина не знала, що значить голодувати і спрагнути правди, тому що з надлишком насичувалася нею. Голод і спрагу людина пізнала тоді, коли через гріх втратила праведність і відпала від Джерела правди – Бога, в якому могла знаходити вічне насичення. Душа, втративши через гріх споріднену для себе стихію – правду, почала відчувати нестачу, голод і спрагу, скорботу й тісноту від нестачі спорідненої для себе їжі.

Хто з нас праведний і не нудиться голодом духовним?! Однак, нудячись цим голодом, ми не поспішаємо насититися, почуття цього голоду душі притупилося в нас, як притупляється почуття тілесного голоду у хворих. Ми тяжко хворі на гріх, засліплені мудруванням і своїм постійно гріховним, сластолюбним, розгульним і любокорисливим життям; постійно гвалтуючи, зрештою, зовсім заглушили совість. Цей байдужий стан душі є гріховна смерть людини, яка з тимчасової може перейти у вічну.

Ми мертві для правди і, на жаль, живі для пітьми! Ми холодні до справи спасіння нашої душі, зміцнення спасенної віри, тоді як заповідь Спасителя закликає спрагнути й жадати правди, тобто мати сильне бажання бути праведним перед Богом вірою в Господа Іісуса Христа як Відкупителя світу. Чи є у нас бажання праведного життя? Чи намагаємося ми всією силою душі направляти свою волю до добра?

Ми тяжко, смертельно хворі духом, але не шукаємо засобів до одужання. Не приймаємо навіть того, що пропонує нам чадолюбива Мати-Церква, бажаючи напоїти нас цілющою благодаттю Божою!

Як ми дбаємо про своє тілесне здоров’я! Якщо побачимо книгу про якісь цілющі трави або почуємо якийсь рецепт, то поспішаємо прочитати, записати, запам’ятати, та й іншим порадити. А ось пошукати в книжках духовного змісту рецепт від душевної недуги, на яку невиліковно страждаємо, і в голову не приходить!

Про що тільки ми не запитуємо священиків і старців! А ось скільки з вас хоч раз у житті подумали звернутися за порадою, як позбутися поганої звички, гріховної навички, що мучить! Ви скажете, що немає зараз духовних книжок, немає досвідчених старців, але майже в кожного з нас є вдома найголовніша Книга – Євангеліє (а якщо в когось немає цієї Книги, то це теж ознака крайньої недбалості; зараз і невіруючі люди намагаються придбати Євангеліє та Біблію). Ця Книга містить вичерпні відповіді на всі потреби духу, на всі віки життя! Чи багато ми читаємо цю Книгу Правди? Та ми її місяцями, роками не відкриваємо! Церква майже за кожним богослужінням пропонує нашій увазі спасительне читання. Чи слухаємо ми його благоговійно й уважно? Ні!

Ми скоріше вважаємо цю мить богослужіння якимось перепочинком у молитві й заповнюємо час або розмовами, або проходимо взад і вперед, заважаючи тим, хто слухає читання, або тягнемося поправити лампади та свічки. І якщо стоїмо зовні побожно, то думкою блукаємо казна-де!

Хто дбає про красу свого тіла, хто домагається в модному зараз захопленні спортом якихось результатів, подивіться на них, чого тільки не роблять вони, не шкодуючи ні сил, ні часу! Годинами вправляються вони, обмежуючи себе в їжі, навіть вигадали новий спосіб лікування й відновлення організму тривалим голодуванням! І все це робиться для фізичного здоров’я, тобто для мізерно короткого періоду земного життя!

А ми, християни, викуплені від вічної смерті стражданнями Господа нашого Іісуса Христа, не піклуємося про здоров’я своєї душі, яка житиме вічно, але в раю з Богом, або в пеклі з сатаною!

Шлях до Бога – молитва. Якщо душа одужує від гріха, вона тягнеться до молитви, прагне єднання в ній із Богом. А ми зовсім мало молимося! Рідко ходимо до храму, домашнє правило взагалі стало нам у незвичайний тягар. На все вистачає часу, тільки не на молитву!

Церква пропонує нам спасительні пости для оздоровлення нашого духу, для вдосконалення духовного сприйняття. Але ми обтяжуємо себе постами, відкидаємо їх через свою хтивість і нестриманість. Які тільки причини не виставляємо ми, щоб виправдати порушення постів! А ось преподобний Серафим Саровський говорив, що “на хліб і воду ще ніхто не скаржився”. І ніхто від них не вмирав. Ми ж вигадуємо собі всілякі виверти і виправдання щодо утримання в їжі.

А хто з нас пам’ятає ще про піст духовний, що полягає в приборканні пристрастей, у посиленій самопожертві й чиненні добрих справ. Немає у нас нічого цього.

Господи, прости нас, грішних! І подай, Господи, голод і спрагу правди тут, щоб за допомогою щирого покаяння відректися від усякої неправди і запобігти страшному і праведному суду Твоєму! Бо “Блаженні голодні і спраглі на правду”³⁸(Мф. 5:6).

 

П’ята заповідь блаженства: Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть

Коротко, у загальних рисах, перевіривши свою совість за чотирма попередніми заповідями блаженства, ось ми вже, здається, зрозуміли, які ми грішні перед Богом! Як потребуємо ми помилування! Бо неможливо навіть просто перелічити наші гріхи, якими ми продовжуємо мучити й розпинати Господа!

Так от, п’ята заповідь блаженства і пояснює нам, чим ми можемо схилити Бога до помилування нас, грішних. Перевіримо нашу совість – чи живемо ми так, щоб, чинячи милість ближнім, зухвало, з надією на помилування, просити милості у Господа?

Господь сказав: “як бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм”³⁹(Мф. 7:12) . Хто з нас не потребує доброго слова, участі за важких обставин життя? Як ми раді бачити біля себе доброчесну, чуйну людину! Кожен із нас радий, коли в нього хороші, доброзичливі сусіди по квартирі, по будинку, сумлінні товариші по службі на роботі. Чуйна, жаліслива людина носить у собі початкові риси милосердя. Для всіх вона – бажана, близька і потрібна людина. А хто з нас не хоче, щоб у дні скорбот, хвороб, випробувань був милостивий до нас Господь, придивився б до наших скорбот і зітхань Своїм велелюбним батьківським поглядом?

До цього веде шлях милосердя.

Слово Боже говорить: “Блажений, хто дбає про нужденного й бідного,— в лиху годину врятує його Господь.Господь нехай збереже його й подовжить життя йому… Допоможе йому Господь на постелі хвороби його”⁴⁰(Пс. 40:2-4) .

Давайте перевіримо свою совість, чи стоїмо ми на шляху милосердя?! Є справи милості тілесної, а є справи милості духовної.

Головні справи милості тілесної:

– голодного нагодувати;

– спраглого напоїти;

– одягнути голого або того, хто має нестачу в пристойному одязі.

Зупинимося поки що на цих трьох видах чесноти. Чи завжди ми з любов’ю і готовністю виконуємо ці справи милосердя? Ми користолюбні й скупі, нам усе не вистачає грошей, нам усе мало нашого майна, і вже коли й відірвали від себе якусь малу дещицю на справи милосердя, то надзвичайно задоволені собою, вважаємо, що виконуємо цю заповідь.

Ще в хвилину піднесення, в хвилину захвату ми готові буваємо іноді на будь-яку жертву, а ось постійно, неухильно творити справи милосердя в повсякденному житті, серед постійних дрібних щоденних подразнень, бачачи себе незрозумілим, несправедливо засудженим, знехтуваним усіма, зустрічаючи одну мовчазну неприхильність, не отримуючи відповіді, на цілковитій самоті, – це ми вважаємо неможливим подвигом для себе! Тому що ми всі спочиваємо себе, боїмося чимось утиснути себе, у чомусь себе обмежити, смертельно боїмося пожертвувати своїми зручностями для зручності ближніх. Звідси невиліковно страждаємо від гріхів безсердечності й немилосердя.

Ми не шукаємо тих нещасних, які потребують допомоги. Навіть якщо хтось і вкаже нам на бідність іншого когось, то ми починаємо підраховувати його статки, обговорювати його життя, всіляко шукаючи виправдання своїй жадібності.

Іноді прийде в серці блага думка – роздати те зайве, що накопичилося в шафі або скрині, а почнемо дивитися, і приходить лукава думка, що ось це плаття мені на такий-то випадок стане в нагоді, цей одяг на інший випадок ще підійде, а ось ці речі ще продати можна і… до кінця перегляду мізерна купка непотрібного вам мотлоху відкладеться на справи добробуту за прислів’ям, що страшно звучить: “На Тобі, Боже, що нам негоже!” А може, хто назбирав собі на “чорний день” гроші і речі і приховав від людських поглядів, навіть від своїх близьких, і часто заради цієї пристрасті собі і ближнім відмовляв у разі потреби, аби зберегти свої заощадження, радів, коли ці заощадження все збільшувалися, і горював, коли доводилося з ними розлучатися, – тим самим чинив гріх уповання на майно своє, а не на Христа. Святий Симеон Новий Богослов говорить дуже суворо: “…хто має заховані гроші, тому неможливо вірувати і сподіватися на Бога”⁴¹(Слово 21, п. 2) .

Так от, хто з вас страждає на цю пристрасть, швидше розв’яжіть свою душу, роздайте нужденним заховані гроші, пожертвуйте на бідний храм, віддайте на помин душі своєї та рідних своїх.

Є ще один вид гріха – це коли рідні та близькі приховують від вмираючих справжнє становище, заспокоюють їх помилковою надією – це замість того, щоб налаштувати вмираючого прийняти Таїнства Соборування, Сповіді та Причастя Святих Христових Таїн.

