Пам’ять про смерть
Старець Єфрем Аризонський у повчальній бесіді про пам’ять смертну розповів про страшну подію, що сталася в Новому Скиту.
________________________________________________________________
Коли ми вперше створили в Новому Скиту наше братство, з одним зі старих скитців сталося дещо страшне та дуже повчальне для всіх нас, – розповідав старець Єфрем.
Приклад людини, що недобре готувалася до вічності
Це, безперечно, пам’ятають старші отці. Цей старець мав хворе серце, і йому треба було б мати особливу пам’ять про смерть. Однак його здолала спокуса, й, зупинений хибним соромом, він не знайшов у собі сил зізнатися на сповіді в деяких гріхах, які він скоїв, будучи ще мирянином.
Коли він відчув себе зовсім погано та зрозумів, що наближається час його відходу зі світу цього, то послав до мене свого брата, який теж був ченцем.
Його брат сказав мені, що хворий знемагає від нетерпіння та чекає на мій прихід. Він хоче, щоб я втішив його, тому що його мучать думки про смерть його душі.
Мене дещо здивували слова про «нетерпіння» старця, бо, наскільки я знаю, ченці зазвичай терпляче переносять спокуси, хвороби та інші скорботи. Ми попрямували до келії монаха, що вмирав.
Коли я побачив цього старця, то зрозумів, що слова про нетерпіння були дещо неточними. Його ліжко з усіх боків обступили демони.
Коли ми залишилися з хворим наодинці, я запитав його, чи бачить він духів лукавих. Він кивнув головою. Його обличчя було спотворене від люті, він дивився то ліворуч, то праворуч, і намагався закритися від них руками. Він поводився так, ніби на нього нападали скажені собаки, а він щосили захищався від них.
Я почав говорити голосніше, ніж раніше, щоб відвернути його увагу від демонів, і спитав, що вони йому кажуть.
– На жаль! Те, що вони мені кажуть… я навіть не можу сказати це вголос.
– Отче, ти помиляєшся! Краще тобі сказати мені про це прямо й посповідатися у своїх гріхах, тому що вони чудово пам’ятають усі наші гріхи, навіть краще, ніж ми самі.
Демони звинувачували його в різних гріхах, в яких він не зізнався на сповіді, і щоб довести його до відчаю, імітували його гріховні дії жестами та розігрували між собою потворні сцени, в яких колись раніше брав участь він сам.
Не в змозі дивитися на це огидне видовище, він негайно посповідався мені, і я прочитав над ним дозвільну молитву, сподіваючись, що Господь покриє Своєю милістю цього брата в таку важку й страшну для нього годину.
Тим часом його обличчя продовжувало залишатися неспокійним, і на ньому змінювалися то розпач, то нестримний гнів.
Я сказав старцеві, що мені треба ненадовго відійти, щоб попросити братію молитися на чотках.
«Ні, отче, — почав утримувати мене старець, — ти краще посидь зі мною».
Він рвучко і з великою тривогою благав мене залишитися з ним келії. Але я таки вмовив його потерпіти та відійшов від нього буквально на 2-3 хвилини, щоб попросити молитовну допомогу братії.
Коли я повернувся, обличчя його було спокійне. Він сказав, що демони, як і раніше, знаходяться в келії, але тепер вони мовчать.
Пізно ввечері, коли я почав читати молитовне правило, відчув, що всі демони, які були в старця, перейшли тепер до мене в келію. Вони поводилися неспокійно та галасливо.
Я ще ніколи у своєму житті не бачив, щоб поряд зі мною було стільки демонів, які повстали на мене видимим чином!
Я ввімкнув лампу, щоб читати при світлі, але куди там! Ліворуч і праворуч від мене стояли непрохані гості!
Вони намагалися лякати мене, але мені було не страшно. Я знав, що вони роблять це для того, щоб я більше не пішов до старця. Я голосно сказав: «Ви робіть свою роботу, а я робитиму свою».
Коли розпочалася Божественна літургія, всі вони зникли.
Після закінчення Божественної літургії я знову пішов до хворого, щоб допомогти йому приготуватися до вічного життя: пособорувати, посповідати його та поговорити з ним.
Я запитав його, чи бачить він, окрім демонів, свого Ангела Хранителя. Він відповів, що бачить: Ангел його знаходиться тут і чекає наказу згори про розлучення його душі від тіла.
«Якщо ти бачиш свого Ангела, — запитав його я, — то, може, бачиш і наших (я сказав «наших», бо в келії був ще один ієромонах)?».
«Я їх бачу, — відповів старець, — але ваші Ангели трохи відрізняються від мого: у них на головах одягнені вінці, і вони мають інші шати».
Це його свідчення показує нам, що Ангели, які охороняють священників, мають якісь особливі відзнаки.
Потім він сказав мені, що в понеділок (а тоді була п’ятниця) буде велике свято (він мав на увазі свій похорон) і що деякі люди, які були відсутні в ті дні в скиту, цього дня прийдуть до нас, що й сталося насправді.
Коли він уже вмирав, то демони, бачачи, що вони «програли», тому що старець сповідав усі свої гріхи, розгнівалися та зробили останню спробу, щоб таки заволодіти його душею.
Тієї ночі перед самою його смертю я послав отця Йосифа, щоб він підтримав монаха, що помирав, помолився на чотках за нього й провів у його келії ніч у молитвах і бдінні.
Коли я зайшов туди вранці, старець сказав, що вночі він ледве не загинув через підступність демонів. Вони показали йому глечик з водою, що стояв поруч із ліжком, і почали дошкуляти йому нав’язливими помислами випити весь той глечик до дна.
Старець, змучений хворобою, замість того, щоб молитися і не вступати в співбесіду з демонами, відповів їм, що якщо він вип’є таку кількість води, то просто помре.