Кайтеся Господу, якщо з вашої вини будь-хто з близьких або знайомих пішов у вічність, не супроводжуваний цими спасенними Таїнствами, або через неуважність до їхнього становища на смертному одрі, або через хибний острах налякати смертю. Так можуть чинити тільки люди, які не вірять у життя за гробом. Дуже страшно, якщо на вашій совісті лежить такий гріх крайнього немилосердя до ближнього.

Нам так важко розлучатися зі своїм добром, до того важко відчепитися від речей і грошей, що якщо трапляється втратити все це з якихось причин, то ми не раді буваємо і життю. Господи, спонукай наші серця до роздавання хоча б того, без чого ми легко можемо обійтися, визволи нас від пристрасті прив’язаності до речей і відучи нас покладати свою надію на багатство, таке нестійке і швидкоплинне!

Далі до справ милості належать:

– відвідати того, хто перебуває в темниці;

– відвідати хворого, послужити йому і допомогти його одужанню або християнському приготуванню до смерті;

– мандрівника прийняти в дім і дати йому затишок. Чи приділяємо ми хоч трохи нашого часу на ці справи милосердя? У всіх нас є серед знайомих хтось хворий, слабкий, немічний – чи допомагаємо ми їм? Ні!

У нас усе немає часу й сил на це! Так і говоримо під час зустрічі з їхніми родичами: “Вже вибачте, ніколи зайти, хвилиночки немає вільної!” А ось на пересуди, на плітки, на розваги, на читання порожніх книжок та інше порожнє і шкідливе проведення часу в нас із надлишком вистачає, тут ми не цінуємо час! А то й знову жадібність здолає – адже хворому треба щось принести, та ще щось трохи краще, а нам шкода грошей на купівлю, от ми й заспокоюємо себе, що нам узагалі зайти до хворого ніколи.

Чи завжди з радістю, з відкритим серцем і душею ви приймаєте і надаєте притулок мандрівникам у себе вдома? Чи не займалися ви вимаганням дарів або грошей від них? Забуваючи, що це не багатії якісь приїжджають, а люди з такими самими доходами, що й у вас, тільки ще й на дорогу чималі кошти витрачають. Невже і ця добра справа затьмарюється у нас користолюбством? А яке це щастя – надати притулок людині, яка приїхала помолитися Богові, а якщо ще дають змогу доходи й сили, то й послужити їм, упокоїти, нагодувати й напоїти, чим Бог пошле!

А ось приклад святого Філарета Милостивого. Він жив у Малій Азії у VIII столітті, був багатий. Любив жебраків і убогих і щедро наділяв їх. Після набігу розбійників на його селище у нього залишилося два воли, кінь, корова і трохи землі. Подібно до праведного Іова, він не обурився, а віддав себе волі Божій і не перестав допомагати бідним із того добра, яке в нього залишилося. Так спочатку він віддав одного вола, потім і іншого поселянину, у якого свої воли впали на ріллі. Віддав малозабезпеченому теля…

Якщо хто ще досі не покаявся, а грішний у цьому, особливо треба сказати священику під час отримання дозвільної молитви. Та й не тільки до тих це стосується, хто жив у місті, яке голодувало до смерті, а загалом до всіх нас, якщо ми не чинили ані краплини милосердя голодувальникам, роззутим, голим, тим, хто не мав даху над головою (скільки тоді було таких!). Може, хтось і помер від нашої байдужості та жорстокої черствості серця?! А ми так і не покаялися і так і забули про це! Якщо це обтяжує совість, якщо щось із тих років тяжким тягарем лежить на нашій совісті, кайтеся Господу!

Справи милостині тоді приємні Господу, коли робляться зі своєї власності, набутої чесною працею, а не розкраданням, обманом і неправдою. І щоб подавати милостиню достатню, треба обмежувати свої витрати, наприклад, не купувати надмірно дорогі речі, без яких легко можна обійтися, бо це є викрадення власності бідних, бо ж надлишки наші належать тільки їм. Ось так мислять святі отці.

Ми так часто крадемо! Багатьом здається дивним і образливим таке звинувачення. А перевірте свою совість, хто з вас не приносив що-небудь із роботи! Нехай це зовсім небагато, ми виправдовуємося, що не все можна купити, але ж це не наше, значить, ми крадемо!

Хто з вас чесно працює всі належні години, ні на що не відволікаючись, з повною віддачею сил, знань і терпіння? Це особливо стосується тих, хто отримує не з виробітку. Але ж зарплату отримуємо повністю! Чесно чи нечесно відпрацювали час – ось і знову нечесним шляхом отримані гроші.

А ми й за гріх це не вважаємо, хоча насправді обманюємо державу, крадемо в суспільства час і гроші. Може, хтось із вас подумає: “Та й усі так само чинять, є лише деякі, хто особливо чесно працює”. Так ось, християни зобов’язані за званням своїм бути особливо чесними працівниками. Будь-яку справу робити, як доручену Самим Господом, який спостерігає, з якою ретельністю, чесністю і сумлінністю ми працюємо.

Ми читаємо в ранкових молитвах: “…на діла Твої подвизаюся милосердям Твоїм…” Які ж це Твої справи, Господи? А ось усі ті справи і вдома для сім’ї, і службові на роботі, і послух у монастирі для ченців, справи, які входять у коло наших обов’язків, і є ті самі справи, на які поставив нас Господь нині, за чесність і сумлінність виконання яких ми і відповідаємо насамперед перед Ним. Багатьом із нас це і в голову не приходило! І працювали ми абияк, тільки б швидше час минув, та грошей побільше отримати, та попрацювати поменше, та легше!

Якщо хто працює на полі і щось приніс у кишені або під рукою додому, то все це крадене. А потім подивиться людина: “Ех, гарні помідорчики, огірочки, яблучка: знесу-но хворій сусідці; шкода, бідна людина хворіє, нехай поїсть!” Ми радіємо, ніби добру справу робимо, але ж такий дар в очах Божих мерзенний. Ось так лукава совість спотворює наше поняття про добро!

І ще є умова, за якої наша милостиня матиме якусь ціну. Святитель Іоанн Златоуст каже: “Милостиня полягає не в тому, щоб давати гроші, а в тому, щоб давати з християнським почуттям милосердя”. Це означає, благодійність має бути добровільною, охочою, привітною, з шанобливістю і невигадливою любов’ю до бідних, з почуттям подяки до того, хто її приймає, пам’ятаючи, що “блаженніше… давати, ніж приймати”⁴²(Діян. 20:35).

Треба намагатися своєю допомогою не принизити, не образити людину, якій хочемо допомогти. І далі святитель Іоанн Златоуст каже: “Якщо хто дає не з такою прихильністю, то краще не давати, бо це не милостиня, а марна трата…”

Перевіримо своє життя і совість, чи з радістю ми благодійничаємо? Великий знавець людських душ святий єпископ Феофан Затворник так говорив, немов би про себе, на докір духовним співзапитувачам, які його стосувалися: “Я дуже жадібна людина, бо все, що я віддаю іншим, віддаю “через жалість”. Ці слова викривальні і для нас! Ось і ми такі самі. Ми або взагалі не віддаємо, або віддаємо ось через це “жаль”.

Маємо, зрештою, милостиню неодмінно творити потай! Маємо допомагати не через марнославство і самолюбство, не з бажання подяки і винагороди від Бога, а зі щирої любові до ближнього! А якщо ще будеш “розголошувати” про свої справи, то марнославство приєднаєш до лицемірства. І тоді видиме іншими твоє добро перетвориться для тебе на явне зло.

Тому остерігайтеся! Роблячи добро, краще й самому не знати про своє добро, тобто одразу ж забувати його. І переходити до інших добрих справ. І тоді права рука не встигне й не забажає дізнатися, що робить ліва. А Бог, Який бачить таємне, віддасть тобі явно.

Поки ми ще в мирі з тими, кому трохи робимо добро, то начебто й не згадуємо своїх малих послуг і добра, а ось варто тільки виникнути сварці або ворожнечі, як ми вже починаємо перераховувати свої добрі справи стосовно нинішнього “ворога” і нарікати на його невдячність. Ось тут-то і виявляється вся марнославна порожнеча наших справ милосердя!

Господи, прости нас, грішних, і навчи нас по-християнськи робити добрі справи в ім’я любові і на славу Твою!

Багато ми вже говоримо про чесноту милосердя до ближніх; через брак часу, здається, треба переходити до другої – духовної – сторони цієї чесноти, але як можна не покаятися в нашому ставленні до найближчих людей – до батьків наших? Чи не вважаємо ми великим тягарем годувати їх, одягати і взагалі спочивати їхню старість? Чи забезпечені вони у нас усім необхідним? Чи не виштовхнув хтось колись матір або батька з дому? Адже й таке буває серед нас, християн, хоч і страшно в цьому зізнатися! Може, і не брутально це було, а хитро і спритно, сплавляли ми матір чи батька до інших дітей або в інвалідний будинок? Може, відмовляючись узяти з лікарні тяжко хворих батьків, обтяжуючись доглядом за тими, хто роками ростив нас, ночами не спав біля нашої колиски, жертвував усім, щоб виростити нас?

Може, й навпаки, переманювали до себе в сім’ю, в дім не зі щирої любові й бажання послужити батькам, а для отримання більшої житлоплощі чи окремої квартири, або щоб мама стала безплатною нянькою й хатньою робітницею у вашій родині. А підростали онуки, мама старіла, слабшала і ставала в тягар, починала дратувати!

Якщо серед вас, що каються Господу, хтось має на совісті таку страшну перед Богом провину, кваптеся все змінити, доки живі батьки, а якщо вже пізно, то плачте й кайтеся, просіть вибачення в них та в Господа, моліться за покійних батьків, подавайте милостиню за них!

Є ще й справи милості духовні:

– поставити на шлях істини заблудлих, тобто через вмовляння навернути грішника. Наприклад, зуміти п’яницю, блудника, марнотратника, невіруючу людину відвернути від гріха. Такий вчинок зводить на душу того, хто милує, благодать. “хто повернув грішника з невірної путі його, спасе душу від смерті і покриє безліч гріхів” ⁴³(Як. 5:20).

Вам здається, що такі справи милосердя абсолютно нездійсненні. Однак в історії Церкви таких прикладів безліч. Коли святі подвижники з’являлися за велінням серця, що милує, в розпусні міста і силою свого духу відводили в місця покаяння великих грішниць, і ті ставали святими.

Навіть у світській літературі є такі приклади – хто читав “Відвернених” В. Гюго, знає, як велика простота, крайня невибагливість і свята довіра до людини, виявлені сільським священиком, за одну хвилину перевернули серце заклятого у злі каторжника, зробили його християнином, який із цієї благодатної хвилини лише й жив справами благотворення.

Ми, які іменуємо себе християнами, не маємо права байдуже або з роздратуванням і злістю ставитися до нещасних, які гинуть у гріхах. Не злісними докорами викорінюються пороки, а великою жалістю, терпінням, іноді навіть просто мовчанням.

А головна допомога таким нещасним – це молитва за них! І не одноразове зітхання, а молитва, постійна молитва зі сльозами і вірою в те, що неможливе нам – можливе Богу! Не вміємо ми, Господи, так благодіяти ближнім!

Ми швидше ще підштовхнемо на гріх п’яницю, розплатившись з ним за роботу горілкою. Ми приймаємо у своєму домі перелюбника, який кинув свою сім’ю. Ми робимо огидні вчинки на очах дітей, розбещуємо їхні душі. Не маючи терпіння в хвилину важку і скорботну, починаємо вголос засуджувати Бога, зневажати християнську віру, і цим сіємо в серцях, не дуже стійких у вірі, насіння сумніву.

Ніколи не забувайте, що слова повчають, а приклади ваблять! І зло ніколи злом не зживається! Інший раз легше зробити добру справу, надати велику допомогу нужденному, ніж постійно приділяти увагу, уникати зіткнення, утримуватися від колючого зауваження або такого слова, яким можна образити ближнього. Ось тут-то ціле поле для добродіяння духовного:

– засмученого втішити;

– подати добру пораду людині, яка перебуває в скруті або небезпеці, яку вона не помічає;

– не платити злом за зло, не мстити, не докучати;

– від серця прощати образи.

Чи завжди ми схильні до виконання цих справ милосердя? Ні, Господи! Швидше все навпаки!

Із сумними нам незатишно і важко, ми намагаємося не псувати настрій спілкуванням із ними, дратуємося навіть, якщо людина довго не виходить із пригніченого стану.

Бачимо людину, яка перебуває в скруті, або дізнаємося, що їй загрожує небезпека, і в найкращому разі проходимо повз неї, а то ще й зловтішаємося, кажучи злі слова, що, мовляв, мало ще їй, нехай тепер помучиться.

Не терпимо ні найменшого проступку проти нас, особливо якщо зло нам зробила людина, яку ми любимо, бажаємо неодмінно помститися. І якщо на ділі боїмося заподіяти явне зло – не Бога боїмося, а неприємностей ще більших для себе: міліціонера, суду, – то вже подумки які тільки помсти не уявляємо, якого тільки зла не бажаємо, аж до вічного мучення кривдника! Але ж Господь бачить наше серце і судить нас за внутрішнім нашим станом душі.

Господи, прости наше жорстокосердя! І зарони в наше холодне серце, іскру любові та співчуття до людей! Завжди пам’ятайте, що і без нас багато охочих образити й скривдити, заподіяти зло, а нам треба навчитися для початку хоча б жаліти всіх, намагатися щодня хоч трохи відбавляти від величезної гори людського страждання і додавати до малого пагорба людської радості.

Шоста заповідь блаженства: Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать

Ось наступна сходинка до Бога – духовні сходи до Неба. “Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя”⁴⁴(Притч. 4:23) . Джерело життя, життя святого і непорочного – це плід чистого серця, а життя гріховне, порочне – це плід нечистоти сердечної.

Господь серцезнавець каже: “Бо з середини, із серця людського, виходять лихі помисли, перелюбства, любодійства, вбивства, крадіжки, лихварства, кривди, лукавства, зради, ганебні вчинки, заздрісне око, богохульство, гордощі, безумство⁴⁵(Мк. 7:21-22) . Ось у чому полягає нечистота серця! У чому треба нам каятися великими сльозами, безперестанним плачем і душевним сокрушенням, зі словами псалмоспівця Давида: “Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови!”⁴⁶(Пс. 50:12).

Звідки ж походить гріховна нечистота серця, коли ми створені за образом і подобою Божою, а Бог Чистий і Пресвятий?! Вона походить від диявола, який і називається найчастіше в Писанні духом нечистим, а в церковних молитвах – духом чужим, скверним і огидним. Цей нечистий дух, ставши після свого відпадання від Бога поганою посудиною всілякої нечистоти і гріха, осквернив від самого початку нечистим своїм подихом серця перших людей і, глибоко заразивши нечистотою гріха все єство їхнє, душу, тіло, передає цю нечистоту, як спадкове псування, усьому потомству навіть до нас. А ця гріховна нечистота така велика, так глибоко в’їлася в людське серце, так важко позбутися її, що навіть святі угодники Божі, які все життя пильнували над усіма рухами й помислами свого серця, відчували в собі, часом, ніби наплив або бурю лукавих, поганих і хульних помислів. Так велика, що деякі мужі, що зійшли вже на верх чистоти і святості, стрімко падали в гріх нечистоти. Така велика, що, незважаючи на часті наші молитви, на благодать Таїнств, на здобуття нами розуму в слові Божому, на всі покарання, якими Бог відвідує нас за нашу гріховну нечистоту, вона все ще залишається в нас і буде з нами жити до могили, і в інших, на сором людства, проявляється з особливою нахабністю і безсоромністю (праведний Іоанн Кронштадтський).

Найнебезпечнішим ворогом серцевої чистоти є помисел, особливо блудні та хульні помисли, – це не залежне від нашої волі виникнення в нашій свідомості тих чи інших уявлень, образів, припущень, намірів, бажань, спогадів тощо.

Помисли бувають різного роду: одні животіють від благодаті Божої, насадженої в кожного православного християнина Святим Хрещенням, а інші наносяться занепалими духами. “У помислах і відчуттях занепалого єства добро змішане зі злом, а в демонічних – добром часто прикривається зло, діючи, втім, іноді й відкритим злом” (святитель Ігнатій Брянчанінов).

Усі ми майже завжди буваємо рабами помислів. Вони вриваються у свідомість, засмічуючи її непотрібними, порожніми, навіть шкідливими, такими, що розбещують уявленнями, картинами, спогадами. У правильний і спокійний перебіг мислення вриваються думки, спогади й уявлення, що не йдуть до справи і заважають роботі, наприклад, про вчорашню зустріч, про неприємну розмову, про плани, враження, про газетні повідомлення тощо. І особливо все це засмічує свідомість і серце, коли людина стає на молитву або в храм Божий. Наче навмисне, немов із рогу достатку, посипляться в голову всілякі сторонні думки, плани майбутнього, дрібні турботи, тривоги про забуте, інколи роздратування проти іншої людини, потреба зробити те й се… І ваша молитва починає не ладитися, вона заважає вам, затримує вас, ви починаєте молитися поквапливо, аби скоріше закінчити правило й зайнятися справою, і т.п.

Чому все це відбувається з нами? Звичайно, перш за все, від недисциплінованості нашої свідомості, від незвички тримати її в межах призначеної їй роботи. Але не тільки від цього! У наше освічене XX століття, особливо серед більш освіченої частини людей, навіть думати серйозно соромляться, а не тільки говорити про ту зовнішню сторонню бісівську силу, що прагне всілякими способами засмітити, опоганити й забруднити нашу свідомість і серце, щоб поневолити нас своїй владі, забрати в нас ясність і чистоту думки та відірвати нас від Бога. І ми нерідко, не усвідомлюючи і не бажаючи усвідомлювати це, стаємо іграшкою цієї зовнішньої і злої сили. Святі отці і Православна Церква пропонують нам вірний і випробуваний століттями спосіб і шлях до очищення нашого серця і свідомості від цього засмічення помислами. А ось ми дожили до сивого волосся, а навіть і не здогадуємося про необхідність боротьби з помислами. Ми настільки приліпилися до наших земних мудрувань, тілесних турбот, настільки далекі від життя духовного, що й за зло не вважаємо це полчище розбійницьких помислів, які безжально розкрадають те, що отримуємо від Господа, приступаючи до Таїнств Церкви! Але треба ж нам відірватися від нескінченного кругообігу суєти, подумати про безсмертя душі, подбати про очищення серця! Бо чисте серце – це той шлюбний одяг, про який говорив Господь у своїй притчі, і тільки в цьому одязі ми зможемо стати учасниками Небесної трапези у вічному житті! (митрополит Крутицький Миколай).

Зазвичай піст – час благодатний для нас, якщо ми зуміємо хоч трохи скоротити свою метушливу багатотурботливість про мирське земне благополуччя, якщо ми хоч якусь частку своєї уваги та сил намагаємося приділити нашій бідній, занедбаній, голодній та холодній душі, якщо ми намагаємося зазирнути у своє серце і намагаємося зрозуміти, що ж відбувається з ним, що живе в ньому. Тому, незважаючи на брак часу, приділимо кілька хвилин вченню святих отців про боротьбу з помислами.

Поступово зростаючу силу захоплення нашої душі помислами святі отці зображують так.

Спочатку з’являється так званий прилог. Цим ім’ям називають всякий простий помисел, або уявлення будь-якого предмета, або будь-яку думку, що прийшла на розум людини. Як такий, прилог називають безгрішним, таким, що не заслуговує ні на похвалу, ні на осуд, доки він не викликає в нас того чи іншого до себе ставлення.