І тоді вони ще більше посилили боротьбу та почали схиляти його випити всю воду до денця, щоб, нарешті, померти і тим самим швидше позбутися мук.
Він попросив отця Йосифа подати йому глечик, але той умовив його проявити стриманість і не слухати бісівських помислів, які схиляють його до самогубства. Старець послухав його й уникнув тієї останньої пастки.
Після недільної Божественної літургії я застав його, коли він мирно сидів у кріслі.
«Я почуваюся просто чудово, отче, — сказав він мені. — Хай воздасть тобі Господь за все те добре, що ти зробив для мене».
Я пішов, щоб трохи відпочити після Всеношної, бо думав, що після сну знову зайду до вмираючого. Прокинувшись, я дізнався, що півгодини тому задзвонили дзвони. Старець віддав свою душу Богові.
Цей випадок показує людину, яка не була готова до переходу в життя вічне.
Приклад людини, що постійно готувалася до вічності
Тепер я розповім вам інший випадок — про людину, яка жила духовним життям, яка вчасно підготувалася до вічності, щоб ви побачили різницю між ними.
Цією добре підготовленою людиною був мій старець Йосиф.
Увечері, перед тим, як читати своє чернече правило, він спочатку розмірковував про те, як провів цей день, яка пристрасть на нього повстає, в чому він немічний і де припустився недогляду.
І він щоразу приймав рішення подвизатися знову, щоб досягти виправлення. Це повторювалося щовечора.
І я можу вам сказати, що такий спосіб думок, щоденне спостереження за своєю душею, невпинне покаяння та боротьба з пристрастями дозволили йому зустріти смерть у повній готовності.
«Дитино моя, як я ввійду в покров смерті? — казав іноді він мені. — Сподіваюся на Божу милість до мене грішного, бо сьогодні я сподобився прощення всіх своїх гріхів і маю мир із Богом».
Найкращим свідченням його готовності до смерті був благодатний стан його душі. Його серце було переповнене такою гарячою любов’ю до Христа та Божої Матері, що часом він не міг утриматися від сліз.
Його не мучили ніякі докори совісті. Він чекав смерті так сильно, наче це було свято. Він сприймав смертну годину, як звільнення від тягарів цього світу, і не міг дочекатися цієї благословенної години, чекаючи побачити Самого Господа та насолодитися спогляданням Його Божественного Особи; увійти в ангельський образ, до якого він був зарахований ще в цьому тимчасовому житті.
Незадовго до смерті він трохи засмутився, що затримується на землі, хоч і отримав уже сповіщення від Господа про своє відхід у вічність.
«Давайте, Герондо, разом помолимося на чотках, — сказав йому я, — і тоді ви підете».
І справді, через двадцять хвилин, коли старець розмовляв з отцями, він глянув на небо й побачив те, що було доступне тільки йому одному та що він не міг висловити на словах, схилив голову, заплющив очі й промовив: «Я йду, вирушаю в дорогу, благословіть. Здійснилося!», — і спочив блаженною смертю.
Важливість частого згадування про смерть
Старець завжди навчав нас пам’ятати про смерть і наводив нам багато прикладів та історичних фактів про смерть різних людей, тому він глибоко вклав у наші душі пам’ять про смерть.
Прокидаючись на заході сонця, щоб почати Всеношну, ми відчували, як нами рухає пам’ять про смерть і як вона спонукає нас молитися з розчуленням серця та з глибокою скрухою, схиляючи Бога на милість до нас, грішних.
Справді, настання смерті — це найважчий час для кожної людини. У цей час до нас наближаються демони з хартіями в руках, де міститься докладний опис наших гріхів: там вказано навіть точний час, коли ми вчинили якийсь гріх, і ті особи, з якими ми грішили, названі на ім’я.
Вони розгортають ці хартії й читають їх уголос, щоб налякати людину та навіяти їй думку, що при такій кількості гріхів їй нема чого чекати милості Божої та спасіння, що її чекає пекло, щоб вона втратила мужність і надію на Небесного Отця й повірила наклепам лукавого, ніби Бог буде для неї як “кат”, що прийшов звершити помсту.
Душа стискається від страху, тремтить, втрачає присутність духу й, сама того не бажаючи, із завмиранням спостерігає за тим, що говорять демони.
Душа повинна мати велику мужність і чисту, непорочну совість, що свідчить про те, що вона вільна від цих гріхів, що слова демонів брехливі, а якщо колись людина і здійснила такі гріхи, вони були відпущені духівником після щирої сповіді.
Коли наблизився час смерті преподобного Арсенія Великого, його учні побачили його плачучим і були вражені: «Невже й ти, чесний отець, боїшся смерті? Що тоді залишається нам, грішним?».
І тоді авва Арсеній, який був справді великий, і за чеснотами, і за своєю готовністю до смерті, на це відповів: «Діти мої, я ніколи не забував про годину смертну, й тому ніколи не зневажав своїх обов’язків».
Пам’ять про смерть має велику силу: вона втримує людину від гріхів і змушує її поводитися обачно.
Пам’ять про смерть має велику силу: вона втримує людину від гріхів і змушує її поводитися обачно.
Завдяки пам’яті про смерть совість стає настільки чутливою, що сповіщає людину навіть про найменші гріхи та спонукає її позбавлятися їх, щоб вона не була в чомусь винна перед Богом. Адже в ту страшну годину людині допомагають не Ангели, а її добрі справи, вчинені нею під час життя.
…в ту страшну годину людині допомагають не Ангели, а її добрі справи, вчинені нею під час життя.
Нам невідомо, що очікує нас упродовж дня: може статися щось несподіване щохвилини, тому ми завжди повинні подвизатися з увагою й бути готовими до смерті!