Другий момент настає тоді, коли ми помічаємо цей предмет або цю думку, починаємо придивлятися до них, або, за висловом святих отців, починаємо з ними розмовляти пристрасно або неупереджено. У цьому випадку ми не відштовхуємо помислу і дозволяємо йому залишитися в нас, хоча і не приймаючи його. Це називається з’єднанням. Це святі отці вважають уже не завжди безгрішним, але воно може бути і похвальним у тому разі, якщо це розглядання помислу відбувається богоугодно, тобто коли ми відкидаємо його, вбачаючи його гріховність.

Третій момент буває тоді, коли до помислу, що виникає, ми починаємо ставитися співчутливо, схиляємося до нього і готові наслідувати його. Це називається або згодою з помислами. Але в цьому випадку можуть бути два результати:

– після тимчасового схиляння в бік помислу ми можемо схаменутися і, каючись і сповідуючи Богу свій уявний гріх, ми долаємо помисел;

– інший же результат, за словом святого Григорія Синаїта, буває тоді, “коли хто волею своєю приймає від ворога думки, які наносяться, і, узгоджуючись та здружуючись із ними, перемагається або так, що вже не тільки не опирається їм, а й наважується зробити все за їхнім навіюванням; якщо не виконає своїх рішень на ділі, то не через що-небудь інше, як через те, що часу або місця не було, та через іншу причину, що не давала змоги виконати намір!” Це вже явний гріх.

Четвертий момент той, що помисел мимоволі або примусово опановує нашим серцем, зливається з ним, наче в одне життя, утримується в ньому та руйнує наш добрий устрій. Цей момент називається полоненням. Але і в цьому випадку полонений помислом розум за допомогою Божої може звільнитися від нього.

Буває, однак, що розум, який ніби несеться бурею і хвилями та захоплюється лукавими думками, не може вже схаменутися і прийти в добрий устрій. Це особливо буває від суєти і від багатьох непотрібних бесід.

Нарешті, вищий ступінь оволодіння нас помислами іменується п р и с т р а с т ь ю. Це відбувається тоді, коли злий помисел, що довгим часом загніздився в душі нашій, стає немов би її вдачею і постійною звичкою. У такий стан людина приходить з власної волі, і в ньому вона постійно обігрівається пристрасними помислами, які всмоктує ворог, а вони вкорінюються від постійної вправи і від мрійливості. Позбутися цього стану можна тільки шляхом покаяння, інакше людина підлягає вічній муці.

Бачите тепер, що ми повинні, як каже святитель Іоанн Златоуст, все життя сидіти біля дверей свого серця і берегти його від засмічення тим, що позбавляє нас спілкування з Богом. Наша головна біда і полягає саме в невпорядкованості, безпритульності та занедбаності серця.

Господи, прости нам нашу граничну безпечність у справі спасіння нашої душі!

Ми живемо так, ніби й помирати не збираємося. Щоб якось трохи очистити серце сьогоднішнім покаянням, давайте розберемо, якими ж помислами ми особливо чорнимо свої душі, незалежно від віку, знання і становища. Усі ми, як один, без винятку, піддаємося блудним нечистим помислам, тішимося ними, підігріваючи й укорінюючи їх у серці своєму. Задивляємося на красиві обличчя з пожадливістю, грішимо лихослів’ям, любовними помислами, безсоромними рухами тіла, кокетством, тяганиною, звідництвом, пересиченням у їжі та питті, зайвим сном, читанням романів, переглядом усіляких видовищ із любовними сценами (чи то в театрі, чи то в кіно, чи то по телевізору), розгляданням спокусливих картинок, огидних листівок і знімків, вільним поводженням з іншою статтю, надмірним франтівством, вживанням усіляких косметичних засобів, щоб надати собі, як вам здається, привабливішого вигляду, надяганням неналежного, такого, що безсоромно оголює вас, одягу або одяганням одягу і зачіски, що не відповідають вашій статі, балакучістю, непристойними жартами, розповіданням і слухати непристойні анекдоти та інші двозначні брудні фрази, натяки, дотепності й жарти, довільною хтивою, спогляданням із нечистою совістю на злягання тварин.

Ми не тільки не чинили опір помислам розпусним, не повставали проти них негайно, як диявол підкидав їх нам, не зверталися до Тебе, Господи, з молитвою по допомогу, не остерігалися, як вогню, здатного за секунду запалити нашу схильну до похіть розпусну плоть, а із захватом приймали їх у серце, тішилися таємно, а за першого ж слушного моменту, якщо Господь Своєю благодаттю не відводив, не руйнував цю мерзенну уявну споруду блудлища, звершували страшні смертні гріхи: блуд, перелюб і всілякі протиприродні гріхи, про які страшно і не тільки говорити, але навіть і помислити!

Зі сльозами кайтеся про блудну нечистоту свого серця, від якої, за словом блаженного Августина, тікають Ангели, побачивши яку, змєжають очі дияволи!

У церковних переказах є численні приклади, що підтверджують справедливість слів блаженного Августина. Якийсь волхв, один із так званих чорнокнижників, викликав до себе диявола для деякого служіння йому. Диявол довго не з’являвся, а волхв не переставав кликати і благати його. Нарешті диявол з’явився до волхва в образі людському і, стоячи вдалині, закривав ніс перстами. Тоді волхв запитав диявола: “Що це означає?” І диявол відповідав йому: “Сморід блудодіяння твого не допускає, щоб я наблизився до тебе”.

“О, блудник окаянний! – вигукує святитель Димитрій Ростовський, – до якого крайнього окаянства ти доходиш, що не тільки Бог і святі Ангели Його, а й найнечистіші біси гребують нечистотою твоєю і, бачачи її, змiжають очі свої, затикають ніздрі від смороду!”

Цей же святитель наводить іншу розповідь, як чоловік на сповіді розповідав, що, коли він вчинив беззаконну тілесну нечистоту, було чути голос диявола, який начебто стояв за стіною, страшенно закіхотів і тричі сказав: “Фе, фе, фе!”

Горе нам, бідним, нещасним грішникам, які не мають чистоти сердечної, не дбають про неї, валяються в твані самовладних пристрастей!

Гріховна скверна омивається сльозами покаяння, такого покаяння, коли серцю, що згрішило, соромно того, що воно робило, і боляче втрачати спілкування зі своїм Господом, і страшно померти з нерозкаяним гріхом.

Господи, нам соромно, боляче і страшно. Прости нас, грішних!

Ось із цієї хвилини нашого покаяння і треба дати, нарешті, Господу рішучу обіцянку всіма способами, які пропонує нам Церква, святі отці й подвижники благочестя, очищати своє серце, покірно приймати будь-які скорботи й тісноти, як лікарський засіб, що посилається Божественним Провидінням, бо ми всі тяжко духовно хворі!

“А скорботи знищують у серці сліди духовної насолоди, викидають тонке коріння гріха, яке глибоко проникло” (святитель Філарет Московський).

Над набуттям чистоти серця кожному з нас треба трудитися невпинно і не слабшаючи все життя, щоб – не дай Бог! – не померти в гріховній нечистоті серця, тому що страшне слово Господнє: “У чому застану, в тому й суджу!”

Сьома заповідь блаженства: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться

Ті, хто бажає отримати вічне блаженство, мають бути миротворцями, тобто, по-перше, відновлювати порушений мир, намагатися припиняти незгоди, які трапилися. Але миротворцем може бути тільки той, хто здобув мирний устрій свого серця. Тільки той, хто сам прийде в мирний устрій, може і на інших виливати мир. І тому нам, християнам, треба всіма силами намагатися зберегти душевний мир. Чим же порушується мир серця? Мир серця обурюють пристрасті! І насамперед такі, як гнів і лють. Про них ми вже говорили, коли каялися у відсутності в нас кротості та смирення.

Однак повторимо: щоб зберегти мир душевний, ми зобов’язані привести себе в такий стан, щоб дух наш нічим не обурювався. Треба бути подібним до мертвого або зовсім глухим і сліпим за всіх скорбот, наклепів, ганьби, поневірянь, поневірянь, які неминуче трапляються з усіма, хто бажає йти спасительними стежками Христовими. Якщо ж неможливо, щоб не обуритися, то, принаймні, потрібно утримувати язик, за словечком псалмоспівця: “зніяковів, і не промовив”⁴⁷(Пс. 76:5) . Щоб зберегти душевний мир, треба відганяти від себе смуток і намагатися мати дух радісний, за словом премудрого сина Сирахова: “Багато бо смутку вбиваєш, і немає користі від нього”⁴⁸(Сир. 30:25) .

Для збереження миру душевного треба всіляко уникати осуду інших. Поблажливістю і мовчанням зберігається мир душевний.

Можливо, декому з вас, хто має гарячий темперамент, подібно до Апостола Петра, який миттєво, через гарячковість серця, вийняв ніж і відтяв вухо рабу, здасться, що такий устрій схожий на байдужість! Ні! Байдужість – це холодність серця і розуму, це прояв крайнього егоїзму, це гріх проти заповіді про любов до ближнього. А істинний, благодатний мир і тиша серця є плодом полум’яної і чистої любові, вінцем усіх подвигів і боротьби з пристрастями! Ті, хто здобув істинний мир душевний, прощають образи не з байдужості, а заради Христа. Не обурюються, терплячи наклепи і ганьбу, тому що здобули справжнє смирення. Бо іншого входу в мирний устрій серця немає. “Брате мій, якщо любиш мир серця, постарайся увійти в нього дверима смирення. Іншого входу в нього, крім смирення, немає” (преподобний Никодим Святогорець).

У того ж старця Никодима Святогорця описано цілу систему чеснот для здобуття внутрішнього миру: смиренність, совісність, стриманість від пристрастей, терпіння, любов тощо. А ми, що стоїмо тут сьогодні на сповіді і приносимо покаяння, що можемо сказати Господу? Чи прагнули ми цими чеснотами зміцнити і зберегти своє серце від безладного сум’яття! Ні!

Ми навіть і не думали про це. І живемо як живеться за велінням неприборканої натури, за заповітами злої сили, і ще виправдовуємося, що в нас такий характер, такий темперамент, що ми інакше не можемо, такі вже ми є. Ми навіть ні на мить не замислювалися про плачевну долю свою, не зупиняли своєї уваги на словах Апостола: без миру ніхто не побачить Господа ⁴⁹(Євр. 12:14). Для нас, які ведуть безладне життя, це ж страшні слова! Святі отці, які спрямовували своє життя до спасіння і з великої любові до ближніх бажаючи і їм рятівного шляху, заповіли покласти безперестанним подвигом усього життя зберігання миру серця. Господи, а ми такі байдужі, такі безтурботні у справі спасіння своєї душі! Прости нас, Господи! Допоможи нам покласти початок духовному життю!

Як страшно звучать ці слова, якщо життя вже наблизилося до кінця, і стільки дорогоцінного часу прожито безтурботно!

Прости нас, грішних, Господи! У єдинонадесятий час прийшли до Тебе, не здобули добрих плодів прожитих років, а можуть тільки принести покаяння.

Умиротворяючи себе, ми повинні бути миротворцями щодо ближніх. Розлад усередині людини, розлад і відчуженість один від одного, ворожість, підозрілість – це все результати порушення благодатного мирного зв’язку з Богом гріхопадінням прабатьків Адама і Єви. Без відновлення цього зв’язку, без примирення з Богом спасіння стало неможливим. Про це так говорить Апостол Павло: “бо благоугодно було Отцю, щоб у Ньому була всяка повнота, і щоб посередництвом Його примирити з Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне і небесне”⁵⁰(Кол. 1:19-20).

Якщо звернутися до нашого часу, то він особливо характеризується відчуженістю людей, втратою сердечного зв’язку, взаємної довіри та щирого, доброзичливого потягу одного до іншого. Навіть серед членів однієї й тієї самої сім’ї помітні бажання від’єднатися, відгородитися перегородками, щоб мати свій, особливий куток. Це відбувається тому, що не створено гармонії в кожного члена сім’ї всередині себе, щоб на основі цього внутрішнього миру шукати й творити мир і з близькими, і з усіма іншими людьми. Тільки коли в Іісусі Христі відновлюється мир внутрішній у людському серці, тоді відновлюється зв’язок цього серця зі своїми ближніми. Цей зв’язок виражається в єдності слова, духу і думки. “Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого ІІісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділень, а щоб ви з’єднані були в одному дусі та в одних думках” ⁵¹(1Кор. 1:10).

Чим же ми порушуємо згоду і мир? Ми вперті й норовливі, до межі наполегливі у своїх думках і бажаннях, у суперечках непоступливі, навіть якщо розуміємо, що неправі, тільки б наше слово було останнім. Ми пихаті й славолюбиві, вважаємо себе розумнішими, кращими за інших, ні в чому не маємо наміру поступитися, не маємо й ознак скромності, заздримо рішуче всьому: і багатству, і щастю, і здоров’ю, і здібностям, і успіхам у житті інших. Звідси всіляко намагаємося принизити чужі заслуги, а то й очорнити чи обмовити ближнього. Яке ж це миролюбство?

Господи, прости нас, грішних!

Наступною причиною порушення злагоди та миру є бажання панувати, повчати інших. Хто з нас у своєму колі не хворий на це гріховне бажання? І до яких розбратів, роздратувань, аж до ненависті, призводять у наших стосунках ці бажання! Тепер ніхто і нікому не хоче підкорятися, поступатися, когось послухатися… Це стосується і дітей стосовно батьків, і підлеглих стосовно начальства. Скрізь ми показуємо свою норовливість і навмисну гординю.

Ще одним ворогом миру є своєкорисливість, тобто надання переваги своїм вигодам перед вигодами ближніх. Хто з нас може сказати, що для збереження миру, в ім’я братерської любові вміє жертвувати своїми зручностями та вигодами? Та ми готові, як кажуть у народі, горлянку перегризти тому, хто зазіхає в чомусь утиснути нас.

Якщо мир якось порушено, то братська любов вимагає іскру розбрату, що спалахнула, швидше погасити. Якщо ми самі подали привід до чиєїсь образи, то ми повинні швидше спокійно пояснити свій намір і вчинок, який він зрозумів у протилежному розумінні. Якщо ж хтось і справді зазнав від нас образи чи шкоди, то ми зобов’язані смиренно попросити вибачення і задовольнити за шкоду. А якщо ми самі ображені або скривджені іншими, то повинні бути схильні до примирення: коли ті, хто ображає нас, просять вибачення, треба негайно з готовністю пробачити, а іноді для обопільного блага корисно ображеному самому шукати примирення, коли той, хто образив через жорстокість характеру, не піклується про це. Чи чинимо ми так у своїх взаєминах із ближнім? Ні!

Ми постійно когось ображаємо, постійно дуємося на когось, сердимося, ворогуємо без примирення. Подивіться на себе – постійно сваримося, ворогуємо, недовіряємо одне одному! Чи не ваш портрет описав святитель Григорій Ніський: “Вони зустрічаються похмуро і один одного завжди зневажають: вуста їхні безмовні, погляди відвернені, і слух одного закритий для слів іншого. Усе, що приємно для одного з них, ненависне для іншого, і, навпаки, що ненависне одному, те подобається іншому”.

Соромно, соромно з боку подивитися на себе. Ми навіть самі того не помічаємо, що, постійно перебуваючи в незгодах і сварках, чварах і ворожнечі з ближніми, стаємо дедалі холоднішими, нечутливішими, жорстокішими, дикішими, лютішими, і не людьми, і не християнами. Це до нас відноситься грізне попередження Апостола: “Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб ви не знищили один одного”⁵²(Гал. 5:15) . Дивіться! Коли-небудь відкриються перед нами плоди нашої земної ворожнечі, і ми зжахнемося! Бог хоче миротворців, а ми сваримося! Бог хоче творців миру, а ми руйнуємо його навіть там, де він є, своєю балакучістю і зловмисними плітками та пересудами зі спотворенням істини.

“Господь цілковито винищує і знищує все протиприродне і чуже добру. Подібну ж діяльність Він заповідає кожному, хто іменує себе християнином. Кожен з нас повинен погашати ненависть, припиняти ворожнечу, помсту, знищувати сварки, виганяти лицемірство, загашати в серці пам’яткозлобивість, і замість неї вводити все протилежне: любов, радість, мир, милість, великодушність, словом, усе зібрання благ…

Господь тому й називає миротворця сином Божим, що той, хто приносить такий спокій людському суспільству, робиться наслідувачем Істинного Бога” (святитель Григорій Нісський).

Якщо ж озлоблення і немирство проявляються між віруючими у Христа, якщо люди ставляться з гіркотою і недружелюбністю один до одного з якихось причин або через вузькість своїх поглядів, то яку ганьбу ми накладаємо на ім’я Христове! Як часто серед невіруючих виникають такі розмови, мовляв, що з того, що вони в Бога вірять, пости дотримуються, з церкви не виходять, а подивіться, як живуть: і сваряться, і засуджують, і наклепницьки, і ворогують між собою, а нас і за людей-то не вважають зовсім!

Господи, прости нас, грішних! Утихомирь наше життя, Господи, пом’якши нашу жорстокість, дай нам любов, яка перемагає все, що повстає проти нас. Нехай послух цьому слову – шукай миру і прагни до нього – восторжествує над усіма чварами, які отруюють життя і серце.

Мир майте “і Бог любові й миру буде з вами”⁵³(2Кор. 13:11) .

Восьма заповідь блаженства: Блаженні гнані за правду, бо тих є Царство Небесне

Під правдою в цій заповіді розуміється віра християнська і життя за заповідями Христовими. Отже, блаженні ті, які гнані за віру і благочестя, за добрі справи свої, за сталість і непохитність у вірі.

Але чому світ жене істинну віру, благочестя, правду, які настільки благотворні для людей, бо вносять у людське суспільство єдність, взаємну любов, добрі звичаї, мир, тишу, порядок?

Тому, що світ у злі лежить, і люди полюбили злобу більше за благостині.

Спаситель у Нагірній проповіді вказав на два шляхи життя: широкий (просторий) і вузький (тісний).

Широкий шлях – ” широкі ворота” – веде до погибелі, і багато хто йде цим шляхом, а вузький веде в життя, тобто дарує спасіння. Вузький шлях, або ” тісні ворота”, вимагає подвигу, постійної духовної боротьби з гріхом і з усіма перешкодами на цьому шляху. Проти цього шляху повстає наша плоть, наша зіпсована первородним гріхом природа, для якої скрутна турбота про чистоту тіла і серця. Повстає ворог роду людського, якому не до вподоби турбота людей про своє спасіння. Повстають і навколишні люди, яким добре життя віруючих людей здається викриттям їх, докором для них.

Усе це повстання, особливо з боку людей, злісно налаштованих проти віруючих, спрямоване проти самої правди Божої. Злі, розбещені люди завжди ненавиділи праведних і гнали, і будуть ненавидіти і гнати. Історія пам’ятає багатьох із цих гонителів. Першим із них був Каїн, який убив Авеля за його благочестя. Злостивий Ісав гнав свого брата Якова. Діти Якова гнали брата Йосипа і продали його до Єгипту, щоб він своєю добронравністю не був у них більмом на оці. Кроткого Давида до смерті гнав нещасний Саул. Іудеї гнали і били пророків своїх, які викривали їхнє беззаконне життя, і нарешті гнали і вбили найбільшого Праведника, Виконання закону і пророків, Сонце Правди – Господа нашого Іісуса Христа. Після вознесіння Спасителя відкрився тривалий період страшних гонінь на послідовників Іісуса Христа. Усі ці гоніння відбувалися і відбуваються, як вказує Сам Господь, за правду. Не за правду взагалі – життєву, службову, суспільну, а за найнагальнішу для людини – за правду Христа. Тільки ця правда відповідає основним запитам людського духу і тільки вона допомагає по-справжньому розв’язати і всі інші запити (або правди) людського життя: життєво-сімейні, службово-трудові та соціальні.

Гоніння за правду виражається в різноманітних формах. Від неймовірних, звірячих мук, яких зазнавали мученики християнські за сповідування Христа в перші віки християнства, до глузувань, засуджень, образ і зневаги до віруючих, як нібито людей відсталих, несучасних і навіть шкідливих. В основі цієї ворожнечі лежить людиноненависницька неприязнь, і не тільки до людей, але, як ми вже говорили, і до самої правди Божої.

Які ж вимоги пред’являються нам цією заповіддю?

Любов до правди, або істини. Чи гідно ми любимо правду Божу? Нашу християнську віру і життя за заповідями Христовими? Ні!

Господи, прости нас, грішних!

Якби ми любили правду Божу, нашу християнську віру і життя за заповідями Божими, то цінували б кожну хвилину свого життя, вживали б їх на повчання в Законі Божому, на молитву, на доброчинність, на викорінення поганих нахилів нашої природи.

А ми розчинилися в любові до світу і “яже в світі”. Настільки розчинилися, що й відрізняємося від інших невіруючих хіба тільки ходінням до церкви й дотриманням з великою натяжкою деяких правил церковних і зовнішніх обрядів, або своєю підкреслено особливою манерою одягатися. Може, хтось із вас надягав особливого крою чорний одяг, замотував голову чорним до кінчика носа, надягав на руки вервицю – всі ці форми одягу, що не відповідають вашому званню й тому мають безглуздий вигляд, на посміховисько невіруючим, – і вже думав, що догоджає Богові зовнішньою особистістю своєю? Кайтеся Господу!

Бо ще книжникам і фарисеям, які люблять відрізнятися від інших своїм зовнішнім, нібито благочестивим виглядом одягу, Господь сказав: “Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти;  так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня”⁵⁴(Мф. 23:27-28) . Господи прости нас, грішних, за це.

Може, хтось із вас не виховав свого часу в дітях своїх релігійності, любові до храму, віри в Таїнства Церкви, а тепер наполіг насильно на тому, щоб син чи донька прийшли до храму, причастилися або повінчалися? І вони, щоб якось відв’язатися від ваших настирливих прохань, приступили до Таїнств без віри, а може, і з блюзнірством у душі, а ви ще й потішилися цим їхнім удаваним наверненням до віри.

Кайтеся Господу, бо через це зганьблена святиня особисто вами!

 

Прости, Господи, нас, грішних, які так нерозумно прагнуть виправити помилки багатьох років свого безтурботного життя, коли ми й самі про Бога не думали, і дітям не прищеплювали нічого релігійного.

Може, хтось із вас сумнівався в істинності Церкви, до якої належите за хрещенням? Співчували сектантам і самочинникам, які відірвалися від Церкви і роздирають хітон Христовий. Та ще й інших бентежили своїми судженнями і засудженнями, які безумовно далекі від істини, тому що треба багато знати, багато відчувати, багато розуміти, щоб мати право не тільки засуджувати, а просто міркувати про Церкву.

Господи, прости нас, грішних, які втратили всякий страх і в зухвалості своїй зайшли так далеко, що насмілилися судити про долі Церкви!

Господи, ми всі майже поголовно безграмотні або напівграмотні в питаннях віровчення, правил церковних, церковного Статуту, які ні за що не відповідають перед Господом, окрім порятунку своєї душі, не маючи жодного морального права, звикли постійно засуджувати священнослужителів і добралися у своєму осуді вже до ієрархів церковних і навіть до Патріарха.

Кайтеся!

Такі є нерозумні діти церковні і по положенню своєму в Церкві, як пасомие, і за своїм духовним розумом, не мають ні найменшого поняття про глибину труднощів і найбільшої відповідальності перед Богом тих, яким Господь вручив пасти вівці Свої. Наш святий обов’язок від щирого серця допомагати їм своєю молитвою, а не кидати в них камінням осуду. І без вас знайдуться натовпи людей, охочих побити служителів Христової Церкви “камінням”.

Господи, прости нас, грішних!

Ми лаємо, засуджуємо тих, кого і без нас зневажає і ненавидить невіруючий світ, повторюємо гріх Хама, який не вкрив наготу свого батька, – це в тому разі, коли засуджуємо священнослужителів за звичайні людські слабкості та недоліки, причому засуджуємо з неймовірною упередженістю, начебто священик за природою своєю тілесною не така ж людина, як і ми всі. А чи подумав хтось із вас, грізні й немилосердні судді, на яке безчестя серед світу прирікає себе зараз людина, що приймає сан священика, щоб у храмах служилася літургія, за якою ви причащаєтеся Святих Христових Таїн, щоб хрестити, соборувати, відспівувати, прощати вам гріхи, які, окрім священика, ніхто вам розв’язати не може! Ось хоч за це благодіяння, що виходить до вас від Бога через осіб, які приймають на себе разом з рукоположенням у священицький сан подвиг добровільного мучеництва, залиште злий осуд.

Святитель Іоанн Златоуст каже: “Якщо образа, заподіяна слугам земного царя, які виконують його волю, накликає велике покарання на тих, хто ображає царських слуг, то якого покарання зазнають ті християни, які не тільки не поважають, а навіть ображають служителів Царя Небесного!” Пам’ятайте завжди – де немає поваги до священицького сану, там немає поваги до релігії. Аморальні люди всіх часів і ні про що так не дбали, як послабити наклепами і лихослів’ям повагу до священного сану. Ось кому ми сприяємо, засуджуючи і злословлячи служителів Церкви! І уявляємо, що ратуємо за правду!

Господи, прости нашу сліпоту і крайнє нерозуміння!

А може, серед вас є страшні блюзнірі, які, прикриваючись видимим ходінням до храму, приступають до Таїнств Церкви, а особливо до Таїнства Причащання Святого Тіла і Крові Господньої, будучи таємними сектантами або зараженими всякими філософськими вигадками? Не насмілюйтеся і далі спокушати довготерпіння Боже. Пам’ятайте, Бог зганьблений не буває, дивіться, як би вам не згоріти від дотику до Святих Таємниць, які є вогонь, що негідних обпалює. Треба, нарешті, прозріти, схаменутися, щиро, особисто покаятися священикові, який після покаяння повинен ще молитовно приєднати вас до Церкви, від якої такі давно невидимо відлучені Богом. Якщо хтось із вас особисто знайомий із такими людьми, уникайте спілкування з ними, як із заразою, що надзвичайно легко поширюється.

З життя проповідника любові, який лагідно, з любов’ю ставився до всіх грішників і побіг у гори за розбійником, щоб відвернути його від гріха, Апостола Іоанна Богослова, дійшла одна розповідь. Зустрівшись у лазні з одним єретиком, він поспішно сказав своєму учневі: “Тікаймо звідси, лазня може спалахнути, бо в ній перебуває цей нещасний грішник!”

Навіщо тобі, православний християнине, цікавитися хибними віровченнями і водити дружбу із зараженими сектантством?

“Хочеш спастися, – каже Іоанн Златоуст, – перебувай у Церкві, і вона не видасть тебе. Церква є огорожа. Якщо ти всередині тієї огорожі, то тебе не зачепить вовк, якщо вийдеш геть, то будеш викрадений звіром. Не ухиляйся ж від Церкви. Немає нічого у світі сильнішого за неї. Вона – твоя надія, в ній твоє щастя!”

Можливо, серед нас немає таємних сектантів і єретиків, і ми з усією щирістю вважаємо себе православними християнами, православними, тобто тими, хто має правильну, істинну віру в Христа. А чи так це насправді? Чи не замінюємо ми часто віру забобонами, тобто суєтною, помилковою вірою? Може, хто з вас, не вірячи в добрий Промисел Божий про нас, звертався колись до чарівників, ворожбителів і ворожителів? Кайтеся Господу, це великий гріх!

Сам Бог через святого пророка Єремію каже: ” А ви не прислухайтесь до ваших пророків, і до ваших ворожбитів, і до ваших сновидців, і до ваших знахарів, і до ваших чарівників, що говорять до вас, кажучи: Не служіть вавилонському цареві! Бо вони пророкують вам неправду, щоб віддалити вас з вашої землі, і Я вас вижену, і ви погинете”⁵⁵(Єр. 27:9-10). За правилами Святої Церкви тих, хто звертається до чарівників і всіляких інших ворожок і ворожителів, треба на шість років відлучати від Святого Причастя. Кайтеся Господу!

Господи, прости нашу недовіру до Тебе!

Може, хтось із вас ходив заговорювати хвороби до різних ворожок, шептунів і бабок, та ще виправдовувався, що вони, мовляв, читають молитви і хрестять хворе місце.

А хіба Таїнство Соборування, встановлене Церквою для зцілення хворих, з волі Божої, через благодать Святого Духа менш допомагає отримати зцілення? Чому ви, які називають себе православними християнами, радите своїм близьким піти до “бабки” заговорити хворобу, а не радите швидше приступити до Таїнства Єлеопомазання? Виходить, вірите змовам більше, ніж Таїнствам Церкви?

Господи, пощади нас, грішних!

Ми істинну віру змішали із забобонами, віримо всяким силам, передчуттям, ворожінням, чаклунству. Це спадщина нашого язичницького минулого. Минуло 1000 років після Хрещення Русі, а все ніяк не можемо відкласти забобони і бути справді православними християнами!

Друге, що вимагає від нас восьма заповідь блаженства, це мужність і твердість, коли нам потрібно свідчити про істину або її захищати.

Може, хтось із вас зрадив колись Христу, малодушно погоджуючись із тими, хто блюзнірськи висміював святе вчення, Таїнства й обряди Церкви. Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Може, хтось із вас у колі невіруючих людей на роботі або в загальній квартирі, кухні або дворі соромився своєї релігійності через острах уславитися відсталою, неповноцінною людиною, боявся глузувань над собою. Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних, боягузливих і малодушних!

Частково цей острах походить ще й через те, що соромно визнати себе християнином або християнкою, тому що ставлення наше з товаришами по службі і ставлення до виконуваної роботи ганьбить християнство. Може, хтось із вас в оселі своїй соромився і боявся повісити ікони відкрито. І все через відсутність віри в Промисел Божий, що охороняє і направляє наше життя. А раптом зайдуть невіруючі товариші по службі, і на роботі будуть неприємності. Сусіди, якщо побачать ікони, користуватимуться нашою релігійністю, як найуїдливішою і найдієвішою зброєю проти нас, – виправдовуємося ми. Але ж якщо в усьому наша поведінка бездоганна, то сповідання наше полягатиме в мужньому перенесенні лише словесних знущань. Ніхто не вижене з квартири, з рідного міста чи села за віру, так чого ж ви боїтеся?!

Господи, прости нас, маловірних і безмірно боязких!

Може, хтось із вас боїться носити натільний хрест? Боїться піти з хрестом до лікаря або в лазню? Просіть у Милостивого Бога вибачення за відсутність рішучості відкрито сповідувати Його ім’я, але ніколи не ходіть, не залишайтеся без хреста! Хоч якось приховано, але носіть хрест, покладений на вас рукою священика під час Таїнства Хрещення! В одній зі стихир Октоїха співається:

“Коли Хрестом огороджуємось, ворогові чинимо спротив, не боїмось того підступництва і лукавства!” Як же може віруюча людина бути без хреста на грудях?

Господи, прости нас, грішних!

Ми не тільки невіруючих боїмося, але навіть дехто з нас соромиться перехреститися перед їжею в домі, де всі знають, що ми вірні, де ніхто не знущатиметься з нас чи насміхатиметься, але в якому самі господарі не дотримуються цього правила благочестя, хоч і ікони висять. Рука, наче свинцем налита, не в змозі піднятися для хресного знамення – соромно своєї релігійності, свого молитовного звернення до Господа! Ось які ми невірні Тобі, Господи! Прости нас, грішних!

Може, хто відрікся від Христа ще якимось чином? Обов’язково покайтеся в цьому під час отримання дозвільної молитви. Вже дуже страшні слова Господа, сказані без жодних застережень усім: “Бо хто посоромиться Мене і слів Моїх, того й Син Людський посоромиться, як прийде у славі Своїй і Отця і святих Ангелів”⁵⁶(Лк. 9:26). Хто з нас зможе тоді послатися на незнання цього грізного попередження Господа?

Господи, прости нас, грішних, за нашу боязнь, сором і збентеження – це все вірні ознаки нашої маловір’я! Помнож у нас віру і всели в серця мужність і твердість!

Подумати тільки, чого ми соромимося?! Найвищого, найпочеснішого у світі звання – християнина, – тобто того, що ми Христові учні, люди, які всім життям служать вищій правді.

Може, хтось із вас ходив заговорювати хвороби до різних ворожок, шептунів і бабок, та ще виправдовувався, що вони, мовляв, читають молитви і хрестять хворе місце.

А хіба Таїнство Собору

І нарешті, ми зобов’язані терпляче переносити всі гоніння за правду, поєднуючи терпіння з твердим упованням на Бога.

Як же зобов’язує закон Христовий ставитися до гонителів правди? На неприязнь, ворожість ми зобов’язані відповідати спокоєм, доброзичливістю. А як ми ставимося хоча б до тих, хто з пустою цікавістю, найчастіше просто зі своєю невихованістю в загальнолюдському розумінні цього слова, приїжджає або приходить до нас на екскурсії та заважає нам молитися? Дратуємося на них, за нагоди навіть зло-презло обсмикуємо, а якби дати нам волю, то ми б викинули їх геть і побили до того ж неабияк! Ну і кого ж би ми таким способом порадували? Тільки ворога нашого, який живиться всякою злістю, ненавистю і неприязню, і вже нікого не привернемо до віри в Христа. І розноситимуть світом невіруючі люди: “Там, у Монастирі, в храмах зібралися якісь запеклі злі бабці та старенькі”. Якщо хтось із вас допускав якусь нетактовність або злісну витівку по відношенню до якоїсь людини в храмі Божому, кайтеся перед Господом!

Господи, прости нас, грішних!

На брехню і наклеп ми зобов’язані відповідати терпінням, мовчанням або спокійним, серйозним поясненням істини, якщо вистачає знань і розуму і обставини дозволяють висловитися. На злісні витівки християнин відповідає за правилом: відійди від зла і сотвори благо. Треба твердо пам’ятати, що зло ніколи не перемагається злом. Апостол Павло наставляє: “нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми” ⁵⁷(Рим. 12:17). Краще самому пережити біль і приниження, ніж заподіяти їх гонителю й кривднику нанесенням удару у відповідь.

Не треба вступати в сперечання і суперечки про віру, не треба бажати, щоб грім і блискавка вразила наших гонителів і пригноблювачів, тих наполегливих, блюзнірських безбожників, які своїм знущанням над вірою заподіюють нам неймовірного болю, а треба молитися за них і жаліти їх, бо це найнещасніші люди на землі, бо земне життя швидкоплинне, а вічне життя нескінченне. Зараз вони вперто противляться правді, а деякі відкрито женуть її. Але коли закриються їхні очі земні і відкриються очі духовні, тоді страшно буде їхнє прозріння! Хіба не шкода цих людей! Хіба християнське серце може бажати комусь вічної загибелі та пекла? Якщо хто здатний на бажання кому б то не було такого непоправного зла, кайтеся Господу!

Прости, Господи, наше аж ніяк не християнське ставлення до невіруючих, які страждають на таку страшну хворобу душі, як невіра!

Прийми нашу молитву, Господи, за них, наших же російських людей, наших співвітчизників, які гинуть у невір’ї в Тебе як Бога і Творця світу! Відкрий їм очі, щоб спала ще за життя земного пелена з їхніх очей, щоб зрозуміли вони, Кого женуть і чию злу волю виконують! Вони не знають, що творять! Господи, прости і їх, і нас, тим паче, що теперішнє покоління – це наші діти й онуки, яких ми не виховали у вірі й любові до Тебе!

Дев’ята заповідь блаженства: Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах!

Ось обітниця великої нагороди терпеливцям!

Подивіться на наше життя, як ми всі тяжко страждаємо під ярмом душевних скорбот! “Усе житіє наше на землі болісно і печалі сповнене від наклепу, досаждання, докору та інших багатовидних бід і напастей!”. “Біди від ворогів, біди від родичів, біди від лжебратії терпяще”. “Немічне бо тіло, знемагає і дух наш”. Так молитовно волаємо ми в акафісті перед іконою Божої Матері, іменованої “Всіх скорботних Радість”. Особливо тяжкими є душевні муки, коли бувають незрозумілими наші найвищі духовні устремління, тобто саме те в нашому житті, про що Господь сказав у словах “на ви брехливі заради Мене”.

Ось ви, бачачи нещастя у своїх ближніх (дітей, чоловіка, рідних), поспішаєте до храму, знаючи, що тільки молитвою можна допомогти їм, а ті, за кого ви щойно молилися зі сльозами, зустрічають вас удома потоками лайки або гнівними поглядами, роздратованим тоном тільки за те, що ви на кілька годин відірвалися від нескінченного потоку метушливих домашніх справ. Як боляче і гірко серцю!

Або живе людина далеко від храму, пригнули її до землі прожиті роки, і тому лякає відстань. Але бажання побути в храмі, помолитися, подати записочку, відслужити молебень, взяти святої води долає все! І ось поспішає, як може, така людина до храму вночі поганою дорогою, долає неймовірні труднощі в транспорті, і ось заходить вона до храму, як заступниця за все селище своє, за тих, хто хотів би, але вже зовсім не має сил дійти, і за тих, хто зовсім забув храм, а її осипають докорами й глузуванням: “Ти ще тягаєшся до церкви, сиділа б удома й молилася, ось помреш десь на дорозі” або: “Видно мало працювати довелося, що ще в таку далечінь ноги носять”.

Як боляче серцю таке нерозуміння!

Нерозуміння того, що любов до храму долає, здавалося б, нездоланне!

Ви дорожите святинькою, що зберігається в домі: іконкою-благословенням. Євангелієм, святою водичкою – і якими словами можна передати душевний біль, коли одного разу, прийшовши додому, бачите цілковите розорення дорогого куточка – над вашою святинею поглумилися найближчі вам люди!

Ви безкорисливо, з почуття жалості й співчуття, заради Христа, допомогли комусь своєю працею, а вас оббрехали, нещадно звинувативши в корисливості, у нечесності, запідозрили казна-що у какомусь бруді… Як важко перенести такий наклеп!

Ви прагнете чимось послужити в храмі, обителі, роблячи це від щирого серця, з великою любов’ю, вкладаєте в роблення всі свої таланти, всі здібності душі й фізичні можливості, а вас наполегливо відмовляються розуміти, вас женуть, ганьблять і всіляко принижують, і принижують не лише морально, а, можливо, навіть фізично – б’ють, штовхнуть, штовхнуть, що-небудь упустять на вас. Скільки мужності потрібно, щоб не кинути справи, не охолонути, не впасти у відчай і, головне, не зненавидіти гонителів! І скільки ще буває всяких нерозумінь, хибних уявлень, немислимих звинувачень, що породжують нестерпні муки душі, ті злостраждання, що перевищують страждання мученицькі і перевершують найбільші подвиги християнських подвижників перших століть.

* * *

Ось ми підійшли до кінця нашої сповіді, яку сьогодні побудували на виконанні заповідей про блаженства.

І напевно, кожен із вас, хто щиро каявся, зрозумів, що він “порожній і наг” чеснот духовних. Здавалося б, можна впасти у відчай: що ж нам, грішникам великим, робити? Ми ж ні на що не здатні, Господи! У нас немає ні смирення, ні кротості, ні чистоти сердечної, ні любові, ні навіть плачу про гріхи!

А у відповідь на таке сповнене відчаю запитання один із подвижників благочестя відповідає: “Якщо не можеш принести Господу нічого іншого, то принеси Йому свій життєвий хрест і свої страждання”. Про користь для нас страждань говорити можна дуже багато. А оскільки зараз Таїнство Сповіді, тобто перевірка нашої совісті, – духовна лікарня і лазня, що змиває скверну нашого серця, – то нам треба щиросердно зізнатися перед Господом, що ми не вміємо терпляче, по-християнськи терпіти образи, неприємності, несправедливості. Ми всі – найбільші ропотники!

Хто з нас приймає скорботи з радістю, як ліки очисні від Самого Господа, а в кривднику бачить свого друга і цілителя?

Прости нас, Господи, ми вкрай малодушні!

Ми непомірно нарікаємо, навіть до розладу здоров’я, ми ображаємося на кривдників, ми озлоблені серцем і стаємо самі нетерплячі щодо людей, бо жадібно кидаємося на життя, на щастя, марнославство, порожнє, короткочасне, як сон. Ставимо його вище за все, вище за Церкву, Бога, любов до Христа, і нещастя, що на нас падає, застає нас зненацька, озлоблює й огрублює нас! Ми проливаємо сльози, піт і кров – здоров’я втрачаємо, але, на жаль, Господи! Піт проливається з внутрішнім опором, злістю, прокляттям. Сльози – від образи, злоби, досади, неможливості помсти. Кров (хвороба) – без віри, і тому нічого доброго душа наша не здобуває.

Тим часом те, з яким настроєм серця і душі ми переносимо страждання, є пробним каменем нашого духовного зростання. “Мужність перед ними, готовність до них – ось знак “правильної душі”. Мужні душі інстинктом шукають жертви, страждань і духовно міцніють у випробуваннях. “Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмежну вічну славу”⁵⁸(2Кор. 4:17) . І не тільки страждання, що приходять ззовні, але всяке духовне зусилля, всяке добровільне позбавлення, всяка відмова, жертва, негайно розмінюються на духовні багатства всередині нас” (священик Олександр Єльчанінов).

Господи, прости нас, слабких духом!

Може, хтось із вас, не витримавши тягаря скорбот, робив замах подумки на своє життя, думав про самогубство, вишукував у думках способи припинити свої страждання припиненням життя, думаючи водночас ще й досадити кривдникам! Кайтеся Господу!

Та й окремо, підходячи до дозвільної молитви, особисто покайтеся священнику, бо це страшний гріх, що призводить до загибелі.

Господи, прости нас грішних!

Ми ще якось терпимо те, що самі неуважним життям на себе накликаємо. Але ж там, на Небі, тільки тоді починається деяка оцінка нас, коли ми що-небудь невинно терпимо, і терпимо з усяким смиренням, покірно, як Боже потурання і випробування (єпископ Варлаам Ряшенцев).

Ось ми, на превеликий жаль, усі живемо в суєті, нам боляче на душі від усяких скорбот і бід, ми всі чекаємо на мирне, тихе благополуччя земне; приходить скорбота, і ми малодушествуємо!

А Апостол Павло, розкриваючи великий сенс страждання християнина, каже: “тому що вам дано заради Христа не тільки вірувати в Нього, але й страждати за Нього” ⁵⁹(Флп. 1:29. Чуєте? Дано страждати за Господа, як велика милість, дано вірити і страждати! Як каже преподобний Ісаак Сирин: “Більш за всяку молитву і жертву дорогоцінні перед Господом скорботи за Нього, і більш за всі пахощі – запах поту їхнього”.

Апостол пише ще: “Улюблені! вогненої спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, але як ви берете участь у стражданнях Христових, радуйтеся, щоб і в явлення слави Його ви зраділи і звеселились”⁶⁰(1Пет. 4:12-13). Чи замислювалися ви над цими словами Святого Письма?

Ні, Господи, багато хто з нас уперше усвідомлено слухає його, незважаючи на свої сиві вже голови, пробач нам, грішним! Але ж це доступно всім нам і міститься все в тій самій Книзі – Євангелії, яка припадає пилом на наших полицях!

Те, до чого ми йдемо, занадто високо, а те, що ми тут залишаємо, занадто мізерне. У цьому світі нікчемні всі наші чесноти, нікчемне все наше розуміння істини. І тому немає на землі вищої краси, ніж страждання правди заради, немає більшого сяйва, ніж сяйво безвинного страждання (архієпископ Іоанн Шаховський). Ось так мислять і говорять великі мужні християнські душі!

Господи, прости нас, грішних!

Як далекі ми від такого розуміння життя християнського!

А спастися кожен із нас бажає. За словами Іоанна Златоуста, для християнина є три умови для спасіння:

– не грішити;

– згрішивши, покаятися;

– хто погано кається, тому терпіти скорботи, що приходять.

А хто ж може сказати, що він кається досить старанно? Звідси шлях позбавлення від страждань за свої гріхи є покаяння. Сила покаяння повинна бути пропорційна ступеню гріха. Якщо ж немає достатньої свідомості гріха, немає сили нести діяльне, глибоке покаяння, то треба в смиренності приймати страждання, що посилаються, і дякувати за них, як за милість, як за ознаку турботи про нас Бога.

Господи, прости нас, грішних!

Гріхів наших незліченна безліч, поняття наші про духовне життя, християнське світорозуміння надзвичайно малі. Аптека ж із духовними ліками проти недуг наших гріховних невичерпно багата в духовній лікарні Матері-Церкви!

Можна ще дуже довго і багато говорити з вами для користі душевної, проте час уже давно минув.

Господи, прийми наше покаяння!

Нині кожен повинен явити Тобі, Господи, тверду рішучість зректися гріха, зненавидіти гріх, переломити своє життя… І цю рішучість, підтвердивши клятвою, поцілувати Хрест і Євангеліє. Пообіцяти в цьому рішенні виправити життя своє.

Господи, я щиро хочу так! І молю Тебе, допоможи мені стримати клятву мою!

Господи, прийми нашу молитву!

Господи, мій Господи!

Я – бездонна прірва гріха: куди не подивлюся в себе – все зле, що не згадаю – все не так зроблено, неправильно сказано, кепсько обдумано… І наміри й прихильності душі моєї – одна образа для Тебе, мого Творця, Благодійника!

Пощади мене, Господи Іісусе Христе, Боже наш! Я як нікчемна людина згрішив, Ти ж яко Бог щедрий, помилуй мене!

У покаянні прийми мене! Дай мені час принести плоди покаяння. Не хочу більше грішити, не хочу ображати Тебе, Господи! Допусти мене до причастя Святих Таїн, нехай зійде на мене через них Твоя сила благодатна! Винищи гріх, що живе в мені! Живи в мені, Безсмертний Господи, щоб ні життя, ні смерть не розлучили мене з Тобою!

Імиже веди долями – як хочеш, як знаєш – тільки спаси мене, бідного грішника! І благословлю, і прославлю Пречесне ім’я Твоє навіки. Амінь!

Хтось запитав великих: як спасуться християни останніх століть, бо немає вже арени відкритого мучеництва, коли сповідників Христової віри забивали в колоди, кидали до в’язниць, розпинали на хрестах, віддавали на поталу звірам, колесували, відтинали руки або поступово всі члени тіла, прободали списами, обливали киплячим оловом чи олією, опускали у киплячі казани, спалювали на палаючих сковорідках? Бо ніхто вже не в змозі понести тих трудів і подвигів покаяння й очищення своїх душ, яких зазнали подвижники перших століть християнства, про яких до нас дійшли оповіді, що здаються нашій свідомості майже неймовірними.

І отримав відповідь: вони будуть врятовані терпінням душевних скорбот! І ті, хто понесе ці скорботи душевні мужньо і терпляче, отримають вінці більші, ніж ті, хто спав на землі, їв їжу раз на тиждень, стояв на стовпі в молитовному подвигу все життя.

Скорочення назв книг Старого і Нового Заповіту, що згадуються в тексті:

Старий Завіт:

Втор. – Второзаконня; Пс. – Псалтир; Притч. – Притчі Соломона; Сир. – Книга Премудрості Іісуса, сина Сирахова; Єр. – Книга пророка Єремії.

Новий Заповіт

Євангеліє:

Мф. – від Матвія; Мк. – від Марка; Лк. – від Луки; Ін. – від Іоанна.

Соборні послання Апостолів:

Як. – Послання Апостола Якова; 1 Пет. – Перше послання Апостола Петра; 1 Ін. – Перше послання Апостола Іоанна.

Послання Апостола Павла:

Рим. – Послання до Римлян; 1Кор. – Перше послання до Коринфян; 2 Кор. – Друге послання до Коринфян; Гал. – Послання до Галатів; Флп. – Послання до філіппійців; Кол. – Послання до Колосян; 2 Сол. – Друге послання до Солунян; Євр. – Послання до Євреїв.

Література:

Антоній, архієп. Казанський. Гріхи проти десяти заповідей Божих / Афонський листок. № 76. 1904.

Бухарєв І., свящ. Слово пастиря до тих, хто має говіти Великим постом / Кормчий, 1892.

Дьяченко Г., свящ. Уроки і приклади християнської любові. М. 1889.

Грішник, що кається: [Сб.]. СПб., 1901.

Матеріали з архіву свящ. Бориса Миколаївського.

Стратилатов К., свящ. Зібрання церковних повчань для простого народу. СПб., 1890.

Джерело: Досвід побудови сповіді / Іоанн (Крестьянкін) – М.: Вид. Стрітенського монастиря. 2007. – 255 с.

Переклад: Віталій П./ Данило Д.

Джерело